Скіфи: таємниці кочовиків | Оксана Ліфантій

– Пані Оксано, добрий день! Дякую, що Ви з нами. Скіфи у нас фігурують у шкільних підручниках, в науковій літературі. Але подекуди трапляються скити і сколоти. На цьому етапі розвитку науки і археології як ми можемо називати номадів, які мешкали в першому тисячолітті до нашої ери у Північному Причорномор’ї?

– Скіфи – справедлива назва. Античні джерела (більшість із них написана давньогрецькою мовою) називають їх саме так – Σκύϑαι, що в українській транслітерації звучить як "скіфи". Сколотів згадує один з античних істориків – Геродот. Він зазначив, що "сколоти", або грецькою "Σκολότοι", – це самоназва народу. Це дуже цікавий факт, який не трапляється в інших писемних джерелах. Більшість авторів називає їх просто скіфами. Іноді інші автори, зокрема близькосхідні, називають народи, які жили в Причорномор’ї, саками. Матеріальна культура цих людей, їхній спосіб життя були схожими.

У слові "сколоти" цікавим є походження літери "л". На думку сучасних лінгвістів, перехід однієї літери в іншу був характерний саме для причорноморських скіфів. Це один із показників виділення скіфської мови як окремої, яка відрізнялася, зокрема, від сарматської та інших мов, так би мовити, їхня родзинка. Скити – це теж одна із форм прочитання джерел грецькою мовою. У різний час терміни перекладали по-різному. Найточнішим, на думку більшості дослідників – археологів та філологів, є саме термін "скіфи".

– Чи скіфи були єдиною етнокультурною монолітною спільнотою, скажімо, у VII – ІІІ столітті до нашої ери? Чи можемо говорити про "плавильний котел" Північного Причорномор’я, в якому скіфи помішували це все дійство?

– На жаль, досі дослідники з різних країн не погодилися, до кого застосовувати цей термін остаточно. Існує популярна теза, що скіфами можна називати те, що раніше йменували "скіфо-сибірським єдинством" – тобто народи, що проживали від Дунаю до Алтайських гір, не зважаючи на те, що вони фігурують у писемних джерелах під іншими назвами (деякі автори називали їх саками). Нібито все це було скіфським світом. Цього року навіть вийшла книжка "Скіфська імперія"Christopher I. Beckwith 2023 The Scythian Empire: Central Eurasia and the Birth of the Classical Age from Persia to China. На думку частини дослідників, таке об’єднання нібито допомагає простежувати якісь глобальні процеси. Але не всі погоджуються з цим. 

Немає свідчень про існування великого державного об’єднання, на чолі якого стояв би певний народ або правитель. Ці народи об’єднують тільки на основі того, що у них побутували схожі речі або у них був подібний спосіб життя, тому що вони жили в дуже схожих природних умовах. 

Стосовно їхньої немонолітності. На широких теренах євразійського степу про монолітність узагалі не йдеться. Ні з археологічної точки зору, що найлегше дослідити, ані з точки зору фізичної антропологічної, що значно складніше з'ясувати, ні з генетичної точки зору, адже багато матеріалів ще не проаналізовано. Хоча за минулі п’ять років вийшло багато праць, які вивчають кістковий матеріал із генетичного боку, наприклад, на ізотопи. Це показує, чи мігрувала людина впродовж життя, чим вона харчувалася, де ці рослини росли, бо так можна відстежити її життєвий шлях. І навіть з таким підходом ще недостатньо даних, аби робити масштабні висновки про те, хто звідки та коли прийшов. Утім те, що монолітності не було навіть у Причорномор'ї, засвідчують археологія, ізотопний аналіз, фізична антропологія і писемні джерела. 

Геродот, якого всі люблять за те, що він так багато та яскраво розповів про скіфів, завжди додавав – "мені кажуть", "я не дуже вірю, але я перекажу" (це хороший підхід для V ст. до н.е., коли критичне мислення не було популярним). І навіть він твердить, що скіфи не є монолітними, що до них входили різні групи, вказує їхні назви та називає їхніх сусідів. Дискутують – чи це скіфи, чи, можливо, зовсім інші народи. Але про монолітність не йдеться. 

Все ж археологи відстежують зміну матеріальної культури, тобто речей, якими користувалися люди, що тут жили. Це може свідчити про хвилі міграції, зокрема наприкінці VI  століття, коли відбулася заміна яскравих виразників цієї культури.

– Питання ad fontеs: звідки скіфи прийшли і хто це були?

– Це питання, на яке досі не відповіли спеціалісти, які аналізують археологічні, писемні, генетичні дані. Поки що у нас немає достатньо матеріалів для того, щоб остаточно вказати на локацію, з якої прийшли скіфи, і коли це трапилося. Ми відстежуємо залишки інформації, і їх часто тривалий час інтерпретували не так точно, як хотілося б. Деякі гіпотези, які висунули ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, вже відкинули. 

Є дві основні. Одна з них припускає, що скіфська культура сформувалася на південь від Кавказьких гір, принаймні перші зародки мови і частина матеріальної культури (тому що вона змінювалася). Інша частина дослідників говорить про терени Середньої Азії, де відстежуються пам’ятки попередньої доби зі схожими матеріалами. Втім обидві гіпотези є дискусійними.

