Заощадити багато крови

Викрасти документи

Перше завдання, яке отримав Іван Вислоцький від командування Галицької Армії — викрасти документи делегатів польського війська, які потягом поверталися із зустрічі з союзниками-румунами. План був наступний: один з розвідників, перевдягнутий в однострій провідника вагона, потрапить у потяг, підсипе полякам у напої хлороформ і після того, як вони поснуть, забере документи. Важливо було зробити це на ділянці між станціями Станіславів — Стрий, оскільки далі, глибоко в тилу, шляхи відходу українського агента були небезпечними. 

Реалізації задуму завадив… дефіцит хлороформу в Бучачі, де саме перебував Вислоцький. В аптеках речовини не було, в шпиталях її відмовилися надавати. Нарешті вдалося роздобути пляшечку в якогось мандрівного лікаря. Але тут виникла нова проблема — Іван не зміг знайти авто, аби швидко дістатися до Станіславова. Довелося їхати сільським возом. "Остаточно я опинився у Станіславові через кілька годин після від’їзду потяга з делегацією, — описує розвідник. — Прошу уявити собі, як я почувався і яку нагоду втратила наша держава — довідатися про зміст нарад і договору між двома ворожими нам арміями".

Провести телефонну лінію 

До Станіславова заїхало кілька кінних старшин польського війська. Протягом трьох вечорів вони відпочивали у місцевих кав’ярнях. Командування наказало Івану Вислоцькому уточнити, що це за кіннота, де дислокуються її основні сили, яка їхня чисельність та чи готуються вони переходити на інший бік ріки Дністер, де Галицька Армія не мала можливості достатньо закріпити оборонні позиції. 

Через кілька днів 14-річний гімназист доповів Вислоцькому, що "то старшини польського кінного полку, який стояв на нашому лівому крилу, де не було охорони". Розвідник клопотав, аби його відділ забезпечили телефонною лінією — так значно швидше можна би було передавати подальшу інформацію про дії ворога, та й прослуховувати розмови польських старшин телефоном. 

Однак у штабі Галицької Армії з цим питанням зволікали. В результаті інформацію до Начальної Команди надалі доводилося передавати кінним посланцем. Апарат для прослуховування Іван таки отримав — щоправда, лише за дві години до того, як польська кіннота таки перейшла Дністер. Продовжувати розвідну операцію вже далі не було сенсу. Та й саму телефонну лінію так і не провели. 

Вивчити переправи через Дністер

Влітку 1919-го у Начальній команді Галицької Армії активно обговорювали можливість відходу через Дністер до Карпат. Вислоцький отримав завдання вивчити річку: де є броди, придатні для переходу війська, де можна звести мости, де є пристані з мостами, скільки цих мостів там стоїть і наскільки легко можна їх викрасти для військових завдань. "На з’ясування цього мені дано три дні й наказано через 24 години подати першу інформацію. На допомогу я мав двоє людей — один був мій джура, а другий гімназист 15 або 16 років", — згадував розвідник.

Завдяки допомозі галицької жандармерії й завдяки власній переправі через Дністер, вже за першу добу вдалося отримати деталізовані дані про ділянку ріки від Галича до Заліщик. Крім того, українці викрали декілька човнів з південного берега, який контролювали румуни. В перестрілці з прикордонниками загинуло кілька хлопців-добровольців. Втім, від ідеї відступу до Карпат в Начальній Команді відмовилися. Натомість Галицька Армія перейшла через ріку Збруч до Великої України.

Дослідити більшовицький тил

<p>Іван Вислоцький на еміграції. Прага, серпень 1920 року</p>

Опинившись на Поділлі, галичани планували наступ на позиції більшовиків. Для цього треба було роздобути інформацію щодо їхньої чисельності, озброєння та розташування. Вислоцький пізніше зазначав: "Я зайшов у тил більшовиків аж до Гніваніміж Жмеринкою і Вінницею, а в Жмеринці були тоді штаби двох більшовицьких дивізій — одна з них "інтернаціональна" з полонених мадярів і німців австрійської армії. Перебраний на старшину тієї дивізії, я був у цілковитій безпеці… і нав’язав знайомства зі старшинами".

Отримані дані дозволили галичанам за декілька днів звільнити території на цьому напрямку й арештувати цілу шпигунську мережу більшовиків. Під час маршу війська далі на схід Вислоцький отримав наказ наздогнати відступаючих більшовиків і знову зайти у їхній тил, аби дізнатися, до яких маневрів ворог плануватиме вдатися, в якому напрямку відходить, чи має танки й чи планує їх використовувати проти сили, що наступатиме. "Виконання цього наказу забрало близько двох тижнів. Більшовики мали танки, але завернули їх проти добровольчих військ. Я привіз ці відомості. Нагородою за мою працю було підвищення у званні — від хорунжого до четаря", — пригадував.

Він також відзначав, що його підопічні "добиралися глибоко за більшовицький фронт, аж до Гомеля, тоді, коли той фронт був під Коростенем", що "заощаджувало" всій Галицькій Армії у цій кампанії на Великій Україні "багато крови". 

Виїхати за кордон 

Галичани сприймали військові дії на Наддніпрянщині як підготовку до повернення на рідні землі й продовження бойових дій з поляками. Аби підготуватися до цієї війни, потрібно було провести відповідну розвідувальну роботу в Польщі та сусідніх до неї державах. Вислоцькому доручено виїхати за кордон, сконтактуватися з розвідниками, які залишилися в Галичині, та сформувати нову мережу агентів з колишніх військових австрійської та російської армій, які якраз поверталися додому з полону.

На початку 1920 року Іван, разом із дружиною Надією, виїхав до Одеси. Оскільки українські паспорти не визнавалися у Європі, їм треба було роздобути документи іншої держави. Завдяки сприянню зв’язкового старшини при штабі російських білогвардійських військ галичанина Григорія Олесницького та лояльному ставленню керівника місцевої російської "білої" розвідки Германа Коновалова вдалося отримати паспорти Австрійської Республіки та російську, французьку, болгарську та сербську візи.

Через Варну і Белград Вислоцькі дісталися до Відня. Потім проживали в Мукачеві та Ужгороді. Іван влаштувався представником чехословацьких текстильних фабрик. Він розвинув мережу торговельних комівояжерів, яка стала легальним професійним прикриттям для колишніх вояків січового стрілецтва, Армії УНР та Галицької армії, які прибували на Закарпаття після поразки Української революції. 1936 року подружжя поселилося у Львові. Там Іван працював у видавництві Івана Тиктора, свого військового побратима з часів Галицької Армії.