Страхи і спокуси козацької старшини | Ірина Кривошея

– Пані Ірино, доброго дня! Дякую, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про сферу ваших дослідницьких інтересів. Знаю, що ви близько 20 років досліджуєте козацьку старшину, і з них 10 років – неурядову козацьку старшину. Тож розмова на невідому для загалу тему – неурядова козацька старшина. Коли вона з’явилася?

– Аби всім було одразу зрозуміло, що це таке – неурядова старшина, тут треба відходити від терміна “уряд” – уряд, посада. Якщо це полковник, сотник, гетьман, то це старшина на уряді. А якщо це людина, яка колись посідала уряд, та потім в силу того, що обрали іншу людину, вже не є урядником, то вона потрапляє до розряду неурядової старшини. Це узагальнене визначення того, що таке неурядова старшина. 

Водночас, не обов’язково було посідати уряд: якщо людина дуже давно ходить у походи, має військові заслуги, однак іще не посідала уряду, ми її теж зараховуємо до неурядової старшини.

– Коли з’являються перші згадки про неурядову старшину? Бо ми говоримо про зростання старшинського складу, це переважно Хмельниччина і далі, коли вже починає формуватися військовий поділ, адміністративно-територіальний поділ, полки і тому подібне. Чи це за часів Хмельниччини були такі моменти?

– Іще раніше. Тут варто згадати про те, що термін “неурядовий” – новотвір. Це вже в часи Незалежності, щоб позначити чисельні відлами, структури, щоб не плутатись, а одразу розуміти, що урядники – то не урядові, такий термін постав у роботах сучасних істориків.

<p>Обкладинка двотомника Ірини Кривошеї "Неурядова старшина Української козацької держави (XVII &ndash; XVIII ст.)"</p>

А раніше існувало багато назв для цього явища, і започатковане воно було до 1648 року й постало із запорізької і польської військової традиції, яка була спільною для української шляхти та козаків. Тому що військо вже тоді було не однорідним, а структурованим: був козацький загал, військове товариство, а були в ньому й значні, заслужені козаки. Вони стояли на сходинку, а то і на кілька сходинок вище від запорізького товариства. 

А ще існувала і річпосполитська традиція, з якою українці були дуже добре знайомі. Бо вони служили, вони знали систему затягів польських хоругов, гусарських та навіть піших хоругов ізсередини, наймалися на службу і добре розуміли, хто такий товариш хоругви. А потім, коли розвиваються структури козацьких полків після Куруківської угодиКуруківська угода передбачала збільшення козацького реєстру до 6 тисяч осіб, та встановлювала для них платню у 60 тисяч злотих на рік. Укладена 27 жовтня 1625 року коронним польським гетьманом Станіславом Конецпольським і козацькою делегацією на чолі з Дмитром Дорошенком біля Курукувого озера на Полтавщині. 1625 року і з'являється уже викристалізована система старшини козацької, швидше почала розвиватися, мабуть, і ось уся ця система неурядової старшини. Ми майже не маємо про це документів, тому так і говоримо – “ймовірно”, “мабуть”, “можливо”…

– А що ми можемо говорити про регламентування цих процесів? Заслужені або значні товариші, якоюсь мірою, – це певний досвід, але цей досвід визначає твоє місце у певному соціуму, в окремій спільноті. Коли почалися процеси регламентації, надання офіційного підтвердження значимості?

– Аж у XVIII столітті, а до того ніякої регламентації фактично не було. Аби побачити, що відбувалося в Україні у XVII столітті, після 1648 року, ми, як правило, мусимо опрацьовувати величезний масив документів. І особливо завдячуємо, хоч як дивно про це зараз говорити, московській канцелярській традиції, бо якби не їхня традиція зберігати кожен папірець, підшивати копії, то ми не знали би багатьох речей. 

<p>Вигляд головного фасаду. Креслення Андрія Меленського.</p>

У козацькій канцелярській традиції маємо велику перерву після 1648 року. Більшість українців про це не знають, тому що просто не задаються таким питанням. А канцелярська традиція виникла щойно у XVIII столітті, і то ближче до 20-х років. Є полкові канцелярії, але насправді це був один полковий писар, який не мав нічого. Про сотенні канцелярії у XVII столітті мова не йде.

Козаки пішли дуже хитрим шляхом – використали міську традицію, магістрати збереглися. Там були урядники, була серйозна писемна традиція, і вони її використовували. Вони дуже мудро об’єднували уряд – полковий чи сотенний,  ратушний або магістерський. Засідали разом із міщанами, вирішували всі справи, а потім все це вписували в міські книги. А їхні, якщо і були, то не дійшли – у нас колосальні втрати документів.

– Так видається, що канцелярська культура розвинулася ближче до гетьмана Апостола?

– Вона розвинулася тоді, коли Перша Малоросійська колегія почала ставити дуже багато питань козацьким урядникам, наказному гетьману, генеральній військовій канцелярії...

– ...які почали шукати відповідей.

– Так, вони їх почали просто тлумити своїми промеморіями. Є прекрасні переписки, збереглися канцелярські журнали 1720-х років. Коли Перша Малоросійська колегія ставить питання, просить списки, просить підтвердження, наші урядники всіляко намагаються якомога довше не дати відповіді, якомога довше не складати реєстр, не надсилати його, – і їм вдавалося так бігати-петляти по кілька років. Українці завжди могли викрутитися, і тому, мабуть, ми досі цілі і живемо.

– Коли ми говоримо про товариство досвідчених людей, то маємо певну структуру. Я чув, що були значкові товариші, бунчужні товариші, військові товариші. А наскільки ця структура була чіткою і як одні люди відрізнялись від інших?

– Структура була дуже чіткою. Починати треба не з них, тому що ці розряди, чи чини, чи звання сформувалися у XVIII столітті, причому не одночасно.

– На якійсь базі?

– Якщо ми говоримо про початок, про Хмельниччину, то там є базовий термін (з нього варто почати), що таке військове товариство і хто такий товариш. Це, по суті, козак. Причому тут не важить, якого ти рангу, чи рядовий козак, чи гетьман, це як спільний знаменник. Всі козаки разом – це військове товариство. Звідси потім дуже велика плутанина: коли пишуть в документі “військовий товариш”, то що мають на увазі – рядового козака, чи неурядову старшину, чи взагалі той чин, про який у XVIII столітті заговорять?

