Племінні городища та князівські фортеці | Ярослав Погоральський

– Середньовіччя стереотипно асоціюється із замками та кам'яними мурами у містах Західної Європи. А якими було українські середньовічні поселення та їхня оборонна архітектура? 

– У нас все почалося з глини та дерева. Ці матеріали були доступними і придатними для оборонних потреб того часу. Перші укріплені поселення – городища – на українських теренах з’явилися у період Трипільської культури. Відомі також укріплені поселення культури лійчастого посуду. Топографія вказує, що її представники селилися на високих пагорбах з оборонною метою. 

Найяскравіша ранньосередньовічна пам'ятка на території України – це Зимнівське городище на Волині біля Володимира, яке пов'язують зі згаданими у літописі племенами дулібів. Це городище вважають одним з їхніх адміністративних, економічних центрів. Оборонні системи розбудовували також згадані в літописі хорвати і волиняни. Більшість виникли у X столітті. І пов'язано це з тогочасними політичними обставинами – формування Київської держави, активність скандинавів та степовиків. 

Однак городище – це не лише залишки укріплень чи фортець, сховані в лісах чи полях у вигляді земляних насипів, які зараз не є надто атрактивними. Коли ми говоримо про городище, то маємо на увазі державотворчі процеси, оскільки фортеця – це завжди початок держави. 

– Чи можна стверджувати, що наприкінці першого тисячоліття нашої ери на Волині та Прикарпатті зародилися племінні структури, які рухалися до створення держави? 

– Перші фортеці (чи те, що ми називаємо городищами) з'явилися у цих племен не під впливом Києва, а у результаті внутрішнього розвитку. Князівська адміністрація разом зі варязькими дружинами прийшла у цей регіон наприкінці X століття. Археологія ж датує тамтешні оборонні структури набагато ранішим часом, ніж з'явилася київська влада. 

Городище – це осередок влади. У племен хорватів на Прикарпатті вони були величезними. Щоб акумулювати велику кількість людей та ресурсів для будівництва та обслуговування таких фортець, була потрібна влада, державний примус. Тобто певні структури, які ми називаємо племінними князями чи племінною верхівкою. Будуючи городища, вони керувалися певними цілями. Тож, ми не можемо твердити, що варяги принесли нам державність. Це був природній розвиток.

– Скільки існувало городищ на території Прикарпаття на початку Х століття? 

– Десятки. Значна частина добре збереглася в умовно первинному вигляді. Оскільки, коли сюди прийшли київські князі Володимир та Ярослав, вони були покинуті, часто потім поросли лісами, тож зберегли такий вигляд, яким він був після занепаду. 

Їхнє функціональне призначення – осередки влади на торгових шляхах. Ми бачимо велетенські фортеці на теренах Стільського та Пліснеського городищ, докняжого періоду – на території Галича, на Буковині багато городищ, пов'язаних із транс’європейською комунікацією та зв'язками з Азією. 

Ще одна функція цих племінних центрів – релігійна. Також громада проводила там міжобщинні чи міжплемінні збори, де крім релігійних обрядів, вирішували економічні чи владні питання. Це поширена практика для тогочасних суспільств. 

– Дуже часто в археологічній літературі, особливо радянського періоду, вживали термін "сховища". Мовляв, городища на десятки, а то й сотні гектарів, слугували для людей лише тимчасовим прихистком. Наскільки цю думку підтверджує археологія? 

– Поняття "городища-сховища" виникли тому, що на їхній території не знайшли культурного шару – залишків житлових споруд, господарських будівель, рухомого матеріалу. Можливо тому, що внутрішній простір не був масово заселений, всередині містилися адміністративні будівлі, а селище – довкола. На багатьох таких городищах знайшли довгі будинки – контини, їх пов'язують із релігійно-общинними, владними функціями. 

Так звані городища-сховища ще потрібно досліджувати. Однак я вважаю, що вони мали не лише функцію сховку від небезпеки. Немає сенсу стільки ресурсів витрачати для того, щоб раз на кілька років сховатися.

– Як виглядали оборонні укріплення племінного часу? 

