Козацька ідентичність Слобожанщини | Світлана Потапенко

– Якими є межі Слобожанщини як етнографічного регіону?

– Слобожанщина сформувалася у другій половині XVII – перших десятиліттях XVIII століття внаслідок стихійних хвиль переселень, тому регіон не мав чітких кордонів. Наразі терени Слобожанщини входять до складу двох держав. 

У межах України це Харківська область, частина Сумської, Луганської та Донецької областей. По інший бік кордону – частина Бєлгородської, Воронезької та Курської областей.

– Перші поселення на Слобожанщині виникли ще в часи Русі: знаємо прикордонні фортеці, які заснував Київ. Далі – начебто пустка, яку заповнила хвиля переселень після Козацької революції. Чи правдиво пов'язувати початки колонізації краю з Хмельниччиною?

– В історіографії та джерелах Слобожанщина постає образ Дикого поля – неконтрольованого простору між Річчю Посполитою, Московією і теренами, які перебували під впливом Кримського ханства. Змагання за те, хто ж зрештою їх заселить, суттєво активізувалося на рубежі XVI–XVII століть. На ці терени проникли українські пасічники, здобичники, навіть ватаги козаків. Водночас Московія будувала фортеці та висувала сторожі щодалі у степ, щоб захистити свої території від проникнення татар углиб держави.

Образ Слобожанщини як незаселеного порубіжжя зберігався до середини XVII століття. Далі відбулася Козацька революція і в регіон масово покотилися хвилі українських переселенців з Лівобережжя та Правобережжя. Почали засновувати слобідські козацькі полки. Першим у 1652 році виник Острогозьк. З наступними хвилями з’явилися Харків, Охтирка, Суми, Ізюм. Ці пункти стали полковими центрами.

– Як Московська держава стимулювала колонізацію? Очевидно, це було їй вигідно, і потрібно було якось залучити новоприбулих.

– Московія розуміла, що своїми силами масово заселити ці терени не вдасться, тому йшла на компроміс. Українським переселенцям дали можливість зберегти певне самоврядування. У документах йдеться про так звану черкаську або українську обикність. Основним її елементом було збереження такого козацького полкового устрою, як у Гетьманщині.

Але у слобідських полках не було гетьмана, вони також не підпорядковувались гетьману з Гетьманщини. Найвищою посадою був бєлгородський воєвода – місцевий військовий адміністратор з боку Московської держави. Однак на рівні полку управління вели, як і в Гетьманщині, був козацький суд. У документах згадано, що навіть у 1760-х роках старшини апелювали до того, що козацьке судочинство було на Слобожанщині від початків. Це було частиною їхніх звичаїв.

Крім того, діяло право безмитного винокуріння, шинкування, пасічництва, виробництва поташу, селітри. Утім комплекс свобод і привілеїв для переселенців надавали не задарма. Треба було нести військову службу на цих теренах, тобто захищати їх від татарських рейдів, а також брати участь у військових кампаніях Московської держави.

– Коли ми говоримо про полковий устрій, то йдеться про козацьку матрицю. Якою була свідомість козацької старшини Слобідської України?

– Дослідження старшини Гетьманщини свідчать, що на рубежі XVII–XVIII століть старшина почала усвідомлювати себе елітою, новою шляхтою, апелювала до річпосполитського політичного спадку. Це спостерігалось і в слобідських полках. Там старшина так само користувалася гербами, у геральдичних композиціях багато гербів річпосполитського походження. Історик Володимир Маслійчук помітив яскравий приклад апеляції до ширшого річпосполитського дискурсу – зміна прізвища на шляхетський манер із закінченням -ський, -цький. 

Чи дійсно вони були шляхтичами, чи простими козаками, які досягли висот? Джерельних комплексів, які б дозволили провести генеалогічне дослідження всіх старшинських родів, у нас немає. Це проблема не тільки Слобідської України, а й Гетьманщини. Старшина усвідомлювала цю проблему – внаслідок революцій та війн була знищена значна частина родинних архівів. За підрахунками історика Володимира Кривошеї, частка старшини Гетьманщини дійсно виходила зі шляхетського стану. Хмельницький і Виговський були шляхтичами. 

