За Україну, за вільнії права

Гельсінський рух: початок

Йосиф Зісельс — один із тих, хто на власні очі бачив зародження правозахисного руху в Україні у 1970-х, відстоював свої переконання та за це опинявся за ґратами. Донині продовжує громадську та правозахисну діяльність: як голова спостережної ради Української Гельсінської спілки з прав людиниУГСПЛ. А також як виконавчий співпрезидент Асоціації єврейських громадських організацій та общин УкраїниВаад України, виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України та учасник ініціативної групи "Перше грудня".

— Дисидентський рух розпочався ще наприкінці 1950-х. Саме закінчився період збройного опору совєтській диктатурі з боку національно-визвольних рухів на заході України, у країнах Балтії, на Кавказі. Дисидентство стало новим етапом, органічним продовженням тієї боротьби.

Дуже часто діти тих, хто застосовував зброю проти совєтів, продовжували цю боротьбу вже як правозахисники. У 1975 році Союз підписав Гельсінські угоди і, зокрема, зобов’язався дотримуватися головних прав і свобод людини. Але нічого не виконував: совєти пішли на цей вселенський обман для того, щоби ослабити протистояння із західними країнами та отримати передих у гонці озброєнь.

У 1978 році я став членом Української Гельсінської групи, яка мала стежити за тим, як СРСР дотримується підписаних угод. Перший склад Гельсінської групи був заарештований упродовж місяця. Але це випливло на поверхню. Лідери західних держав оголосили "хрестовий похід" проти СРСР, зокрема президент США Рональд Рейган та прем’єрка Великої Британії Маргарет Тетчер.

Це сталося завдяки жертовності лише декількох сотень дисидентів: тих, хто став до лав правозахисного руху. До прикладу, коли 1981 року я сидів у зоні посиленого режиму за правозахисну діяльність — нас, політв’язнів, тоді нараховували від 500 до 1000. Нині, чотири десятиліття по тому, маємо зібрані матеріали щодо приблизно 5000 політичних в’язнів від 1954-го до 1991 року.

Для порівняння, в сусідній Польщі лише за пів року до антикомуністичної профспілки "Солідарність" вступив понад мільйон людей. А в підсумку вона охоплювала до 6 мільйонів членів. 5 тисяч і 6 мільйонів — оце і є різниця між ідентичностями Євразії та Європи. Нам дуже важливо це осягнути. Українське суспільство неймовірними зусиллями вибирається із прірви. Чотириста років ми перебували в полоні Євразійської імперії. Це неможливо подолати за рік, два, десять, і, мабуть, за п’ятдесят. Але вже маємо в Україні багато потужних організацій, які опікуються правами людини. Уже приблизно 30% українців жертвують своїм достатком, своїм часом, здоров’ям та навіть життям заради України. Маємо 12–13 мільйонів активних громадян. 

Прикро, але при цьому ми досі рухаємося до Європи еволюційним шляхом. Бо наша влада, на жаль, не відчуває різниці ідентичностей, не розуміє системи цінностей, на якій тримається європейська цивілізація. Але, на щастя, чинна українська влада вже не може так само порушувати права і свободи людини, як це робили совєти. На початках Гельсінського руху кожному з нас світила зона. Цього вже немає. Так, права людини порушують,  але й суспільний контроль є більшим, ніж будь-коли раніше.

Гельсінський рух: розвиток

Олександр Павліченко — виконавчий директор УГСПЛ, заступник голови робочої групи з реінтеграції тимчасово окупованих територій. Почав займатися правозахистом від середини 1990-х. Нині він опікується, серед іншого, документуванням воєнних злочинів. Готує матеріали про них, щоб подати в українські та міжнародні судові інстанції. 

Олександр Павліченко зауважує, що перші зародки правозахисного руху на теренах СРСР стали можливими під час послаблень режиму після смерти Сталіна. Гельсінський рух став для України лабораторією із формування інституцій та місцем народження багатьох політиків. У розвитку руху  виокремлює три основні етапи:

— Перший — це початок дисидентського руху. Українська Гельсінська група публічно виступила на захист цінностей, які совєцький режим насправді не підтримував. Це був потужний злам, який став наслідком певних пом’якшень режиму, започаткованих хрущовською "відлигою" 1950-х.

