Отець Петро Мудрак та його оточення. Фрагмент із книжки "Тісні люде" Галини Пагутяк

То було в Перемишлі пізньої огидної осені якогось року початку ХХІ століття. Дощ, вітер, всі музеї замикають о 16:00, а у книгарнях ніби навмисне в очі лізла антиукраїнська література, й тому не хотілося навіть туди заходити. Принаймні у Кракові такого книжкового трешу не спостерігала. Покликала мене туди, точніше, мене й мою дочку Владиславу… холера. Не загалом, а перша епідемія 1831 року. Я писала нарис про те, як пережили моровицю Уріж та довколишні села, і мені потрібно було дати списки померлих по кожному селу. Цього ніхто не робив до мене, але я не історик, щоб не лізти туди, куди не треба. То була екзистенційна потреба — нагадати нам, живим, що Бог знає всіх поіменно і, взоруючись на Нього, ми повинні бодай іноді згадувати тих, до кого давно вже нема нікому діла. Це називається "витиснути воду життя з надмогильного каменю, якого вже не існує". По всіх селах — Урожі, Винниках, Мокрянах, Підбужі, Стороні, Залокті, Підмонастирику, Ясениці — у метричних книгах я знайшла записи про смерть за 1831 рік, але не в Нагуєвичах, що відзначилися скандальною справою про спалення опирів, яку описали Іван Франко та його дружина Ольга в окремому нарисі. Книги за той період не було у Львівському історичному архіві. Я дізналася, що вона є у Перемишльському історичному архіві, й ми з донькою вибрались туди. Замовили не тільки метричну книгу, а й пошукали щось про Уріж. І виявили, що в архіві зберігають вельми цікаві документи 1850-х років, де фігурує місцевий парох греко-католицької церкви Петро Мудрак. Один документ стосувався полеміки довкола побудови долішньої церкви Святої Покрови. Мама казала, що прадід Басараб ходив босим по її зрубі. Інша — справа про аморальність урізького пароха Петра Мудрака за 1856 рік. Мудрак — то був священник, який ховав померлих від холери в Урожі, Підмонастирику й Підбужі. Ми замовили документи й годину тинялись довкола архіву, бо, щоб знайти каву, треба було пройти з добрий кілометр під дощем і вітром.

Виявилось, що метрична книга Нагуєвич за 1831 рік не містить записів про смерть. Про її наявність мені повідомив професійний історик, який в руках її не тримав, хоч мусив, бо вивчав історію Нагуєвич. Згодом я зрозуміла, чому немає записів, бо першим від холери помер Микола Витошинський, парох Нагуєвич, якому не знайшли заміни, і ще через те, що після того, як спалили опирів, ніхто з довколишніх священників добровільно не зголосився ховати жертв епідемії, і ховав їх дяк, який не мав права записувати померлих у книгу. Тому імена, а це приблизно 200 душ, знає тільки Господь. А той священник, що змінив Витошинського, не мав вказівки вписати померлих по свіжих слідах. Втім, може, дяк і записував щось, але документ не зберігся.

Отож ми зосередилися на Мудракові. То був мікрофільм на 200 сторінок, але вдалося сфотографувати всі. У процесі ми так бурхливо реагували на колоритну мову свідків, що пані, яка нам видала документи, не встигала робити зауваження. Стіни архіву напевно не чули ніколи стільки сміху. Так, сміху, бо спершу ця історія, у якій фігурували прізвища моїх родичів і односельців, видавалась дуже смішною. І вельми незручною для того, щоб її використати як сюжет. "Шкода, що я не зможу написати про це", — сказала я дочці.

Ми повернулись до хостелу й цілий вечір читали та знову сміялись. Правда, офіційна частина була записана німецьким скорописом, який в Україні можуть прочитати лише одиниці і який треба розшифровувати як шумерський клинопис, але свідчення записані польською, українською (латиницею) і німецькою мовами. Хто як умів, так і говорив. Свідками були дідичка графиня Марія Гумницька, її підлеглі та слуги, священники сусідніх сіл, селяни, а також корчмар-єврей.