У Слобідській Україні схожа картина. Наприклад, Олександр Алфьоров довів, що його рід має шляхетське походження, коріння тягнеться з дохмельницьких часів. Рід Красовських, який я досліджувала, мав гілки і в Слобідській Україні, і в Гетьманщині. Тобто шляхетська тяглість у певних родів була. У деяких можемо це довести документально.

Згадаймо Григорія Донця – засновника роду харківських полковників Донців-Захаржевських. На його честь Іван Орновський склав панегірик "Багатий сад", видрукуваний 1705 року. Це прекрасне літературне джерело до історії Слобідської України. У ньому автор прославляв рід Донців-Захаржевських як шляхетський, але жодних документальних підстав для того не маємо. Очевидно, він був козаком. Напевно, не він один від простого козака доріс до топових позицій. Утім беззаперечно, що козацька старшина Слобідської України бачила себе елітою.

– Наскільки ця еліта була застиглою після 1648 року? Чи працювали тоді соціальні ліфти?

– Соціальні ліфти працювали перші десятиліття після Козацької революції, до устійнення Гетьманщини на початку XVIII століття. А на Слобожанщині допоки близько 1706 року скасували воєводський устрій у слобідських полках, тобто місцева старшина здобула реальні владні повноваження без контролю з боку воєвод. У Гетьманщині і Слобожанщині це відбулося синхронно. На той момент подорослішало вже друге покоління – сини полковників та інших старшин. З того моменту потрапляння у цю соціальну групу ускладнилося. 

Утім у списках старшин на час ліквідації полків у 1760-тих роках є значна частка вихідців з простих козаків, навіть посполитих. Ця корпорація почала інтенсивно формуватися і намагатися триматися купи, в тому числі за рахунок шлюбів в межах свого середовища, на рубежі XVII–XVIII століття. 

– Ми говоримо про Слобожанщину і про Гетьманщину як дві окремішності. Чи був адміністративний кордон між ними ментальним? Наскільки слобідська старшина відчувала приналежність чи інші форми співвіднесення зі старшиною Гетьманщини?

– Адміністративно це були окремі одиниці. Гетьманщина – українська ранньомодерна держава, Слобожанщина підпорядковувалась Московії, пізніше – Російській імперії. Зв'язки між ними існували, зокрема на рівні шлюбів: представники слобідських старшинських кланів одружувалися з представниками кланів Гетьманщини. Допускаючи шлюби, вони демонстрували соціальну рівність. 

Чи відчувався ментальний кордон? Спробуймо розглянути на прикладі документів, які виходили із середовища старшини. Наприклад, накази, які надіслали до Уложеної комісії. Пуповина з Гетьманщиною була для них абсолютно очевидною. Зокрема, у випадках з’ясування шляхетського походження. Це питання вкотре виникло на початку 1760-х років, коли імперія готувалася поглинути козацькі автономії. У переписці слобідської старшини зустрічаємо апеляції до практик Гетьманщини. Мовляв, треба запитати, як вони там роблять. Водночас простежується відчуття спільності саме п’яти слобідських полків.

– Чи мав цей слобідський козацький проєкт шанси гіпотетично набути політичної суб'єктності? Хоча б на рівні розмов про автономію?

– Суб'єктність була, але закамуфлювана. Проблема в тому, що найчастіше ми сприймаємо слобідські полки у тіні Гетьманщини. Гетьманщину беремо за модель. Натомість слобідські полки виглядають іншими: недержавні, без гетьмана, з іншою адміністрацією. Але в очах тогочасної старшини (і це визнавала московська сторона) вони мали автономію: владу, самоврядування, комплекс економічних привілеїв.

Коли у 1764–1765 роках дійшло до скасування козацького устрою саме на Слобожанщині, імперська адміністрація переглядала жалувані грамоти, у яких цей комплекс привілеїв був закріплений за слобідськими козаками ще в другій половині XVII – на початку XVIII століття. Вони все це переписували, підшивали у справи, тобто намагалися врахувати у своїй політиці.

Тож слобідські полки як автономія відбулися, але якщо досліджувати їх самостійно, без порівняння з Гетьманщиною.

– Якщо порівнювати Гетьманщину і Слобідську Україну в аспектах самоврядування, соціальної структури, то спільного знайдемо багато. А що відмінного?