Другий етап почався у середині 1980-х, із приходом до влади Михайла Горбачова. Зміни в державній політиці уможливили відновлення спротиву совєцькому режимові. Почали з’являтися такі організації, як "Меморіал". Вони прагнули дати оцінку тому, що відбулося раніше, довести, що людей дійсно масово вбивали та репресовували, зрозуміти, хто причетний до злочинів, оцінити кількість жертв та ідентифікувати їх. Ці процеси пришвидшилися з проголошенням 1986 року політики "перебудови". В Україні з’явилися умови для створення осередків громадянського суспільства. Тут головний стартовий поштовх зробили гельсінські об’єднання, які посприяли формуванню потужних правозахисних організацій у низці країн. Я бачив розвиток цього процесу після падіння СРСР, коли у 1990-х працював у Раді Європи. У 1996 році ми проводили перший великий конгрес українських неурядових організацій.

І третій етап Гельсінського руху в Україні розпочався з падінням Берлінського муру та відновленням незалежности України. Тоді фактично вийшли з підпілля відразу на політичну й суспільну арену ті, хто боровся за права людини, ще будучи дисидентами в СРСР. Зокрема Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Богдан та Михайло Горині, Мустафа Джемілєв, В’ячеслав Чорновіл. Тоді ж утворювали правозахисні організації, які зосереджувалися на гельсінському процесі. На етапі відновлення Незалежности дисиденти вже були інституціоналізованою спільнотою. Тоді не могли бути героями вихідці з лав компартії. І гельсінський рух дав тих потужних гравців, які очолили Народний Рух України та інші новітні українські політичні сили. До складу першого парламенту, обраного демократично, увійшли ті самі дисиденти, представники тієї гельсінської спільноти. У квітні 2004 року було створено платформу правозахисних організацій — Українську Гельсінську спілку з прав людини.

РФ винна в усіх воєнних злочинах

Сергій Мовчан — керівник Департаменту документування воєнних злочинів Української Гельсінської спілки з прав людини, до якої долучився в 2016 році. Він вважає, що нинішній період Гельсінського руху має одну визначальну рису: саме воєнні злочини становлять більшість порушень прав людини в Україні.

— Загалом усе інше у відсотковому значенні є набагато меншим. Від 2022 року така тенденція стала ще виразнішою: війна торкнулася фактично всіх регіонів України.

Порушення прав людини на підконтрольній території теж так чи так пов’язані з війною. Наприклад, ми комунікуємо з державними органами щодо не призначення пенсії, не встановлення групи інвалідности, маємо питання до роботи ТЦК. І дуже часто йдеться або про потерпілих від війни, або про учасників бойових дій. 

Чому важливо документувати воєнні злочини? Це не те, що прямо впливає на поразку Росії. Тут і тепер на поразку агресора впливають лише Сили оборони України. Але документування має дві стратегічні мети: зберегти історії та свідчення того, що відбувається на окупованих територіях та на місцях "прильотів" ворожих снарядів і ракет, а також показати ці факти міжнародним партнерам. Так ми спонукаємо їх ще більше допомагати Україні. І не лише зброєю.

Але є ще і юридична складова. Так, документування воєнних злочинів вже впливає на запровадження санкцій та на майбутнє притягнення Росії до відповідальности. Це, наприклад, допоможе потерпілим отримати бодай якісь компенсації. А ще дасть можливість у майбутньому впливати на політичні процеси під час побудови нового, справедливішого повоєнного світу.

Є одна жахлива паралель між нашою нинішньої роботою і діяльністю перших учасників Гельсінського руху: документування репресій. Йдеться не тільки про погляди людини чи її ймовірну допомогу Збройним силам України. Репресії — це викрадення людей заради отримання викупу, або просто через "неправильний" погляд, кинутий на когось, або "неправильну" літературу: можуть на пів року посадити "на підвал" за книжку Канта в руках.

Якщо порівнювати з періодом НКВС, то нині російські окупанти або переймають методички тих часів, або використовують навіть жорстокіші підходи до затримань, допитів і катувань. РФ винна в усіх воєнних злочинах і на окупованих, і на підконтрольних територіях. Вона оголосила себе правонаступницею СРСР та Російської імперії і коїть те саме, що коїли вони — намагається знищити Україну.

Крим: правозахисники в умовах окупації

Упродовж останніх 10 років російські окупанти відродили ганебну практику переслідування громадян з політичних мотивів. У Криму нараховують щонайменше 318 політичних в’язнів та осіб, які зазнають кримінального переслідування з політичним підтекстом. Це — громадяни України, 216 із яких — кримські татари. Таку статистику подає Кримськотатарський ресурсний центр. Сто п’ятдесят громадян засуджені, ще 44 — перебувають в окупаційних СІЗО. Шістдесят людей загинули внаслідок політичних переслідувань, ще 24 — вважають зниклими безвістиінтерв'ю було опубліковано у номері журналу "Локальна історія" про Крим у 2024 році. Росія намагається повторно колонізувати український півострів, використовуючи для цього ізоляцію Криму та переслідування незгодних кримців, пояснює Алім Алієв, правозахисник, засновник проєкту "Кримський інжир", співзасновник громадських організацій "Крим SOS" та "Кримський дім".