– Племінні городища відрізняються від фортець княжої доби. Це величезні об'єкти, деякі з яких сягали понад 160-200 гектарів. Зокрема, Пліснеськ і Стільсько. У них також виділяють центральний майданчик (те, що ми потім назвемо дитинцем) і декілька ліній оборони. 

На Прикарпатті вивчено досить багато городищ племінного етапу. Припускають, що хорвати чи волиняни використовували їх повторно. Справді, частину з них збудували ще в ранньозалізний час, а слов’яни лише вирішили окультурити те, що в них вже було, і використати деякі з цих оборонних укріплень.

На багатьох із цих городищ є внутрішні забудови, тобто залишки житлових споруд, які добре збереглися переважно у вигляді заглиблень. В оборонних валах також знаходять залишки житлових і господарських конструкцій, тож це була досить розбудована структура. 

Ще одна цікава особливість племінних городищ – невисокі оборонні вали, оскільки потреби у потужних стінах не було. Оборонна структура була достатньо простою. Укріплювали здебільшого частоколом (гостроколом). 

– Ви задали про житлову забудову городищ. Як жили тогочасні слов'яни, наприклад, хорвати? Як виглядало їхнє житло? 

– Слов'янське житло має тяглість до української хати ХІХ–ХХ століття. За планувальною структурою та основними елементами воно сформувалося у V–VI століттях у склавинів (Празька культура). Це чотирикутна заглиблена споруда. Cпочатку викопували яму – котлован 3 на 4 метри. За межами котловану влаштовували дерев'яні стіни – зрубні або стовпово-каркасної конструкції. Обов'язково в куточку розміщували піч – глиняну чи кам'яну, залежно від регіону. Простий інтер'єр. Можливо, там був дерев'яний, очеретяний чи настил з сіна, могли спати на шкурах. 

Ця ще середньовічна структура житла перенеслася на українське народне житло. її можна простежити в окремих елементах навіть у першій половині ХХ століття. Зокрема, розташування печі, комунікацію внутрішнього простору із зовнішнім. У такому житлі все було раціоналізовано. Чому таке маленьке? Вдома було нічого робити: від ранку до вечора люди працювали поза житлом. У домівці лише ночували або захищалися від холоду взимку.

– Великі за площею городища характерні лише для Прикарпаття чи були поширені по всьому Правобережжі, зокрема на Волині? 

– Нещодавнє дослідження Погоринських міст археолога Богдана Прищепи засвідчило, що тенденція притаманна і для волинського регіону. На Київщині великі городища менш поширені. Там були великі міста зі складною структурою, які потім стали столицями князівств.

– Ви згадали про варягів як один з елементів нашої державотворчості. Дуже часто говорять про великоморавську традицію. Наскільки ця легендарна писемна традиція відповідає археологічним джерелам? 

– Присутність варягів на Прикарпатті та Волині засвідчена археологічними знахідками, зокрема на Листвинському городищі. Варязькі дружини з’явилися на транзитних шляхах, які йшли в Європу, приблизно в Х столітті, можливо, ще навіть до походів Володимира.

Великоморавські впливи також мали значення, але раніше – у IX–X століттях. Згодом їх потіснила варязька експансія, зокрема, київські князі. 

– У нашому ґранднаративі мало про варязьку експансію та інтеграцію цих теренів до Києва. У літописі про ці краї загадано двічі: як князь Володимир пішов походом на Червенські гради, а згодом на хорвати. Яка доля цих старих племінних структур? 

– Реконструювати це за писемними джерелами складно. У польських це не відображено, а руські, які часто є напів легендарними, тобто переказами подій, які відбувалися 100–150 років тому, містяться лише дуже короткі згадки. 

Археологія засвідчує занепад старих племінних структур. Ми бачимо дружинні табори – бази, де стояли представники київської дружини. Це не обов'язково були варяги, це могли бути і представники слов'янських племен. Також ми бачимо зміни планувальної структури. Скажімо, городище Рокитне, що біля Львова, площею понад 26 гектарів. Його пов'язують із племінним етапом. Вочевидь, існувало недовго, тому що не встиг нарости культурний шар. Однак там були і житла, і досить потужні оборонні споруди. Але в якийсь момент ця пам'ятка занепала. 

