Оборонні споруди України XV століття | Олег Мальченко

– Оборонна архітектура українських земель, зокрема, Подільського, Брацлавського та Київського воєводств. Починаючи з XV століття, сталого кордону не було: він міг докочуватися до Чорного моря, а міг відкочуватися далеко на Північ. Як постійна небезпека впливала на поселенські структури?

– Сталого кордону дійсно не було. Це сучасне уявлення – якщо держава приходить, вона мусить встановити жорсткий кордон. Кордон XV століття рухався як хвиля. Така гнучкість зумовила те, що у XV столітті навіть там, де були відносно великі гарнізони, фортифікації швидко зникали. Зі зміною політики трансформувалася мілітарна потуга держав, організаційні й логістичні можливості, змінними були й кордони. 

Відомі легендарні історії про Великого князя Литовського Вітовта, влада якого сягала Чорного моря. Однак, по-перше, навряд чи він таки дійшов до Чорного моря. І, по-друге, так звані "Вітовтові замки" навряд чи були великими і сталими пунктами оборони. Скоріше – це були маркери тимчасової присутності на землях, на які претендували декілька правителів одночасно. 

Говорити про Поділля XV століття – українську передстепову зону, як про Кастилію ми ще не можемо. Це були окремі невеликі замки, фортифікації, які намагались зачепитися за цю територію. Іноді закріпитися вдавалося, часто – ні. Але, зрештою, усе ж таки вдалося.

– Чи в цих замках і замочках була руська метрика? Їх розташовували поруч колишніх укріплень, чи в інших місцях? 

– У більшості замків, які ми знаємо на кінець XV століття, руської метрики не було. Вони з'явилися як опорні пункти наприкінці XІV – на початку XV сторіччя. Відтоді в замках постійно перебували урядовці нової держави – старости, звідси назва – старостинські замки. У великих містах як Київ чи Житомир, замки збереглися з часів Русі. Згодом Велике князівство Литовське також перетворило їх на свої старостинські осередки.

– Скільки ми знаємо фортифікацій на початку XV століття? Чи можемо загалом окреслити динаміку?

– У XV столітті не помічено значних ривків у розвитку замкового будівництва. Відбувалося повільне, однак надійне закріплення на українських територіях. Скажімо, напів міфологічний Звенигородський замок на півдні – зник, попри згадки про нього у письмових джерелах. Можливо, його захопили і він згорів. У XVІ столітті такого бути вже не могло. Були руйнівні облоги, але після них замки відроджували, часто великими зусиллями. Держава сиділа вже надійно. Поступово кількість фортифікацій збільшувалася. Але "вибух" мілітарного будівництва відбувся на зламі XVI–XVII століть.

– Чи можемо говорити про визначальну роль держави, насамперед Великого князя Литовського, чи йдеться радше про приватну ініціативу окремих шляхтичів, на кшталт Меджибожу, який укріпив гетьман Миколай Синявський?

– Західне Поділля відрізнялося від Брацлавщини, Київщини і Подніпров'я. Ці території мали різний і не синхронний вектор розвитку мілітарного будівництва, оскільки приватна шляхетська і магнатська ініціатива на Західному Поділлі була активна навіть в XV сторіччі. Ви згадали Меджибіж, але були й інші приватні замки, які згодом стали осередками значних міст.

На теренах під владою Великого князівства Литовського приватної фортифікаційної ініціативи у великих замках практично не було. Це були не настільки демографічно й фінансово потужні, та рясно заселені території, як Західне Поділля. Вони були відкриті степу і вимагали великих інвестицій навіть для оборони, що вже казати про розвиток господарки. Тож головним інвестором була держава – ВКЛ. Якщо центральна влада воліла, мала натхнення, час і гроші, то замок будували, ремонтували й він виживав. Місцеві міщани й зем’яни не були фінансово потужною верствою на той час, та й згодом теж. Тому без допомоги центрів – Вільно чи Кракова, масштабна розбудова укріплень була проблематичним заняттям без гарантованого успіху.

– А за якого володаря найінтенсивніше освоювали терени Поділля?

– Замок — це лише споруда, і щоб перетворити його на територіальний оборонний пункт, необхідно забезпечити артилерійським арсеналом і мобільною залогою, яка б мала ресурс для контролю над найближчою округою. Більш-менш системно опікуватися обороноздатністю прикордонних територій почали у середині XVI століття – у часи Сигізмунда Августа. Частково це пов'язано з активністю королеви Бони. Саме стосовно 1550-х років відоме фінансування урядових експедицій на модернізацію замків та будівництво нових.