Все військове товариство, весь козацький загал ще до Хмельниччини і вже коли існувала Українська козацька держава, об’єднувалося військовою службою, яка була своєрідним видом податку – податку кров'ю. І вони дуже цим гордилися. І хто був дуже заслуженим, хто ставав рангом вище, їх в українському суспільстві  дуже шанували, бо вони платили цей податок кров’ю. Якщо навіть у них не було урЯду і патенту ні нащо, їх все одно шанували, бо вони дуже значні люди, їхню владу визнавали. 

Тоді починається градація – виділяється сотенний рівень товариства, полковий рівень товариства. На сотенному – це товариш сотні, якщо не маєш уряду, то ти значний товариш сотні, припустимо. А на полковому рівні – просто значний товариш, або товариш полку, або значний товариш військовий. Не дослідники не розуміють, це лінгвістика, але в нашій мові послідовність слів має значення.

– Вона створює певну ієрархію.

– Так! Послухайте, як звучить – значний товариш військовий. У нас в літературі зазвичай міняють ці два слова місцями – значний військовий товариш. І одразу зникає значення і розуміння. А коли ти чуєш цей ритм: значний товариш військовий! Бо ти значний товариш Війська Запорозького, не просто так, звідкілясь прийшов. Тому це дуже важливо. 

Ці терміни у 1650-60-х, ще до початку 1680-х ледь не як синоніми існували. А наприкінці 80-х, у 90-х вже з’явилася між ними градація. Постала різниця між значним товаришем полку і значним товаришем військовим. І між значними товаришами військовими починає відчуватись різниця – це старший чи молодший, це людина, наближена до гетьмана чи не наближена, старший за віком чи старший за статусом. І списки, які ми маємо з XVII століття, їх поділяють. 

І так це все триває до початку XVIII століття. Гетьмани наближають до себе частинку цього товариства, і вона доволі обмежена. Наприклад, при ньому служать 8-12 осіб, і це дворяни, вони майже всі мають звання значний товариш військовий. 

<p>Портрет Івана Мазепи, який експонується в Дніпровському музеї</p>

Скажімо, Іван Мазепа був дворянином Івана Самойловича, і він довго в такому званні, значного товариша військового, виконував функції, зокрема дипломатичні, він їздив до Москви, на інші завдання. Це в документах є, в актах, тестаментах, купчих.

– А чи не свідчить це, що гетьманам було вигідно розвивати когорту неурядової старшини як своєрідну базу для своєї підтримки?

– Звісно, вигідно. Група навколо гетьмана, з якої виростає бунчукове товариство, це група не нова, це своєрідний почет українських гетьманів, починаючи з Богдана Хмельницького, який вони взорували при інших дворах, при інших правителях, передусім при польському, там теж такий почет був.

І є в документах, що при гетьмані Богданові Хмельницькому при особливих подіях ставали в почет 100 значних козаків. Власне, коли постає бунчукове товариство, на початку XVIII століття для послуг гетьману ці 100 осіб більше не виділяють по черзі, 10-12 для близької служби гетьману, а їхня служба – цих 100 і більше осіб – переходить на постійну основу і закріплюється офіційно документом. Насамперед компутом, списком, реєстром. 

Якщо людину внесли у список бунчукових товаришів, це і є підтвердження того, що ти бунчуковий товариш. А трапилося це лише за Івана Скоропадського. 

Суть самого інституту вже почала формуватися, вона, безсумнівно, викристалізовується за часів Івана Мазепи, а так, щоб надавався чин, записували в компут і все це було на стабільній основі – це вже в часи Івана Скоропадського.

– А стабільна основа – це означало перехід розряду неурядової старшини (чи бунчуковий товариш, чи значковий) у спадок чи ні?

– Певним чином, і в спадок. Зараз поясню, як це. Бунчукове товариство – це верхівка неурядової старшини, їх дуже мало.

– І вони під гетьманом?

– Вони під бунчуком. Виходить так, що їх 100-120, інколи більше, до кінця Гетьманщини. Тому що після 1764 року вони вже нікому не були потрібні, адже це люди гетьмана, а слово гетьмана вже не важить. А нижню сходинку зайняло значкове товариство. Бунчукові – ті, що під гетьманським бунчуком, а значкове товариство – ті, хто під маленьким полковим значком.

– Ті, що розсіяні по території, згрубша.

– Вони всі розсіяні, і бунчукові розсіяні, вони всі живуть у своїх маєтностях, у різних полках, у списки вони вписані по полках, але полковникам не підкоряються, вони підконтрольні гетьману і Генеральній військовій канцелярії. Наказів полковників вони не виконують. Це така своєрідна фронда. І полковники дуже не любили бунчукових, бо ті їх ігнорували.

А от значкове товариство – це весь загал колишньої неурядової старшини, 100 з чимось потрапили у бунчукове, а всі інші не потрапили. А куди? Вони на полковий рівень під значок. Серед них були дуже різні. Їх усіх було впродовж XVII століття десь до 500, навіть менше. 100 з хвостиком стали бунчуковими, а серед 400 є дуже різні люди. Є ті, для яких значкове – це мрія, це дуже добре, а для когось це пониження в статусі, і вони довго не хотіли входити в структури значкового товариства, вважали це для себе приниженням. А потрапити до бунчукового не могли, тому що мало місця, мало зв’язків, мало маєтностей. 

Цей розрив наростав – є значкове, яке внизу і підпорядковується полковнику, а не підпорядковується сотнику. І от уявіть – на території живуть сотні таких значкових товаришів по полках. А сотнику теж не підпорядковуються. Це дуже цікава структура, яка була вкрай потрібна. Що значкове, що бунчукове. Тому що роботи було дуже багато, урядники з усім не справлялись, а покривалась ця робота функціями, які виконувала неурядова старшина. Мало того, їм за це нічого не платили. Оце той ключовий момент, який треба було одразу озвучити.

– Такий громадський активізм.

– Це, певною мірою, феодальний пережиток, це служба з маєтності, з землі. Якщо ти володієш землею козацькою, то мусиш із неї служити. І якщо ти не служиш, то випадаєш із структур, а якщо у тебе є земля – то, будь добрий, служи. І основна функція, яку вони виконували, – воювали. А війни вистачало. Мусили всі ходити в походи.