Є ще так звана автохтонна гіпотеза – про те, що скіфи не прийшли, а були тут. Але для її доведення теж бракує даних. 

Якщо говорити про найдавніше датування пам’яток зі звіриним стилем, що є маркером скіфської культури. Наразі відомі дати, отримані на основі аналізу деревини, здобутої у кургані Аржан-1 в Алтайських горах (у вічній мерзлоті добре збереглася деревина в окремих курганах). За цими радіовуглецевими аналізами деревини це поховання зараховують навіть до ІХ ст. до н.е. Але за археологічними матеріалами –  до VII ст. до н. е. Виходить часова різниця. З чим вона пов’язана, важко сказати, варіантів може бути багато. До того ж із теренів України всі давні пам’ятки, які можна відносити до VII ст. до н.е., на жаль, досліджували у час, коли відбувалося накопичення джерел. На такі знахідки як деревина не зважали, її не консервували, не зберігали. Та і таких методів датування на той момент не існувало.

Тож оскільки скіфи не були монолітними, а їхня культура формувалась впродовж усього періоду існування і до цього долучилися різні народи, можливо, що навіть дані, отримані завдяки точним методам, не зможуть дати відповіді – де ж були ці первинні скіфи. Тому можна лише зазначити, що найдавнішими є аржанські пам’ятки. 

– Мабуть, це вада дослідницького процесу. У традиційній схемі української історії ми маємо у Північному Причорномор’ї кімерійців, за якими з’явилися скіфи. Чи був між ними конфлікт або певний часовий хіатус? Як це відбувалося?

– Не можу відповісти на це питання. Врешті, у мене немає переконань, що у всьому треба бути впевненим. Треба знати різні аргументи з різних точок зору – і на їхній основі вибудовувати картину. У нас є залишки поховань, які асоціюють із так званими кіммерійцями. Це перший відомий народ, який проживав на теренах України. Зі згадок про нього умовно починається писемна історія українських земель. Є пам’ятки, які асоціюють із цим народом. У часі вони передують скіфам, тому їх іще називають передскіфськими пам’ятками. Науковці не знають, чи генетично кіммерійці пов’язані зі скіфами. Ще на зламі 1990–2000-х років почалася дискусія, чи можна взагалі кіммерійців відділяти від скіфів. Можливо, це була перша хвиля міграції, що якимось чином етнічно пов’язана з пізнішими скіфами. Поховальний обряд відрізнявся, але частина матеріальної культури справді схожа. Перші вершники з’явилися у кіммерійців і також існували у скіфів. 

Що про це свідчать писемні джерела? Геродот пише, що скіфи прийшли з-за Дону, тобто з теренів, які в античному світі вважали Азією. Звідки саме – не ясно. Рух цих народів він пов’язує з масагетами, які нібито натиснули на скіфів, – і ті вирішили мігрувати на кращі для життя терени. Ними виявилося Причорномор’я, де вже були кіммерійці. Далі поетично-трагічна історія про те, що більшість із них не хотіли воювати зі страшними скіфами, через що вожді між собою билися. Це виразний епос, який, можливо, пов'язаний із традицією скіфів розповідати свою історію через якусь героїку чи повчання, що згодом потрапили у переказах до греків. Невідповідність полягає ось у чому: якщо вважати, що скіфи прийшли з-за Дону на терени Причорномор’я, де жили кімерійці, то яким чином кімерійці через Кавказькі гори тікали від них у Передню Азію? Це дивно, бо виходить, що вони рухались назустріч. 

– Час появи скіфів у Північному Причорномор’я – це VII століття чи дискутивно?

– Дані археологічних культур, які у нас відзначають для цього періоду, – це не лише культура скіфів, тобто поховання вершників-номадів. У нас є і пам’ятки осілого населення, яке Геродот пізніше, вже в V ст. до н. е., також називає скіфами. Якщо від них рахувати, то [скіфи з’явилися на наших теренах] із VIII ст. до н. е. 

Ті артефакти, що можна пов’язувати зі скіфами-кочовиками, датують приблизно серединою VII ст. до н. е. З того часу походять знахідки, найімовірніше, трофеїв із близькосхідних походів. Зокрема це артефакти з так званого Мельгунівського кургану, який має більш точну назву Лита Могила. Втім припущення, що це поховання постало після передньоазійських походів, суперечить переказу Геродота, який зазначає, що скіфи перебували у поході 30 років і повернулися з трофеями. Тобто вони мали б бути тут раніше. Тож це знову не лягає на єдину картину. І так завжди, й у цьому цікавість дослідження, бо ти ніколи не можеш бути остаточно впевненим.

– А якщо говорити про засяг території скіфів-номадів (розуміємо збірний образ скіфа як воїна на коні, який кочує), як можна окреслити їхні кочові становища?

– На жаль, ніяк. У нас переважно це не зафіксовано. Через те, що територію активно обробляли, рештки кочовищ або їхніх зимівників не збереглись.

– А на це теоретично можна накласти ареал поширення курганів?