У Вільно відкрили нову велику ливарню, яка намагалася забезпечувати гарматами українські старостинські замки. Іов Бретфус модернізував Кам’янецький замок, Андреа Тольмана прислали відбудовувати Київський замок, Антоніо Моро — Черкаський і Канівський замки, Валентія – Брацлавський замок. Це був золотий час українських урядових замків ВКЛ у плані кількості уваги до їхньої обороноздатності. 

– Які найпотужніші замки можемо виокремити  цьому регіоні?

– Їх було не так багато. Звісно, це Київський замок, який постійно функціонував, Брацлавський, Кам'янецький замки. Черкаський і Вінницький замки були слабшими, але свого часу витримали облоги. Волинські замки як і Поліські замки Житомира, Чорнобиля, Овруча були більш убезпеченими географічно. Подільські замки на захід від Кам'янця вважалися тиловими, їм менше загрожував Степ. В них упирався Татарський і Волоський шлях, однак завдяки високій щільності населення та кількості оборонних пунктів, замки ефективно підтримували один одного – попереджали й убезпечували населення.

Є міфологічна теорія, яка походить з XIX сторіччя, що на українських передстепових територіях були лінії замків, які утримували кордон. Це принципово неможливо. Жодних ліній не було. Замки не могли утримувати територію, замки були лише пунктами, в яких перебували кінні мобільні загони, так звані сторожі, степові кондотьєри, які могли попередити про набіг ворога і, можливо, дати відсіч невеликим силам нападників. Тоді місцеве населення мало час, щоб зібрати пожитки на вози і встигнути сховатися – або в замку, або в лісі, якщо до замку було далеко, а татарський загін був не потужний.

Замок був важливим, але важливішим було все-таки населення, яке потім повернеться і знову буде маркувати собою цю державу, підтримувати сам замок, обороноздатність і фінансову потугу усього регіону. Тому навіть десяток потужних замків залишалися важливими фортифікаційними базами від початку XV і до XVII століття.

– Якою була чисельність залог у найпотужніших замках, на кшталт Брацлава чи Черкас?

– Певна кількість драбівпіхотинців постійно залишалася як сторожа у замку. Чітких інвентарних свідчень не збереглося. Відомо, що діяла певна система найму. Будь-хто міг найняти кілька драбів власним коштом, а гроші на це, зрештою, відшкодовувала державна скарбниця. Люди заробляли на посередництві. Тож посередників була маса.

Одними із них були ротмістри, які і командували залогами. Рота зазвичай складалася зі 100 воїнів, але могло бути і 300. Залежало на скільки вистачало коштів, які були амбіції і мета винаймання людей. Така рота певною мірою була схожа на приватне військо. Держава платила ротмістрам за тактичну оборону замку і прилеглих територій. Але вони могли виконувати і власні завдання – набіги в степ, відбивання ясиру, який потім передавали родичам полонених за відкуп. Це класичний військовий промисел XVI сторіччя на фронтирі. За такими заробітками ротмістри і приїздили на кордон. Це було небезпечним, але доволі прибутковим заняттям, яке ще й сприяло військовій кар’єрі у шляхетській країні.

– Наскільки часто замки ставали об'єктом облоги, наприклад, з боку степовиків?

– Не часто, оскільки степовики — це не облогова армія. Облоги починалися тільки тоді, коли татари об’єднувалися із турецькими загонами з гарматами.

На Поділлі відома кількатижнева облога Брацлавського замку 1551 року. Замок захопили лише коли у криниці закінчилася вода. Водопостачання було проблемою Брацлавського замку, оскільки його спорудили на скелі, а криниця була не глибокою. Замок спалили, артилерію відібрали, людей полонили. Але будівлю швидко відродили – вже наступного року великий князь прислав експедицію, яка за півроку під керівництвом інженера Валентія відбудувала замок.

Облога Черкаського замку у 1530-х роках тривала місяць, однак його так і не захопили. Замок стояв на березі Дніпра, з Києва човнами припливла підмога і зняла облогу. Пізніше прислали іспанця Антоніо Моро зводити новий замок в Черкасах, схожий на бастіонну фортифікацію, як було тоді прийнято у Європі. Він вирішив будувати укріплення далі від Дніпра, у полі. Люстратори писали, що іспанець спорудив щось невелике, схоже на бастіони, але жителі не поспішали переселятися під цей замок. Вони пам'ятали, що 10 років тому облогу допомогла зняти підмога, яка прибула саме Дніпром. Зрештою, місцевим було не зовсім зрозуміло, чому потрібно оборонятися в чистому полі.