– Це кінець XVII століття.

– І початок XVIII. За Мазепи було ледь не два походи на рік – літній і зимовий. А потім всі походи Петра, всі війни Петра, потім і Петро помер, а ці походи на Кавказ нікуди не зникли. Впродовж 1720-х ганяли всіх козаків і всю неурядову старшину туди, і при тому жорсткіше, ніж раніше. Тому що за це взялась російська канцелярська машина: а покажіть нам, хто вони, ці бунчукові товариші, а чому вони у вас сидять на місцях, мають багато привілеїв і не служать?! Петро І видав іменний наказ у 1724 році: а давайте ми їх порахуємо всіх – і одразу в похід, хай йдуть на Кавказ і служать батьківщині. Що це за група, яка не служить? Вони ніби й привілейовані, і раптом не служать – не порядок, мають служити!

– А в чому полягала привілейованість цієї групи? Чим вони виділялися поміж умовною урядовою старшиною?

– Вони були в рівень з урядовою старшиною. Якщо порівнювати статус бунчукового товариша, то він був, залежно як брати, – вищим чи в рівень із полковником, статус дуже-дуже високий. Полковнику він не підпорядковується, лише гетьману. Судити його може тільки Генеральний суд і гетьман. 

Вони традиційно, як і більшість з козацького стану, звільнені від усіх видів податків, мають безліч привілеїв на заняття різноманітними промислами. Вони в 1720-х роках повертаються, навіть якщо не мали шляхетського походження, до думки – а чи не є ми шляхтою, панове? Ми ж гонорові! А чи не пішли б значкові товариші в поході поперед нас, несучи перед нами хоругву, і так виказали б нам честь? І вони про це говорили, ці розмови чітко зафіксував у своєму щоденнику Яків МарковичЯків Маркович (1696-1770) – державний діяч Гетьманщини, мемуарист та хроніст. Автор “Діаріуша” – щоденникових записів, що охоплюють період 1716-1767 років та фіксують перебіг політичних та культурних подій в Україні, дають відомості про побут козацької старшини, становище селян та козаків. .

– Тобто йдеться про внутрішню самоідентифікацію себе як стану?

– Так, вони себе самоідентифікують разом з урядниками як шляхту. У 1740-х це проникає у “Права, за якими судиться малоросійський народ”“Права, за яким судиться малоросійський народ” – правовий кодекс, який діяв на території Лівобережної України у XVIII столітті. , і набуває юридичного оформлення. А потім вони намагаються ще більше показати свою значимість в 1750-60-х, коли відновлюється Гетьманат Розумовського. У них для цього виникають і більші підстави. Ну і все було чудово, аж поки Катерина ІІ обрубала всю історію і крила гетьману Розумовському та бунчуковому товариству. 

Це непроста історія, але роз’єднувати урядову і неурядову старшину не варто, це ніби два боки однієї медалі, це одне ціле. Різниця в тому, що в XVII столітті без урядів, без посад неурядова старшина почувалася дуже невпевнено, там їм не було комфортно. Бо якщо ти зайняв уряд, потім випав з уряду (там же вибори були ледь не кожного року) і загал вибирає наступного, то ти автоматично стаєш значним товаришем, військовим товаришем чи значним військовим товаришем. А потім через рік-два повертаєшся на уряд. 

Там постійно йшло перетікання кадрів. Буквально рік-два – і ти то полковник, то не полковник. І на кожному рівні безліч цих урядів – сотенних, полкових, генеральних. Тож коли вони випадали з урядницького статусу, то ставали неурядовими старшинами. Поверталися на уряди, то потім, коли випадали знову, то ставали вище в неурядовій старшині. І це поєднання було дуже важливим, бо давало можливість зростати в цій ієрархії. А в XVIII столітті для бунчукового і значкового товариства стало неважливим заняття урядів.

– Структура стала застиглою.

– Стабільною, спокійною, не потрібно переживати, що ти випадеш, – твій статус визначений тим, що ти вписаний в компут значкового товариства і в компут бунчукового товариства. А в 1730-х роках росіяни пішли ще далі – за наказом Анни Іоанівни і гетьманського уряду вони все ще пробували зрозуміти – хто ж ви такі, хлопці, і як до вас добратися й пощупати? Наказів не виконуєте нормально. 

І Анна Іоанівна видала знаменитий указ 1734 року, коли всіх значкових товаришів загнали в рамки чисельності – от є 10 полків у Гетьманщині, на Лівобережжі, так-от ви для чотирьох полків по 30 значкових товаришів, а для шести полків – по 50 значкових товаришів. Загалом 420. І будьте добрі. 

Тут варто зауважити, коли з'явилися перші списки всіх товаришів – бунчукових, значкових… Реально перший список, котрий можна пощупати, – це, знов-таки, російська присяга, коли Петро Олексійович вирішив позбутися свого старшого сина, Олексія, і кинув його до в’язниці (коли його викрали з Європи). У нього народився ще один син – Петро Петрович. І от він прожив ці пів року чи рік, дуже радів, що у нього є спадкоємець від Катерини. Із старшим сином він ніколи не ладнав, і відтак проголошує спадкоємцем молодшого. Із 1718 року всі присягають на вірність царевичу Петрові Петровичу, і ця прекрасна присяга збереглася в архіві. Вона зачепила всі козацькі структури і спільноти по полках, вони там виписані. Саме там вперше мені вдалося пощупати і витягнути персональний склад і списки. 

І от у цих перших списках 1718 року бунчукового, верхнього, козацтва – приблизно 98-114 осіб (плавають звання), а нижнього розряду – десь 320-350. Впродовж 1720-х років так само. А до ревізії 1732 року тільки бунчукового – 220, а значкового з усіма синами, що служать, – 920. Імператриця каже: ні, так не піде, давайте ми всі дружно з вами в ці рамочки і зайдемо. 