– Так і роблять на основі аналізу закономірностей розатушвання груп курганів, враховуючи і їхнє розташування на певних відстанях від поселенських структур місцевого населення. Поселення з’являються і у кочових скіфів, бо вони з часом переходять до більш осілого способу життя. Тобто не лише в лісостепу, де умовно не зовсім скіфи, але все ж таки скіфами їх називають античні джерела. В археології ж їх називають або культурами лісостепів скіфського часу, або скіфоїдні культури. Щоб якось відділити і показати про що саме мова йде. 

У скіфів вірогідно, відбувалися сезонні кочування, наприклад, мігрували на зиму у пошуках харчів для худоби. І це, до речі, фіксує ізотопний аналіз, який робили на основі зубної емалі: зміну харчування і міграції північ-південь. 

– Тобто йдеться про сезонні міграції?

– Так. Цікаво, що вже вийшло кілька статей на основі досліджень із масштабними вибірками – до 50 індивідів у межах двох століть. Результати свідчать, що максимальна подорож окремого індивіда за своє життя становила до 200 км. 

– Це руйнує тезу про скіфів у сідлі.

– Навіть у свіжій статті 2021 року автори – спеціалісти з генетики та археологи – прямим текстом пишуть, що це підважує наші уявлення про скіфів-номадів. Аналіз пам’яток VI–V ст. до н. е. не фіксує масштабних міграцій, принаймні окремих індивідів.

– Наскільки глибоко на захід та північ зайшли скіфи, розрізняючи власне осіле населення і тих напівномадів?

– Складне питання. Золоті знахідки зі звіриним стилем, що є показником скіфів, фіксували у Київській області. Зокрема у кургані Переп'ятиха на півдні Київщини, який, до речі, відомий тим, що у ХІХ столітті у розкопках брав участь Тарас Шевченко. 

Відомо, що скіфи ходили в походи на захід. Знахідки прикрас зі звіриним стилем трапляються досить далеко – на території Польщі, Балканського півострова і ледь не до Центральної Європи. Але чи можна це прив'язувати до певних індивідів, які були етнічно скіфами, говорили скіфською мовою і принесли речі з собою, тому що це були їхні походи?! Чи, можливо, ці речі потрапили туди іншим шляхом? Наприклад, наконечники стріл скіфського типу мають широку територію поширення, але важко пов’язувати їх саме з міграцією.

Були гіпотези, що окремі речі, які знаходили, зокрема, у відомих могильниках на Полтавщині, поруч із Більським городищем, могли походити, скажімо, з Центральної Європи, тобто воїн їх звідти приніс, а потім його поховали з ними у кургані. 

<p>Мармурова римська копія (ІІ ст. н. е.) грецького бронзової статуї Геродота IV ст. до н. е.&nbsp;</p>

– Ми вже неодноразово говорили про немонолітність скіфів. Знаємо, що Геродот розрізняв скіфів-воїнів, скіфів-царів, скіфів-орачів, скіфів-хліборобів. Як можемо окреслити етнокультурну ситуацію у VII–V ст. до н. е. і чи можемо цих скіфів розкласти по географічних зонах? 

– Була велетенська кількість спроб, створили понад десяток етнографічних карт. Зокрема, відомий дослідник Борис Мозолевський планував захищати докторську дисертацію з теми "Етнічна географія Скіфії", але не встиг. Посмертно вийшла його недописана монографія, де він наводить варіанти цих карт. 

Хоч Геродот нібито докладно це описав, але у нього йдеться про V ст. до н. е., це період класичної Скіфії, а не ранньої, з того часу багато що змінилося. Крім того, у нього немає точних географічних прив’язок. Не всі річки можна прив’язати до сучасних. Наприклад, він пише про місто Гелон, яке полтавські археологи асоціюють із Більським городищем. Багато що намагаються підтягнути під визначення Гелона лише тому, що немає точної прив’язки. 

Геродот каже, що Скіфія мала форму чотирикутника. Це важко зрозуміти за сучасною географією. Найімовірніше, це міфоепічна традиція, яка, можливо, передалася від давніших протоскіфських об’єднань на рівні формування міфічного епосу. Або цей чотирикутник міг означати щось на кшталт захищеної країни. Можливо, його насправді не треба шукати.

– Але теоретично у цей чотирикутник ми можемо вписати племена чи людей постчорноліської культури?

– Безперечно.

– Яким був вплив кочівників на землеробське населення?

– Дуже сильним. Існувала дискусія (тепер вона нібито затихла) з приводу того, чи були між ними паритетні відносини. Умовно, чи була домовленість: ви нас не чіпаєте, а ми вам щось виготовляємо або продаємо – і от так живемо мирно. 

Але відбувалася настільки сильна взаємодія, що, можливо, лісостепові воїни могли ставати найманцями. Це видно з того, з якою їх зброєю ховали, за яким обрядом, або, можливо, це ті скіфи-кочовики, які жили деякий час на цих городищах, і потім їх ховали поруч із ними за типовим обрядом, характерним для степу.

– А у чому ця відмінність обрядів?

– Виділяють приблизно 14 критеріїв. За формою поховальної споруди, за матеріалом, що використовували при будівництві – дерево або камінь. Але це можуть бути і локальні особливості. Десь був матеріал дерево, а десь його не було. Покладання певних речей, що можна пояснити соціальною складовою, а не територіальною. 

