Що сформувало українську націю? | Ярослав Гарасим

– Кілька десятків років тому чеський історик Мірослав Грох виділив три етапи національного відродження: академічний, культурний та політичний. На академічному етапі науковці та публічні інтелектуали збирали фольклор, згодом на цій базі вибудовували національну історію. Чи без фольклору могла постати українська нація?  

– Фольклор виконує щонайменше дві важливі функції: інтегральну, яка об'єднує людей у спільноту, і диференціюючу, яка відокремлює цю спільноту від іншої. Фольклор стоїть біля витоків створення нації, формує її, надає їй культурного обличчя і гарантує їй опірність до зовнішнього впливу. 

У період наукового романтизму, у 1820–1830-ті, освічені люди побачили, що писемні джерела не є вичерпними, літописи не відображають усієї повноти навіть найближчої історії. Тоді вони кинулися шукати, де можна почерпнути більше, і зробили для себе відкриття, що чимало інформації є у фольклорі. 

Можливо, зараз ми недооцінюємо фольклор через глобалізаційні процеси, бо змінився формат комунікації між людьми. Раніше фольклор був герметичний, не такий відкритий і формував репутаційну інституційність у громаді. Згадаймо, що в традиційному суспільстві, принаймні в українському, репутація відігравала дуже важливу роль. В громаді знали, хто найкращий косар, хто найкращий жнець, хто найкраще співає, хто найкраще танцює. Індивідуальні якості людини формували її репутацію, а згодом ця репутація працювала на неї. Якщо репутація стосувалося професії, вона могла гарантувати заможне існування. Сьогодні працює більше реклама, ніж репутація. А рекламу можна сфабрикувати. У традиційному суспільстві сфабрикувати репутацію було неможливо, оскільки майже все було на виду. 

Цікаво, що імперські московські діячі недооцінили фольклор ще в ХІХ столітті. Вони думали, що культурна автономія чи культурний сепаратизм не загрожує імперії. Згадаймо, перша об'ємна фольклорна збірка Михайла Максимовича вийшла в Москві у 1827 році. Першу наукову дисертацію з фольклористики Осип Бодянський захистив через 10 років – теж у Москві, 1837-го. Однією із його тез було, що найбільша відмінність між слов'янськими племенами – це різниця між південно-русами і північно-русами. Він безапеляційно це доводить, однак на той момент це нікого не стривожило. Серйозними темами вважали політику або релігію. 

Саме тому, коли Михайло Костомаров написав свою першу дисертацію про Унію в Західній Україні і показав, що Унія була позитивним явищем, її спалили. Костомаров зрозумів: якщо темою наступної праці буде релігія, а підхід – об'єктивним, її чекатиме така ж доля. Він написав дисертацію про історичне значення народної поезії і успішно захистив її 1843 року. 

– Але так видається, що українські діячі початку XIX століття добре розуміли вагу фольклору. Мене завжди вражав той факт, що в "Русалці Дністровій" є дуже багато козацьких дум, образ козака, який для аудиторії Галицької Руси був не надто "своїм" образом. Це фольклор Великої України, який прижився на Галичині. 

– "Русалка Дністрова" – це взірець культурної дипломатії того часу. Романтична фольклористика по-різному розвивалася в підмосковській та підавстрійській Україні. На Великій УкраїніНаддніпрянщині насамперед звертали увагу на історичний епос – думи й історичні пісні. Ще до появи збірки Максимовича, у 1819 році вийшла друком збірка кобзарських пісень Миколи Цертелєва, яка стала ядром уваги фольклористів. На Галичині був лише відгомін дум, сюди доходили поодинокі кобзарі, тож головну увагу діячі "Руської Трійці" звертали на обрядовий фольклор. Іван Вагилевич писав, що пісні обрядові лишились "святим віном дідів передхристових". Тобто це спадок передхристиянської епохи. Як це не парадоксально звучить, та одним із завдань "Руської Трійці" був захист язичництва перед християнством. 

<p>Обкладинка "Русалки Дністрової", 1837 рік</p>

– І це все у ХІХ столітті! 

– У чому ж полягала культурна дипломатія? Фольклорний альманах "Русалка Дністрова" було б логічно розпочати обрядовим фольклором. Але вони розуміли, що треба продемонструвати одностайність, соборність із Наддніпрянщиною. Ми прослідковуємо це в архівних документах. Свідоме рішення Маркіяна Шашкевича – розпочати з історичних дум, таким чином показавши культурну тяглість у фольклорному просторі та єдність із Наддніпрянщиною. Це був свідомий факт соборності.