<p>Данило Апостол (1654-1734) - гетьман Війська Запорозького</p>

Але треба про контекст пам’ятати. Те, що вона собі думала, чи думали правителі після смерті Данила Апостола, – це було одне. Вони ж воювали – один польський похід, другий польський похід, а потім війна з турками. І похід за походом. А хто туди буде ходити, хто буде очолювати загони? А допоміжні служби? А обслуговувати усі численні російські полки, а проведи їх по Україні, розквартируй, організуй їм фуражну службу? Це все ж хтось має робити. В 1730-х роках полковникам було дуже сутужно, їм кажуть – виписати! В Стародубському полку був 171 значковий товариш, а їм треба в прокрустове ложе 50-ти всунутись. А як? Ну вони виписали, щось поховали, всі продовжують служити. В кількох полках, наприклад, у Прилуцькому та Переяславському, було значно більше людей. 

А було і навпаки, наприклад, у Ніжинському. Ніжинський полк взагалі був дуже цікавим, з усіх точок зору. Він же столичний, мав величезну територію, трохи видовжену, якщо глянути на карту. І Ніжин – полкове місто, з одного боку цієї території, а Глухів – столиця – з іншого. Таке двовладдя утворювалося – тут гетьман, а там ніжинський полковник. Можна здогадатися, куди влада перетікала. Полкове місто не було центром влади, відповідно, все товариство пішло до Глухова. І там було таке утворення цікаве – Значне товариство Глухівської сотні, вони на ніжинського полковника не звертали взагалі жодної уваги, у них статус був вищим. Вони реально служили при гетьмані і виконували безліч наказів. І в цьому полку 50 осіб за списком, а служить реально – ну 23-25. І той полковник як в’юн крутився, йому треба було вписувати кого тільки можна в цей реєстр.

Тут цікаве ваше попереднє питання про те, чи це є спадкові уряди. От вони ніби не є спадкові, але бунчукові, значкові товариші – вони ж служать із маєтності, із землі. А ця земля передається в спадок до сина, а отже, син починає служити на місці батька з тієї ж самої землі, або навіть не сам, а разом кілька братів, – звідсіля зростання. 

Спочатку як було, щоб товаришам не випадати з цього статусу – служили з маєтності. Тільки вони служили так: у нас є маєтність, нас є кілька, але ми служимо з однієї маєтності, з кожної по одному. Вони ходили в походи, все виконували. Треба було – то йшло з однієї родини по кілька людей у похід. Інколи батько йшов у похід і син. 

Але у 1730-х роках влада почала цим зловживати – маєтність одна, але в похід мали вийти всі. Тож значкове товариство розорювалося. І (щоб завершити структуру) якраз до кінця 1730-х років до нас доходять бунчукові аж нагорі і значкові – аж унизу, а між ними прірва.

Цей вакуум з 1739-1740 року Генеральна військова канцелярія і гетьманський уряд починають заповнювати. Вони роздають патенти на звання військового товариша і виводять їх із-під влади полковників. Цей чин став дуже цікавим для значкових, щоб вийти з-під влади полковника, тих, хто раніше в структури не входив. А, скажімо, полковники цим не були дуже задоволені.

– Утворюється певна фронда, як ви казали.

– Так, ще частина людей випадає і не буде служити. 

Миргородський полковник Капніст терпів-терпів років сім, а потім в 1747-му написав донесення і попросив пояснення у Генеральної канцелярії. Але ж копію подавали нагору й імператриця мала доступ до таких документів, та й інші російські органи. Він запитав, звідкіля вони взялися, чому вони надають патенти. І доки він у них питав знизу, вони йому не відповідали. А коли прийшло розпорядження згори: а поясніть, дайте відповідь на запит полковника Капніста, то влада страшенно розгубилася. Читати їхні відповіді дуже цікаво. Вони мимрили щось про те, що “пред всего в Малой России войсковые товарищи были!”. І стає зрозуміло, що вони давним-давно забули ці зв’язки, для них немає різниці між значковими і військовими товаришами. Вони не бачать і не знають, як усе функціонувало, вже минуло 40-50 років XVIII століття і все втрачено. 

Але цей запит унормував сам статус військових товаришів, який зайняв проміжну ланку, і тепер сформувалася трьохступенева ієрархія. Бунчуковий товариш – нагорі, військовий – посередині, значковий – внизу. Військовий дуже близький за статусом до бунчукового, але вони не тотожні. Вони могли зайняти тепер статус військового, полковнику не підкоряються, високий рівень освіти, виконують ту саму функцію, що й бунчукові, статусна позиція у суспільстві. І їх одразу фіксують усі компути.

– А наскільки різнилися функції військових та бунчукових товаришів?

– Бунчукові мало відрізнялися від військових, вже майже тотожні. Бо коли сформувався розряд військових, то війни майже припинилися, життя стало спокійнішим, походів стало менше. А завдань цивільних було дуже багато – господарські, адміністративні. Треба було мати економічні, фінансові знання, бути більш ніж письменним, тобто не тільки початкова грамотність, а вміти вести канцелярські справи, мати досвід дипломатичної служби. Не тієї, яка була у XVII столітті, бо там була справжня дипломатична служба, бо там ще була держава, а тут вже ні. 

Але коли розмежування відбувалися, були комісії з поляками. Є цікаві масиви документів, де згадано, що поляки, до яких на це розмежування висилала українська, по суті, російська сторона, дуже зневажливо ставилися до бунчукових і військових товаришів. Зневага пояснювалася тим, що, згідно зі службою, кожного року в цій комісії змінювався склад української сторони, одні набули досвіду і поїхали додому, а приїздять нові, у них немає ані досвіду, ані елементарних знань, тож поляки з них глумляться. Відтак ухвалили рішення, що вони мають служити в таких комісіях довше, аби кваліфікованіше виконувати свою роботу. 

– Стан, як я розумію, був закритим, тобто до товариства військового можна було потрапити тільки з козацького стану?

– Ні. До вищого – звісно. До вищого бунчукового товариства будь-хто до кінця існування гетьманських структур, до 1764 року, не міг потрапити точно. А от до значкового товариства – так. Козаки за вислугою років могли потрапити. А в 1730-х роках війни взагалі вичистили у нас в Україні територію, і козацтво дуже сильно постраждало, і старшина постраждала. 

Ви на хвилинку уявіть собі постої російських полків – вони ж займали будинки не лише козаків, селян, а й старшини. Їх треба було забезпечувати – годувати того полковника чи інших чинів російських, про коней їхніх подбати. Це було дуже обтяжливо, і тоді розорювалася частина неурядової старшини. У 1740-х роках вони просто змушені були підтягувати до себе представників інших станів. 