Через річку від Рокитного – Завадівське городище, яке датують початком ХІ століття. Там схожі житла, як і на слов'янському поселенні. Однак це вже була фортеця (кілька десятків метрів в діаметрі), що мала контролювати підкорених мешканців Рокитнянського городища. Я думаю, що Завадівське городище було військовим табором дружинників, яких надіслав Київ. Скоріше за все, фортеця контролювала шлях із Волині на Прикарпаття чи Галицьку землю, перейнявши цю функцію від племінного центру - Рокитнянського городища. 

– Ви сказали про занепад племінних структур. Я б хотів уточнити – йдеться про занепад, руйнування чи спалення? 

– Виразних слідів тотального спалення на тих городищах немає. Можливо, вони втратили свої функції, чи в наказовому порядку було заборонено підтримувати оборонні споруди. 

Хоча візьмімо Рокитнянське городище. Деякі житлові споруди розташовані настільки впритул до оборонних валів, що не виключено, що житла функціонували після того, як вал чи оборонна стіна втратили своє призначення. Поселення існувало, але вже не відігравало оборонну роль. Натомість її перебрала князівська чи боярська фортеця, яка розташовувалась поряд. 

– Про XI – "темне" століття в історії Галичини мало згадок у літописах. А що про цей період свідчить археологія? Як розвивалися ці терени? 

– Деякі дослідники вважають, що в XI столітті після походів Володимира і Ярослава ці землі опустіли. Хоча я б не був таким категоричним, бо на Листвинському чи Плісненському городищі шар XI століття досить потужний.

Проблема з ХІ століттям ось у чому: археологічно, тобто по кераміці, його виділити складно. Оскільки з кінця X по кінець XI століття вона була схожою. Більшість городищ досліджували в радянські часи чи довоєнний період, коли кераміку у кращому випадку датували "княжою добою". 

Вочевидь, Ростиславичі у 1080-х роках прийшли не на порожні землі. Рюрик, а потім Володар і Василько освоювали тутешні терени досить активно. Згодом маємо галицьке боярство, дехто вважає, що воно виросло з племінної галицької верхівки. Думаю, ми ще відкриємо яскраве XI століття, його вивчення дуже перспективне. 

– Повертаючись до племінного етапу, чи археологія вирізняє волинян та хорват за матеріальною культурою? Літопис дає якісь рядки, але що за ними ховалося в реальності? 

– Досить виразно проглядається матеріальна традиція лівобережних сіверян. Їхня Роменська культура відрізняється житловим будівництвом, керамікою та іншими знахідками. Правобережжя — це все те, що археологи називають Райковецькою культурою. Локальні варіанти, які би вирізнялися керамікою чи іншим масовим матеріалом, складно виділити.

З іншого боку, для племені волинян характерні житла із глиняними печами. У хорватів майже тотально – кам’яні печі. Це могло бути пов'язано з особливостями геоморфології, наприклад, нестачею каменю на Волині.

– Наскільки племінні традиції, зокрема в городищах, продовжували існувати? 

– Деякі городища, як Галич, Теребовля, Пліснеськ, Перемишль трансформувалися в княжі столиці чи княжі фортеці, бо розташовувалися на дуже важливих шляхах. Ці пам'ятки зменшилися в площі. Дуже яскравий приклад – Пліснеське городище. Так звані зовнішні лінії оборони перестали функціонувати, а використовували тільки те, що ми називаємо дитинцем – центральну ділянку фортеці. Причому в різні часи, в залежності від потреб, площа дитинця збільшувалась та зменшувалась. 

– Наскільки розумію, процес окняжіння теренів майбутньої Галичини і Волині був довготривалим. Окрім городищ йдеться про матеріальну і релігійну культуру. Я зустрічав твердження, що Галичина стала християнською заледве не в середні XII століття. 

– Християнство спершу потрапляло до княжих міст, столиць: Галича, Теребовлі, Перемишля, де у першій половині XII століття з'явилися храми, які можна чітко датувати. Можливо, кам’яні церкви зводили на місці дерев’яних. Про поступову християнізацію свідчить переплетення християнських і язичницьких традицій, так зване двовір’я, відголоски якого можемо простежити в українській культурі і донині. 

