Зміїний. Острів, на якому немає змій

Непривітний і білий

Зміїний розташований за 38 кілометрів на схід від дельти Дунаю, яку ділять між собою Україна та Румунія. Площа острова – 17 гектарів, трохи більше, ніж Маріїнський парк у центрі Києва. Попри це, він завжди був особливим і важливим місцем. Бодай тому, що Чорне море загалом бідне на острови.

Давніх греків цей факт помітно бентежив. Адже в Егейському морі вони звикли до навігації за принципом “від острова до острова”, а у відкритому морі ніколи з власної волі не плавали. Ймовірно, тому й називали Чорне море Понт Аксинський – тобто, “негостинне море”. Коли вздовж західного узбережжя вони поступово дісталися його північної частини, себто, сучасної України, і почали її освоювати, його перейменували у Понт Евксинський, тобто, “гостинне море”. Саме на цьому шляху вони й зустріли острів.

– Для давніх греків одинокий острів виглядав чимось незвичним, навіть ненормальним, – розповідає археолог Євген Синиця. – Тож він природно привертав до себе увагу. Острів був непривітний через високі береги, які так не любили давні мореплавці, та відсутність на ньому нормального джерела прісної води.

Ймовірно давні греки “пояснили” негостинність острова його могутнім господарем — героєм троянської війни Ахіллом, який нібито оселився тут після смерті. 

Перші згадки про острів датують кінцем VII століття до нашої ери. Давні автори, зокрема Діонісій і Євстафій відзначали велику кількість птахів, від яких береги виглядали білими. Тож острів називали Левке, себто “білий”. Птахів на острові справді багато – близько 230 видів, більш ніж половина від усіх, які зустрічаються в Україні.

Місце поклоніння та зцілення

Судячи з археологічних знахідок, греки починають відвідувати острів з VIII століття до нашої ери. А більш ранніх слідів перебування людини тут не знайдено. 

У VI столітті до нашої ери жителі Ольвійського поліса збудували на острові храм Ахілла. Мореплавці відвідували його з різною метою: щось попросити в Ахілла, послухати волю оракула, або отримати зцілення. Наприклад, від Павсанія та Конона ми знаємо про воїна, якого Дельфійський оракул відправив на Левке, лікуватися після поранення в груди. Якщо вірити давнім авторам – успішно. 

Про візити до храму розповідають і археологічні свідчення. Наприклад, численні остракони – уламки кераміки із благальними написами, адресованими Ахіллу. Але найчисленніші знахідки на острові – це монети, які були типовими пожертвами божествам. На Зміїному археологи відшукали їх принаймні дві тисячі, із яких близько тисячі збереглися достатньо добре, щоб їх можна було визначити. Це важливо, адже монети розповідають, хто і наскільки активно відвідував острів у різні часи. 

Гості мусили покинути острів до заходу сонця. Ця забобонність за словами Євгена Синиці, мала цілком раціональне пояснення – брак ресурсів, зокрема, прісної води.  Її завозили з великої землі, або збирали під час дощів, що було типовою практикою еллінів.

Можна припускати, що єдина категорія людей, які не лише могли, але й мусили залишатися на острові тривалий час – це жерці. Цю гіпотезу, зокрема, підтримують автори статті “Острів Ахілла у гостинному морі”, археологи Анатолій Островерхов та Сергій Охотніков. Але прямих доказів на її користь у нас немає. 

<p>Скульптура Ахілла на грецькому острові Керкіра. Світлина початку ХХ століття</p>

З цією гіпотезою Євген Синиця пов'язує ще одну. В VI столітті до нашої ери в північному Причорномор'ї вже було чимало грецьких колоній, отже судноплавство в регіоні було активним. Тому храм Ахілла на Левке міг виконувати роль маяка – слугував орієнтиром для кораблів, які загубили берег. Якщо так, то жерці Ахілла не просто жили на острові, а обслуговували роботу маяка. 

Наприкінці IV століття до нашої ери храм розібрали, а поруч, на міцнішому фундаменті, побудували новий. Є дві версії, чому це зробили. Згідно однієї, перший храм був вразливий до штормів, згідно іншої – його міг зруйнувати землетрус. 

У I столітті до нашої ери влада Римської імперії поширилася до західних берегів Чорного моря і саме тоді острів Ахілла потрапив під вплив римлян. Пізніше вони розташували тут один зі своїх гарнізонів. 

В перші століття нової ери храм Ахілла продовжував діяти на острові, але він змінив господаря, про що нам розповідають монети. В II столітті нашої ери тут знайшли відносно мало ольвійських монет, зате багато – монет західнопонтійських міст. Отже, Ольвію в ролі “господаря” замінило одне з них – швидше за все, Томис – сучасна румунська Констанца.