– Єдність двох частин України. Це без фольклору було б важко довести? Мова, фольклор, а що ще? 

– Костомаров писав у першій дисертації, що на Кубані і в Карпатах виконують одні й ті ж пісні. І це не можна було виправдати тим, що одні перейняли пісні від інших. Очевидно, на той час не існувало таких транспортних можливостей. Побутування однакових фольклористичних творів у різних регіонах України було результатом творення одного етносу, одного народу. 

– Ви говорили про те, що нас відрізняє від інших народів. Сьогодні часто кажуть про самобутність українського фольклору і культури. Зараз це має заяложений, зневажливий присмак. Чи ми розуміємо, що таке самобутність, і чи ми є самобутніми?

– Важливо не зводити самобутність до аборигенності, не створити культурного кордону від цивілізації. Тому що самобутність нас не відмежовує, а долучає до цивілізаційного світу. Якщо ти цікавий світові, то на тебе звернуть увагу. Через самобутність можна здобувати культурну суб'єктність. Ми б'ємося зараз за політичну суб'єктність, і робимо це в тяжких умовах однієї з найжахливіших війн з московськими окупантами. Ми не повинні боятися своєї самобутності, але, разом з тим, маємо розуміти, що це не кокон, в якому ми маємо варитися і до якого ми не маємо нікого допускати. 

Можемо навести приклад із нашого мирного побуту. Коли ви приїжджаєте як турист до будь-якої держави, ви хочете спробувати там місцеву кухню. Ви хочете відвідати місце, яке відображає ментальність народу тієї держави, якою ви подорожуєте. Тобто самобутність – це те, що цікаве для інших. 

Дуже часто зміст фольклорних творів є універсальним, але форма може бути цікавою, національною, привабливою. Нам головне навчитися насамперед самим розуміти, в чому наша самобутність, бо якщо ми це не до кінця усвідомимо, то нам важко буде її розкривати перед іншими людьми. І побачити, що ця самобутність не є спрощеною, не є поверховою. Це не самобутність – одягнути шаровари чи вінок із пластикових квітів на голову й танцювати під мотиви українського фольклору. Так ми скочуємося до кітчу, а кітч руйнує фольклор, а не популяризує його.

– Якщо ми говоримо про унікальні риси українського фольклору, то я натрапляв на твердження, що щедрівки – це унікальний жанр. Водночас, без українського "Щедрика" не обходиться Різдво в жодному куточку світу. Чи справді щедрівки – це унікальний жанр, притаманний українцям?

– Щедрівки – це жанр, поширений тільки на території України. Білоруси мають на неї апетити. В академічному виданні їхнього фольклору, деяких теоретичних працях делікатно пишуть, що "шчодры" трапляються і в Білорусі. Але, якщо пильно поглянути на карту, вони поширені тільки на етнічних українських теренах – це Берестейщина. І якщо ми подивимося на тексти "білоруських" щедрівок, то побачимо, що це фонетичне опрацювання українських текстів, там те ж, що в щедриковому репертуарі українців.

Одним із перших унікальність щедрівки обґрунтував професор Іван Денисюк, зокрема написав про це у праці "Національна специфіка українського фольклору", і це базова стаття по самобутність нашого фольклору. Тепер вона вже розрослася до спецкурсу для магістрів, який автор читає у Львівському університеті. Він звертає увагу на два унікальні українські жанри – це думи і щедрівки. 

Щедрівка є "проблемою" для багатьох фольклористів, допоки остаточно не з'ясовано, чим вона відрізняється від колядки. Деякі вчені паралельно вживають ці слова. Йдеться не про християнську коляду, а про колядку зі світським сюжетом – де згадують про прибуток, який чекає на господаря, глорифікують родину. Щедрівка тематично і сюжетно це повторює. Хоча формально вони мають різну ритмічну організацію: колядка – 5 плюс 5 складів, а щедрівка – 4 плюс 4. 

На цю особливість звернув увагу мовознавець Олександр Потебня. Він вважав, що сторожем традицій є форма, а не зміст. Зміст може змінюватися, а форма залишилася з давнини. До речі, саме йому належить гіпотеза, що веснянка "А ми просо сіяли" має щонайменше 2000 років. Звісно, це припущення, важко зібрати джерельну аргументацію. Однак інтелектуальна репутація Потебні вже є добрим аргументом, що, можливо, так воно і є. 