– Ви згадали важливий момент – топографію замків. Чи можемо виокремити основні принципи, де замки споруджували? 

– Це природні перепони: петлі річок, річкові миси і гори. Традиція, яка тривала ще з руських часів, і відмовлятися від неї не було сенсу. Непохитність Кам'янця трималася на такій природній перепоні. А тим більше природний фактор був важливим для передстепових замків. Тому географію не ігнорували так довго як могли.

– Ви згадали про іноземців, які керували спорудженням замків. Мені нагадується Боплан і фортеця Кодак. Чи часто запрошували іноземців для будівництва фортифікацій і наскільки західноєвропейські традиції у нас приживалися? 

– Місія Боплана відноситься до іншого періоду – це вже 1640 роки. У XVI столітті при будівництві фортифікацій постійно намагалися залучати іноземних інженерів. Інша справа, якими були ті інженери? Фактично кожен, хто прибував з Європи й був обізнаний на військовій справі, міг так себе назвати. Скажімо, Антоніо Моро, – звідки він взявся? Ймовірно, він прибув із королевою Боною. Але він "завалив" будівництво Канівського замку – величезні колоди для замкових стін, які доправили Десною і Дніпром з півночі, просто згнили, перетворилися на дрова, але так і не були використані. Вочевидь, у цього інженера не було організаційних здібностей або досвіду фортифікаційного будівництва подібного масштабу.

У XVI столітті інженери мали враховувати місцеву традицію будівництва дерев'яних замків. Це було не так просто для вихідців із Заходу Європи, де превалював камінь. У східних українських воєводствах не було традиції великого кам'яного будівництва. Не було достатньо майстрів, їх треба було шукати і привозити з-за кордону. Все це було доволі витратним заняттям. Дерев'яні замки протрималися практично до періоду земляних бастіонних споруд другої половини XVII сторіччя. Отже, використовувати досвід західних інженерів у перебудові цих замків було іноді важко, іноді непотрібно, але можливо.

Тому я не думаю, що в XVI сторіччі у справі реконструкції дерев'яних замків Східного Поділля і Київщини західні інженери відіграли значну роль. Однак відома непересічна роль європейських інженерів у будівництві кам’яних і земляних бастіонних замкових і міських фортифікацій на західних українських землях у XVI–XVII сторіччях.

– Ми можемо говорити, що впродовж XV-– століть основним типом замків були дерев'яні споруди. А коли відбувся злам на користь муру?

– Муровані замки будували і в XV сторіччі на Західному Поділлі, хоча й небагато. Відсутність потрібної деревини у великій кількості також схиляла традицію у бік кам’яного будівництва.

У чому перевага дерев'яних замків? Їх зводили швидко, дешево і більш-менш надійно. Використовували дуб і сосну. Замки будували з набору городень. Городня – це дерев'яно-земляна споруда, побудована з колод у зруб. Передня стінка городні могла бути подвійною, заповненою ґрунтом і камінням. Городні будували поряд одна до одної, у такий спосіб формуючи фронт фортифікацій. Іноді їх навіть не з’єднували між собою. Кожен господар, за яким був прописаний такий службово-податковий обов’язок, зводив городню. Потім використовував її, коли ховався у замку під час ворожого набігу. Або ж для своїх господарських потреб, наприклад, зберігав збіжжя. 

Приблизна довжина однієї городні – шість метрів. Таких городень потрібно десятки чи сотні, якщо стіна була подвійною. Це маса деревини – тисячі столітніх дерев, величезні соснові і дубові колоди. Тому замкове будівництво доволі швидко підірвало місцеву екологію. Ліси вирубували дуже швидко. На той час природні умови були дещо іншими: величезні болотні простори забезпечували високу вологість, тому деревина швидко гнила. Оскільки колоди у замкових стінах були горизонтальні, вода не стікала, а затримувалась, що також прискорювало процеси гниття. Намагалися запобігти цьому, обмазуючи стіни глиною. Але це не завжди спрацьовувало. Замки часто горіли. Ліси не встигали відроджуватися для потреб нового будівництва, яке ставало все масштабнішим. І от, щоб побудувати замок на Київщині вже потрібно було Десною і Дніпром сплавляти великі колоди з брянських лісів.