– У ХІІ столітті житлове будівництво трансформувалося: від заглиблених у землю жител перейшли до наземних. 

– Це дещо схематичне уявлення, бо заглиблені будівлі і наземні існували водночас. Однак, справді, у цей період підлога житла вийшла на поверхню, передусім завдяки розвитку міської культури. У княжих містах боярські садиби почали забудовувати наземними конструкціями. Хоча вони часто мали так званий підкліт, тобто підвальне приміщення, яке використовували для господарських потреб. Заглиблені споруди дожили аж до XIV–XV століття. 

– Чимало літописних міст з’явилися у XII–XIII століттях, чи можемо реконструювати їхню планувальну структуру? 

– Основою міста був дитинець, тобто князівська фортеця, в якій розташовували князівський палац чи князівський двір. Далі окольний град – острог, передгороддя. У столицях, як-то Володимир та Галич, він часто був укріплений. 

Місто також утворювали навколишні сільські поселення. Інколи вони були пов'язані із боярськими садибами. У княжих Галичі та Володимирі бачимо дуже багато боярських садиб зі своїми храмами, розташовані далеко від ядра міста. 

Обов'язковим елементом руського княжого міста був заміський княжий двір. Я це порівнюю зі сучасними президентами, які не живуть у Києві, а мають заміські резиденції у навколишніх селах, скажімо, у Безрадичах чи Межигір'ї. Так само було і в ті часи: князь більшість часу проводив у заміській резиденції, а в місті – тільки за потреби. 

Багато резиденцій пов'язані з храмами Спаса чи Преображення. Це князівський культ, запозичений від імператорського культу у Візантії. Найяскравіший приклад – церква Спаса на Берестові у Києво-Печерській лаврі, розташована за 4 кілометри від дитинця княжого Києва. Тобто князі, які там перебували, проживали на певній відстані від ядра міста.

Літопис згадує, що князь Володимирко Володарович помер у своїй резиденції біля церкви Спаса в Галичі. У Перемишлі церква Спаса, пов'язана з княжим двором за містом, збудована за кількасот метрів від міської фортеці. Такі ж приклади у Теребовлі, Володимирі, Луцьку. Усюди церква Спаса пов’язана із заміськими княжими резиденціями. Це вияви елітарної князівської культури. 

– Наскільки самобутніми були містобудівні тенденції? Чи можемо простежити європейські, візантійські чи ще якісь впливи? 

– У ХІ–ХІІІ століттях внутрішні конструкції укріплень ускладнилися. На руських теренах будували внутрішньовалові кліті. Зводили прямокутний зруб (приблизно 3 на 4 метри), щоб утворити камеру. Її засипали глиною, щоб утворити оборонну стіну, або лишали пустою (пустотілі кліті). Використовували для господарських або житлових потреб, наприклад, перебування гарнізону. Над клітями були заборола, тобто бойові майданчики, з яких спостерігали за простором біля городища чи фортеці і вели бойові дії. 

Прикметно, що монголи дуже легко зруйнували майже всі руські міста. Причина в тому, що вони були побудовані під конкретні потреби своєї епохи, коли в умовах княжих міжусобиць у боях брали участь сотні, у рідкісних випадках – кілька тисяч дружинників. Дерев'яних і земляних укріплень було достатньо. 

Виклик у вигляді монгольської армії з можливостями облогової техніки ці міста не витримали. І тоді руські князі почали пристосовуватися, з'явилися нові, зокрема запозичені у Європі, тенденції будівництва. Це можна простежити у Холмі, Львові та інших містах. 

– Це передусім пов'язано з Данилом?

– Коли 18-річний Данило отримав поранення у битві проти монголів на річці Калка, то зрозумів, наскільки це потужна сила. Коли монголи вдруге з'явилися наприкінці 1236 – на початку 1237 року, і почали руйнувати місто за містом на північно-східних теренах Русі, Данило почав превентивну будівельну політику, готуючись, як я вважаю, до сутички з монголами. Це відображає літопис і це бачимо на археологічному матеріалі.