Справді дуже схожою була матеріальна культура. Їх об’єднує, зокрема, і звіриний стиль, багато таких знахідок трапляється на лісостепових городищах. Є прямі свідчення того, що на цих городищах виготовляли речі у звіриному стилі. Хоч можна припустити, що це робили на замовлення. 

– Ці городища робили не для захисту від скіфів? 

– Залежить від ситуації і від того, що власне сталося з городищем. Скажімо, Більське городище мало надзвичайно великий розмір і, скоріш за все, не мало захисної функції, принаймні на етапі свого серединного і кінцевого існування. Можливо, на початку, коли було меншого розміру, тоді, першопочатково мало таку функцію.

На певних городищах, особливо на Дніпрі, трапляються сліди нападу і руйнації (хоча вони не дуже масштабні). Але страшних подій, що прийшли і все знищили, не фіксують. Здається, навіть у Києві після монгольської навали і сильних руйнувань "верхнього Києва" нижнє місто продовжувало жити. 

Стосовно захисту, то, скоріш за все, городище виконувало цю функцію, інакше який сенс вкладати стільки праці? Але вона була не єдиною. Найімовірніше, городища зводили впродовж тривалого часу, про що свідчить існування недобудів, бо коли система валів переривчаста, то можна реконструювати, за яким методом зводили ці довгі вали навколо. Їх ремонтували, отже, вони дійсно мали сенс. 

Питання в тому, чи захищали вони від масштабної навали, чи від найближчих сусідів, які могли щось захотіти від тих, хто жив на цьому городищі.

– Маємо на Північному Причорномор’ї ще одну важливу складову нашої історії – грецькі міста-колонії. Якими були взаємини скіфів із греками? Традиційно у школі подають, що вони торгували, греки щось робили на замовлення скіфів. Чи так було насправді?

– У різні періоди було по-різному. Скіфи інколи нападали на грецькі колонії, про це свідчать сліди руйнацій окремих селищ і писемні пам’ятки. Знахідка з Ольвії, що в Миколаївській області, відомий декрет на честь Протогена, говорить, що ольвіополіти кілька разів відкупилися від якихось саїв. Вони все приходили і приходили по данину, та все одно напали. Питання щодо саїв остаточно не вирішено: чи це вже сармати, чи ще скіфи?

Є археологічні та писемні свідчення, які говорять про те, що скіфи воювали проти греків. Також є дані, що скіфів використовували, зокрема в Боспорському війську, у місцевих війнах, коли поліси між собою намагалися визначити, хто з них головний і хто буде керувати цією частиною грецького світу. Вони активно залучали скіфів, причому в деяких випадках у дуже цікавій ролі: на зразок тих, хто стримує військо від втечі. Логічно: якщо ти вмілий воїн, у тебе військових походів немає, а поруч між собою воюють заможні люди, то ти можеш підзаробити. Припускають, що окремих скіфських найманців використовували навіть в Афінах як поліціянтів (але це теж не безперечне твердження). 

Тобто взаємодія, безперечно, була. Є також дані про те, що один зі скіфських правителів перейняв грецькі звичаї у V ст. до н. е., коли це ще не було популярним серед скіфів, і його за це вбили. А якщо він перейняв грецькі звичаї, отже, для них було нормою заходити в грецькі поліси, жити там, вести з ними перемовини. 

– Феномен каліпідів, елліно-скіфів, яких описує Геродот. Якого він часу і чи можемо зрозуміти, ким вони були більше – еллінами чи скіфами?

– Визначити це, мабуть, важко. Можна згадати лише про те, що калліпідів більш-менш упевнено розміщують на території на північ від Ольвійського полісу. Можливо частина з них, це ті самі греки, які проживали в Ольвійській хорі.

– Це власне греки?

– Так, це греки, які, можливо, вступали у шлюби з місцевим населенням. Якої статі хто був, важко визначити. До того ж там фіксують окремі поселенські структури і виробничі майстерні. Можливо, ця взаємодія мала суто практичний характер, скажімо, виготовити щось на замовлення. Питання лише в тому, що було першопочатковим. 

Перших поселенців-греків було небагато. Не могли вони повністю ігнорувати місцеве населення, вони просто не вижили б. Те, що ліпний посуд знаходять в Ольвії в ранніх шарах, свідчить про те, що з місцевим населенням вони активно контактували. Можливо, навіть були у шлюбних відносинах. 

– Закінчуючи тему етногеографії Скіфії, не можу оминути ще однієї. Андрофаги, з якими люди некритично, але дуже емоційно асоціюють сучасних жителів за поребриком. Що про них відомо?

– Наскільки я пригадую, Геродот локалізував їх на північ від Скіфії. Втім я не концентрую увагу на цьому, бо розумію безперспективність асоціації з певною матеріальною культурою. Чому так асоціюють – очевидно, через те, що там панувала традиція канібалізму. Але Геродот також описує мурах, які видобували золото, грифонів, які те золото стерегли, однооких людей, які від народження без ока або лисі. Купа казок, бо такою була міфічна традиція, і що далі були території, про які йшлося, то епічнішими були розповіді. Це не означає, що традиції канібалізму не було. Є поодинокі знахідки, які свідчать про людські жертви. Серед них спеціально виготовлена чаша з черепа, знайдена на Східному укріпленні Більського городища. Але не факт, що для цього треба було людину спожити. Можливо, це був артефакт у дусі князя Святослава – як констатація перемоги, а не дієтична звичка.

