Школи Лохвицького земства за проєктом Опанаса Сластьона

<p>Опанас Сластьон (1855 &mdash;1933)</p>

Опанас Сластьон народився у Бердянську 1855 року. Навчався образотворчому мистецтву в школі "Товариства заохочування мистецтв" у художника Івана Крамського, згодом у Петербурзькій академії мистецтв у професора Павла Чистякова. Студентом Сластьон брав участь у виставках, мав відзнаки і нагороди. 1882 року завершив навчання зі званням некласного художника ІІІ ступеня. В академії спілкувався з людьми, які ще пам’ятали Тараса Шевченка, а також відвідував майстерню, де той працював. Згодом вже сам Сластьон виступатиме своєрідним "містком" між Кобзарем і митцями українського модерну початку ХХ століття.

Серед робіт художника у фондах Миргородського та Харківського художніх музеїв є чимало замальовок краєвидів Полтавщини, хат, комор, дерев’яних церков, декоративних елементів, ужиткових предметів, традиційного українського одягу. Етнографічні розвідки проводив із другом, також художником, етнографом Порфирієм Мартиновичем із Костянтиноградатоді входив до складу Полтавської губернії, нині це місто Берестин Харківської області. У цих мандрівках Сластьон почав замальовувати портрети кобзарів, що потім стало окремим графічним циклом.

Українське обличчя архітектури

Досліджуючи українську старовину, Опанас Сластьон захопився народною архітектурою. Спочатку створював ескізи до приватних будівель, а згодом став теоретиком нового українського архітектурного стилю. 

У публікаціях 1903 року відстоював необхідність втілення народних архітектурних форм і принципів у представницьких об’єктах, які замовляло земство. Насамперед йшлося про будинок Полтавського губернського земства. Широкий розголос, здійнятий Сергієм Васильківським, Гнатом Хоткевичем і Миколою Дмитрієвим, порушив питання, чому головна будівля місцевого самоврядування Полтавщини не має притаманних регіону традиційних архітектурних рис? Сластьон виступив за створення українського обличчя сучасної архітектури і сформулював основні її принципи, такі як шестикутні вікна, дахи із заломами, орнаментація, використання декоративних обрамлень.

У конкурсі перемогу здобув проєкт Василя Кричевського з Харкова. Митець втілив ідеї, пропаговані Сластьоном, у своєму оригінальному баченні. Завершена у 1908 році будівля Полтавського губернського земства стала програмним твором українського архітектурного модерну.

Після тріумфу Кричевського, Сластьон і сам взявся за архітектурну практику. Втілив кілька проєктів у співавторстві зі земськими інженерами й техніками, які могли "легалізовувати" ідеї художника та розробляти планувальні й конструктивні рішення.

Цегляний орнамент

Найбільш значущим внеском Сластьона стала серія проєктів для шкіл Лохвицького земства. Ідея полягала у масовому будівництві недорогих, якісних та адаптивних об’єктів, які можна було б втілити місцевими виробничими потужностями. Сластьон розробляв зовнішній вигляд цих будівель. Перші два проєкти постали у Млинах і Голінці 1910 року. 

Спільним для всіх шкіл було функціональне зонування на навчальний блок і адміністративно-господарський, в який входили учительська, бібліотека, кімнати для персоналу, кухня, кімната для сторожа. Класи розділяли розсувні дерев’яні перегородки, що дозволяло за необхідності об’єднувати приміщення в актову залу. Цікаво, що загальну планувальну ідею таких шкіл запозичили з напрацювань архітектора Миколи Лермонтова, який надихався фінськими проєктами. Загалом вплив фінського модерну на український є доволі значним і, на жаль, досі недостатньо вивченим.

Успіх ідеї Опанаса Сластьона полягав у тому, що будівлі шкіл зводили з дерева (зрубу чи каркасу, в залежності від кількості та якості матеріалу) і вже ззовні обкладалися звичайною нетесаною цеглою, яку було легко виготовити. Естетичну складову реалізували завдяки видам кладки — цегляний орнамент нагадував традиційну вишивку, яку Сластьон запозичив із альбому Олени Пчілки. Важливою особливістю, яка мала величезний вплив на розмаїття цих шкіл, стало те, що Сластьон розробив більшу кількість варіантів фасадів, аніж планувально-просторових структур. Тобто, на місцях можна було обрати кілька варіантів цегляного декорування для однієї школи, що надало проєкту економічної гнучкости. Вхідні портали оформили у вигляді веж зі шпилями, що додало урочистого вигляду. 

Фатальна особливість

У 1912—1916 роках у Лохвицькому повіті звели понад 80 шкіл, хоча проєкт передбачав близько 140. Протягом ХХ століття чимало споруд перебудували, деякі не функціонували, частина — зруйновані. Дотепер вціліли близько 50 пам’яток. Через зміни адміністративних меж частина шкіл опинилася поза межами сучасної Полтавщини — у Чернігівській та Сумській областях.

Цікаво, що у 1910—1920-х роках архітектурні риси цих шкіл інтерпретували і частково копіювали невідомі дослідникам архітектори. Це школи в Комишні (Комишнянська територіальна громада), Ковалівці (Полтавська територіальна громада), Рубанах (Білицька територіальна громада). Школа в Рубанах, яку досліджував директор Білицького краєзнавчого музею Євген Калашник, перебуває в аварійному стані, при тому, що з усіх "не сластіонівських" шкіл вона має найоригінальніший цегляний декор фасадів. Відомо про втрачену будівлю земської школи в Кишеньках внаслідок затоплення села під час наповнення Кам’янського водосховища. Добре збереглися і мають оригінальну архітектуру дві школи у Садках і Кам’яних Потоках поблизу Кременчука. Їхній декор скромний, увагу привертають криволінійні абриси стін веж.

Останнім значним архітектурним проєктом Опанаса Сластіона став комплекс будівель Миргородського курорту, а саме водолікарні, грязелікарні і їдальні-клубу. Ці будівлі звели у 1918—1920 роках. Тут Сластіон активно використав вежі, які тепер вкриті керамічною черепицею замість фальцевого металу й ромбовидного терофазеритушифер, який з 1908 року виготовлявся за імпортною технологією на заводі у Брянську і який активно використовували в архітектурі Українського модерну, як це було в земських школах. На жаль, саме ця особливість і стала фатальною — вага даху виявилася більшою ніж розраховували, створюючи дерев’яний несучий каркас. Будівля водолікарні почала поступово просідати. Незважаючи на пропозиції архітекторів реставрувати ці споруди, до середини 1980-х весь ансамбль знесли.

Творчість Опанаса Сластьона була спрямована на утвердження національних традицій, сприяла природному плинові й поступу рідного мистецтва. Національним мистецьким надбанням стали цикл його ілюстрації до поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки", унікальна галерея кобзарів ХІХ—ХХ століття, своєрідні будинки земських шкіл, кооперативних товариств і лікарень на Полтавщині. Важливою є його роль щодо впровадження української орнаментики в сучасний мистецький і архітектурний контексти.

Внесок Опанаса Сластіона в українське мистецтво і архітектуру ХХ століття є значним і визнаним сучасниками. Однак нині сластіонівські пам’ятки перебувають під загрозою поступового руйнування або докорінної перебудови, оскільки не мають встановленого чинним законодавством комплекту документів, а отже, не занесені до Держреєстру об’єктів культурної спадщини. Порятунок спадку Опанаса Сластіона має стати пріоритетною справою для полтавських науковців.