Записували і зі священницьких родів, людей, які займалися дуже потрібними справами, наприклад, податки збирали. Ба більше, вони не хотіли значковими йти, а одразу військовими. Їм так і прописували в патентах на чин: за успіхи в зборі цих податків, за те, що велику кількість податків зібрали, ось вам такий чин. 

Записували тих, хто був спроможний фінансово. За службу грошей, як і раніше, не платили. Тобто для того, щоб служити, виконувати такі колосальні навантаження, треба було свої гроші вкласти. Ну і хто годився за матеріальними чинниками, бо раніше ти мав бути козаком, мусив мати землю козацьку, твої предки мали служити козаками. А тепер – ні, у 1740-50-х роках пішли інші верстви – міщанство підтягнулося доволі серйозно. 

А бунчукове товариство (це звання із легкої руки Рум’янцева теж почали надавати не козакам, не старшині, що дуже сильно розмивало цю групу) дивно почувалось років п’ять після того, як ліквідували Гетьманат. Тому що вони нікому не були потрібні, їх не помічали. Вони випали з поля зору влади. 

Вони не були потрібні Другій Малоросійській колегії, бо там не знали, куди їх приткнути, вони ж статусними людьми були. І не могли служити біля гетьмана, бо гетьмана вже не було. Вони робили, що хотіли, і для них все змінилося на краще, тепер вони могли знову посісти якийсь уряд, але не переставали бути бунчуковими. Бо до 1764 року, якщо ти посідав будь-який уряд – сотника, полкового старшини чи вище, то тебе викреслювали з компутів бунчукових, ти переставав бути бунчуковим. А після 1764 року…

– ...ти залишався і там, і там.

– І вони так плавно підійшли до моменту ліквідації всіх козацьких структур у 1780-х роках. І у бунчукового військового товариства не виникло жодних проблем з інкорпорацією до стану російського дворянства.

– Тобто фактично вони всі стали дворянами?

– Бунчукові взагалі без проблем – одразу спадкове дворянство. Різниця була лише в тому, що вони могли обирати – цивільна служба чи військова. Якщо військова служба, то вони стартували з чину прем’єр-майора, це спадкове дворянство російське. Якщо цивільна служба – це колезький асесор, це спадкове дворянство. 

Військовим товаришам було складніше, у них було два шляхи: вони могли спробувати швиденько отримати чин бунчукового товариша і так прослизнути або могли почати служити на позиціях особистого дворянства (там трішки ранги нижчі), а потім знову дослужувалися до колезького асесора, і, відповідно, вони вже спадкове дворянство. 

Найгірше було значковим товаришам – за ними герольдія не визнала права російського дворянства. Спочатку визнала за всіма, а потім у 1790-х роках кинулася дивитись – ой, як у нас багато дворянства! І їх усіх викинули з дворянства.

– А бунчукові і значкові товариші – вони всі апелювали до свого досвіду, до значимості того, що вони зробили? Наскільки у них була розвинена біографічна пам'ять? Я чому питаю, бо знаю, що ви досліджували таке специфічне джерело, як сказки. Що це за джерело і що у них писала старшина, що вона про себе думала?

– Сказки – це російська назва, яка, по суті, є чимось подібним до автобіографії. Їх писали всі, не лише старшина, і з різних приводів, у них розповідали про свою службу. Форма була довільна, скоро персональні сказки перейшли у розряд формулярних списків, їх регулярно збирали, узагальнювали за полками, а потім хронологічно, і вони достатньо добре збережені в архівах.

Вони цікаві як систематизоване джерело. Окремі сказки, особливо з 1750-х років, – про службу, де автори глибоко зазирають в минуле, розповідають про себе багато цікавих історій, про своє походження, свою службу. Згадували завжди службу не лише свою, а й батька, діда, прадіда. Були такі роди, де чітко це пам’ятали. І вони дуже цим пишалися, це було причиною і підставою для просування службою, для отримання маєтностей, врешті-решт. Маєтності – це те, з чого вони жили.

– Тут тонка межа між власним досвідом і генеалогією, певними курйозами, перебільшенням своїх можливостей. Чи є такі сказки, які дуже схожі на казки?

– Їм до певного моменту не треба було цього робити, доки не змусили. А змусили під кінець козацької доби.

– Коли не було вибору.

– Треба було придумати для герольдії красиву історію, яка переконала би, що вони таки мають право на російське дворянство. Бо за всіма позиціями, за тими  законами, за якими українці завжди судилися, – Литовські статути, звичаєве право, – не було сумнівів у тому, що вони мали право на те російське дворянство. І тут раптом росіяни його не визнають – у них інша традиція, вони інакше дивляться на це дворянство.

Тоді вони й писали ці красиві історії, робили печатки, підробляли генеалогії. Їх змусили до такого. Інколи цим займалися доволі поважні роди – полковницькі, шляхетські, давні. Але вони не мали чим підтвердити, вони ніби збирали родинні архіви, але папери горіли. Пожежі в Гетьманщині були серйозним стихійним лихом. Тож все це не зберігалося. І, відповідно, їм не було що показати, не було реальних документів. А немає реальних документів – ми їх намалюємо.

– І часто малювали?

– Не дуже. Ще у 1750-60-ті роки ці сказки розповідають про дійсну службу – як було, з усіма плачами, бо десь ображали. Тут, без сумніву, є прекрасні моменти, описи дуже автобіографічні, як і інші документи тієї доби. Є багато персоналізованих, у яких можна зрозуміти, про що вони турбувалися і що їм боліло.

– Як козацька старшина – що урядова, що неурядова – сприймала автономію Гетьманщини? Наскільки їй боліло обмеження залишків державності?

– Частині боліло доволі серйозно, і на цей момент, до середини століття, козацька старшина добре усвідомлювала не лише, що їй болить, а чого б їй хотілося. І в них було багато ілюзій – от, дозволили нам гетьмана знову обрати, але у нас є й інші запити. І вони починають складати свої послання (це період Катерини ІІ, друга половина 1760-х років), в яких висловлюють свої побажання, як вони бачать козацьку автономію. Вони дуже осміліли разом із гетьманом, який на спадкове гетьманство замахнувся.