– Ви говорили, що річ, яка, певною мірою, робить скіфів скіфами, – це звіриний стиль. Що це таке? Чи йдеться про скіфські вироби, чи це вироби, виготовлені греками на замовлення скіфів?

– Нині чітко можна окреслити зокрема ті вироби, які належать до так званого греко-скіфського мистецтва, принаймні коли йдеться про певний набір технологій на виробі, особливо виготовленому з коштовних матеріалів. Достеменно не відомо, чи такі технології були у скіфських майстрів. А от у грецьких були, це засвідчено безліччю матеріалів. Вони виконані у такій стилістиці, що грекам не характерна. Тож їх могли виконувати на замовлення, або це були цінні дипломатичні дарунки, які мали закріпити союз, або якось убезпечити місцевих греків від скіфів, чи домовитися про співпрацю у війні.

У час розквіту скіфської культури, а це IV ст. до н. е., з’являються найграндіозніші скіфські поховальні пам’ятки, найбільше коштовних виробів у їхніх курганах. Усе свідчить про те, що життя буяло і населення скіфського Північного Причорномор’я було заможним. І ось тоді грецьке мистецтво починає впливали на скіфський звіриний стиль та поступово додавати у нього не відомі раніше елементи. 

До цього впливу стиль скіфів був доволі самобутнім, сталим, тобто набір образів практично не змінювався. Навіть можна припустити, що частина так званих близькосхідних трофеїв була виготовлена на замовлення скіфів. Звісно, там простежується стилістика передньоазійських майстрів, асирійських або інших, але все ж це був зрозумілий переказ епічної скіфської історії. 

Так само, як і пізніше, в IV ст. до н.е., робили і греки. Вони не лише наносили красиве зображення певних тварин, а розповідали цим певну історію. Тому що для скіфів це було важливим, попри те, що вони тривалий час жили в середовищі впливів різних народів, і не тільки греків, а, зокрема, й фракійського мистецтва. Сталість збереглася, і саме завдяки цьому скіфський звіриний стиль є маркером. 

Для скіфського мистецтва характерний певний набір рис. Переважно зображували котячих хижаків, рідше вовчих, інколи ведмежих, вони є самостійними персонажами або атакуючою стороною. Трапляються зображення копитних, більшість із них – олені, вірогідно, ця тварина була для скіфів потужним солярним символом. Також зображали коней, лосів, гірських козлів, які, до речі, не водилися в цьому регіоні. Крім того, показували взаємодію цих тварин. Переважно це сцени нападу, шматування міфічними істотами, найчастіше грифоніами копитних. Був також широкий спектр дуже дивних поєднань різних істот, наприклад, рис двох копитних. 

Традиційно звіриний стиль пов’язують зі зброєю, оскільки речі знаходили здебільшого в похованнях, дотичних до воїнської та жрецької культури. Зображення наносили на ту частину, яку було видно, коли воїн носив її на собі або бився. А також на ритуальні предмети. Церемоніальний одяг прикрашали золотими пластинами з різноманітними зображеннями, зокрема у звіриному стилі. 

– Коли ми говоримо про скіфський звіриний стиль, то йдеться про величезну кількість сюжетів. Виникає враження, що духовна культура скіфів була неабияк розвинута. Наскільки археологія може додати чи спростувати те, що ми знаємо з Геродота про релігію скіфів? Бо таке враження, що Геродот дав античну матрицю.

– Він подав, що у скіфів є семеро богів, кожен із них відповідав певному грецькому богу. У греків же був політеїзм, і кожен із богів мав чіткі рамки, що чи кого він покровительствує, чим займається. Хоча міфи різнилися, але була певна система. І ось він дав цю прив’язку, від якої відштовхуються дослідники в подальших роздумах. Крім переліку богів, Геродот також зазначив, що їм приносять жертви. Найкривавіші – богу війни, ім'я якого він не назвав. Скоріш за все, воно було табуйованим, якщо воно й існувало (що не факт), його не можна було називати інородцям і показувати його зображення.

– На відміну від інших богів.

– Можливо, тому що війна була важливою справою в житті скіфів, його вшанування було особливим. Саме йому, за переказами Геродота, споруджували олтарі, на яких приносили людські жертви. Всім іншим богам олтарів не споруджували, принаймні він про таке не говорить. Жертвами були переважно тварини (як і у греків).

– На думку Геродота, основним заняттям скіфів була війна. Але чи лише війна?

– Безперечно, ні. Вони розводили худобу.

– І продавали її?

– Якщо під терміном "продавали" розуміти просто обмін, не обов’язково з грошовим еквівалентом, то так. Могли вести торговельні операції. Єдине, що у їхньому побуті майже не було грошей. В деякі періоди, зокрема за правителя Атея, греками для нього карбувалася монета. Її було вкрай мало, і це була просто декларація, що ось, дивіться, вона у мене є. Це не була реальна грошова одиниця, якою всі користувалися. Грошової системи у скіфів не було. Можливо, роль грошей відігравала сіль або щось інше. 