– Радянська історіографія подавала монгольську навалу як межову подію – прийшли монголи, все зруйнували, Русь розпалася. Водночас існувала держава Романовичів, Данило став королем, тобто це період процвітання. Що свідчить археологія про другу половину ХІІІ століття?  

– Результати монгольської навали для кожного регіону були різними. Київщина і Переяславщина відчувала наслідки ще багато століть. Після ХІІІ століття Київ став знову найбільшим містом колишньої Русі тільки в ХХ столітті. Одна з причин – тотальний монгольський погром. 

Північно-східні землі, наприклад, Новгород – не зачепило.  Володимиро-Суздальська земля з часом домовилася з монголами. Зовсім інша ситуація на Волині і Галичині. Так, багато міст було спалено. Про погром у Володимирі свідчить літопис. Однак археологи не бачать суцільного погрому в Галичі. Можливо, галицькі бояри змогли домовитися з монголами. 

Але згодом Данило і Василько Романовичі, Лев Данилович і його брати відбудували Галицько-Волинські землі. Після Данила монголи майже не руйнували ці терени. Ба більше, знаємо про дипломатичний талант Лева Даниловича, який визнав владу монголів, як і багато руських князів, однак зміг їх залучити до своїх походів. Завдяки цьому він фактично розширив межі Русі. 

<p>Портрет князя Лева Даниловича. Кінець ХVIII ст.</p>

– Ми говоримо про заселення Галичини як про статику. Водночас існувала внутрішня колонізація, не все одразу було заселено. Князі хоч і мали територію під владою, та не могли її опанувати, встановити усюди свої опорні пункти. І тут я згадую про князя Лева Даниловича, який завдяки літописцю постає князем не дуже вмілим, свавільним і не найкращим державником. Наскільки ця характеристика відповідає реаліям? 

– Руські князі, як і пізніше польські королі та литовські володарі, виходячи зі своїх фінансових інтересів, були зацікавлені в тому, щоб заселити більшість земель. Часто запрошували іноземців, це відображено у назвах багатьох населених пунктів. Було чимало печенігів, угрів – це також наслідок внутрішньої колонізації, у якій брало участь не лише слов'янське населення. Нова хвиля переселень відбулася після розгрому Київщини. Частина тамтешніх мешканців відійшла на терени галицьких і волинських земель. 

А щодо Лева Даниловича відомий факт, що волинський літопис писали при дворі Володимира Васильковича, якого Лев постійно підштовхував ходити з ним у походи, а той не дуже це полюбляв. Лев Данилович – одна з недооцінених постатей української історії. Він розширив територію свого впливу, контролював частину Закарпаття, робив постійні походи на Польщу та Угорщину, в результаті яких Люблінська земля перейшла під його контроль. Масштаби його зовнішньої політики вражають: від Золотої Орди до Німеччини, від Адріатики до Балтійського моря. Однак для майбутніх досліджень варто залучати західні джерела, адже наші уже вичерпано. 

– Якщо говорити про переосмислення джерел, в тім числі археологічних, ви пов'язуєте активне освоєння Карпат саме з постаттю Лева Даниловича?

– Карпати були заселені віддавна. Ми це знаємо за пам'ятками ранньозалізного часу, пов'язаними зокрема з солеварінням. Спалах освоєння Карпат припадає на діяльність Данила і Лева і спричинений кількома факторами. 

Зокрема, це політичні інтереси Лева в Угорщині і Польщі майже протягом всього періоду його правління. Монгольська загроза, у зв’язку з якою Данило почав будівництво фортець з урахуванням нових тенденцій. Дослідження Холма показують, що у тому часі фортеці почали зводити на високих, стрімких пагорбах, такий підхід раніше в Русі не використовували. Тоді ж зафіксовано першу згадку про Львів із його Високим замком – фортецею на стрімких схилах. Так були збудовані фортеці у Данилові, Кременці. 

Карпати добре лягають у політику будівництва фортець, які би могли при потребі витримати атаку монголів з їхньою облговою технікою, що не спроможна дістати до високих пагорбів. Прикладом також є городище Біла Гора у Сяноку та фортеця Тустань. 

