Чорнобильська катастрофа. Уривок із книжки "Марія Примаченко без міфів" Оксани Семенік

"Чимдалі заглиблюючись у природу феномена Марії Примаченко, я проникаюсь впевненістю, що генія народжує земля. Той клаптик землі, що явив світові чорнобильського монстра, насичений таємницями, особливою енергетикою. Ми моволі виникає думка: а якби будівничі АЕС ви вчили історико- культурний потенціал цієї землі (з упавшою на неї зіркою — полин, з трьохголовими мутантами на картинах Марії Примаченко) — чи будували б вони станцію саме там?" — писала мистецтвознавиця Ніна Велігоцька, яка була знайома з Марією Примаченко та приїздила до неї в гості після 1986 року. Утім для радянських керманичів не було більш ідеального місця для будівництва великої АЕС, ніж Чорнобильщина, — навколо ліс, річка, великі міста відносно да леко, а радянській столиці у випадку аварії на ній 153 та радіоактивного забруднення нічого б не загрожувало. А ще в густих лісах можна було сховати секретний об’єкт — загоризонтну радіолокацій ну станцію "Дуга-2", що мала би відслідковувати запуски міжконтинентальних балістичних ракет. У народі її прозвали "Дятел" — через повторюваний сигнал, схожий на стук чи скрегіт. 

Спочатку з побудовою АЕС і нового міста Прип’ять життя поліщуків особливо не змінилось. Те, що в селах не було світла до запуску енергоблоків, — міф. І селяни не були основними працівниками на станції та в місті. 

Усе змінилось, коли 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції під час планового випробування стався потужний вибух. Причина була не в пожежі, експерименті чи помилці персоналу, як потім стверджуватимуть радянські чиновники. Катастрофа була питанням часу: реактор РВПК-1000 був сконструйований із помилкою, і замість того, щоб усувати проблеми, що виникали, їх приховували. Тож зона відчуження по стала ще в 1977 році, коли запустили перші енергоблоки ЧАЕС. 

Хата Марії Примаченко знаходилась усього в 60 кілометрах від атомної станції в Прип’яті. Художниці снились тривожні сни перед аварією, які вона вважала віщими. "Вийшла в двір. Бачу — за лісом височезне пламя. Чую голос з неба: тушіть, якщо не погасите — всі згорите". Або ж такий сон: "Снилось, ніби колись буде стирчати з нашої хати димоход височенний до неба. І димить дуже". 

Українська мисткиня Крістіна Катракіс теж стверджувала, що Примаченко передбачила Чорнобильську катастрофу. Дівчинка з родиною жила в селі Ораному, недалеко від Болотні. За кілька днів до аварії мисткиня подарувала їй картину зі своїм звіром, сказавши: "Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі". Катракіс досі вважає катастрофу звіром, який проковтнув зорі. А згодом примаченківські звірі та й сама Марія з’явилися на картинах Крістіни Катракіс, присвячених катастрофі. На них вона зобразила особистий досвід утрати дитини через радіацію. 

Син Марії Федір згадував, що, коли "взірвався Чорнобиль", він збирався підв’язувати яблуні в саду. Про аварію на Чорнобильській АЕС йому повідомила дружина Катерина, а він уже забіг у хату до матері, щоб переказати новину їй. Примаченко саме малювала зелену мавпу. Він сказав, що потрібно тікати від радіації. На що Марія Оксентіївна відповіла, що нікуди їхати не треба. І наказала йти займатись справами в саду, а потім малювати, щоб люди бачили, яка краса була на землі. Невідомо, чи почала Примаченко малю вати зелену мавпу, коли почула про Чорнобильську катастрофу, чи звір видозмінився після новини, почутої від сина. Але щось, що схоже на мавпу 1986 року, — це картина "Мільярд літ прогуло, такої мавпи не було". На ній зображено сумчасту тварину з дитям на животі, обоє із зеленими вухами, фіолетовими вусами і бородою, як у єгипетських фараонів. Цікаво, що один з найпопулярніших образів Чорнобильської катастрофи — це "Чорнобильська мадонна". Необов’язково це саме іконописний образ Богоматері з немовлям Ісусом, це могло бути просто зображення матері та дитини. Чорнобильську мадонну створило багато українських художників, та образ знають передусім не за цими мистецькими відтвореннями, а завдяки однойменній поемі Івана Драча, у якій символами Чорнобиля стають жінки, які проживають свою трагедію. Примаченко своїм підписом до роботи ніби іронізує, що еволюція людини дійшла до рукотворного апокаліпсиса.

