Затавровані іменем

Звідки традиція?

Отець Михайло Зубрицький1856–1919, дослідник Західної Бойківщини, був одним із перших з-поміж українських народознавців, хто звернув увагу на особливості найменування позашлюбних дітей. У статті "Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця, Старосамбірського повіта"1907 рік він подає слова багаторічного пароха цього села: "Якесь незвичайне ім’я надавали давніше неправедній дитині — букартови, як Йов, Мокрій (Мокій)". "Букартом" на Бойківщині називали позашлюбну дитину: походить воно від німецького bankart й іронічно наголошує на факті позашлюбного зачаття дитини на твердій лаві замість подружнього ложа. В інших регіонах України таку дитину називали: "бенькарт" (Покуття), "копиль" / "копилиця" (Гуцульщина), "найдух" (Надсяння), "байстрюк"/ "байстря" / "байстрючка" (Середня Наддніпрянщина), "бахур" тощо.

На початку XX століття на коротку згадку про традиції ім’янаречення позашлюбних дітей натрапляємо в передмові Зенона Кузелі до першого тому праці Марка Грушевського "Дитина в звичаях і віруваннях українського народа"1907 рік. Зокрема молодий етнолог на підставі власних записів та матеріалів польського фольклориста Оскара Кольберґа з Покуття стверджував: "У нас надають їм звичайно дивачні імена, як Фтеопумп, Онисифор, Амфилох, Фіфрона, Ґлїкерія і т. д.".

Натомість сам Марко Грушевський у записах кінця 1880-х — 1890-х років не звернув особливої уваги на ім’янаречення безбатченків. Водночас він стверджував, що тоді імена всім дітям на теренах Суботованинішня Черкащина та околиць переважно обирали саме священники й орієнтувалися вони при цьому передусім на церковний календар. Траплялися випадки, що парохи давали новонародженим деякі нетипові для відповідної місцевости чи негарні з погляду народу імена. До 1930-х років у різних регіонах України священники могли дати погане ім’я дитині законно вінчаних батьків: часто це було результатом особистих конфліктів з парохом.

Загалом можна окреслити щонайменше чотири варіанти вибору священником імені для позашлюбної дитини. Перший: поширене в певній місцевості ім’я відповідно до церковного календаря. Другий: непривабливе або непоширене ім’я. Третій: не зважаючи на календар, священник вибирав певні непоширені імена, які в народі сприймали як "негарні". Четвертий: традиція давати якесь із двох-трьох чітко визначених імен, якими незалежно від дати народження називали суто позашлюбних дітей (наприклад, в окремих місцевостях Стрийщини це були імена Гаврило чи Данило).

Тут ми можемо пригадати художника-примітивіста з Північної Лемківщини Никифора Дровняка1895–1968. Його 21 травня 1895 року народила безпритульна глухоніма жебрачка Євдокія Дровняк у стайні якогось господаря поблизу села Криниці. Позашлюбному хлопцеві о. Миколай Куропас дав ім’я Епіфаній, позаяк охрестив його у день цього святого. Проте земляки називали його Никифором. У церковному календарі це ім’я трапляється багато разів, зокрема й 21-го та 26 травня.

Діти "неправедного ложа"

До цієї категорії потрапляли не лише діти покриток, а й вдів, які жили самі, а ще жінок, чиїх чоловіків забрали в солдати (тобто солдаток), і пар, які "жили на віру".

Про "життя на віру" на Бойківщині у науковій літературі є обмаль згадок, але маємо підтвердження з польового етнографічного матеріалу. Такі випадки в цьому регіоні наприкінці ХІХ — на початку XX століття були рідкістю. Водночас на зовсім інші масштаби цього явища на теренах сусідньої галицької Гуцульщини вказав Антін Онищук: "Таких випадків дуже багато".

Упродовж першої третини XX століття у селах на західноукраїнських землях поступово зростала кількість безбатченків та немовлят у сім’ях, що "жили на віру". Проте вони й надалі становили лише невеликий відсоток від загальної кількости новонароджених. В обох випадках парохи мали право давати таким дітям якесь "не таке" ім’я.

Ім’я як покарання

У давніші часи на всіх українських етнічних землях позашлюбні діти не мали прав та поваги від громади нарівні з народженими в шлюбі. У різних ситуаціях вони відчували себе упослідженими, з раннього дитинства їм доводилося чути образливі назви та прізвиська. Щобільше, навіть у дорослому віці їм часто нагадували про їхнє походження. Одним з основних маркерів "не такого" походження на все життя якраз і було нетипове ім’я. Такі імена були однією із форм громадського покарання матері за її гріх, а водночас і пересторогою для інших дівчат чи жінок.

Потрібно зазначити, що упродовж ХІХ — першої половини XX століття періодично змінювалася мода на імена, до того ж цей процес зазвичай мав деякі регіональні особливості. Тож, з одного боку, ті самі імена в різних регіонах України могли сприймати по-різному, тож спорадично фіксуємо випадки, що якесь ім’я в одних місцевостях давали передусім позашлюбним дітям, а в інших у той самий період воно було загальнопоширеним. Або ж, з іншого боку, деякі імена колись давали лише безбатченкам, тепер же їх вважають дуже гарними. "От Христя в нас було дуже давне ім’я і дуже було нездале. Люди не любили це ім’я. Дві Христини на ціле село було. І то були Христини, шо були букартами. А тепер ввійшло дуже", — розповідали вже 2005 року в селі Головецько Самбірського району на Львівщині.