– Як місцеве населення мало доглядати за замком? 

– Діяла система повинностей. Місцеві безкінечно сперечалися про це, ухилялися від обов’язків підтримання замкової споруди. Мешканці були змушені возити колоди, утримувати власні городні у притомному стані. Ринви і водовідвід часто були поганими. Якщо замки стояли на горі, під вагою споруди гора руйнувалася, тож була необхідність підсипати землю і дернувати схили. Величезний Київський замок на Замковій горі постійно "сповзав", через значну кількість городень. Існувала також повинність забезпечувати замок збіжжям на випадок облоги та для годування коней залоги.

– Ми зараз говоримо про ВКЛ і Корону Польську. Водночас існували також і татарські замки в пониззі Дніпра. Що це був за феномен?

– Це маркування своєї території, хто б туди не прийшов. Наприклад, у XV столітті відомий дніпровський замок Менглі Гірея. Два роки тому я працював на розкопках в Тягині. Начебто там функціонував литовський замок, побудований за наказом самого Вітовта. Але ж на цьому місці начеб то пізніше був татарський замок. А десь між ними була й укріплена факторія генуезців. Тобто вони усі намагалися використовувати одне і те ж місце для реалізації своїх політичних зусиль.

Інша справа, що жоден з тих замків там зрештою не закріпився. Оскільки на такому нерегульованому перехресті як Нижнє Дніпро закріпитись на постійно було дуже важко. Це могла зробити тільки величезна потужна імперія, яка контролювала море. Це вдалося туркам, котрі побудували фортеці Очаків, Аккерман та інші, які сиділи непорушно кілька століть. Але і вони далі не змогли рухатися. Тимчасовий Кам’янецький ейялет був лише військово-політичною авантюрою.

– Поділля тривалий час не було людним. Як держава стимулювала колонізацію незаселених просторів? Оскільки замок потребував ресурсної зони.

– Коли йдеться про XVI сторіччя і передстепову зону, навряд чи треба використовувати термін колонізація. Для постійного просування не вистачало демографічного ресурсу, військової і фінансової підтримки. Про колонізацію зазвичай говорять тільки у зв’язку з польським приватним магнатським і шляхетським рухом в кінці XVI – на початку XVII сторіччя на Брацлавщину і на Південь Київщини. Це був чіткий рух вперед на нові землі, коли позаду стоїть і прикриває збройний загін. Людина, яка інвестувала в це гроші, знала, для чого вона це робить – відбивала ці землі у Степу, виводила їх з-під татарської загрози. Тільки про цей період, мені здається, можна казати, як про колонізацію.

– А час після Люблінської унії – це час поступового руху, наскільки я розумію?

– Спочатку був спад, коли одна організаціяКорона намагалася замінити собою іншуВКЛ. Литовську систему підтримки цих земель нівелювали, а Корона Польська ще не відчувала ці терени настільки, щоб інвестувати туди кошти. Постачали менше озброєння, артилерії, пригальмувалося будівництво і реконструкції у великих замках. Але приватні інвестори одразу зрозуміли, яке фінансово-економічне поле відкривається. Вони і стали першими, хто почав вкладатися в ці території. Нових значних королівських замків практично не будували.

– Як замки ставали ранньоміськими центрами і власне містами?

– Порівняймо мапу укріплених поселень, скажімо, Боплана, із теперішньою мапою України – все збереглося, навіть назви не змінилися. Ці містечка вціліли саме тому, що там проводили ярмаркові дні, надавали привілеї і свободи. Це все елементи колонізації, для якої були потрібні вільні кошти. У литовців в XVI столітті їх не було. У польської магнатерії вже були. І вони правильно використали їх на свої потреби.

– А хто з магнатерії найбільше доклався до розбудови південного прикордоння Речі Посполитої?

– Князі Збаразькі й Вишневецькі, магнати Замойські, Конєцпольські, Калиновські. Південні Брацлавсько-Вінницькі осади, в основному, ділили між собою Калиновський, Збаразький і Конєцпольський.

Була й дрібнота, але зрештою великі магнати викуповували або забирали у них замочки та поселення, і створювали там цілі власні королівства.

– Ми зараз говоримо про сотні укріплень?

