Затягування у "рідну гавань"

Велич як єдиний порятунок

"Крим не є жодною спірною територією. Росія давно визнала кордони сьогоднішньої України. Питання про якісь подібні цілі Росії відгонить провокаційним сенсом", — це слова кремлівського диктатора Володимира Путіна в інтерв’ю телеканалу ARD 29 серпня 2008 року. До вторгнення росіян на півострів залишалося менш як шість років.

Від моменту розпаду СРСР перед Москвою постала дилема: привести до влади в Києві свою людину і поступово перебрати контроль над усією Україною або брутально захопити якусь частину "братської" держави, ризикуючи назавжди втратити решту. Поки росіяни плекали надії на Кучму чи Януковича, жорстокий сценарій ставили на паузу. Однак фаворити Кремля щоразу розчаровували. Тимчасом Крим еволюційно вростав у незалежну Україну. Час грав проти російських імперських амбіцій.

Третій президентський термін Путіна почався з масових протестів на Болотній площі на межі 2011–2012 років. Щоб утихомирити народне невдоволення, Кремль потребував перемог, але був неспроможний здобути їх мирно та гуманно. Залишався перевірений засіб — імперський наркотик із назвою "велич". На початку 2014-го в Києві колапсував корумпований режим Януковича. Управлінська вертикаль України фактично була зруйнована, силовий блок – паралізований, противники Євромайдану — невдоволені і прагнули реваншу. Це був ідеальний момент, щоб діяти.

1 березня 2014 року представник РФ при ООН Віталій Чуркін продемонстрував копію заяви Віктора Януковича: "Як офіційно обраний Президент України… звертаюсь до Президента Росії Путіна з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України". Втім пізніше на відомчій медалі Міноборони РФ "За возвращение Крыма" нагороджені побачили іншу хронологію кремлівської спецоперації: 20 лютого — 18 березня 2014. 

Мовчазні, отже ввічливі

На початку 2014 року в Криму дислокувався поважний контингент Збройних Сил України, прикордонної служби, внутрішніх військ, спеціальних підрозділів МВС і СБУ — разом понад 20 тисяч осіб. На озброєнні мали танки, броньовані машини, артилерійські системи, зенітні й берегові ракетні комплекси тощо. У Севастополі та на озері Донузлав базувалися 17 бойових кораблів, приблизно 30 суден забезпечення й певна кількість катерів різного призначення ВМС. Флагман "Гетьман Сагайдачний" повертався з антипіратської операції "Аталанта" в Аденській затоці й тому уник захоплення. Свої кораблі та катери мали і прикордонники.

Начальник управління військ берегової оборони Ігор Воронченко вже мав досвід стримування росіян. Під час кризи навколо острова Коса Тузла восени 2003 року він, командир 501-го окремого механізованого полку, у повній боєготовності очікував їх у Керчі. Однак того разу політичні обставини не дали командирам змоги реалізувати свої військові таланти.

Контингент Чорноморського флоту РФ у Криму нараховував 12,5 тисячі військовослужбовців. Більшість частин була розташована у Севастополі. Там були всі його кораблі й головний сухопутний кулак — 810-та окрема бригада морської піхоти. Росія орендувала в України два аеродроми — у Качі під Севастополем та у Гвардійському під Сімферополем.

Протягом лютого-березня 2014 року Росія перекинула на півострів ще майже 30 тисяч солдатів. На початках їх доставляли туди приховано — десантними кораблями й військово-транспортними літаками. Переважно це були мотострілецькі, повітряно-десантні частини і спецназ. На вулицях кримських міст ці військові з’явилися без знаків розрізнення і державної належности, але в новенькому й ефектному екіпіруванні "Ратник". Жителі Криму іронічно прозвали чужинців "зеленими чоловічками". Російська пропаганда натомість вигадала їм прізвисько "Вежливые люди". Ввічливість проявлялася передусім у мовчазності.