Крім господарства, скіфи розвивали різноманітні ремесла – скіфські бронзоливарники виготовляли вражаючі і мистецько, і функціонально речі, що свідчить про сталу традицію. І не можна казати, що ці майстри жили лише в лісостепу. У степу в тім числі, у нас є цьому підтвердження.

– Підтвердження осілості?

– Підтвердження наявності виробництва в різних регіонах. Зокрема у степу у пізніший період. Знахідки, які б це підтвердили, з раннього періоду, на мою думку, скоріш за все, були просто знищені. Про що, як на мене, свідчить наявність у ранній час, а це VII-VI ст. до н. е., костерізного виробництва, рогообробки. Деякі речі виконані шедеврально. Просто дивишся на виріб і розумієш, що він підтверджує сталість традиції, як зараз кажуть, школу.

– Коли можемо говорити про певні державотворчі тенденції, процеси в середовищі скіфів? Бо традиційно згадують Атея і монету, про яку ви говорили.

– Є перелік імен скіфських правителів. Вони відомі і для раннього часу, коли з’являються перші згадки про них, які можна прив'язати до певного періоду. Відомі і для пізнішого часу, коли з’являються і пам’ятки – досить великі кургани, де ховали цих правителів. Об’єднавчі процеси – це кінець V ст. до н. е. – початок IV ст. до н. е., коли є ознаки того, що існували дуже впливові роди, на чолі яких були чоловіки, які виконували, скоріш за все (з огляду на те, в чому їх ховали і з якими речами), жрецькі і правительські воїнські функції. Це було змішано. Тоді ж починають застосовувати термін Велика Скіфія. 

У мене немає впевненості, що можна навіть для середини IV ст. до н. е. говорити про єдиного правителя. Я думаю, що такого не було. Це не було стале державне об'єднання, а ситуативне об'єднання правителів окремих колективів. Царями їх називають частіше в російському перекладі, тому що в грецьких джерелах вони “басилеї”, за передньосхідною традицією. Врешті, можна дискутувати до безкінечності, знаходити аргументи на ту чи іншу позицію, але щоб остаточно з'ясувати, даних не вистачає.

– Чи можемо археологічно прослідкувати похід Дарія, який відбувся в кінці VI ст. до н. е? Бо багато легендарних речей і в підручники перекочувало, навіть карти малюють.

– У монографічному дослідженні "Скіфо-перська війна" Євген Черненко проаналізував багато матеріалів. Є й пізніші аналізи в окремих статтях. Мені, як людині, яка сильно цим питанням не займалась, переконливішим здається, що більшість цих звитяг і масштабних подій відбулося на дуже маленькій території, з дуже невеликим перським військом, і точно не з сотнями тисяч, як описано. Можливо, певні описані у джерелах тактикичні прийоми скіфи дійсно використали. Є думки, що їхнє зіткнення відбулося приблизно в районі сучасної Одещини, до Дніпра вони, скоріш за все, не дійшли.

Вважаю, що ті події дуже перебільшені, тим паче, що Дарій оголосив себе переможцем, хоча насправді так не сталося. Це радше красива історична вигадка.

– Коли ми говоримо про скіфів, які творять якусь протодержаву, чи вони заглядали кудись далі, ніж Північне Причорномор'я, на захід і південь?

– Західніше України існують навіть поселенські пам'ятки, зокрема нещодавно відкрили городище біля с. Хотинець на сході Польщі, яке вважають найзахіднішим осередком, подібним до лісостепової культури Причорномор'я, тобто теренів України і верхів'ів Дону. Там виявили амфорні матеріали, які дають чіткі дати, свідчать про контакт з античним світом. Питання – звідки той контакт відбувався, чи це було Північне чи Західне Причорномор'я. Там багато варіантів може бути. Але матеріальна культура подібна до лісостепової з варіаціями. Це якщо говорити про сліди осілості, де скіфи закріпилося. 

Під час походів заходили трохи далі. Фіксують або поховання, або випадкові знахідки, які є типово скіфськими, або навіть спалені городища, зокрема відоме городище Віцина у Польщі.

– Як фізично можемо окреслити скіфів?

– Існує узагальнена робота з фізичної антропології науковиці Світлани Круц, уже покійної, написана у в 2002, але видана аж у 2017 році, у якій проаналізовано переважно черепи. Після неї були окремі статті. Скіфи були європеоїдами. Виділявся серед них середземноморський компонент за профілем обличчя, шириною вилиць та висотою черепної коробки. У деяких випадках вона фіксувала східні домішки, які асоціювала, можливо, з міграцією з Центральної Азії або навіть з Алтаю. Але вони були незначні, відзначалися лише в окремих групах наприкінці V – у IV ст. до н. е. Але з тисяч досліджених пам'яток це надзвичайно невеликі серії. 

Складно дослідити етнічну складову, тому що тут було місцеве населення, і лишається питанням звідки воно прийшло.

– І чи усі скіфи зі сходу прийшли.

– Коли відбувається зміна матеріальної культури, ми фіксуємо інші речі, якими починають користуватися люди. Фіксуємо відмінності в житлах або в принципах будівництва. Чи завжди це означає, що змінилося населення? Це складне питання.