А Катерина на це все подивилася, почитала – і ліквідувала гетьманство. Бо коли ці полкові, неурядові старшини попідписували всі звернення, коли їм дали наказ їх підготувати, то там треба було щось вказати таке приблизне, щоб похвалити владу і запевнити у своєму підданстві, а вони натомість написали, чого вони хочуть, мовляв, і поверніть нам гетьмана назад, і права й вольності поверніть. 

Мені здається, вони не усвідомлювали, що це кінець доби. Нам це видно з висоти нашого часу, що все було вже визначене, завершене. Вони це збагнули, коли сталася ліквідація полків, переведення їх у регулярні. Особливо по священниках сильно вдарили укази 1783 року, тому що у нас всі священницькі роди – це старшинські, шляхетські роди. Вони ішли на службу релігійну, церковну – вони не вагалися у своєму статусі, вони мали право на земельні володіння. А в Росії не така традиція. Після 1783 року священники перестають належати до шляхти, до дворянства. Це та верства, яка сильно законсервувала українську ідею, пронесла її через XIX століття. 

І частина старшини те ж саме тоді збагнула і почала відстоювати права багатьох козацьких старшин, які не отримали дворянства, – вони писали петиції, збирали докази, цілі історії писали, щоб переконати російську владу в тому, що так не варто робити, що ці люди достойні, вони заслужені. От коли вже все було втрачено, вони зрозуміли – з українцями завжди так. Ми спочатку втрачаємо, потім розуміємо, починаємо бігти – і спізнюємось.

– Ми маємо завершення козацької доби, процеси довготривалої, двадцятирічної, інкорпорації до Російської імперії, які закінчуються нехай в кінці 80-х – на початку 90-х. Далі ми маємо кільканадцять років хіатусу, далі національне відродження, романтика і тому подібне. На вашу думку, козацька доба, фізично чи інституційно померши в кінці XVIII століття, що вона дала для національного відродження у XIX столітті?

– Вона ж не закінчилася в цей період, який ви окреслили. Козацтво – це такий стан, який існував на Великому кордоні, це фронтирна спільнота. І коли фронтир зник на українських теренах, то козаки у дуже великій кількості зібралися і пішли шукати нові фронтири. Маємо масовані переселення на Кубань, на Схід, ближче до Кавказу – це ж в цю добу. Вони зібралися і туди все перенесли, там були свої бунчукові, військові товариші.

– Традиція жила, вже на нових територіях.

– Ба більше, ще одна частина пішла шукати собі нового фронтиру уже на Захід і на територію Південної Європи.

– Балкани.

– Так. І там утворила нові спільноти, які, знову ж таки, по обидва боки фронтиру стали. Українці продовжили робити те, що вони уміли. Та перерва була значно коротшою, ніж ми звикли думати. Те, що люди мовчать чи не пишуть про це, не означає, що не передають у пам'яті. Передавали! Це тільки для російської влади український національний рух кінця XIX – початку XX століття виявився несподіванкою. Для самих українців він таким не був.

– Він поступово розростався, переживав нові етапи. Ви також досліджуєте заповіти – тестаменти – козацької старшини. Як козацька старшина відчувала себе перед смертю і як вона укладала ці заповіти? Чи можемо сказати, що це унікальне джерело, порівняно з міщанськими тестаментами?

– Це дуже цікавий документ. Колись і я собі поставила питання – а які вони люди, про що вони думали, чого боялися? Чого боялися – це дуже важливо, бо найсильніші емоції – страх і радість. А страх спонукає людей до дії. 

Заповіти козацькі, старшинські дуже подібні і до міщанських, і до шляхетських. Традиція одна – вони виростають з річпосполитської традиції, і тому вони дуже схожі за виглядом, за тим, із яких частин складались, коли їх укладали й для чого. 

З ними цікава інша історія: точно відомо, що заповіти укладали всі, козацька старшина точно, а збереглося їх до нашого часу просто мізер.

– А скільки?

– Сьогодні в мене є остаточно укладений реєстр тестаментів, який готується до друку, от невдовзі вийде. Це 210 тестаментів. І то не лише Лівобережна Гетьманщина...

– …і правий, і лівий берег. А яка хронологія?

– Із 1648-го до 1780-х, трішки далі. Причому я додала в це число ті, які доволі сумнівні, – я бачу і козацьких кілька. В це число пішли і священницькі тестаменти – з тієї причини, що за прізвищами і всім іншим знаю, що це відомі старшинські чи шляхетські роди, тому їх теж туди кидала. 

Мені просто шкода повз будь-який тестамент пройти, бо їх от на пальцях перерахувати. Це просто не порівняти з польськими, збереженість яких набагато краща. Я зрозуміла, що їх так мало, коли ще в 2019 році уклала перший реєстр XVII століття, – там було видано 34 тестаменти. На сьогодні у мене є 54 тестаменти з XVII cтоліття. 

Якщо подивимося, скільки їх мали історики на початку XX століття, наприклад, Модзалевський чи Татищев, який робив опис чернігівських архівів, – там є більше  тестаментів, вони цитують тестаменти шматками. Втрати архівів під час воєн ХХ століття великі. Але це все одно не так, як ми маємо, наприклад, зі шляхтою західноукраїнських земель, руською шляхтою, видають зараз прекрасні масиви документів.

Тому що козацька старшина мала абсолютно інші юридичні підстави для цього, інше ставлення, і вони не вимагали облятування (тобто реєстрації) тестаменту. А нема облятування, то до міських книг несуть вписувати тестамент ті, кому дуже пече через проблеми в родині. І несли козаки, несли міщани, несла старшина, несла шляхта або верхівка козацької старшини у XVII столітті, такі роди, які мали традицію шляхетську. Як це не облятувати? Так положено, батьки, діди це робили, і ми принесли на міську книгу і, відповідно, вписали туди копію тестаменту.

Такі збереглись, тому ми маємо в одного – три тестаменти, в інших взагалі не маємо. Це джерело унікальне, надзвичайно цікаве, воно структуроване, показує, що люди завжди боялися смерті, і це проступає, а хтось краще приховує.

Взагалі це були люди барокової, іншої культури, яка в річпосполитському лоні отримала дуже гарне щеплення. В ті часи людей готували до смерті, їх вчили доброго вмирання, вони знали, як готуватися, вони користувалися допомогою священників, щоб підготуватися до смерті. А в козацьку добу ця традиція перервалася, і стає складніше, але все одно продовжується – священник обов’язково був при укладанні тестаменту. І він приходив додому, щоб укласти тестамент – хворий ти чи не хворий.

