Неопублікований роман. Уривок із книжки "Хрест на Сатурні" Олеся Ульяненка

1. Навесні, восьмого березня, Ганна Щербак вийшла з багатоповерхового, вифарбуваного навічно в жовтий колір будинку. Такі будинки нині називають елітними. І тоді їх так прозвали. Ці будинки мають лишень один під’їзд, консьєржа, вмонтовану кодову табличку й тишу на кілька кварталів догори, донизу і, напевно, до неба. У сходовому про́світі між поверхами стояли банальні вазони з квітами, без особливого хисту й хитрощів намальовані образки́ з веселими дітьми, ялинками, жовтогарячими ли́сами, лебедями й синіми чи зеленими русалками без жодних статевих ознак. Це був багатий дім, де ніколи не смерділо помиями, не дерло горло дешевим тютюном, сциклинням, а попід під’їздами не грілися на чавунних каналізаційних люках, як тоді, так і нині, собаки, безхатьки й пияки-початківці. Але, власне, історія в нас зовсім про інше. Ми намагаємося дати зрозуміти пересічному читачеві, що світ складається не лише з таких будинків. Історія в нас геть про інше.

Ганна Щербак, двадцяти трьох років, вийшла на вулицю, котячи перед собою візок із семимісячним сином. Сина, припустімо, звали Вадиком чи Вадимкою. Точно ніхто його імені з цієї історії не виніс. Ганна була високою, з лінивими порухами жінкою. Тепло-карі, майже вишневого кольору очі, червоні чутливі губи, ніжна шкіра й непокірна копиця попелястого волосся, що його вона стягувала докупи в тугий пучок, — усе це змивало її природний, майже сомнамбулічний стан. Та огріхи провінційного виховання, що їх вона намагалася позбавитися, таки дряпонули її, і досить глибоко. Словом, Ганна несла на собі печать вроди, яка мала передатися дітям, онукам — разом із грошима, квартирами, податками й іншими радощами життя, що нам подарувала цивілізація. За чоловіка Ганна мала цілого майора пожежної служби. Звали його Борисом. А отже, мала у своїй обслузі авто — чорну блискучу, мов антрацит, "Волгу". Навіть водія вона мала. Але того сліпучого березневого дня Ганні забаглося просто пройтися світлими й чистими, залитими сонячними плямами київськими вулицями.

Рівно об одинадцятій годині ранку вона вже йшла гомінким Хрещатиком, тихо радіючи від того відчуття, яке люди називають материнством. Не інакше, того дня, того часу, тієї години на неї дивилися з неприхованою заздрістю. Ганна була дорого вдягненою, випещеною, вродливою та скромною, з очима, що світилися та сипалися іскристою радістю. Які ще почуття може викликати гарна жінка? І щаслива. Їхнє подружнє життя не починалося палкою пристрастю та й не вирізнялося нею аж до народження дитини. Воно мало спокійний плин: тихе і врівноважене сімейне життя. Але хіба не бажає такого кожна жінка, щоправда, якщо не заходити за межі мрії? Але про це трохи пізніше.

Рівно о пів на дванадцяту вона зайшла до перукарні. Здається, це була "Чарівниця". У "Чарівниці" працювала її єдина подруга Еля. Елеонора Ліфшиць. Рудоволоса, спритна, наче з виліпленим обличчям, трохи огрядна і, як на перший погляд, безтурботна безглузда жінка. На її язиці трималися всі київські плітки, готові злетіти у простір безжурними птахами. Еля була надто сексапільною, та зовсім не сексуальною. Але й до цноти не дотягувала. Десь це зручно зависало посередині. За нею водилась якась невизначена слава дівиці, трохи хворої на снобізм, короткочасні амури й усіляке інше, що дає не менший привід попліткувати саме про неї. Еля була романтичною жінкою, а тому, напевне, так і не навчилася підкоряти своїй волі чоловіків. Такі нині закінчують у великих комунальних квартирах зі старими меблями, серед потріпаних букіністичних книжок, сидячи за незмінною чашкою кави, змеленої вручну, з незмінною дешевою цигаркою в дорогому мундштуці. Біля допотопного чорного телефона. І це незалежно від місця проживання. Чи то Хрещатик, чи Бронкс, чи Голлівуд. Такі, як вона, залишаються вірними своїм друзям і своїм принципам на все життя. Такі мають безліч коханців або взагалі довго не мають. Вони не марнують життя, а життя проїдає їх, щоправда, не надто успішно. З такими, як вона, хочуть одружитися всі чоловіки, але ніхто врешті-решт не одружується.