Про період перших тривожних днів художниця говорила, що "гнали худобу, як у війну, цілу ніч їхали машини і світили фарами і ніхто нічого не розумів". Те саме про військові, пожежні та вантажні машини, які їхали всю ніч у бік Чорнобиля, згадувала і моя прабабуся із села Здвижівка Київської області. Ці порівняння з війною стали тригером для багатьох людей і знайшли своє відображення в мистецтві. Наприклад, Чорнобильську катастрофу змальовували в образі вогню або ліквідаторів катастрофи порівнювали з героями війни. Ми маємо схожий досвід із сучасною війною: переселення, "отруєні землі" (тоді — радіацією, тепер — мінами та снарядами), знищення цілих сіл і місцевої культури. 

У перші тижні катастрофи, коли почалося відселення жителів навколишніх сіл, Марія Примаченко переживала, що переселять і її. В одному з листів 8 травня 1986 року фольклористці Лідії Орел вона написала так: "Ліда, як будуть, мо’ відселять, то ми до Вас приїдемо жить. Федя буде малювати, і Ваня, і Надя, і я, бо ми близько коло атома. Напишіть, як можна переселиться, бо у мене багато чого є: і роботи, і книги, і всячина. А як вивозять, то, кажуть, нічого не дають узять з собою". Але потім вона передумала. Сказала, що не боїться атома, бо надто стара, але переживає, чи не боятимуться люди її "заражених" картин. 

Утім, крім підсвідомого розуміння жаху цієї події всесвітнього масштабу — а фактів, як пам’ятаємо, публічно не наводили і справжні наслідки замовчували, — сталась і дуже особиста для сім’ї Примаченків трагедія. Першою жертвою катастрофи став Валерій Ходемчук, племінник художниці. У ту ніч він чергував на станції. Коли стався вибух, чоловік був поруч з насосами. Достеменно невідомо, що саме сталось із Ходем чуком, та його тіло так і не знайшли. Він лишився похованим у четвертому реакторі. Мисткиня присвятила декілька робіт Валерику, як вона його називала. Існує чотири варіанти (можливо, більше) зображень пташок, які летять у небі серед квіток, — 1989, 1991, 1993, 1997 років, усі вони перебувають у колекції мистецтвознавця Едуарда Димшиця. Підписані роботи майже однаково, з невеликими відмінностями: "Ца птиця увезде летає свого чоловіка шукає А єго не где не має єго тіло повсьої украіни розлятілось будуть ростії квіточки будуть рвать дітьочки до могилок нести А моя могіла у небо полетіла Валерик Ходімчук 4 блоці погиб 86 р.". Примаченко як образ обирає пташку й напрочуд метафізично відчуває загибель Ходемчука: атоми його тіла розлетілись разом з радіацією по всій Україні. І похований він не під завалами енергоблока, а в небі. Без підпису ця пташка виглядала б як звичайна птаха із красивими квітами довкола. На жаль, більшість каталогів подають назву скорочено: "Ця птиця всюди літає", — тому ці роботи рідко зараховують до чорнобильської тематики. Ще одна робота, присвячена Ходемчуку, навіть під писана "Про Валерика Х." — "Сидить мати коло хати" (1995). З незвичного на картині, де зображено вбрану жінку поруч із хатою та садом, — шість слідів. Підпис до картини такий: "Сядить мати коло хати сядить мати беля садочка дивиця на синови следочки обливаєця сльозами и говорить сину мий сокол коли ти до мене прилетиш коли побачу только плачу". За день до катастрофи Валерій Ходемчук був у своєї мами в Кропивні, працював у саду, підрізав дерева. Земля була ще волога і навколо лишились його сліди. Мати ще довго не пускала нікого в сад, щоб не затоптати сліди сина, тіло якого зникло і поховане на завжди в руїнах четвертого блока. 

Саме у Примаченко ми бачимо найбільш різноманітне відображення проблематики Чорнобильської катастрофи: від екологічних питань і хвороб до вшанування пам’яті й корупції щодо посвідчень ліквідаторів. Зазвичай митці та мисткині зосереджувалися на якійсь одній темі. Дмитро Нагурний зображав героїзм ліквідаторів (бо сам був серед них), Петро Ємець — трагедії покинутих і спалених поселень у Зоні відчуження, Оксана Чепелик — негативні наслідки для матерів і новонароджених.