– Так.

– Де найінтенсивніше споруджували укріплення?

– Брацлавщина, Вінниччина і Уманщина. Територія між Дністром і Дніпром, між Бугом і Західним Поділлям. Там проходила найінтенсивніша колонізація і замкове будівництво.

– Чи це стало на заваді походам кримських татар? У XVI столітті кримські татари ходили туди-сюди, а що відбулося наприкінці XVI – на початку XVII століття?

– Походи були, як і раніше. Та коли з'явилася така кількість населення довкола замочків, держава і приватні власники отримали податковий зиск і намагалися краще обороняти свій народ. Центральний уряд почав приділяти більше політичної і військової уваги цим землям. Тим більше, коли захисниками замків стали такі урядовці першої ланки як Станіслав Конецпольський, котрі мали вагу в державі і власні війська.

Невеликі татарські загони проривалися углиб земель, але у них стало менше оперативних можливостей. Адже для татарських набігів було важливо не корову захопити, а ясир. У місцевих жителів стало більше пунктів прихистку, заскочити зненацька їх стало складніше, при тому зріс ризик отримати відсіч. Або ж нічого не отримати, витративши свою інвестицію чи позичені гроші на цей набіг. Тож вже почали задумуватися над балансом між ризиком і фінансовою вигодою набігу. Хоча степ до кінця XVII сторіччя залишався зоною набігів. 

– І очевидно, що це південне прикордоння з замками, залогами витворило певну таку субкультуру воїнства, з якої, частково, породилися козаки.

– Так, вони вже були козаками. В історичному сенсі це було те саме козацтво. Дехто їх називає степовими кондотьєрами. Це були ротмістри, які утримували почти, цілі роти найманців усіх народностей, а також місцевих підприємливих чоловіків. Найвідоміший з них Бернард Претвич, надзвичайно цікава персона. Збереглися його спогади – так званий щоденник, який є "виправдальною промовою" перед королем у відповідь на звинувачення османської адміністрації. 

<p>Бернард Претвич (1500 - 1563)</p>

– Хто такий Бернард Претвич і де він сидів?

– Це барський староста, який почав свою активну діяльність під час правління королеви Бони, коли Бар розбудували і місто стало помітним на кордоні. Претвич був таким собі "східним" місцевим правителем, який контролював разом з українськими князями–старостами з Київщини, великий степовий регіон. Коли кілька сотень їхнього війська збиралися разом у набіг, то несли великі збитки, скажімо, очаківським купцям, які інвестували у розведення овець. Десятки тисяч овець відганяли. Така втрата була доволі вагомою, оскільки вівці призначалися для продовольчого забезпечення того ж Стамбула. Очаківці скаржилися султану, султан – королю. Попри здобичницькі набіги Барський староста також займався прикордонною обороною та іншим військовим промислом в степу.

– А в чому унікальність його щоденника?

– Це єдиний документ такого типу, який дійшов до нас. Там він виправдовує перед королем дії, у яких його звинуватив султан. А щоденником його називають тому, що Претвич у хронологічному порядку розписав усі свої степові рейди за декілька років.

– Стосунок Претвича до козаччини – це теж окрема тема.

– Він був своєрідним "козаком". Коли ми кажемо "козаччина", це не лише Запоріжжя.

– Невід'ємним елементом обороноздатності замків є артилерія. Якою була динаміка артилерійського забезпечення? Коли у нас вперше з'явилися гармати, як їх удосконалювали? 

– На українських землях перші гармати з'явилися наприкінці XIV століття. Припускають, що їх завезли з Кракова до Львова. Але також є свідчення, що і в середині століття вже були якісь маленькі гарнізонні гармати у Львові. Важливо те, що відбувався технологічний рух – артилерія рухалася потоком з Європи і, можливо, з Півдня, через генуезьке постачання. Наприклад, Тевтонський орден прислав у Київ гармати наприкінці XIV століття.

Другий шлях: артилерію завозили сюди правителі – королі, великі князі, коли йшли в походи. Велике військо на зворотному шляху частину артилерії залишало замках. Є свідчення, що Ольбрехт під час Молдавського походу у Львові в кількох замках залишив артилерію. Коли Олександр показово з великим військом рухався до Брацлава, він залишив у Брацлаві і Житомирі величезні гармати. В документах написано, що діти гралися всередині стволів, такі були великі калібри.