Ганна зайшла до неї, щоб повернути якийсь незначний борг. А ще більше, просто щоб поділитися кількома плітками, яких вона не розуміла, тому не мала змоги посмакувати гіркотою чужих таємниць. Ганна мала надто прямовитий характер, що столичні дами сприймали як противний провінційний ґандж.

Ганна сіла в крісло навпроти великого дзеркала, обліпленого по кутках малюнками із серцями, білими пухнастими купідонами, обтиканого гілочками засохлого жасмину. Зображення, вирізані з журналів, переважно західного виробництва. На столику стояли симпатичні скляночки для ножиць, косметичних олівців, обліплені кумедними писками ведмедиків та єнотів.

— А ти знаєш, — цокотіла Еля. — Знаєш, що утнув Андрій? Ні… Гадала, вже знаєш.

— Слухай, — спробувала перебити її Ганна.

— …він сказав, що я жінка його мрії. Уявляєш? І цілу ніч читав мені вірші… Ні, що це я, дурна, — поезію…

— О, у вас дійшло…

— Телефоном, дурненька, — й Еля розсміялася щирим і безтурботним сміхом, що його необізнаній людині важко відрізнити від розпусности. Еля далі чикала ножицями біля голови пишної молодиці з дитячими синіми очима, що аж свистіли зверхністю вибраної. Вона щось тихо запитувала в жінки, вони разом сміялися. Знову каскад світла від її ножиць.

— А вірші погані… Гидкі, душенько. І він якийсь дурник. Справжнісінький тобі дурник.

— Ну і…

— Ну і… — покривлялася вона. — Нарешті сказав, порося таке, що зі мріями ніхто не одружиться… І… — Еля хихотнула, пригнувши голову. — А одружиться з Мартою.

— Яка така Марта?

— Та Стеценкова. З ювелірної. Вона зі мною в театральному вчилася.

— А ти не проженеш його?

Еля знову безтурботно, майже щасливо засміялася.

— Як? — коротко сказала вона, радше адресуючи запитання у простір.

— Не знаю, — тихо й невпевнено відповіла Ганна, потім схаменулася, швидко додала: — Ой, Елько, я лишила дитину на вулиці. Під перукарнею… Я ненадовго заскочила.

Еля далі клацала ножицями, трусячи від беззвучного сміху рудою кучмою волосся.

— От розтяпа…

— Що?

— Нічого. Приходь завтра. Я тобі, дорога, зроблю зачіску.

Ганна ще якусь хвильку посиділа, розглядаючи себе в дзеркалі. Напевне, вона дивувалася тому лискучому, наче срібне світло, щастю, що хвилями сходило на неї. Потім вона щось пригадала. Легка зморшка перекраяла її обличчя. Маленька, тонка, як нитка, зморшка, але тієї миті вона видалася Ганні глибоким рубцем. Ганна, мовчки, як їй здалося, поклала на столик гроші. Не прощаючись, вийшла. Вона побачила, як сонце скошує табунець голубів, що білим ластовинням перекидався у високому небі. Знову щось згадала. Подивилася відсутнім поглядом на стіну. Знову на голубів. Але застала там тільки високе, майже літнє, небо й повернула назад очі.

— Украли, — тихо сказала вона. Потім Ганна щосили закричала: — Дитину вкрали!

Візка на місці, під важкою гранітною стіною, не було. Там плавали срібними калюжами сонячні плями. Годинник на вежі вибив рівно дванадцяту.

2. Що ж такого привиділося Ганні Щербак? Нічого особливого. Ніяких тобі там червоних павуків, привидів, монстрів зі слинявими іклами. Нам можна навіть поставити дурнувате запитання: а чи справді привиділося? Та однаково вже. Невідворотне трапилося. Візок із дитиною щезнув. А саме слово "привиділося" віддає якоюсь селюкуватою непристойністю. Напевне, всіх нас іще змалку навчали, що таке справжня любов, ненависть, мораль? Чи, припустімо, усе має бути в житті присутнім: як ноги, як очі, як рот. І про таке ніколи не запитують? Тоді для чого ставити запитання? Вони постають миттєво, як спалахи. А про що можуть свідчити спалахи? Для людини, далекої від світу, напевно, промовляють не більше, аніж для відлюдька, просвітленого й зачучверілого від вошей та бруду. Тільки проблема: як і коли, та й у кого тієї миті заб’ється серце, а може, й узагалі зупиниться. Не біда.