– Трапляються твердження, що росіяни не мають власних колядок, а те, що є, – поцуплено з українського фольклору. 

– У росіян в принципі немає колядок. У них є лише один різновид, це так звана "віноградія", яка має українське коріння. Московський фольклор не живився власними автентичними джерелами, як правило, він запозичений. До прикладу, вони захопили билини київського циклу, і в них вони побутували довгий період зі змінами та модифікаціями. 

У них дуже мало обрядовості, оскільки московити – кочовики, а обрядовість розвивається у рільників. У кочових племен немає тривкості. Сьогодні вони на одній території, завтра – на іншій, немає потреби розбудовувати навколишню територію. Немає закоріненості. 

Наш колядковий репертуар дуже великий. Трапляються такі пісні, які дають науковцям підстави припускати, що раніше новий рік був навесні чи в інший період. Наприклад, є колядки, у яких оспівано виноградну лозу, збір винограду. Московити кинулися на них як сорока на блискуче: їм ці колядки сподобались, вони їх запозичили і назвали по-своєму – "виноградія". Ці колядки трапляються лише у західних регіонах Московщини – ані на сході, ані на півночі Росії немає звичаю виконувати колядки. 

– А якщо захопити ширший контекст, наскільки російська народна культура була залежною від української народної культури як джерела? Наскільки абсорбувала все, що йшло з українських територій? Бо ми розуміємо, що колядки – лишень один із прикладів, але чи єдиний? 

– Запозичення були фактично постійними. Стосувалися як обрядових фольклорних жанрів, так і билин. Позаобрядова лірика в основному почала розвиватися на Московщині після ХІХ століття. Після зруйнування Запорозької Січі козацтво перейшло на Таманський півострів. І так на Росії з’явився фактично весь позаобрядовий пісенний матеріал, казацкій фольклор, як вони кажуть. Але ми розуміємо, який це "козацький" фольклор і чиї козаки його принесли. 

Із п'яти томів "російського" пісенного матеріалу позаобрядових пісень, чотири томи – це перероблені та адаптовані до їхніх реалій козацькі пісні. Тобто до ХІХ століття на Росії активно використовували київські билини, а згодом до них прийшла потужна хвиля козацького фольклору, з якої вони дуже вдало скористали і спродукували чимало власних варіантів текстів. Виплід суто московської творчої фантазії – це частушки, в яких поширеною є некрофільська тематика. Взагалі некрофільство в російському фольклорі скрізь.

– Це їхня національна специфіка. 

– Можливо, я пояснюю це для себе їхнім кочовим способом життя. В походах гинули люди, ці обставини впливали на їхній плин життя – і вони мусили адаптуватися.

Інша характерна риса російського фольклору – жорстокість і захоплення нею. З другої половини ХІХ століття в російському фольклорі найпопулярнішим жанром стає жорстокий романс. Там є натуралістично зображені події. Скажімо, посварилися дві дівчини через те, що не поділили хлопця. І одна з них у нападі ревнощів убиває цього парубка. Далі – зовсім фантасмагорична ситуація. Дівчина ділить тіло хлопця на шматки й робить із цього дзеркало і стілець. Коли до неї додому сходяться гості на чай, вона каже: сідай на стільчик, бачиш, який він гарний?!. Розумієте, яка це хвора фантазія? Це стало нормою, яку приймало суспільство. Російський фольклорний матеріал дає нам можливість зрозуміти і теперішню поведінку росіян на окупованих територіях, їхню жорстокість. 

– Ми говорили про різницю між росіянами і українцями, зокрема і на рівні фольклору. А що нас вирізняє з-поміж інших наших сусідів, наприклад, поляків? Там виразніша дихотомія "я – чужий" чи все ж таки більше є спільностей? 

– Ми є крайня межа Заходу. Володимир Янів дуже добре обґрунтував у своїх працях психологічний окциденталізм українціворієнталізм – Схід, окциденталізм – Захід. Він стверджував, що українці є тією європейською нацією, яка існує на межі, яка є крайньою. На базовому рівні західної свідомості, ми багато в чому схожі з нашими сусідами-поляками. Зрештою, ми схожі прагненням до волі. Для москвина такої цінності не існує. 