І що я можу з цим зробити? Та нічого, бо це «не на часі», як тепер кажуть про незручні та нецікаві теми. А вже розповідати в селі нащадкам свідків про їхніх предків — поготів. Вони образяться. У класичній літературі ХІХ століття священників зображали здебільшого негативно, саркастично. І православних, і греко-католиків, та й не завжди справедливо, коли йшлося про їхніх прототипів. Того року, коли Петро Мудрак покинув Уріж, прослуживши там понад 30 років, народився Іван Франко, і в повісті "Великий шум" він згодом зобразив двох священників, які знали Мудрака. Один навіть проти нього свідчив. Але ми з тим усім розберемося потім.

Так ось, минуло кілька років, і я раптом зрозуміла, що треба поставити в цій історії крапку, щоб дух єгомостя з Урожа від мене відчепився. І що глибше я занурювалася в минуле, то менше мені хотілося сміятись. Зі священника я не сміялася, до речі, ніколи. Завдяки метричним книгам мені вдалося віднайти родину Петра Мудрака, його оточення і відвідати всі місця, пов’язані з нею, і… жодної світлини його родичів, жодного вцілілого надгробка. Я не знаю, який він мав вигляд, який вигляд мали його нащадки по жіночій лінії від дочки Кароліни. Династія священників Мудраків проіснувала десь півтора століття, закінчившись на синах молодшого брата Кароля. Є ще таке прізвище, але його дуже складно пов’язати з Мудраками-священниками, адже інші лінії роду могли відокремитись ще в XVIII столітті.

Історія єгомостя з Урожа, що хрестив, вінчав і ховав моїх родичів, які сповідались і причащались у нього понад 30 років, саме тому мене й не відпускала, і я не могла її позбутись. Усе частіше про нього згадувала, коли бувала на цвинтарі, дивилась на церкву з вікна нашої хати, читала про Івана Франка та людей в Нагуєвичах і ходила старими дорогами Урожа. Врешті я почала паралельно вивчати родовід Мудраків разом зі своїм родоводом. Мені вдалося придбати "Шематизм Перемиської єпархії" отця Дмитра Блажійовського і там я знайшла основні дані: про парохів урізької церкви, починаючи від 1828 року, про інших священників Мудраків, синів Кароля, довголітнього пароха сіл Звір і Блажів, з датами народження, висвячення, смерти, а також місця, де вони служили. А тоді вже шукала їхні родини по метричних книгах. Наступним етапом було відвідання місць, пов’язаних із родиною Мудраків, правда, у Квасенині, де жив Петровий вуйко Олексій, я досі не побувала, бо це село тепер на території Польщі. Мені не вдалося знайти жодної могили, бо їх знищили за комуністів або написи цілком стерлись. Що менше мені щастило, то більше мені хотілось продовжувати пошуки. І не знайшлося жодної людини, яка спитала б: "А воно тобі треба?" Натомість про це питав внутрішній голос, але він замовк, коли мені вдалося прорватись.

Я довго не могла розібрати запис про смерть Маріанни Мудрак в метричній книзі Урожа за 1831 рік (вже після епідемії холери). То була Петрова матір, яка померла у 58 років. Дочка Івана Тарнавського, дружина, власне, вдова Андрія Мудрака, пароха… Назву парафії мені дуже довго не вдавалось прочитати. Волош… Я почала шукати села з подібною назвою і знайшла Волошинове біля Старого Самбора і Лаврова, яке до 1989 року називалось Волошинова Воля. Можна сказати, кінець географії. Їхати туди зі Львова майже три години. Мені дуже подобаються такі мандрівки, це як детективне розслідування. На автостанції водій сказав, що я можу доїхати з ним до села Розсохи, а звідти 3 кілометри до Волошинового. Що то є 3 кілометри для мене! Я доїхала, ще була зупинка у Смільниці, де мене могли затримати прикордонники, бо я забула вдома паспорт. Розсохи були фантастично красиві, з оборонною церквою в давньоруському стилі, правдиве шляхетське село. Але я була в розпачі. Добрі люди мені пояснили, що може між селами і 3 кілометри, але самі села довгі, то буде всі 10, а останній автобус з Волошинової до Старого Самбора о 15:00. Я не встигну, без сумніву. А звідси до Львова останній автобус через годину. На, маєш! Але як добре, що Старосамбірщина це край, де мене знають ліпше, ніж на Дрогобиччині, і за 20 років досліджень я обросла корисними зв’язками. Подруга швиденько знайшла мені номер начальника обласного департаменту освіти, мого доброго знайомого й дуже порядної людини. Я зателефонувала й попросила його використати адмінресурс і підкинути мене до Волошинового, а звідти до Старого Самбора. Десь через 40 хвилин мене забрав чоловік на авто. Трохи збентежений, але я пояснила йому, що шукаю та навіщо. Може, він був і не дуже задоволений, але промовчав. Ті люди мали рацію: я би перлася до Волошинового години три, а звідти ще три до Старого Самбора роздовбаною дорогою через гори. Ми поїхали до священника Миколи. Церква була відносно нова, на горі, а внизу текла річка Яблонька, і по обидва боки в улоговині серед розкішних старих садів виглядали хати. І всюди ялинові ліси. Священник був молодий, не звідти, з-під Дрогобича, але розповів мені, що церква була на іншому місці, як і цвинтар, але згоріла ще в ХІХ столітті. Про Андрія Мудрака він нічого не знав, бо Шематизм починався тільки з 1828 року. І я досі не була певна, чи правильно розшифрувала назву села. Могла подивитись метричні книги, але боялась, що їх може вже нема. Я б все одно ніколи не пошкодувала, що тут побувала. То був рай на землі. Тільки в наших Бескидах ще можна стріти такі не зіпсуті цивілізацією села. На місце старої церкви я не пішла. Мені подобається повільно наближатись до мети, а присутність водія, який має свої справи, могла б зіпсувати мої враження.