– Порівнюючи писемні джерела, передусім Геродота, з археологією, яким було повсякдення скіфів? У Геродота воно дуже цікаве та атракційне. Археологія це підтверджує чи додає щось нове?

– Так, знаходять доволі багато речей, які корелюються зі звичаями, які описав Геродот. Улюблений приклад – це скіфські лазні, де використовували коноплі для воскуріння. Але скіфських лазень не знаходили, та були зафіксовані залишки конопель і кіптяви від них у ритуальних предметах. 

Мені подобається опис Геродота про те, як скіфські жінки доглядали за собою. Нібито вони не милися водою, а змащували тіло ароматичними оліями, розтертою деревиною, а коли з себе це стирали, то у них була дуже красива шкіра і вони приємно пахнули.

– Звучить як рецепт.

– Це як сучасні способи догляду за шкірою. Зафіксовані ритуальні кам’яні блюда, на яких є сліди розтирань, скоріше за все, ароматичних олій. Лише питання, чи використовували їх винятково в ритуалах, чи для жертвопринесень, або для ритуалів, пов'язаних із богами, чи їх могли застосовуваати у побуті теж. Ймовірно, скіфські жінки підфарбовували себе, бо є знахідки фарбників – це білила і рум’яна. Принаймні заможні представниці того суспільства могли собі таке дозволити, це знаходять в їхніх похованнях.

– Поховальний обряд скіфів, описаний Геродотом і знаний археологічно – кургани, люди, жертви. Чи змінювався він впродовж скіфської тривкості у Північному Причорномор'ї?

– Так, обряд, який описує Геродот у V ст. до н. е., дещо інший, ніж ті, що маємо у більшості заможних скіфських поховань, так званих царських курганах. За часів Геродота переважали ями квадратної форми, їх також фіксують у заможних похованнях. У них могли класти як одного чоловіка, так і пару – чоловіка і, можливо, його дружину чи наложницю, а також різноманітний інвентар. 

У IV ст. до н. е. обряд ускладнився. Між могилами з’явилися поховальні переходи, сліпі ходи, які приймали за грабіжницькі, але якщо вони не ведуть з поверхні, можливо, їх створили з ритуальною метою, скажімо, щоб захопити чи відвести туди духів. Впродовж століть те, що майже не змінилося, – це наявність насипу і заглиблених поховань. Вони могли бути ямами чи катакомбами – глибока яма, прохід (дромос) і від нього катакомба, схожа за формою на сучасні туристичні намети або на печеру. Пройшовши цей дромос, клали там тіло покійного і різноманітний інвентар. Завжди запечатували, особливо катакомби. Використовували дерево, камінь або залишки возу, на якому привезли людину на поховання, по суті, колеса. Наприклад, в Товстій Могилі в боковому похованні зафіксовано залишки коліс, які перегороджували вхід. 

Крім людей, ховали також коней. Іноді лише ритуально клали кінську вузду, а самих коней могли з’їсти під час поховального обряду. Клали залишки туші коня, вівці або іншої худоби як напутню їжу, яку померлий мав споживати в потойбічному житті. У найзаможніших похованнях знаходили велику кількість коней, скоріш за все, дуже породистих, яких цінували. Їх ритуально вбили і поховали в окремих могилах, інколи у супроводі так званих конюхів, тобто людей, яких спеціально для цього принесли в жертву, щоб вони були супроводом коней для свого правителя. Але це поодинокі випадки середини IV ст. до н. е.

– Занепад скіфів, як прийнято вважати, припадає на III ст. до н. е. Каталізатором цього процесу називають сарматів, які прийшли і нібито прогнали чи витіснили скіфів. Часто говорять і про кліматичні умови: посуха, мало ресурсної зони – і скіфи самі по собі зникають. То що ж трапилось у III ст. до н. е.?

– По-перше, не зовсім III століття, занепад стався приблизно у кінці IV-го. Існують радикальні думки, що вся остання чверть IV століття – це вже порожнеча, коли Придніпров'я, де найбільше скіфських поховальних пам'яток, фактично стає спорожнілим. І все населення переселяється в малі Скіфії – це на Дністер, устя Дніпра і в Крим, де вони формують матеріальну культуру пізніх скіфів. Тобто етнічно належних до попередників, але які дуже сильно змінили свій побут, еллінізувалися, змішалися з місцевим грецьким населенням, однак були помітними в історії тривалий час, співіснували з сарматами. Тобто скіфи всі не вимерли, нічого катастрофічного не сталося. 

Чи цю зміну каталізували сармати – питання. Справа в тому, що цей період, коли зникають і заможні, і бідні скіфські поховання, але ще не з'являються сарматські, з часом не зменшується на основі нових відкриттів, а тільки збільшується – на основі передатування матеріалів. 

Тож ідеться про те, що на кінець IV ст. у степу вже немає такої кількості пам’яток, що вказує більше на ідею про масштабне екологічне лихо. Одна з версій – що скіфів стало так багато (не лише людей, а і їхньої худоби), що вони самі призвели до екологічної катастрофи. Їхня худоба виснажила трав’яний ресурс, їй було нічого їсти, що вплинуло на життя людей. Можливо, також додалося якесь екологічне лихо – посуха або похолодання. Фактори наклалися і призвели до того, що населення почало відселятися і змінювати спосіб життя. Сарматів на цих теренах фіксують, але дещо пізніше.