— Росія вже кілька разів намагалася колонізувати Крим. І 2014 рік — початок нової хвилі колонізації. Один з її елементів — це так звана капсулізація: закриття території від зовнішнього світу. Тому на окупованих територіях ми маємо нині зовсім іншу правозахисну модель, ніж у Києві, Львові чи деінде. Правозахисники — це ті, хто говорять про порушення прав людини в "полі". І на окупованих територіях питання безпеки для них — пріоритет номер один. Частина політв’язнів у Криму є громадськими журналістами та правозахисниками. Саме ці категорії особливо загрожені.

Ще один момент: нині більшість порушень прав людини в Україні відбувається саме на окупованих територіях. У Криму — це понад 5 тисяч лише задокументованих порушень від початку російської окупації. Ми тут охоплюємо всю палітру: від заборони мирних зібрань і аж до насильницьких зникнень людей.

Важливо говорити про те, що такі порушення прав людини стосуються не лише тих, хто не підтримує "русскій мір". Адже на окупованих територіях не діють жодні закони, навіть законодавство країни-окупантки. Тому, наприклад, під репресії потрапляють дуже різні верстви населення. І це не обов’язково проукраїнські активісти. Ми знаємо історії, коли люди, що від початку підтримали окупацію, як-от проросійський директор кримського зоопарку Олег Зубков, згодом самі почали скаржитися на переслідування з боку окупаційних структур.

Правопорушення є двох типів: їх або коїть влада країни-окупанки й афілійовані структури, або ж свідомо не розглядають російські суди.

Саме тому у справі майбутньої деокупації Криму важливою є робота безлічі моїх колег. Вона однозначно стане основою документів міжнародних інституцій, судів, трибуналів. Наше завдання — максимально підтримувати правозахисників: дати їм розуміння, що вони не самі в тому жахливому "полі" працюють.

Для порівняння, у совєтські часи правозахисний рух переважно був зосереджений на внутрішній контекстній ситуації. Тоді про нього знали здебільшого всередині СРСР, і дисиденти найчастіше залишалися з режимом сам на сам, хоча й мали певну підтримку через міжнародний розголос у західних медіа. Нині ж голос наших правозахисників активно лунає далеко за межами України. І, що важливо, нині значно більшою є підтримка українського правозахисного руху в контексті окупованих територій. Українські правозахисники дуже активно співпрацюють з іноземними колегами. Як наслідок, нашу позицію враховують у документах та резолюціях міжнародних організацій.

Подолати міт про імперію

Гельсінський рух не став одним із головних чинників розпаду Союзу. Він навряд чи зможе в майбутньому спричинитися і до поразки та розпаду новітньої Російської імперії, вважає Йосиф Зісельс. Роль правозахисників стосується цінностей та смислів, пояснює він.

— Чи могла невелика група дисидентів спричинитися до повалення совєтської імперії? Сумнівно. Але в їхніх силах було подолати міт про імперію. Про те, що всі ті понад 250 мільйонів людей під совєтською владою — щасливі, всі дружно та радісно йдуть до комунізму.

Ми сьогодні бачимо Україну, яка протистоїть 140-мільйонній імперії. І навіть усім разом нам це вкрай важко дається. Можемо опиратися, зупиняти російську армію: для цього ми достатньо сильні. Але ми ще не можемо її перемогти. На боці нашого ворога — Сирія, Білорусь, Іран та інші. Натомість Україні вже допомагають 54 держави. Ця війна вже стала цивілізаційною.

Кожна цивілізація будується на певних засадах, на цінностях, які вона поділяє. І одна з головних цінностей європейської — це права людини. Тому кожна держава, яка обрала європейський шлях, дуже ретельно займається питаннями прав і свобод. І це не тільки місія громадянського суспільства та недержавних організацій. Це — передусім робота влади.

І ось тут є відмінність між Заходом та Україною, у якій правами людини опікується переважно громадянське суспільство. Втім на Заході розуміють, якою є природа цієї війни й чому потрібно підтримувати саме Україну. Адже нашому ворогові недостатньо вказати, що ось тут і отут він порушив права людини, і має це припинити. Бо він глобально порушує права людини! Йдеться не лишео про тиранію, спрямовану на 140 мільйонів росіян. Російський режим порушує права всіх без винятку країн і людей, до яких торкається своїми лапами.