Третій шлях – це конкретне одноразове постачання гармат у замки. Воно відбувалося не щорічно, а від події до події. Якщо Львів згорів у 1527 році, артилерія згоріла теж. Потрібно було швидко її відновити, тож з'явилась нова, технологічна артилерія. Українські дерев’яні замки постійно горіли, з ними горіла й артилерія. Її відновлювали вже новими гарматами, які, зазвичай, замовляли у найближчих ливарницьких центрах.

Були великі акції постачання, як з у Вільно у 1550-х роках, де відливали сотні гармат, багато з яких відправили в Україну і розподілили між замками. Також старости робили замовлення на постачання в королівському чи великокнязівському арсеналі, коли запаси артилерії вичерпувалися. Адже гармати розривалися й ламалися. Староста міг власним коштом придбати гармати, й такі витрати йому згодом відшкодовували.

– Чи можемо говорити про кількісні показники? Скажімо, скільки в Брацлаві було гармат?

– Про це свідчать інвентарі. У замках було 15–20 гарматних стволів 2-3-6-фунтового калібру. І ще десятки гармат малого калібру – гаківниці 25-30 міліметрів. Більші калібри, зазвичай, не були актуальними для оборони замку. Адже потрібна була концентрація вогню по атакуючим, як на кораблі під час абордажу. Скажімо, на стіні було 20–30 гаківниць і вони давали залп. А в цей час заряджались інші гаківниці, для наступного залпу. Це могло зупинити будь-яку атаку на стіни. Тому гаківниць завжди було більше. Великими калібрами били на дальні дистанції.

– Які існували типи гармат і чим вони відрізнялися?

– Сюди зайшла європейська типологія кінця XV ст. Фуглер – гармата зі змінною пороховою камерою, мала ствол казенного заряджання: з тильної частини привставляли порохівницю, заклинювали, стріляли, виймали, заряджали іншу порохівницю. Це швидкострільна протипіххотна гармата. За хвилину могла зробити чотири постріли, зазвичай – дробом. Фуглери могли бути різних калібрів – до 100 мм. Зручні гармати для оборони замку від атакуючої піхоти.

Були гармати серпентинивід serpens – "змія". Їх також називали "шланги", що перекладається з німецької також як "змія". Це були ковані залізні гармати довжиною до 2,5 метрів. Теж могли бути зі зміними порохівницями, відносно невеликих калібрів – двофунтові або трифунтові.

Цікаво, що довгий час у нас ще не було розвиненої термінології, яка б вказувала на морфологію і калібр гармат. Люстратори в інвентарях часто вказували калібри як ядро з "куряче яйце", "гусяче яйце" чи "як кулак".

Ще один тип гармат – фальконети. Це універсальна назва, під яку записували все, що можливо. Зазвичай це була польова гармата невеликого калібру.

Тарасниці – це гармати, які встановлювали на стіни. У них широко регулювався кут нахилу ствола, і їх використовували для ближнього бою. Їх було легко переміщувати бойовими майданчиками, вони не давали великого відбою. Стіни дерев'яних замків були слабкими і не витримували вібрації пострілів великих гармат. Для важких мортир, скажімо, потрібно було будувати спеціальні помости на стінах і баштові майданчики. А тарасниці ідеально підходили для пострілів із замкових стін.

Були ще бомбарди значних калібрів, що стріляли кам'яними ядрами. Але це залишки попередньої епохи, які просто зберігали у замках як брухт в очікуванні відправлення на перетоплення. Вже у XVI столітті ними не користувалися, оскільки такі стволи потребували багато пороху і були занадто важкими. Поруч з гарматами в замкових арсеналах зберігали й арбалети. В замкових інвентарях XV століття згадуються "аркабалісти" з великими дугами й спеціальними натяжними механізмами. Ці великі фортечні арбалети – важка замкова догарматна зброя оборони, яка відбивала бажання йти на штурм.

– Згадую кінематографічні сцени штурмів замків і дії обложених, коли в рух йшло будь-що – каміння, кипляча смола. Коли Богуна облягали взимку, то він взимку поливав стіни замку водою, аби вони вкрились льодом. Чи збереглись свідчення такого?

– Тут більше міфів, ніж реальності. Тому що кип'ятити смолу – це дуже важко технологічно, смолу потрібно піднімати, для цього треба спеціальні пристрої. Звісно, могли оборонятися і вилами, і камінням. Колоди зберігали в дерев'яних замках, це була одна з вимог до зем'ян. Колоди для того, щоб ламати драбини і ті машини, які могли були під стінами чи під брамою. У них була чітка функція, а не просто кидати зверху на піхоту.