Для українців є важливим індивідуалізм, характерний також полякам. У поляків шляхетність, титул, елітарність передавали спадково. А українці звикли, що людину шляхетною робить не спадковий титул, а її репутація, поведінка в громаді. Такого не бачила жодна європейська країна, щоб князя обирало народне віче, як це було в Україні, коли в європейських країнах влада передавалась династично. 

<p>Осип Бодянський (1808 &mdash; 1877)</p>

В українців ставлення до людини формувалось через її особисті якості, а не через те, що впало на неї в силу обставин. Скажімо, в українців веснянки розпочинала найкрасивіша дівчина. Це приклад естетичного підходу до визначення статусності в громаді. Коли закінчувалися жнива, то останній сніп несла дівчина, яка найкраще проявила себе під час жнив, себто найкраща робітниця. 

Осип Бодянський у своїй дисертації 1837 року висловив крамольну на той час думку, що у поляків фольклору взагалі немає, є тільки краков’яки. Як правило, фольклор в селі продукує простолюд, а польський простолюд не мав коли голову почухати, так був затиснутий польськими панами. А краков’як – це одна строфа, на її написання польський селянин тільки й мав час. 

Після того, як Оскар Кольберг зібрав величезну кількість польського етнографічного та фольклористичного матеріалу, можемо скоригувати думку Бодянського. У поляків обрядовий фольклор є, і у східних регіонах він схожий до нашого, однак традиції епічних творів у них немає. Мабуть, це можна пояснити тим, що простолюд не знав про подвиги польського найманого війська і не складав на його пошану епічних творів. Що більше простолюд бере участь у своєму історичному бутті – то багатшим буде фольклор.

– Коли йдеться про історичну генезу українського фольклору, то в мене виникає враження, що ми говоримо винятково про селянський фольклор. Чи це так?

– Це залежить від історичного періоду. До прикладу, про Галичину ХІХ століття Іван Франко писав, що ми нація попів і хлопів, тобто українського селянства і священництва. Більшість фольклорного матеріалу того часу справді відображає побут селян і священників. А от у колядковому репертуарі дружинно-князівського періоду чітко відображені урбаністичні сюжети, скажімо, облога міста. Колядкові персонажі подорожують кораблем, грають на музичних інструментах, збираються на полювання, що супроводжують певні ритуали. Тому буде помилкою твердити, що український фольклор є винятково селянським.

Інше питання, що в часі бездержавності українська міська еліта в силу різних обставин денаціоналізувалася. На Драгоманова постійно нарікають, що він був космополітом і не хотів незалежної України. Але це не так – він лише констатував, що на той час українська еліта була денаціоналізована, а селянство державотворчих ідей не генерує, їх генерує еліта. Тому спочатку потрібно націоналізувати еліту, а далі вже вона зробить свою справу, вважав Драгоманов.

Він видав у Женеві дві потужні праці: "Нові українські пісні про громадські справи" і "Політичні пісні українського народу". У цих творах показав, наскільки українці відрізняються від московитів і у чому – "соціальним вольтажем", активною участю в соціальному житті. Якщо московити дистанціюються від влади, в них одна надія на царя-батюшку – як він зробить, так і буде, то українці завжди намагалися брати участь у формуванні політики громади.

– Така собі самозарадність. 

– Українська самоорганізація – це феноменальна річ, в якій ми переконалися і 2014 року на Майдані, і тепер щодня. Коріння цього у громадівстві, толоках, коли не виходило ніяких наказів чи директив, але кожен знав, що він має робити. 

– ХХ століття принесло нам дві великі війни. Перша світова війна в нашому фольклорі відображена через стрілецькі пісні, та український фольклор Другої світової є мало знаним. Маємо повстанські пісні, але переважно відомі ті, які складені на основі стрілецьких пісень. Феномен Української повстанської армії є феноменом фольклору того часу. Наскільки ми його знаємо, розуміємо і чи він досліджений? 

– Щонайменше – його зібрали. Один із томів "Літопису Української повстанської армії" присвячений повстанським пісням. Укладений цей том дуже фахово, пісні подані з нотами, і загалом зібрано більш як 500 текстів повстанських пісень з варіаціями.