Козацька старшина укладала тестаменти обов’язково перед кожним походом. Що мене на початках дуже дивувало – де ж ці тестаменти? Скільки походів – кожного разу ідуть в похід і всі тестаменти писали, а тестаментів немає. Але потім виявилося багато таких судових справ, де дуже чітко йшлося – от ми судились-судились, сперечались багато разів і так присудили черговий раз: внесли в судову справу такий присуд, що тестамент знищити. Все! Він мав бути знищений, щоб не було більше сварок. А на шкатулку військову покладіть тисячу золотих, щоб вам не повадно було судитися. От як зупинити родичів, які постійно судяться і скандалять? На полковника покладіть сто і на гетьмана тисячу. І хто порушить – той заплатить.

– І спаліть заповіт, щоб не було проблем.

– Так. Але справді шкода, що так мало – 210.

– Козацькі тестаменти – це справа тільки чоловіків? Чи жінки також їх укладали?

– Всі укладали. Жіночих тестаментів збереглося менше – лише 62 я знаю. Хоча це не означає, що їх більше немає, – знаходяться. 

<p>Настя Скоропадська з Марковичів. Дружина гетьмана Івана Скоропадського. Портрет художниці Ольги Мордвінової (1922)</p>

Зробити їхній реєстр – це була спочатку моя внутрішня мета, а потім вирішила опублікувати. Якщо мені зручно користуватись, то і загалу буде корисно. Добре знати, де оригінал чи копія, добре знати, ким, коли опублікований. Отже, з 210 відомих мені тестаментів – 62 жіночих відомі мені на сьогодні. Жіночі тестаменти цікаві по-своєму, за кожним своя доля.

– Жіночі тестаменти укладали, умовно, за живого чоловіка чи вдови їх залишали?

– По-різному. Бувало таке, що укладала дуже молода жінка, яка важко хворіла і розуміла, що скоро помре. Тоді вона писала тестамент на користь чоловіка чи малолітніх дітей. Чоловік був живим і отримав спадок. 

До речі, це дуже цікаво, з XVII-XVIII століть збереглося кілька тестаментів, де жінка не просто писала, а ще й несла його на уряд, облятувала, приводила купу свідків, щоб чоловіка не образити і захистити від власних дітей, від синів. Бо він вітчим, він виростив їх, передав їм батьківський спадок – землі, гроші віддав всі, а вона мала такий стан здоров’я, що розуміла – довго не проживе, і хотіла забезпечити права чоловіка. А рід це був не дуже великий.

Хоча у більшості випадків ми не знаємо, як тестаментами розпорядилися далі. Про значні родини, наприклад, відомий рід Марковичів, дружини гетьмана Івана Скоропадського Анастасія Маркович-Скоропадська. З цього роду збереглося кілька тестаментів.

Там взагалі історія фантастична і зовсім інакша, ніж виглядає назагал. І як там тестаменти реалізовували – ми знаємо. А коли це рядові роди, то ми не знаємо – реалізований він чи ні. Чи сини відібрали, чи не відібрали. Ми тільки бачимо, як же їй боліло, і, мабуть, вони ображали батька, раз вона прийшла на уряд, взяла всіх, кого можна, в свідки і вписала все в тестамент. На Полтавському полковому уряді цей тестамент збережений.

Про Настю Скоропадську я знала тільки те, що й усі, – що вона дружина Івана Скоропадського і була дуже вродливою, за спогадами сучасників. А ще дуже розумною, владною і хитрою. І всі пишуть про те, що...

– ...хто тримав булаву.

– Так. А якісь інші речі залишалися поза нашими знаннями. Аж доки я не почала цікавитися тестаментами. І з'ясувалося, що в цієї родини збереглося три заповіти братів, ще три – сестер і самої Анастасії. Збереглися тестаменти племінників, її онучки, доньки від першого шлюбу. І коли ти читаєш їх, то постає абсолютно інша картинка. Постає картинка родинних стосунків, ти бачиш інакше саму Анастасію. 

Це моє суб’єктивне ставлення, але мені ця жінка після того, як я прочитала листи і Скоропадського, і Федора Марковича, і ці тестаменти, стала дуже не симпатичною, м’яко кажучи. Дуже владна, дуже жадібна, інколи нещадна. Вона в родині управляла братами.

Федір, найменший брат, у своєму тестаменті за 1737 рік (а він мав понад 20 аркушів) скаржиться на сестру, на братів, особливо на старшого Андрія, що вони разом з Настею його обібрали, обманули, обікрали, і скарги на родину проходять через увесь документ. Це чоловік перед обличчям смерті, важко хворий (він помер невдовзі після того, як написав цей тестамент), хвилювався лише двома речами – поскаржитись на родичів і показати, як він кохає свою дружину.

Його дружина – Катерина Степанівна Томара, донька переяславського полковника. Він шалено її кохав, несамовито підкреслював свою любов. Коли я порилася в її генеалогії, то збагнула чому: між ними було більш ніж 20 років різниці, вона була значно молодшою за нього, у них у шлюбі було багато діток – шестеро синів і донька, яка дожила до дорослого віку. 

Але повернусь до Анастасії. Коли помирав знаменитий пирятинський орендар Марко Аврамович, дітьми якого вони всі є, і Анастасія Марківна зокрема, то він видав заміж усіх сімох доньок і дав їм гарне придане. Виділив усіх своїх синів старших, тому що всі вони отримали маєтки, коли одружилися і пішли з дому. А наймолодший Федір жив з ними, а за тодішніми традиціями, хто жив з батьками, хто за ними доглядав, біля кого вони помирають, той і отримує весь спадок. 

Про те, що так мало бути, є підтвердження прилуцького полковника Носа, є договори з переяславським полковником Степаном Томарою, був заповіт Марка Аврамовича. І от коли він помирає у 1712 році, то заповіт знищили родичі, а майно поділили на три частини. І Федір замість усього отримав лише третину. Тому не дивно, що він був дуже ображений на Настю і на Андрія. Совість була лише у старшого брата Івана, тому що він одразу свою частину хутора, яка йому при розділі дісталася, віддав йому.