Замки намагалися убезпечити від вогню під час облоги. Бо спалити замок було простіше, ніж захопити. Тому дерев’яні стіни обмазували глиною. В дві стіни робили фронтальний бік фортифікацій, і забивали між ними каміння і ґрунт. Робили перед стіною щось на зразок додаткового плоту – це як дранка. Пліт обмазували глиною для того, щоб убезпечити від підпалення основу стіни. Під час облоги обливали стіну водою, щоб важче було її підпалити.

 – У мене складається враження, що замки радше не захоплювали військовою силою, а брали облогою. Врешті обложені здавались, оскільки закінчувався запас провіанту чи води.

– Важко було захопити замок без облогових гармат великих калібрів, які могли б розвалити його стіни. А така артилерія на наших теренах була рідкістю. Тільки османцям по силам було обстрілювати ефективно такі замки як Кам’янець, і, зрештою, захопити його. Але дерев'яні замки – це не та точка, на яку треба було використати масу зусиль й коштовну артилерію.

– Це як Чигирин захоплювали у чигиринських походах. Два роки, два походи.

– Для чого було захоплювати Брацлавський замок? Для помсти хіба що. Можливо, навіть з Претвичем це було пов'язано. Хан наказав спалити Брацлав. Але там не зберігали багатств. Не було на прикордонні замків такої значущості, щоб витрачати на їх знищення гігантські гроші і притягнути облогову артилерію.

Наприклад, є свідчення в інвентарі Вінницького замку, що коли збудували нову стіну, вирішили її випробувати. Прикотили місцеві гармати і почали стріляти по стіні. І ядра не просто не пробили стіну, вони відскакували від неї. Тому що це деревина. Потрібна була доволі потужна гармата, щоб розбити дерев’яну стіну. Аналогічно спрацьовував борт фрегата. Товщини борту 90 сантиметрів було достатньо. щоб снаряди середніх калібрів відскакували від нього, відпружинювали. Тому морська артилерія неухильно розвивалася в бік збільшення калібрів.

– Чи зародилася на українських землях традиція місцевого ливарництва? Місцевого виробництва гармат?

– На різних землях було по-різному. Львів з XV століття мав ливарну традицію і цілі родини ливарників, такі як Герлі чи Франке, розвивали і підтримували цю справу. У Кам'янці з XVІ до XVIII сторіччя відливали бронзові, а потім і чавунні гармати. Невелику кількість гармат відливали у приватних ливарнях на заході українських земель.

В українських замках Великого князівства Литовського XVI століття виготовляликували тільки гаківниці – гармати найменшого калібру. Це був обов'язок пушкарів – людей, які опікувалися і ремонтували замкову артилерію. Відливати бронзові стволи – це була зовсім інша історія, фінансова насамперед. Потрібна була велика піч, багато вугілля, дрова, мідь, олово, супутні матеріали, чимало організаційних і логістичних витрат, досвідчений майстер, зрештою. Словом, лиття гармат, навіть малих і середніх калібрів, вимагало спеціальних інвестицій. 

Інша справа в Гетьманщині, де у другій половині XVII століття гармати відігравали стратегічну й державотворчу роль. Попри солідну Генеральну артилерію великих калібрів, у козацьких полках була власна численна артилерія, яку відливали не лише у Глухові, але й у Києві, Новгород-Сіверському, Коропі, Стародубі.

– А що нам відомо про пушкарську службу? Чи пушкарі були в кожному замку?

– Пушкарі були там, де були гармати. А гармати були в кожному великому замку. Пушкарі завжди були найманцями, переважно німцями, поляками і чехами. Їх наймали до замку під певні обов'язки: робити порох, добувати селітру, ремонтувати і виготовляти рушниці й гаківниці, слідкувати за станом замкового озброєння. Інколи були додаткові роботи: слідкувати за замковими ринвами, ремонтувати годинник тощо.

Робота замкового пушкаря була не настільки небезпечною, як у ливарників, де постійно щось вибухало і вони масово гинули чи калічилися на виробництві. Небезпечним можна було вважати хіба що виробництво пороху. У часи колонізаційного руху потрібно було багато пороху, тому що населення озброювалося. І селітру почали видобувати масово, розкопуючи кургани, вали й замчища. Тоді цим займався пушкар: видобував селітру для порохових потреб замку.