І я повернулась до Львова, до метричних книг, які є в інтернеті. Бінго! Кінець 1780-х і священник Андрей Мудрак, я зразу зателефонувала отцю Миколі, щоб і його потішити. Знайшла дочку Варвару, очевидно, найстаршу, потім ще одну, Регіну, а далі провал — з 1790-го по 1800 рік. Петро Мудрак народився 1795 року, він був найстарший із чотирьох синів Андрія і Маріанни. Дякувати Богу, записи до 1824-го були майже без прогалин. Я дізналася з них усе, що мені було потрібно, і наткнулася на хрещеного останньої дитини Андрія і Маріанни — Михайла — пароха Олексія Мудрака із Квасенини біля Добромиля. І те, що Мудраки були нобілісшляхтичами, а прізвище, яким вони послуговувались, могло бути придомкомпрізвиськом. Втім воно могло бути й моравського походження. Магнати Гербурти та Мнішхи походили з Моравії. Вони у XIV столітті привели зі собою майстрів і вояків, а у XVI запросили ще будівників та ткачів. Прізвище Мудрак трапляється у чехів та словаків. Звідти й імена дітей та онуків Андрія Мудрака — Регіна, Ісаак, Кароль, Кароліна, Франциска. Моравського походження могла бути й Петрова дружина Тереза Ревакович (Ревак), дочка пароха Автономія Реваковича з Кобло на Самбірщині. Однак вони могли прибути із Закарпаття, втікаючи від утисків угорських окупантів. Я перерила всі метричні книги сіл довкола Добромиля, Лаврова, шукаючи ще Мудраків, але не знайшла. Як і батька Андрія Мудрака. Можливо, він теж був священником чи дяком. Шляхтичі часто віддавали молодших синів Церкві. Так було по всій Європі.

Треба знати контекст, не лише географічний, а й історичний. Петро Мудрак отримав добру парафію, бо належав до першого покоління, яке навчалось у гімназії (Перемишль, Самбір), потім у духовній семінарії (Львів, Перемишль), потім рік кандидатів готували в Перемишлі до висвячення, перед тим вони мали або одружитись, або залишитись у целібаті, а тоді їх висвячували, далі мусили ще побути 5 років адміністраторами, аж поки їх затвердить консисторія і визнає місцевий дідич, якому вони мали сплатити певну суму. Відтак вже отримати парафію. Не всі могли довічно втримати парафію — доводилось змінювати, це вже залежало від рішення консисторії і особистих зв’язків, а чи примх дідича. Громада, основою якої були закріпачені селяни, нічого не вирішувала. Австрійська адміністрація вкрай рідко дозволяла, щоби син священника заступав на місце померлого батька, а зять — тестя, хоча раніше таке було дуже поширено. Стати священником колись було просто. Пів року навчатись при дворі єпископа у Львові, він же й висвячував. Тому рівень освіти таких священників був, звісно, дуже низький. Андрій Мудрак і його молодший брат Олексій належали до покоління саме таких священників. Андрій помер у 62 роки, якраз тоді, коли старший Петро висвятився, встиг овдовіти й мусив опікуватись двома братами. Наймолодший Михайло1812 рік, очевидно, помер, бо деякі роки зникли з метричних книг і ніде він більше не згаданий. Так само немає слідів найстаршої Варвари. Старша сестра Регіна була хрещеною мамою кількох парафіян у Волошинові перед своїм шлюбом і після шлюбу зі священником Антоном Стронським, парохом села Кривка на Турківщині.