А Настя знала, що батько помирає. Є листи Скоропадського до рідних. І він писав, що ми знаємо, що батько важко хворіє, але Настуся погано почувається і не зможе приїхати. Настуся не приїхала попрощатися з батьком, потім батько помер, Настуся не приїхала поховати батька. А коли треба було ділити спадок, Настуся дуже швидко приїхала, гарно поділила спадок з Андрієм Марковичем. І, відповідно, обділили Федора. Він не став бідним, він був заможним, держав уряди, але до кінця життя була страшна образа. Отже, образа на рідних, любов до дружини і жорстоке ставлення до дітей – що мене вразило.

– Приміром?

– У нього були хороші діти, добросовісні сини, судячи із їхніх послужних списків. Батько хворів. У 1724-27 роках його у похід вигнали за наказом Петра І, але він до Астрахані доїхав, а далі так і не пішов. Однак за нього служили його старші хлопці – Дмитро і Григорій (він і загинув у тому поході). А Федір заповіт склав на користь дружини.

У ньому сказано, що вона має право дати синам те, що вважає за потрібне, а може і не дати, якщо вважає, що не треба. І тоді хай вони самі собі зароблять те, що можуть. Така практика була поширеною, що чоловіки залишали все дружині, але вона тоді мала поділити майно. Чоловіки таким чином захищали дружину від того, щоб діти її не обділили. Бо й таке бувало. 

А тут не цей випадок. Вона отримала все майно. Ба більше, часто чоловіки робили так: укладали заповіт на користь дружини і зазначали, що все дістається їй, тільки якщо вдруге заміж не піде, а якщо піде – тоді все дітям. 

А він дозволив їй вдруге заміж вийти. Зазначив, якщо навіть вона вдруге вийде заміж, то заповіт тільки Катерині. А вона одразу після його смерті вийшла заміж, потім заповіт його на уряді показала. А дітям все поділила аж в 1747 році. І то написала вступний лист і в ньому зазначила – поки я жива, нічого не отримаєте. А коли вона померла, ми не знаємо, до 1750-го дожила точно.

– Так видається, що жінки Гетьманщини були з доволі сильним характером. Але як загалом можемо окреслити статус жінки в Гетьманщині? Якщо порівнюємо з тогочасною Російською імперією, є певно, різниця?

– З Росією різниця дуже велика. Українки ж були виховані в лоні литовської, річпосполитської традиції. За Литовським статутом – за українкою йде земля. І при тому одна частина цієї землі жорстко закріплена – материзна, бабизна, вона проходить через усі документи. Це залишалося по жіночій лінії в родині. А якщо за жінкою йде земля і значне рухоме майно, то вона була бажаною в шлюбі – в другому, і третьому. І таких прикладів чимало. Українки виходили заміж спокійно і розпоряджалися майном.

Наприклад, чоловік розпорядився часткою свого майна, дружина виступала ніби опікуном цього розподілу. Але у неї завжди залишалася частка свого майна, і вона його завжди розприділяла на власний розсуд. Могла, наприклад, синам залишити, або онучкам, щоб це все ж таки пішла бабизна, в материнську лінію. І саме це є підставою свободи українок, ставлення до життя, розуміння своєї сили. І, відтак, ставлення чоловіків до жінок в українському суспільстві інше. 

Хоча перебільшувати тут теж не варто – це традиційне патріархальне суспільство, де жінка все одно добре знала своє місце, знала своє становище і сильно залежала від чоловіків, від влади… 

Є дуже цікава історія, яку ми знаємо завдяки Модзолевському, бо він опублікував заповіт Дмитра Журмана і його дружини, яка походила з родини почепських сотників Губчиців. Вона залишила навіть не заповіт, а лист. У ньому її історія, яка дивує.

Вона донька сотника, зовсім не бідна. 4000 золотих [приданого] – це велика сума для Гетьманщини. Та 11 років першого шлюбу стали для неї страшною каторгою, тому що їх принижували, пригнічували, у в’язницю кидали, били, нападали, маєтності відбирали. На ці маєтності були не просто гетьманські універсали, а царські грамоти! А вони нічого не могли вдіяти. І все це тривало, доки її чоловік, значковий товариш, не помер, залишивши заповіт у 1724 році. Вона чоловіка поховала. І от коли вона виходила з кладовища, її одразу заарештували й у в’язницю кинули. 

Її тут же почав обходжувати тодішній наказний полковник стародубський і сватати за свого внука Тишкевича. Вона дуже не хотіла заміж, говорила, що вже заміжжям сита, але сиділа у в’язниці, а діти малолітні були, одна з них померла від недогляду, а син малолітній був на межі смерті. Хоч круть хоч верть – дала вона згоду і вийшла заміж.

Із в’язниці її одразу випустили, всі ті, хто з нею судився, раптом притихли. Полковник всім чітко показав, де їхнє місце, чоловік відстоював її права по судах, і вона раптом збагнула, що жити їй добре. А листа вона написала аж в кінці 1740-х років, коли її син від першого шлюбу Ілля Журман (він вже займав генеральний уряд, був дуже відомим) раптом почав вітчима притісняти. І вона йому пише такого сердечного листа, в якому пояснює, що для нього той вітчим зробив. І в неї немає образи, що її не те що випихнули, її примусили заміж вийти, нема образи на чоловіка, є вдячність, бо 11 років попереднього шлюбу – каторга, а ці – спокій. А син врятований від хвороби, син отримав прекрасну освіту, отримав маєтності, отримав протекцію вітчима при шлюбі. І раптом як сам вийшов нагору – забув про все це і почав вітчима притісняти. Вона спробувала сина десь трошки повернути. 

Тобто українки використовували свою владу в різний спосіб, мудрий спосіб, не виставляючись, як Анастасія Скоропадська. Вона виняток із правил. Інші набагато хитріші і мудріші. Не все напоказ. Картинка могла бути дуже красивою, а потім зазираєш за фасад – а там не все гарно, м’яко кажучи. І за кожною – людська доля, жіноча й чоловіча, просто надзвичайні. Тому що вони були просто люди – жили собі, любили, страждали, боялися смерті, помирали, ховали. Та їм було легше, ніж нам, вони вірили.

– Пані Ірино, дякую вам за те, що реконструюєте долі цих для нас невідомих людей, які жили гідним життям.