"Розділена династія" Фабіана Бауманна. Передмова до українського видання

Гайдельберґ, грудень 2024

У 2016 році, коли я почав працювати над своєю дисертацією, яка згодом переросла у цю книжку, світ ще був іншим. Хоча війна на Донбасі вже тривала, кордони у Східній Європі ще були відкритими. Як швейцарський дослідник я мав майже цілком вільний доступ не тільки до українських, а й до російських архівів. Окрім співпраці з українськими колегами, я міг дискутувати щодо свого дослідження і з російськими істориками. Ще 2019 року я їхав з Москви, де працював у державних архівах, до Києва в нічному потязі. Все це відійшло в минуле, і сьогодні таку книжку, яка ґрунтується на джерелах і з київських, і з московських архівів, неможливо було б написати. Я вдячний, що тоді мав таку нагоду, і сподіваюся, що результати мого дослідження стануть корисними українським колегам, які, імовірно, ще довго не потраплять до архівів у Росії, де зберігають багато важливих для української історії джерел.

У час злочинного повномасштабного вторгнення Росії в Україну нелегко говорити про історичні українсько-російські зв’язки. З одного боку, російська пропаганда стверджує, що українці та росіяни нібито один народ зі спільною історією, а будь-які історичні відмінності між двома країнами — результат інтервенцій ворожих до Росії закордонних сил. З іншого — дехто заявляє, що Україна перебуває у зовсім іншому історичному просторі, аніж Росія, і що майже нема спільних досвідів. Звісно, істина десь посередині. А щоб пояснити історичні відмінності між двома країнами, треба знати, як їхні історичні шляхи перепліталися між собою та як і коли вони розійшлися. Саме ХІХ століття, на мою думку, стало історичним перехрестям, на якому сучасна Україна та Росія викристалізувалися як однозначно окремішні варіанти національної ідентичности.

Чим ця книжка може бути цікавою для українських читачів? Чим вона відрізняється від інших досліджень української історії ХІХ століття? По-перше, вона намагається висвітлити історію українського національного руху не в ізоляції, а через взаємозв’язок із його ідеологічним суперником — російським націоналізмом в Україні, спираючись на припущення, що історію обох рухів слід розуміти як діалог та переговорний процес. По-друге, ця праця зосереджується не лише на політичних дебатах в публічній сфері, а й слідує за українськими та російськими націоналістами до їхніх домівок, показуючи, що приватне життя того періоду булo важливим елементом національного активізму, тим паче для націоналістично налаштованих жінок.

Герої цієї книжки — особистості київської династії журналістів, політиків та інтелектуалів Шульгиних. У цій родині було багато яскравих персонажів і незвичних на той час сімейних стосунків, що інколи переростали у справжні скандали. Але для історика Шульгини цікаві насамперед тим, що це одна з родин української інтелігенції, яка роздвоїлася на окремі національно протилежні гілки. Найвідоміша з таких розділених династій — імовірно, Шептицькі: вмістила і польського генерала, і українського митрополита. Але є і кілька відомих російсько-українських прикладів: родини Стороженків, Гошкевичів і навіть Грушевських. Від них Шульгини відрізняються тим, що серед них було дуже багато письменників (навіть графоманів), а ще тим, що не тільки чоловіки, а й жінки цієї родини брали активну участь у національних рухах. Для мене як історика це означало, що зміг знайти багато джерел, на основі яких можна було докладно описати і публічне, і приватне життя Шульгиних, а також їхні саморефлексії та політичні позиції.

Сьогодні, звісно, українським читачам може бути досить неприємно дізнатися про антиукраїнські виступи Василя Шульгина (як і його антисемітські та антипольські випади). Але все ж, на мою думку, важливо розуміти, що такі постаті, як він, були не лише кар’єристами та опортуністами, а й творили певну фракцію тодішніх місцевих еліт в Україні — так звану малоросійську інтелігенцію, яка поєднувала регіональний патріотизм із "всеросійським", імперським націоналізмом. Їхні ідеї не були нав’язані ззовні; вони є частиною інтелектуальної спадщини України — хоча це спадщина, яка навряд чи потрібна сьогоднішньому українському суспільству. Навпаки, ідеї малоросійських націоналістів на зразок Василя Шульгина знайшли нових прихильників в пострадянській Росії та відродилися у зомбіфікованій формі в агресивному імперському націоналізмі путінського режиму. 

Історія національно розділеної родини Шульгиних допомагає зрозуміти, чому саме так сталося. Члени обидвох гілок цієї родини намагалися покращити економічне й культурне становище збіднілих українських селян. Але вони по-різному ставилися до імперської держави. Шульгини-"малороси" були державниками та консерваторами й бачили Російську імперію як інструмент для розвитку й одночасної асиміляції селян. Шульгини-українофіли симпатизували народництву та соціалізму, прагнучи демократизувати та федералізувати імперію так, щоб вона відповідала потребам селян. Тобто програма "малоросіян" вимагала, щоб селяни перейняли культуру (а це означало передовсім мову) еліт, тоді як за програмою українофілів еліти мали, навпаки, прийняти культуру селянства. І український, і російський націоналізми не були лише обороною "своєї" уже існуючої національної ідентичности. Обидві національні ідеології, а з ними й модерні національні ідентичності, виникали із певних політичних уявлень.

Декілька слів про термінологію. В українській історичній літературі термін "націоналізм" зазвичай застосовують тільки до правих, інтегральних націоналістів на кшталт Дмитра Донцова чи лідерів міжвоєнної ОУН. Тому декому може здаватися дивним те, що я називаю націоналістами таких народників і соціалістів, як Володимир Антонович чи Яків Шульгин. Але в моєму дослідженні я вживаю цей термін у ширшому розумінні, як це роблять класики теорії націоналізму, такі як Ернест Ґеллнер чи Бенедикт Андерсон та більш сучасні автори, як наприклад, соціолог Роджерс Брубейкер. Взоруючись на їхні дослідження, я визначаю націоналізм як віру в те, що: а) людство можна розділити на чіткі соціокультурні групи, які називають націями, і б) ці групи — єдина легітимна база державности. Сьогодні такі переконання є звичними для більшости людей, але у ХІХ столітті, у період династичних імперій, вони були досить новими, навіть революційними. А саме процес, завдяки якому інтелектуальні еліти України навчилися сприймати світ крізь національні окуляри, і є основною темою цієї книжки.