Не можна стверджувати, що повстанська пісня ще не мала свого дослідника. Першою серйозною теоретичною працею про повстанську пісню стала монографія Григорія Дем’яна "Українські повстанські пісні 1940-2000-х років". Оксана Кузьменко, яка досліджує концепт війни в українському фольклорі, написала дисертацію про поезію січових стрільців і досліджує пісенність УПА. На жаль, відійшов у засвіти Євген Луньо, який зібрав на Яворівщині колосальний матеріал упівської пісенності. У цій тематиці, хочемо ми того чи ні, існує певна інерція – козацькі пісні переходять у стрілецькі. Кожна епоха не лягає на tabula rasa, а спирається на матеріал, який вже існував до того. Взаємозамінність понять "стрілець" – "козак" є одним із підтверджень цього. 

Стрілецька поезія на 90 відсотків була авторською поезією. Анонімних стрілецьких пісень є незначний відсоток. А повстанська пісня знеособлена в авторстві. Цікава також тим, що ревіталізувала обрядові жанри – є повстанські гаївки, повстанські колядки. Це дуже важливо. Боротьба повстанців відбувалась у надзвичайно несприятливих умовах, але вони намагалися, щоб криївка стала хатою, а не просто місцем сховку. Довільне приміщення повноцінною хатою роблять обряди, які в ній відбуваються, – Свята вечеря, дідух, колядки. Так з’явилися повстанські колядки.

– Чи створили українці фольклор щодо теперішньої війни? Мені видається, що немає пісні, яка утворилася в окопах і характеризує те, що відбувається на фронті. Це справа часу чи радше постпам'яті? Чи твориться такий фольклор в окопах? 

– Нинішні події вже стали об’єктом рефлексії багатьох авторів, наприклад, Галина Крук, Борис Гуменюк, який є поетом і воїном. Від професійних письменників ми цього чекаємо. Але в чому різниця фольклорного і літературного тексту? Визначальним є стиль. Фольклорний текст максимально знеособлений, у ньому не прочитується авторство, що для авторського літературного тексту є неприпустимим. Це різні способи культурної рецепції на подію. Фольклор має створити такий варіант тексту в результаті події, щоб кожен міг під ним підписатися. Найкраще це можуть зробити безпосередні учасники події. Так само, як козацькі думи творилися на від початку до кінця XVII століття, безпосередньо після подій, які відбулися. Мабуть, мусимо ще почекати. Можливо, ці тексти вже десь записані, а ми про них ще не знаємо.

– Меми про пса Патрона чи пісня "Доброго вечора, ми з України" – це вже можна назвати фольклором?

– За ступенем поширення, напевно, що так. Фольклор щось наслідує і має запам’ятовуватись, але ця пам’ять мусить бути колективною. Є стереотип, що фольклор – це колективна творчість. Я би сказав, що це колективна пам'ять. Уявімо, що створить група із 25 людей? Це буде не фольклор, а мотлох. А колективна пам’ять дійсно важить, в кожному колективі є людина, яка сама не творить пісень, але дуже добре їх пам’ятає і зберігає. Так само й сучасні інтернет-меми. Ми не можемо визначитися, чому щось запам’яталося, а щось – ні. Наприклад, "Доброго вечора, ми з України" поширилось, так як "Ой у лузі червона калина" у виконанні Андрія Хливнюка.

Таке враження, що спрацьовує принцип лото – коли події крутяться як кульки, але випадає тільки одна. І її підхоплюють медіа, максимально нарощують інформаційний бум – і всі бажають долучитися до цього.

– І це вже стає частиною нашої пам'яті. 

– Так, кожен починає вважати, що це "моє", а не чиєсь, – і тоді це стає фольклором.  

– Чому у нашій усній творчості і у фольклорі "воріженьки", а не "вороги"? 

– Тут спрацьовує певний сентименталізм, притаманний нашій національній свідомості. За класифікацією Карла Юнга, українці належать до нації емоційних інтровертів, які керуються у своїй поведінці радше емоціями, аніж раціональними мотивами, і діяльність яких скерована більше всередину, ніж назовні. З цим можна посперечатися.

Втім, якщо звернемося до національної специфіки нашої мови, ця емоційність вплинула на велику кількість зменшено-пестливої лексики в українській мові. В інших мовах є пестливі форми для іменників і прикметників, але українці максимально розкуті в цій рисі, у нас є навіть пестливі дієслова. В англійській мові є пестлива форма інфінітива? А в українській мові і "їстоньки не їм", і "питоньки не п'ю". Немає граматичної форми, куди би оця ознака не проникла.