Ба більше, згідно переказів, Лев Данилович помер і похований у передгір’ї Карпат – у Спасі на сучасній Львівщині. 

– Очевидно, йшлося про контроль над певними шляхами? 

– Через Спас проходив шлях на Ужоцький перевал і в долину річки Сян, на Лупківський і Дукельський перевали, через які пролягала дорога на Угорщину. Фортеці завжди були осередками на комунікаційних вузлах. Спас та Тустань лежали на активних торговельних і воєнних шляхах, які використовував князь Лев. 

– Чи можемо розцінювати спорудження нових міст на кшталт Холма і  Львова методом уніфікації держави і стиранням не лише племінних кордонів, але й тих, що склалися в ХІ–ХІІ століттях? 

– Лев як князь Перемишльський, Галицький, а потім Белзький, звів фортецю у Львові як зручному комунікаційному вузлі на перетині його володінь. Свою політичну князівську кар'єру Лев починав з Перемишля, потім батько виділив йому Галич. Згодом, зі смертю його рідних та двоюрідних братів, Левові володіння розширилися. В момент, коли  Белз, Перемишль і Галич опинилися під його контролем, Львів – стало найзручнішим комунікаційним містом для управління цими теренами. Крім того, Львів розташований недалеко від Угорщини та Польщі, якими Лев тоді цікавився. 

Данило обрав Холм для перенесення столиці з кількох причин. Через розташування – далі від монгольської загрози і ближче до західних кордонів. Місто Володимир вже не задовольняло князя за принципом забудови. Зрештою, його контролював Данилів брат Василько. Врешті, це не перша спроба перенести столицю. Намагання закласти таку резиденцію в Угровську на Західному Бузі не увінчалася успіхом. 

– Руський простір Данила – Холм – це Забужжя. Чи можемо реконструювати, у тому числі на основі літописних міст чи археологічної культури, західний кордон Руси?

– За писемними джерелами, цей рубіж можна окреслити пунктирно. Традиція кордонів була настільки живучою, що переносилася і на наступне століття. У період Королівства Польського, Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої фактично зберігалися ті межі, які були зафіксовані в часи Русі. 

Західний рубіж Руського воєводства співпадав із західною межею Русі. Мирон Кордуба ще у міжвоєнний період буквально до кілометра визначив, як проходив цей кордон. Наскільки він тоді був обжитий чи заселений – зараз складно твердити. Але, очевидно, існували прикордонні фортеці, які контролювали всі терени, суміжні з Польщею та Угорщиною. 

– І тут у нас є камінь для дискусії з польськими дослідниками, які ці терени в племінний час населяють лендзянами, яких пізніше, начебто, Ярослав Мудрий виселив, натомість заселив ці терени руським населенням. Чи археологія розповідає про масові депортації і різку зміну матеріальної культури у середньовічний період?

– На галицьких і волинських землях різкої зміни матеріальної культури немає.  Хоча депортації та переміщення населення були. Їх пов'язують з політикою руських князів з укріплення південних кордонів. Наслідком є спорудження Змієвих валів. Зрештою, з літопису відомо, що князь Ярослав, зайнявши Червенські гради, частину "ляхів" переселив на річку Рось. Археологи намагаються принаймні на Подніпров'ї вловити ті елементи, які могли перенести переселенці із західних регіонів. 

Відомо також про переселенців з балтського кола племен. Це могильник Острів, який останніми роками розкопують колеги з Києва, що дає фантастичні результати. Матеріальну культуру балтського племені у чистому вигляді перенесли на Подніпров'я. 

Переміщення населення можемо бачити і на прикладі слов'янізації Залісся. Це район на південь від Москви – Володимиро-Суздальська, Рязанська землі. Коли ці терени ввійшли в склад Русі, їх населяли фіно-угорські племена, слов'ян фактично не було. Величезну роль в слов'янізації цього регіону відіграв Володимир Мономах. Він переводив туди примусово чи добровільно бранців і колоністів з Переяславщини, Київщини, Волині, Галичини. Підтвердження цьому є назви населених пунктів навколо Москви: Дорогобуж, Звенигород, Галич та інші міста, які мають топоніміку, перенесену переселенцями.