На півострів також масово прибували чоловіки в цивільному: спортсмени, політичні активісти, сербські четники. 28 лютого з Московської области до Гвардійського прилетів Іл-76 із групою ветеранів-афганців, співробітників охоронних фірм, байкерів тощо — разом 170 бойовиків. Їх розмістили у військовому санаторії "Ялта" в однойменному місті на південному узбережжі. Поромною переправою із Краснодарського краю прибули кілька тисяч представників Кубанського козачого війська. Багато з них мали за плечима досвід "гарячих точок". Перевалкою для козаків слугував храм Апостола Андрія Первозванного (зрозуміло якого патріархату) в Керчі.

Не бракувало й задурених пропагандою місцевих. Практично одразу на бік ворога перейшов севастопольський "Беркут", який встиг побути знаряддям придушення Євромайдану. Активізувалися проросійські політсили. В офісі партії "Русское единство" у Сімферополі засідала кримська "самооборона" на чолі з Михайлом Шереметом. За цією адресою "на підвалі" побували викрадені активісти Решат Аметов, Андрій Щекун, Анатолій Ковальський. Неподалік, у республіканському військкоматі, отаборилися бойовики "Крымской армии". Тут верховодили майбутні "зірки" війни на Донбасі Ігор Гіркін ("Стрелков") та Ігор Безлер ("Бес").

На штурм під прикриттям пенсіонерів і дітей

Окупація почалася із захоплення органів влади. 27 лютого приблизно о 4:00 добре озброєний загін російського спецназу зайняв будівлю Верховної Ради АРК. Далі "зелені чоловічки" вдерлися і до кримського уряду. Відтоді депутати й міністри автономії працювали під московським ковпаком.

На в’їзді до Криму з’явилися блокпости. Транспортна блокада півострова була ешелонована: попереду для годиться стояли "беркутівці", за ними — кубанські козаки, потім — морська піхота ЧФ, а вже глибоко в тилу — мотострілецькі частини з важкою технікою й озброєнням.

Ще одна пріоритетна ціль загарбників — летовища. Цивільні бойовики та російські військові зайняли аеропорт "Сімферополь", військові аеродроми в Бельбеку, Новофедорівці, Кіровському і Джанкої.

Далі в облогу потрапили всі військові частини України. Російський флот блокував наші кораблі з моря. Разом з успіхами зростала й нахабність окупантів. Вони вже не ховалися і захопили поромну переправу. Нею відкрито рухалися ешелони з технікою і солдатами.

Перш ніж захоплювати військові частини росіяни агітували переходити на їхній бік. Вони знали, що більшість українських військових не налаштовані стріляти. Розповідали, що в Києві стався державний переворот, владу захопили націоналісти, які планують мститися жителям Криму. Напирали на "братські почуття". Обіцяли високі зарплати й кар’єрне зростання. Врешті залякували та шантажували.

Штурм частин відбувався за типовою схемою: до воріт і проходів рухалася галаслива маса цивільних, зокрема пенсіонери, жінки та діти. Їх підпирали декілька десятків бойовиків — козаки чи "самооборона". Позаду стояли екіпіровані російські солдати, готові в разі опору застосувати зброю. Якщо цивільні та козаки не могли самостійно подолати загородження, "зелені чоловічки" проламували їх вантажівками або бронетехнікою. Все відбувалося саме так, як попереджав Путін на одній пресконференції: "Нехай спробує хтось стріляти у своїх людей, за якими ми будемо стояти позаду. Не попереду, а позаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок і дітей".

Зрада і спротив

Постреволюційний Київ не мав вдалого плану, щоб захистити Крим. Розраховували на міжнародний арбітраж — відкрита війна з Росією здавалася безперспективною. Тож вказівка своїм військовим була лише "триматися" і "не піддаватися на провокації". 2 березня на бік росіян перейшов командувач ВМС Денис Березовський, призначений на цю посаду лише за день до того. Деякі старші офіцери, як-от командири 36-ї бригади берегової оборони Сергій Стороженко і 501-го батальйону морської піхоти Олександр Саєнко, довго вагалися та врешті вчинили так само. Трималися до останнього і потрапили в полон новий командувач ВМС Сергій Гайдук, начальник управління берегової оборони Ігор Воронченко, командири 1-го батальйону морської піхоти Дмитро Делятицький і 204-ї бригади тактичної авіації Юлій Мамчур.