З одного боку, використання в мові пестливих форм інтимізує, зближує комунікативну ситуацію, а з іншого, пом'якшує, амортизує зовнішні обставини – не будемо роздувати масштаби ворога, він й так лихий і злий. Павло Чубинський вирішив максимально це пом'якшити, вловив сентиментальний нерв української ментальності. Але я не думаю, що його метою було притлумити увагу до ворога, сказати, що не треба нічого робити, бо сонце зійде і воріженьків не стане.

– Ви вживаєте термін "українська ментальність". Наскільки цей термін є актуальним у ХХІ столітті? Українська ментальність – що це є, як цього набути, які її архетипи і стовпи? 

– Це дуже плинне явище. Драгоманов стверджував, що в структурі ментальності можна розрізняти дві категорії факторів – порівняно статичні і змінні. Статичні – це расові особливості, які проявляються в темпераменті. Навіть на цьому рівні ментальність зазнала серйозної корекції. Від ХІХ століття значну більшість носіїв української ментальності становило селянство. Голодомор 1932–1933 років завдав руйнівного впливу на українську ментальність, корінне населення було розбавлене.

Стовпом української ментальності є перш за все родина. Це надзвичайно важлива, характерна особливість української ментальності, яка відрізняє нас як від росіян, так і від західних держав. На Заході родина втратила етичну значущість. Декілька років тому засідання журі міжнародної премії Івана Франка проходило у Віденському університеті. Ми спілкувались з професором Алоїзом Вольданом, і він розповідав, що саме його дивує в Україні, – зокрема й те, що в Україні є традиція приймати гостей вдома. У них, коли дорослі діти приїжджають до батьків у гості, то всі вони завжди йдуть у кав'ярню. У них немає традиції приймати вдома навіть дітей. 

Іншим важливим стовпом нашої ментальності є прагнення свободи. Драгоманов виокремив чотири компоненти української ментальності: сприйнятливість українців до цивілізації, героїчний естетизм, сатиричне ставлення до дійсності, прагнення особистої волі і бунт проти рабства взагалі. 

Українці жодного насилля над собою не терплять. Це і добре, і зле. Тому що і дотримання дисципліни може розглядатись як насилля. Як на мене, нам зараз, через 32 роки відновлення Незалежності, сильно шкодить, що ми звикли йти всупереч законам. Що ми найперше робимо? 

– Стаємо в опозицію. 

– А чому? Тому що жили в інших державах і мусили приймати закони інших держав. І це було зрозуміло. Коли ми опонуємо до закону іншої держави – ми боремося. А коли вже є своя держава, треба цієї інерції позбуватися. Потрібно не бойкотувати закони, а йти до Верховної Ради і змінювати їх у легітимний спосіб, а не противитися бунтуючи. Це руйнує суспільство зсередини. 

– Продовжуючи тему ментальності і її відображення в реальності. Маємо цікавий парадокс, з одного боку, ми дуже любили, і не безпідставно, говорити, що українці – травмована нація, бо Голодомор, дві світові війни, радянські репресії, терор, депортації. Після повномасштабного вторгнення ми перетворили травми у свою перевагу. Як так могло статися? Адже травма – це те, що тягне донизу, змушує оглядатися в минуле, стає тягарем. 

– Травма є тягарем і має перелік властивостей, які ви назвали, якщо ти маєш час на осмислення своєї травми. А те, що ми зараз переживаємо, надзвичайно об’єднало націю, зробило її монолітною, тому що часу немає. В суспільній атмосфері березень-квітень 2022-го і грудень 2023-го сильно різняться, і, на жаль, не на краще для нас. Не можна постійно бути на вершині емоційної напруги, емоційного об'єднання. За кожним емоційним підйомом йде емоційний спад, ключове тут – щоб емоційний спад не був більшим за підйом. 

Саме так і працює ментальність – у виняткових обставинах, за нейтральних умов вона узагальнюється із загальноцивілізаційними психологічними цінностями. Андрій Содомора казав, що ми здатні на вчинок, але дуже швидко згасаємо. Але, з іншого боку, немає жодної національної ментальності, яка мала б винятково позитивні риси. 

До того ж ментально Україна різнорідна. Думаю, ця різнорідність буде зменшуватись, а перемога стане важливим ферментом, який призведе до відмирання в нашій ментальності ознак, принесених північним сусідом.