Існував цілий ритуал, за яким майбутні священники шукали наречених. Найліпшою кандидатурою вважали попівну, яку відповідно виховували і яка знала, що після шлюбу зі священником, якщо він передчасно помре, вона не зможе вдруге вийти заміж. То була трагедія для родин священників, де народжували багато дітей. Вдова могла повернутись до родини, де її вважали тягарем. Жодного соціального захисту вона не мала, хіба що може якусь жалюгідну пенсійку по чоловікові. Сина принаймні могли взяти до семінарії, але перед тим ще треба було вивчити його в гімназії, де переважали поляки і неприхильно ставились до греко-католицького духовенства. А доньки не мали приданого, і їхня доля була вельми сумною. А якщо б вони вийшли заміж за панщизняного хлопа, то втрачали свій шляхетський статус.

Панни на виданні, шляхтянки чи попівни, були вписані у книжечки, разом з адресами й віном. Якщо панна мала великий посаг, то могла перебирати. Семінаристи, щоб стати священниками, мусили стратитися, і то чимало. Вони брали напрокат сурдути, наймали брички, залазили в борги, аби сподобатись батькам нареченої. Надаючи парафію, а вона могла з’явитися тільки тоді, коли парох уже не міг виконувати своїх обов’язків або помирав, перевагу віддавали одруженим священникам. Майбутній тесть міг не мати великого віна для доньки, але міг похвалитися родинними зв’язками і посприяти зятеві в отриманні парафії чи взяти його під своє крило, поки не підшукає чогось путнього. Родинні зв’язки були дуже важливими в ті часи, коли влада ставилася до греко-католицького чи православного духовенства байдуже або навіть зневажливо, римо-католицька шляхта, вся до одного руського походження, відверто насміхалась із попів. На парафії вони отримували шмат поля і платили податки, і часом мусили не жити, а виживати. Постійного житла не мали. Волошиновський парох Андрій Мудрак жив у горах, де родючу землю дуже цінували, і, певно, розводив волів, овець — так міг прогодувати свою велику родину, а ще треба було вивчити трьох синів. І з цих вбогих людей сміялись всі, серед інших — і руські інтелігенти всіх часів, бо ті не мали навіть власної домівки й на схилі літ мусили тулитись у дітей. Що більше я занурювалась у побут галицького духовенства, то мені ставало сумніше.

Отець Михайло Зубрицький, відомий етнолог та історик, парох села Мшанець на тій самій Старосамбірщині, написав статтю про заповіт одного священника, вже вдівця. Той зізнався, що вивінував двох доньок, а двом синам може передати лише батьківську науку. За цими рядками прихований біль батька, чиї сини пішли не тією дорогою, не стали опорою у старості, і були ще тими ворохобниками, потрапляючи у скандали. Може, навіть грали в карти. У тому самому Волошиновому було повно картярів, і отцеві Андрію довелося пильно наглядати за синами, аби врятувати їх від згуби.

Петро був скелею, що допомогла зберегти статус родині Мудраків. Він став для них опорою, вивчив Кароля, забрав Ісаака, маму й маленьку дочку Кароліну до Урожа, а коли Кароль став самостійним, мати та брат померли, дочка вийшла заміж, то він, як міг, намагався заповнити пустку. Його далекий родич Іван Ланкевич, парох Підбужа, не був обтяжений родиною, хоч і одружений, і не зламався.

Метричні книги допомогли мені встановити зв’язки Петра Мудрака, родинні, суспільні, а історичний контекст — зрозуміти бодай частково. Чим так привабив мене далеко не ідеальний персонаж? Навіщо я взагалі повернула його до життя? Це — правильне питання. Я написала роман, який можна було написати в ХІХ столітті, але не було написано. Зате було написано "Люборацьких" і "Хмари". Правда, у реалістичній манері, але ставку тодішні письменники робили на те, що особистість формує середовище. Воно ж її перетворює на героїчну, аморальну чи деградуючу. Почасти це слушно, але надто спрощено, бо кожна жива істота є цілим Всесвітом, і її поведінку також визначають гени.