Проявили ініціативу прикордонники. Кораблі Севастопольського та Керченського загонів Морської охорони вислизнули з кримських бухт і дійшли до Одеси та Бердянська. Вдалося вирватися літакам і вертольотам 10-ї бригади морської авіації Ігоря Бедзая. Вони перелетіли з Новофедорівки на аеродром Кульбакине під Миколаєвом. Символом спротиву став легендарний тральник "Черкаси". Заблокований з моря і суші в озері Донузлав екіпаж на чолі з Юрієм Федашем відмовився здаватися. 25 березня росіяни захопили корабель за допомогою трьох катерів зі спецназом і двох бойових вертольотів. "Черкаси" були останньою військовою частиною у Криму під українським прапором. Окупація не минула безкровно. Під час штурму бойовиками Гіркіна 13-го фотограмметричного центру ВМС у Сімферополі від куль загинув український прапорщик Сергій Кокурін.

Досі поширений міт про тотальну проросійськійсть жителів Криму і відсутність громадянського спротиву окупації. Проте збройна інтервенція РФ почалася, зокрема, і тому, що потенціалу сепаратистів бракувало для самостійного "повернення в рідну гавань". 26 лютого, за день до захоплення парламенту й уряду, перед Верховною Радою АРК зібралися два мітинги: один — за Росію, другий — за єдність України. Кримськотатарський Меджліс зумів мобілізувати більше своїх прихильників, ніж "Русское единство" Сергія Аксьонова. Того дня депутати автономії не наважилися ухвалювати антидержавних рішень. Третього березня на площу перед Радою міністрів АРК вийшов з одиничним пікетом Решат Аметов. Його викрали, катували й убили бойовики "кримської самооборони". Особливо масовими були мітинги на Шевченківське свято 9 березня. На підтримку єдности України в різних містах вийшли сотні людей, наражаючи себе на напади, викрадення і тортури.

Протестні акції координували громадські організації "Євромайдан–Крим" і "Майдан–Севастополь". На поміч з Києва їхали активісти Євромайдану. Дехто з них, як-от журналістки Олена Максименко, Катерина Бутко та Шура Рязанцева, на блокпосту потрапили до рук беркутівців. Жителі півострова допомагали нашим військовим у заблокованих частинах: передавали їм їжу, цигарки, чистий одяг. Саме тоді почав зароджувався могутній український волонтерський рух.

Референдум без альтернативи

Першими рішеннями від імені захопленої Верховної Ради АРК 27 лютого були призначення "референдуму" й заміна прем’єра: замість "регіонала" Анатолія Могильова обрали Сергія Аксьонова. Його партія мала в парламенті трьох депутатів зі ста. Незрозуміло, чи взагалі зібрався тоді в залі засідань необхідний кворум. Великим успіхом Москви стала колаборація чинного на той час голови республіканського парламенту Володимира Константинова. Він дотепер очолює російських "депутатів" Криму.

Кремль прагнув якнайшвидше провести анексію. Дату референдуму кілька разів змінювали. Спочатку це дійство мало відбутися 25 травня, потім його перенесли на 30 березня, врешті зупинилися на 16 березня. Учасникам пропонували визначитися: чи вони за "возз’єднання з Росією на правах суб’єкта РФ", чи за "відновлення Конституції Республіки Крим 1992 року". Друга опція була мало кому зрозуміла, а варіанта "залишити все, як є" не передбачалося зовсім.

"Возз’єднання" підтримали 96 % жителів Криму — так свідчить російська пропаганда. За незалежними оцінками, явка на фейковий "референдум" становила лише 32 %. Голосували абихто і скільки завгодно разів. Вже наступного дня Верховна Рада АРК ухвалила незаконну постанову про незалежність Криму і звернулася до Кремля з проханням долучити цю "державу" до складу РФ на правах федерального суб’єкта. 18 березня Аксьонов, Константинов і "народний мер" Севастополя Чалий підписали відповідний договір із Володимиром Путіним. Ще через три дні кремлівський диктатор підписав "акт", який ратифікували Федеральні Збори. На той момент ще навіть не всі українські частини у Криму перейшли під ворожий контроль.