У III столітті храм на Білому острові поступово занепав. Для цього було принаймні дві вагомі причини.

– III століття – це час коли в північному Причорномор'ї та Придунав'ї римляни активно воюють проти готів – своїх основних суперників у цій частині світу, – розповідає Євген Синиця. – Готи провели кілька великих грабіжницьких походів Чорним морем і, швидше за все, вони не оминули Левке. А готи страшне як любили грабувати храми.

Інший фактор – активне поширення християнства. Язичницькі культи та пов’язані з ними храми при цьому занепадали.

У 1837 році на острові спорудили новий маяк. А будівельним матеріалом для нього послужили рештки давнього храму.

 З рук у руки

Найпізніше знайдену тут монету датують 423 роком. Далі острів ніби зникає з історичної арени аж до XIII століття. З того часу його іменують Зміїним. Часто цю назву пояснюють тим, що на острові багато змій – водяних вужів. Але сьогодні на острові змій немає. Так могло бути не завжди, адже природні умови з того часу, як острів отримав назву, помітно змінилися. 

Дельта Дунаю відносно молода. Вона утворилася на місці затоки, куди впадає річка. Процес її росту все ще триває. Під час паводків від плавнів відриваються купини очерету, які утворюють плавучі острівці завбільшки два-три квадратних метри. До них приєднуються зламані дерева, або гілки, що плавають у воді. 

– На таких острівцях можуть жити й подорожувати гризуни, вужі та інші невеликі тварини, – розповідає гідробіолог Михайло Сон. – Тепер таких пливунів менше, оскільки стік Дунаю сильно знизився через численні греблі та гідровузли, які його уповільнюють. Крім того, значна частина берегів річки штучно ущільнена й укріплена дамбами, а тому такі острівці відриваються значно рідше. Але цілком ймовірно, що колись їх було більше і течія могла масово прибивати їх до острова разом зі зміями.

Інша версія походження назви знову повертає нас до давньогрецьких часів. Образ Ахілла пов’язували зі зміями. Наприклад, Анатолій Островерхов та  Сергій Охотніков у своїй статті пишуть про те, що “однією з рис хтонічного образу Ахілла є його зв'язок зі зміями”. Одним із підтверджень гіпотези є знайдений на острові перстень із зображенням цієї тварини. 

Зрештою, Михайло Сон припускає, що ці дві гіпотези можуть не суперечити, а підтримувати одна іншу: Ахілл мав “зміїну” природу, а справжні змії на острові лиш підтверджували це. 

Острів чи скеля?

В різні часи Зміїний контролювали Османська імперія, Російська імперія, Молдовське князівство та Румунія. Після Другої світової війни він опинився у складі Української РСР, відтак 1991 року став частиною незалежної України. 

На початку 2000-х острів став причиною суперечки з Румунією. Її влада хоч і не претендувала на Зміїний, наполягала, що ніякий це не острів, а просто скеля посеред моря, непридатна для нормального життя. А якщо справді так, то потрібно по-новому ділити виключні економічні зони двох країн. Таким чином румуни прагнули привласнити собі поклади нафти й газу, віднайдені неподалік. Справу розглядав Міжнародний суд ООН, який видав компромісне рішення. Статус Зміїного не змінився – він як був островом, так і лишився. Але шельф розділили таким чином, що близько 80% його дісталося Румунії, а решта – Україні. 

Незвідана земля 

Давня історія острова Зміїний значною мірою складається із припущень. Попри скромні розміри та важливу історичну роль, з археологічного погляду острів вивчений недостатньо. Перші розкопки тут відбулися в 1820-х роках. Займалися ними аматори, бо професійних археологів взагалі ще не було, і працювали вони за примітивними методиками. Тож наукова цінність їхньої роботи не надто висока.

Від 1940-х на острові розбили прикордонну заставу та радіолокаційну роту, що не сприяло роботі археологів. Повноцінні дослідження почали проводити наприкінці 1980-х, а системними вони стали вже в часи Незалежності. При цьому акцент робили на підводній археології, а не на дослідженнях самого острова. 

Після бойових дій останніх місяців тут не залишилося “живого місця”. В тім, хай це  звучить парадоксально, але саме бойові дії могли б сприяти майбутнім дослідженням. 

– Я б дуже хотів, щоб, коли дійде справа до відновлення прикордонної застави та маяка, за цими роботами був хоча б археологічний нагляд, – каже Євген Синиця. –  Адже може статися так, що коли знімуть рештки сучасних споруд, то виявиться, що щось таки залишилося від античних споруд – бодай якісь шматочки, які можна досліджувати. І це було б надзвичайно цікаво.