– Відсутність посади гетьмана, Генеральної військової канцелярії, тобто центральних органів, які керували Гетьманщиною. Легше говорити про подібне, оскільки освітні та культурні моделі лежали в одній площині. Наявність в Гетьманщині гетьмана, гетьманської адміністрації, наявність держави, з якою московська, а потім російська влада мали відносини – це було геть інше, ніж в слобідських полках. Відсутність вершини ієрархічної піраміди дозволила імперії швидше розхитати автономність полків на Слобожанщині. Класичний вислів – кожен полковник був маленьким гетьманом. Розпорошеність, відсутність єдності, полегшувала справу царському, а потім імперському уряду в обмеженні, утисках, намаганні порушити козацькі засади в слобідських полках.

– Поіменно з еліти Слобідської України можемо назвати хіба що кількох полковників з початку заселення регіону. А далі – терра інкогніта. Кого з персоналій варто виокремити? З Гетьманщиною простіше – маємо людей рівня гетьманів, генеральної старшини, які на слуху. У цьому контексті Слобожанщина виглядає дуже безособово.

– З одного боку, Слобожанщина потрапляє у тінь Гетьманщини, з іншого – дається взнаки розпорошеність. Серед дослідників відомий син сотника Іван Острозький-Лохвицький. Він залишив прекрасну хроніку-автобіографію, яку у 1880-х опублікували у кількох випусках "Київської старовини". Автор апелював до історії роду нібито своїх предків, князів Острозьких, некоронованих королів Русі. Детально описав, як їздив до Києво-Печерської лаври і поклонявся могилі "предка" під час прощі. Це сентиментально і показово. 

<p>Гарасим Кондратевич (?&mdash;1701)</p>

З цього твору бачимо, як старшина невисокого рівня перенесла ліквідацію полкового устрою. Автор пише про це в темних тонах – "гроза надійшла". З хроніки також дізнаємося, наскільки важливим був бізнес (як-то винокуріння, шинкування), зокрема після ліквідації козацького устрою. Збереження економічних привілеїв було одним зі способів імперської влади підсолодити пігулку, коли вона забрала від місцевої еліти політичну владу. 

Василь Абаза – представник молдавського роду, який походив з Дворічного Кута з-під Харкова. Написав свої записки приблизно тоді ж – на рубежі XVIII–XIX століття. Їх  зберігають в Інституті рукопису у Києві. Там теж яскраво переповідається безліч подробиць сімейного життя. Наприклад, як російські частини, у складі яких служили представники цього роду, окуповували Вольності Війська Запорозького після ліквідації Січі у 1775 році. Це розповідь очима учасника подій.

Можемо згадати засновника Сум, полковника Герасима Кондратьєва, який прийшов з Київського полку з ватагою переселенців і заснував потужний рід. Згадки про  Кондратьєвих є в документах Сумського полку від його початку і аж до ліквідації. 

З судових справ виглядає, що й жінки були активними у Слобідській Україні. Особливо шляхтянки, старшинки, які обороняли маєткові справи роду. Зазвичай частина з них овдовіла, сини служили далеко і саме жінки мали давати раду величезним маєтковим комплексам. Показовою є справа, що тяглася з 1737 по 1775 рік, протягом життя кількох поколінь двох родин: сотенної старшини Панченків або Панкратьєвих і полковничої з Ізюмського та Харківського полків – Шидловських. 

Однією з головних дійових осіб була Параска Андріївна Шидловська. Вдова володіла великими маєтками, її звинуватили в захопленні володінь біля річки, де була гатка. Важливо, що шляхетських жінок представляли адвокати, тобто вони особисто в судах не виступали, але активно залучали або когось зі своїх служителів, помічників, або ж наймали сторонніх осіб. Її адвокат активно намагався шукати зачіпки в показах іншої сторони. Зрештою, цю справу довели до завершення вже нащадки обох родів. Вони уклали мирову угоду у 1770-х роках, земельні ділянки залишилися за Шидловськими.

– Є стереотип, що Слобідська Україна була лояльною до московської адміністрації, пізніше – імперської влади. Чи це відповідає реаліям?

– Слобідська Україна у порівнянні з Гетьманщиною була лояльнішою. Хоча 1668 року під час повстання Івана Брюховецького частина полків, зокрема Харківський під очільництвом Івана Сірка, підтримала повсталих. 