– Якщо частина скіфів мігрувала на південь, у Малу Скіфію, то куди ділися інші? Чи можемо простежити їхні впливи в сарматських пам’ятках?

– Їх називають пізніми скіфами. Вони співіснували зі сарматами, і часто важко відрізнити одних від інших, тому що вони змінили поховальний обряд, підлаштувалися під сарматів. Є риси, схожі до попередньої культури, власне скіфської кочової. Окремі речі, які побутували у них, так і залишилися. Загальне враження від цієї матеріальної культури сильно змінюється з приходом сарматів. 

За датуванням сарматських пам'яток (до слова, з рядових поховань, тому що заможних не так багато відомо), починаючи з II ст. до н. е., проживають і пізні скіфи, і сармати на одних городищах у пониззі Дніпра. Їх ховали на одних могильниках. Фактично відбулося об'єднання цих народів. Імовірно, у них були схожі мови, вони могли порозумітися. Чисельність зменшилася, тому що частина населення, вірогідно, велика, мігрувала. 

Але усі не вимерли, немає у нас таких масових поховань, принаймні поки що такі не відомі. 

– Сучасна російсько-українська війна загострила увагу до скіфської спадщини на території України. Розкопки скіфських курганів: є думка, що найчастіше цим займалися російські чи радянські археологи і багато знахідок зараз у російських музеях. Я розумію, що дуже важко підрахувати, але відсотково – що є в нас, а що є в них?

– Важко, безперечно. Частина речей, які були вивезені в Росію, за часів СРСР повернули в Україну, це знахідки з 5 курганів. І в Другу світову війну вони були втрачені. Є сумніви, що саме з ними сталося. Історія евакуації цих речей із Харкова, куди їх передала Паритетна комісія, дуже дивна. Якісь речі мали зберегтися, але не зрозуміло, куди їх відправили. Це впливає на умовний підрахунок. Про частину речей нічого не відомо – чи вони втрачені, чи в якихось запасниках під грифом "секретно". 

Можна згадати про те, що найвідоміше зібрання речей із теренів України – в залах Ермітажу, присвячених Причорномор’ю. Це не лише скіфи, це антична Ольвія з розкішними предметами. Всі найзаможніші ольвійські поховання, найкрутіші зразки як ювелірної, так і гончарної роботи зберігаються не в Україні. 

Не лише скіфські пам'ятки були вивезені в великих масштабах. Наймасштабніше це вивезення припало на час роботи Імператорської Археологічної комісії, яка переважно почала фінансувати ці розкопки. І за тим законодавством нібито це було нормально, що ось найцінніші, найцікавіші артефакти, фактично все, віддавали на розсуд Археологічної комісії – і та розподіляла, що куди піде. Й інколи, що доволі абсурдно з точки зору сучасного дослідження, речі з одного комплексу могли розділяти: залишали в місцевих музеях. Київський музей заснований наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.  Відкритий в 1902 році. Туди потрапляла частина знахідок, але переважно Київський історичний музей наповнювався зусиллями місцевих меценатів, археологів, а не працівників із російських міст Російської імперії.

– Зараз Україну як державу дуже критикують за, я би сказав, не надто шанобливе ставлення до археологічної, культурної спадщини. Які уроки ми можемо винести з кейсу скіфського золота?

– Україна відстоювала свої інтереси досить активно. Після рішення суду, яке ухвалили на нашу користь, Україна оплатить утримання цієї колекції. Лишається лише питання по часу повернення, оскільки повертати її зараз небезпечно. Усе це свідчить про те, що ми боремося за свої пам’ятки, принаймні в цьому випадку. 

Прецедент неприємний, але в історії так було не часто, що починалися війни і сторона, яка прийняла колекцію, розгублювалася, що робити далі. 

– У нас були історії з грабежами курганів, з участю ледь не кримінальних кіл у нелегальних розкопках. Зрозуміло – скіфи, золото, це все манить. Наскільки ці випадки були поширеними і як держава, наукове середовище може врятувати культурну спадщину? Маємо ще й війну, яка це все нищить. Що нам лишиться за рік-два?

– Важко сказати. Зрозуміло одне: це дуже негативно вплине на пам’ятки, особливо ті, що є в зоні бойових дій. Кургани – це переважно висоти, їх використовують як опорні пункти, з яких легше воювати. Ґрунтові могильники, які не видно з поверхні, можуть бути понищені окопами. Ритвини від авіабомб зносять абсолютно все. Що казати про музеї, які грабують і вивозять у невідому напрямку і невідомо хто?! Якщо в Крим – це одна історія, якщо в Росію – то куди? Як це все потім знайти?! Не всі наші пограбовані музеї навіть мають збережені книги обліку…

Це страшне питання. На жаль, його вирішення після перемоги займе багато часу. Але, однозначно, зараз триває масштабне і незворотне руйнування нашої спадщини. Якщо архітектурну пам'ятку можна хоч і умовно відтворити на основі фотографій, то археологічної не відтвориш. Це неможливо.