Від першого військового коменданта Львова до генерал-хорунжого Армії УНР

<p>Меморіальна таблиця у Львові на честь Миколи Мариновича</p>

Микола Маринович народився 21 грудня 1861-го у селі Ішків на Тернопільщині у сім’ї вчителя народної школи. Після закінчення Бучацької гімназії при Василіанському монастирі та Тернопільської гімназії, юнак переїхав до Відня, де навчався спершу в офіцерській школі, а потім й Австрійській військовій академії, після чого розпочав військову кар’єру. 

Спершу після завершення вищих військових студій у чині майора отримав службове призначення до Коломиї. До спалаху Великої війни Маринович устиг послужити в Тернополі, Золочеві та Стрию.

Із початком Першої світової він опинився серед керівного складу 30-го (Галицького) піхотного полку, який воював на російському фронті. Для нього війна тривала до 1916 року, коли на полі бою отримав важке поранення, після чого пішов на пенсію.

Утім відпочивав недовго. З початком Польсько-української війни за Східну Галичину "полковник у стані спочинку" Маринович спершу 3 листопада 1918 року зайняв посаду військового коменданта Львова. А вже менш ніж через тиждень, 8 листопада звернувся з листом до повітових управ фактично посталої Західноукраїнської Народної Республіки, в якому пропонував створювати "запасні команди", до яких варто було набирати юних 21-23-річних громадян1895-1897 років народження, аби найближчим часом їх залучити до військової служби. Також він розпорядився поставити на військовий облік всіх придатних за здоров’ям чоловіків віком від 17 до 35 років, аби сформувати необхідні резерви з розрахунком на тривалу військову кампанію.

Після виходу українських військовиків зі Львова та формування Галицької армії Маринович став начальником Генерального штабу цих регулярних збройних сил ЗУНР. З ними ж перейшов за річку Збруч у липні 1919-го, опинившись в розташуванні Армії УНР, у складі якої до 1920 року служив у чині генерал-хорунжого.

Після остаточної поразки українських національно-визвольних змагань на початку 1920-х Маринович повернувся з Великої України до Галичини, де замешкав у селі Селиськатепер це село Оселя Яворівського району Львівської області. Тут він активно долучився до роботи ветеранських організацій колишніх вояків Українського Січового Стрілецтва та Галицької армії та навіть очолив місцеву читальню "Просвіти".

З приходом до краю "перших совєтів", у 1940 році Маринович тимчасово переїхав до Любліна. Тим часом радянські "визволителі" руйнують його господарство. За загадкових обставин гинуть два сини Мариновича — Дмитро і Степан.

Із початком Німецько-радянської війни у червні 1941-го Микола Маринович повернуся до Селиськ. Тут 26 липня 1944 року разом із дружиною Казимирою його закатували радянські партизани загону генерал-майора Михайла Наумова. Похований у тому ж селі, яке у повоєнний час отримало нову назву — Оселя.