У "Київській старовині" опублікували документи Ізюмського полковника Федора Краснокутського. Коли він, перебуваючи у Петербурзі, дізнався про плани ліквідації, почав писав листи, у яких закидав старшині: старшинствувати ви вміли, а коли нависла загроза, то й пальцем поворухнути не хочете. За це Краснокутського засудили і позбавили полковництва. Однак яскравих проявів відстоювання свого, як у Гетьманщині, в Слобідській Україні не було.

Хоча варто зважити на методи, якими діяла імперія у регіоні. Зі слідчої справи, яка передувала ліквідації полків у 1764–1765 роках, довідуємося, що Євдоким Щербінін, імперський чиновник, виконавець, який мав підготувати слобідські полки до ліквідації, а потім очолив новостворену Слобідсько-Українську губернію, коли приїхав в Острогозьк, щоб проводити слідчі дії і підбурювати народ писати скарги на старшину, садив деяких старшин на ланцюг. Що можемо говорити про активний опір, якщо імперія вдавалася до фізичного насилля відносно старшин ще за два роки до того, як полки остаточно скасували?!

– А наскільки довго імперська влада готувала уніфікацію Слобідської України? 

– Готувалися ще з 1730-х років, коли зробили перші серйозні кроки у бік бюрократизації управління. У 1750-х запровадили щорічні списки, у яких старшину змушували документувати будь-які зміни в складі вищого офіцерського прошарку полків. Новий порядок мав ґрунтуватися на російських уявленнях про службу – чітке ієрархічне просування, ніяких внутрішніх домовленостей. 

Зміна козацького на імперський лад за документами місцевих установ простежується влітку 1765 року. У червні бачимо останні документи, які стосуються полкових канцелярій, а вже з вересня почали вести офіційну документацію Слобідсько-Української губернської канцелярії.

Зміна "вивіски" відбулася на Харківській полковій канцелярії, яку й перетворили на Слобідсько-Українську губернську. А Сумську, Охтирську, Ізюмську та Острогозьку полкові канцелярії перейменували на провінційні. Вищі управлінці, які приймали рішення і мали реалізовувати імперські наміри, були призначенцями. Нижча і частково середня ланка майже повністю залишалася місцевою. Сотників і навіть декого із полкових старшин намагалися залучати до цивільної служби. Тобто, якось їх інтегрувати, але без можливості приймати важливі рішення.

– Як це сприйняли козаки, які фактично втратили свій соціальний стан і з людей із мечем перетворилися на людей, які мали працювати?

– Для козаків постало дві зміни, які вони не могли прийняти, оскільки ті суперечили попередньому досвіду. Вони мали служити в гусарських полках і платити подушне. Якщо хотіли далі займатися винокурінням, то мали сплачувати 95 копійок, без винокуріння – 85 копійок подушного. Документи свідчать, що це викликало хвилю заворушень, для придушення яких надіслали військові команди. 

Козаків понизили до рівня військових обивателів – тобто державних селян, у московській системі це ще відповідало рівню "однодвірців". Однак ми не маємо сприймати козаків як пасивних об'єктів імперської політики, вони намагалися себе захистити. Не тільки опором, а і в юридичній площині. Від 1765 року фіксуємо появу так званих громадських повірених – фактично громадських адвокатів, які мали відстоювати козацькі землеволодіння у судах. Це потужний показник, що козаки були свідомими своїх прав. І часто успішно відстоювали свої інтереси. 

– А наскільки безпроблемною була інкорпорація старшини до стану дворянства?

– З родовідних книг Слобідсько-Української губернії, а також сусідніх Орловської і Курської губерній, куди відійшла частина слобідських територій, після Жалуваної грамоти дворянству 1785 року і аж до початку XIX століття бачимо, що десь половина внесених родів у цих місцевостях – це колишня козацька старшина. Достатньою підставою для здобуття дворянства вважали свідчення служби предків, юридично оформлені права на землеволодіння, монарші надання. 

Повертаємось до того, де закінчувалася межа старшинської корпорації. Я не знаходила у списках дворян вихідців із сотенної старшини, наприклад, сотенних осавулів, писарів. Вочевидь, їх відсікли до рівня військових обивателів разом із козаками. Для них подальший рух до загальноімперського дворянства було припинено. З цього приводу подавали апеляції. 