Класична схема життя замкового пушкаря була така: якщо служив доволі довго10–15 років і його влаштовувала оплата, майстер залишався у місті, отримував статус міщанина і далі продовжував служити або займався власним бізнесом. Це було дуже вигідно, оскільки пушкарі вважалися заможним прошарком населення. Пушкарів часто звільняли від податків. Їм давали в користування будинок в місті, фільварок чи привілей на відкриття неоподаткованої корчми.Тобто пушкарям давали можливість самозабезпечення, натомість вони мали чітко виконувати обов’язки, важливість яких була беззаперечною.

Пушкарі цим користувалися і маніпулювали владою на власний розсуд. Доходило до судових справ. Скажімо, київський пушкар Ян за 25 років служби взяв у влади все, що міг: привілеї, будинки, фільварки і платню собі збільшив удвічі. Пушкарі добре розуміли свою важливість для небезпечного регіону. Робота була небезпечна і нервова . Пушкарі часто зловживали алкоголем, на що вказували місцеві старости і просили прислати нових майстрів, бажано, кваліфікованих і малопитущих.

Замкові пушкарі в той час, зазвичай, не були ангажовані у військових походах. В похід вирушали інші фахівці. Тому не було високого ризику загинути на полі бою. Звісно, замковий пушкар міг найнятися у якусь кампанію і це додатково оплачували. Але він не зобов'язаний був це робити і подібні акти не толерувалися замковим урядом.

– Виглядає, що це була доволі вагома постать.

– Так. Без пушкаря замковий арсенал був "непрацездатним". У Києві було п’ять пушкарів – один русин, інші – німці і поляки. У Брацлаві було три пушкаря – всі русини. Люстратори радили до цих русинів додати хоч якогось чеха, щоб він керував ними. В Житомирі та Луцьку були досвідчені пушкарі-універсали з Північної Європи, які пропрацювали по 25 років.

– А що змінила війна Хмельницького? Козаки заступили шляхту і осіли в тих замках? Почали дбати про них, чи це не було пріоритетом?

– На Брацлавщині будівництво не розвивалося. Замки частково залишалися, розбудовували міста і міські укріплення – вали, остроги. Міська спільнота обороняла усе місто. Чи стало менше уфортифікованих поселень? Так, тому що згодом запанувала так звана руїна. Особливо на Правобережжі.

– Наскільки сьогодні збережена оборонна архітектура цього періоду, як з цим працює держава?

– Збережено небагато, в основному – в романтичних і не дуже романтичних руїнах. І ці руїни – це дуже-дуже маленька часточка від того, що було. З дерев'яної архітектури взагалі нічого не збереглося. Навіть фізично зникли місця, де стояли замки у Брацлаві, Вінниці, Черкасах.

Держава, на жаль, не здатна про це піклуватися, насамперед, через брак коштів, яких немає і не буде ніколи. Усе відкочується до дієвої схеми  початку XVII століття – потрібні інвестори. Різниця лише в тому, що тоді земля ставала твоєю власністю, а на початку ХХІ століття вона такою не вважається. І це ніяк не можна назвати вдалою інвестицією.

– А яким є європейський досвід, чи приватна ініціатива може щось змінити?

– Може, але для цього треба створити умови. Доки не буде чесної гри, інвестиції не надійдуть.

– А як загалом справа з археологією дослідження замків в Україні? У мене таке враження, що археологія десь там на Русі закінчується, далі – пізнє Середньовіччя.

– З комплексними дослідженнями замків справи кепські. Замок це велика споруда і її бажано досліджувати всю. От тоді це буде об'єкт. Але це дуже великі гроші і експедиція розтягнута на роки. Це програмні речі. І це наукова археологія, не охоронна і рятівна, де ти під ковшем екскаватора стоїш. Але там де були замки, ніхто нічого не будує. Вони стоять у руїнах недосліджені. Тому що на чисту науку в таких об’ємах ніхто не дає грошей.

Наприклад, Павло Нечитайло копав замки в Городку, Барі, в Полонному. Цікаві знахідки і цікаві гіпотези з’являються, але це розкопи 10 на 10 метрів! Мізерні розміри відносно замкової площі. Доводиться опиратися на такі маленькі ділянки, які начебто дають уявлення про загальну картину.