Свідчать метричні книги

Прикметно, що серед респондентів, народжених у 1910–1930-ті роки незалежно від регіону, було стійке переконання, що в давніші часи священник давав нетипове ім’я практично кожній позашлюбній дитині. Проте записи метричних книг переконують у тому, що цей звичай не потрібно абсолютизувати. Часто пароха в конкретному випадку могли переконати не робити цього. "Як був файний ксьондз, добрий, то давали файне ім’я, яке родичі хотіли. А як був якийсь злосний абощо, то давав якесь Пелага чи ше якесь, шоби люди сміялись з того", — засвідчили в селі Грозьово Самбірського району на Львівщині.

Щоб перевірити цю тезу, я опрацював метричні книги хрещень греко-католицької парафії бойківського села БітляСамбірський район на Львівщині. Отже, кількість позашлюбних дітей у цьому селі упродовж 1812–1914 років у середньому становила 4 відсотки. У більшості випадків священник давав позашлюбним дітям типові для цієї місцевости імена. Вибираючи нетипові імена, окремі священники могли керуватися церковним календарем або ж давати певне ім’я без жодного прив’язання до дат народження чи хрещення немовляти. Нетипові імена позашлюбним дітям найчастіше давали молоді священники, які тільки прийшли на парафію. Яскраве свідчення цього – історія о. Григорія Чайковського: за перші чотири роки перебування на парафії він дав нетипові імена 11-ти з 18-ти позашлюбних дітей, а за наступні майже 40 років служіння охрестив ще 130 дітей "неправедного ложа", але лише одному з них дав "не таке" ім’я.

Вирок для дитини?

У народі були способи, щоби нівелювати негативні наслідки такого ім’янаречення. Передусім йдеться про явище побутового перейменування дитини, коли родичі й односельці називали її іншим іменем, часто навіть не здогадуючись, що в офіційних документах вона має інше ім’я.

Доречно згадати, що в ХІХ столітті в багатьох етнографічних районах України (Східна Волинь, Західне та Середнє Полісся, Східне Поділля тощо) був поширений обряд молитвування, коли баба-повитуха відразу після народження дитини йшла до священника по ім’я, несучи з собою курку та кілька копійок. І лише наступного дня, а то й пізніше, відбувався обряд хрещення. 

В етнографічних районах, де побутував цей обряд, родичі зрідка могли попросити священника змінити це ім’я ще до охрещення, після чого він власне й офіційно реєстрував народження та хрещення дитини. Тобто на окреслених теренах це був спосіб дати звичне для відповідної місцевости ім’я, а тим самим уникнути потреби в побутовому перейменуванні. 

Проте значно частіше і там, і на решті українських етнічних земель траплялися випадки побутового перейменування і стосувалися вони не лише позашлюбних дітей. Ось як про це писав Марко Грушевський за матеріалами з Середньої Наддніпрянщини: "Було й таке, що просили священника перемінить мення, а як не перемінить, то сами перемінять". Той самий народознавець згадував про часті випадки, коли матері або баби-повитухи змінювали імена дітям: "От ото і зважуєть ся мати його якось по свойому охрестити, як принесе баба трудне мення до вимовлення. То вже і баба дорогою, як їй не нравить ся мення, перемінить його на свій лад: Автоном на Хримін, Евпраксія на Охрашка, Лупп на Лупак, Фирса на Тирса і т. и. А дома то теж перемінять мення не вштиве для людей".

Водночас у низці етнографічних районів України наприкінці ХІХ — у першій половині XX століття обряд молитвування проводили одночасно з хрещенням, тож там батьки дізнавалися ім’я дитини вже під час хрещення. Місцеві жителі часто вдавалися до практики побутового перейменування дитини після обряду церковного хрещення, найчастіше це стосувалося саме випадків появи на світ позашлюбної дитини. "Священик давав дитині ім’я, яке найгірше, якшо була без батька, а ти принесеш до хати і, яке хочеш, таке даєш. По-свому назвали собі та й всьо, а в церкві собі нех там буде", — так велося у селі Дністрик Самбірського району. Зазвичай імена змінювали на такі, які були поширеними в тій місцевості або ж модними на певному історичному етапі. 

Водночас на основі відомостей із різних етнографічних районів України можемо стверджувати, що в зазначений період до побутового перейменування безбатченків з "поганим" ім’ям вдавалися далеко не завжди, а й надалі навіть найближчі родичі називали дитину тим ім’ям, яке їй дав парох під час хрещення.

Лібералізація у радянські часи

Випадки офіційної зміни імені були й раніше, тобто ще й у ХІХ столітті. Йшлося і про офіційну зміну імені в документах, і про значно частіші випадки побутового перейменування.

На західноукраїнських землях певна лібералізація у практиці ім’янаречення відбулася у міжвоєнний період, проте остаточно ця практика маркувати іменами позашлюбних дітей відійшла в минуле в період радянської влади.

Особи різного віку, що були народжені ще до приходу радянської влади, отримали можливість, виробляючи нові офіційні документи, змінити своє ім’я і тим самим стерти з себе отой маркер "неправильного походження".

Попри те, що випадків народження позашлюбних дітей внаслідок різних обставин значно побільшало, їх сприйняття у суспільстві поступово змінювалося. Хоча й був певний осуд від громади, таку дитину чи вже дорослу особу позаочі могли називати "знайдухом", "букартом", проте при реєстрації народження у відповідних державних органах батьки на свій розсуд давали їй будь-яке ім’я.

Певні відгомони цього давнього звичаю спорадично фіксуємо й в пізніші десятиліття, передусім ще в 1970–1980-х роках. Жителі багатьох місцевостей і надалі негативно ставилися до певних імен, які давніше в цій місцевості давали лише дітям "неправедного ложа". 

Тож коли молоді батьки хотіли дати своїм немовлятам якісь давні імена, що вже в той час для них здавалися гарними, не одному "пощастило" почути від тещі чи свекрухи: "Та Ви шо здуріли?! В нас раньше так називали тільки байстрюків!"