3. Ганна миттю згадала своє рідне стотисячне містечко Смілу. Вона згадала сім’ю. Батька, нащадного пожежника, Костянтина. Матір, викладачку англійської мови в середній смілянській школі. А потім весілля. Своє весілля. Дитинства вона не згадала, і не тому, що надто рано для її віку, щоби спадали на пам’ять безхмарні напливи ранніх літ, а радше тому, що люди забезпечені — безтурботні перед минулим, як і перед майбутнім. Щоправда, до часу, поки не скоїться якась жахлива до самих кісток життєва колізія.

Весілля Ганні пам’яталося десь так: гарний наречений із густою чорною шевелюрою, синіми очима. Борис довго домагався її руки. А тому зараз сидів щасливий і трохи розімлілий під пекучим серпневим сонцем. Гості розташувалися обабіч довгого столу. По один бік цивільні, по інший — пожежники. Сиділи мовчки й чинно. Заради справедливости можна сказати, що провінційні свята чи весілля проходять досить часто спокійно і врівноважено.

І ось тут, у цій полудневій мармеладовій спеці, заграла музика. Зовсім не так, як грають на весіллях. А стишено, мелодійно, як наче хто грав кришталевими дармовисами високо в небі. Вибігла дівчинка, років дев’яти-десяти. У рожевій сукенці, у білих гольфиках, золотоволоса, із зеленими порцеляновими очима. Дівчинка почала танцювати, вправно переставляючи свої довгі, худі, але ладні ноженята. Виходило в неї це так нудно-солодко, що всі зніяковіли. Саме це згадала, дивлячись на стіну перукарні "Чарівниця", Ганна Щербак. Потім її висмикнуло, вирвало з полотна пам’яти трохи снобістське, трохи вульгарне торохкотіння Елі. І вже в перукарні, дивлячись на овид дзеркала, вона помітила за собою те, що знову бачить це "щось". Саме бачить, а не пригадує. Ця історія теж досить банальна і проста. Таких зараз трапляється десяток із сотні. Вона цікавить своєю простотою. І не більше.

У колодязі її пам’яти сплив листопадовий чорнильний вечір перед весіллям, зовсім іншим, — Ганна мала вийти за Федька Колесниченка. І саме того дня Федька Колесниченка порізали двоє вурок, що втекли з "хімії" в Черкасах. Знайшли його мертвим, під самісінький ранок, без усіляких трагічних подробиць, проте ще кілька днів щось довідувалися, з’ясовуючи його особу, а наречена та гості чекали на нього, і родичі мотлялися областю, розшукуючи непутящого Федька, який давно дубів у місцевій трупарні. Це ще одна частина її спогаду.

Але передчуття, як неосвітлені локомотиви, з гудінням пролітали повз неї. Точніше, зараз, дивлячись на латку вилинялого під березневим сонцем асфальту, вона зупинилася посеред дороги та сказала:

— Сни мені, Елько, сняться якісь дивні…

— Які? — клацаючи, блискаючи сріблом двох лез ножиць, запитала Еля.

— Дивні…

— А саме?.. Поверніть голову. Ось так. Поверніть, будь ласка, голову.

— Церква. Весілля… І ворожка… Що ти думаєш про ворожок… Чи знахарок?

— Га? Нічого, — і несподівано змінивши голос під когось, Елька протягла: — Д-а-а-рагая, у прєдидущєй жизні ви билі Клєопатрой… Ха! Ідіотизм усе це. Я атеїстка. Одвічна і спадкова.

Ганна всміхнулася широко й радісно і вже стрімко вийшла на вулицю.

Ні, вона ще не встигла вийти, як це знову трапилося на самому виході; вона не встигла по-котячому граційно вигнути спину в дорогому хутрі. І навіть не встигла нічого зрозуміти, як побачила себе, і як якась дівчина, дерев’яно переставляючи ноги, проходить крізь розтоплене сонцем аморфне полотно майдану. Трохи пізніше вона впізнала себе в тій дівчині, але значно пізніше: серед дорогих килимів, кришталю, коли над нею нависало тяжке, майже чоловіче обличчя місцевої ворожки Клавки. Клавка тримала її руку. Відкинула, наче тримала ослизлу гадюку, а не її пещену руку, яка ніколи за двадцять років життя не знала праці.

— Хрест… — прохрипіла Клавка, її чоло вкрилося дрібними краплями поту, а верхня губа підскочила догори. — Хрест. Хрест на Сатурні. Іди з Богом, дитино…

— Що…

— Кажу, йди собі. Не буду я тобі ворожити…

— Я заплачу́…

— Нічого мені не треба. У тебе хрест на Сатурні.

І вже потім перед очима Ганни попливла фіолетова маса березня, порожнє місце від візка. І крик, підхоплений переляканою Елькою.

— Украли дитину!