Наведу приклад із сотенним родом Щербин. У 1780-х роках когось з представників роду записали до військових обивателів. Їм вдалося довести, що мають право на дворянський статус. У їхніх свідченнях йшлося, що вони були позбавлені політичної влади, але за ними зберігалися економічні привілеї. Утім, мені здається, що ми бачимо лише верхівку айсберга: голоси тих, хто потрапив до дворянства, натомість голоси тих, хто не потрапив, не чуємо.

– Чи змогла російська імперська влада розірвати єдність Слобідської України адміністративними змінами кінця XVIII століття – початку XIX століття?

– Так. Скажімо, Острогожчину 1779 року долучили не до Харківського намісництва, а до Воронезького. У родовідних книгах губернії спостерігається певна закономірність – в тих повітах, які відповідали колишнім сотням Острогозького полку, старшина продовжувала домінувати як місцеве дворянство.

Показове джерело – список дворян Острогозького повіту. Там вказано не лише перелік представників чоловічої статі, а й хто дружина, з якої родини вона походить, її дівоче прізвище. З аналізу джерела випливає, що вони продовжували зберігати корпоративну спільноту, одружувалися в межах свого середовища. Повітовими предводителями дворянства теж були переважно вихідці із колишнього слобідського товариства, яке долучили до адміністративно іншої одиниці. 

Суджа була відірвана від Сумського полку в часі імперських змін адміністративного устрою, які були характерними для останніх десятиліть XVIII століття. Але основний масив Слобідської України зберігся – спочатку як Слобідсько-Українська губернія, згодом Харківське намісництво і знову Слобідсько-Українська губернія. 

– Між згасанням козацького стану на Слобожанщині і початком українського національного відродження є певний хіатус. Стереотипно вважати, що козаки пішли і залишили пустку. Натомість на початку XIX століття Харків "несподівано" став початковою точкою українського національного відродження. Як це пояснити?

– Звісно, зіграло роль козацьке минуле. Мені дуже подобається концепція Сергія Плохія про козацький міф, який поклали в підставу українського національного відродження чи модерного українського проєкту. Його піонерами стали нащадки старшини, зокрема, слобідської та гетьманської. 

Вже будучи російськими дворянами, ті ж Квітки дали нам письменника Григорія Квітку-Основ'яненка. А інший представник цього роду, Ілля Квітка написав одну з перших історичних праць, де намагався осмислити історію Слобідської України. Це не критична історична праця у сучасному розумінні, а радше спосіб написати наратив слобідського минулого, нитка, яка доклалася до українського модерного проєкту. Праця Іллі Квітки має невеликий обсяг — до десяти сторінок. Ключовою ідеєю його наративу є теза про те, що козацька старшина, яка переселилася у Слобідську Україну, була шляхтою.

Подібні пошуки козацького минулого вели й у Гетьманщині. Частково вони виникали внаслідок періодичних спроб імперської влади підважити статус дворянства, ставлячи під сумнів достатність документальних підстав. Це спонукало постійно звертатися до історичних досліджень, генеалогії та переосмислення, а іноді й вигадування героїчних подій, пов'язаних із певними родами. Все це зрештою вилилося в базис, на якому почали формуватися модерні націотворчі віяння.

– Часто говорять про українські етнічні терени поза Україною. І в цьому контексті згадують північно-східну Слобожанщину – терени, де ЗСУ зараз проводять операцію. На вашу думку, ідентичність тамтешнього населення зберігає хоч якусь українськість? Чи має якесь поєднання над кордонами?

– Я не можу судити, будучи тут, про тамтешню ідентичність, але безумовно, історичне минуле має значення. Яким чином це історичне минуле впливає на формування світогляду місцевих мешканців? Категорично стверджувати важко, зважаючи на сусідню державу, її політичний дискурс і політику Радянського Союзу, яка намагалася нівелювати національні особливості та перемішувати населення. Але очевидно, коли ми говоримо про населення, яке мешкає в тих прикордонних районах, які сягають своїм корінням в історичну Слобожанщину, це має бути враховано при дослідження їхньої ідентичності.