“Втрачений рай” в Олешках. Будинок Поліни Райко, якого ми вже не побачимо

<p>Поліна Райко (1928&mdash;2004)</p>

Той рай у своїй хаті створила Поліна Райко (1928—2004). Стародавні козацькі Олешки, неподалік Херсона, тоді ще звалися по-комуністичному Цюрупинськом, на вічну, здавалося б, пам’ять про винахідника "продовольчої диктатури" та "продзагонів" Олександра Цюрупи. Насправді вічною була тамтешня заплава дніпрового рукава — повноводної річки Конки. Неподалік неї подружжя Райків збудувало свою нову шестикімнатну хату на вулиці Нижній, 74. У річці плескалась риба, довкола в очеретах гніздилося птаство, тішило око розмаїття трав і квітів.

Поліна, споглядаючи цю красу, ніколи й не думала її змальовувати. Вона ще змалку тягала дрова та рогіз, з якого плели хідники, пережила Голодомор і Другу світову війну, у колгоспі копала, полола, носила тягарі. Вийшла заміж за непривітного пияка. Донька загинула в автотрощі, син відсидів у тюрмі й помер від цирозу печінки. Та якось сусідка запропонувала 69-річній Поліні: "Намалюйте на воротях голуба". Намалювала. Потім ще. Далі малювала в хаті на стінах. На стелі. Свій біль, горе, нужду, страх переливала в красу, що "дихала" й уже сама промовляла до неї. Щоб не було самотньо, щоб хата-пустка ставала раєм.

Ті розписи справді дещо "потойбічні". З однієї зі стін дивляться дві Полінині сестри у вигляді ангелів, вони сидять на півмісяцях, поруч — Поліна, теж крилата, молода. З іншої стіни супиться неголений чоловічок із балалайкою. Він сидить у човні, довкола — великі сулії з самогоном, брагою, домашнім вином. Це Полінин чоловік. Він був рибалкою, і художниця намалювала йому тут вудку, про яку той мріяв за життя. На іншому зображенні — хлопчик і дівчинка з Ангелом: це діти мисткині, яких, уже в іншому світі, намагалася відмолити та вберегти.

З інших стін усіх шести кімнат зазирають у наш світ різноманітні птахи і звірята, велетенські умиротворені риби. Також архетипово українські мальовані квіти — подібні бачимо на традиційному народному стінописі й на картинах Марії Примаченко. Церкви, ангели, святі, Богородиця і Христос. Сюжети, окрім як зі свого життя, Поліна брала зі снів, із різноманітних зображень у брошурах, на конвертах, листівках, етикетках. Усе пережите, побачене й уявлене переплавляла у власний неповторний мистецький стиль.

Коли не стало сина, до Поліни Райко почали автобусами привозити туристів. Хоча художниця людей уникала. У містечку її вважали ледь не божевільною, адже мізерну пенсію витрачала не на щось смачненьке, а на емалеві фарби та пензлі. Малювала вночі: вікна затуляла  зсередини віконницями, співала та творила. І так упродовж шести років. Коли 2004-го закінчила останнє зображення — відійшла в засвіти.

Чимало громадських активістів та митців докладали зусиль, щоби зберегти унікальний будинок Поліни Райко. Київський художник Борис Єгіазарян домігся, щоби мальованої хати не знесли й не поставили на її місці гараж. Відтак її придбав канадієць Ендрюс Неміцкас як весільний подарунок для своєї дружини-українки. Будівля перебувала у приватній власності, державні інституції не надто цікавилися збереженням перлини наївного мистецтва, і хату поволі нищили час та негода. З’являлися ідеї перенести її до Києва, або ж законсервувати стінопис за допомогою сучасних реставраційних технологій. Однак далі пропозицій справа не просунулась, адже потрібні були чималі кошти.

У 2021 році за сприяння зокрема й херсонського Центру культурного розвитку "Тотем" будинок Поліни Райко внесли до реєстру пам’яток місцевого значення. Цей статус тепер, після затоплення, дає змогу скласти позов до Російської Федерації за воєнний злочин проти пам’ятки культури.

Ще 2013 року експедиція Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара" сфотографувала й зафільмувала хату Поліни Райко, обміряла її. Тому таки можна буде відтворити цю унікальну споруду. Принаймні її подобу.