"Воскресне Україна!"

Карпати, Закерзоння, Волинь

Кожен повстанець з дитинства знав великодній ритуал, як і пам’ятав з цивільного життя подробиці підготовки до найбільшого християнського свята. Одначе в умовах підпілля і постійних боїв із ворогом передсвяткові приготування і саме свято суттєво змінили сценарій. Підготовку до нього починали заздалегідь — потрібні для святкових страв продукти запасали в селян або й домовлялися про паски та ковбаси через господарчих та інтендантів. Також повстанці прибирали криївку чи табір, чепурилися до свята самі — якщо була можливість, намагалися потрапити до знайомих селян, щоби помитися і привести себе до ладу. 

Не менш важливим, але значно складнішим елементом в організації була передвеликодня сповідь. Повстанці намагалися прийти до церкви у знайомому селі, але це не завжди вдавалося і щороку ставало все небезпечнішим. Тому священника запрошували в розташування підрозділу. З ним зустрічалися у наперед домовленому місці й вели до точки призначення із зав’язаними очима, щоб у разі арешту священник не міг виказати повстанської бази. 

На сам Великдень обов’язково намагалися відвідати Богослужіння — якщо ситуація була спокійна, приходили на Службу до церкви найближчого села, якщо ж ні — запрошували священника до лісу. Після Богослужіння починалося загальне розговіння. Іноді навідувалися гості — селяни з недалеких сіл. Тільки вартові, як завжди, виконували свої обов’язки — ворог міг з’явитися щомиті, а про звичку влаштовувати облави на великі свята було відомо давно. 

Багато залежало від ситуації у конкретній місцевості, від рельєфу: у горах чи густих лісах можна було святкувати відкритіше, а якщо ж навколо були села, святкування перетворювалося на перевірку конспіративної майстерности. На початку радянської присутности в регіоні, у 1944–1945 роках, повстанці часто святкували в найближчому селі, принаймні приходили до сільської церкви на святкове Богослужіння. Пізніше мусили стерегтися ворожих облав і вимушено святкували в лісі. 

Як наслідок, повстанський Великдень, з одного боку, мав вимушено видозмінений ритуал, а з іншого — через непередбачуваність обставин був надзвичайно мінливим. Великдень 1944 року сотня під командуванням Василя Андрусяка ("Різуна") святкувала в Чорному лісі — великому гірському масиві, який починався неподалік сучасного Івано-Франківська й тягнувся до Карпат. 

Підготовка закипіла в розташуванні сотні напередодні свята. Повстанці прибирали в колибах, де ночували під час постоїв та чистили зброю. Частина взялася нарубати гілок, щоб прикрасити ними колибу, ще частина зводила з дерева каплицю, у якій завтра мало відбутися урочисте Богослужіння. Найбільший тягар, одначе, впав на плечі кухарів, які мусили приготувати святкові страви для сотні повстанців і гостей, на яких очікували. Після обіду до табору прибули вози з дарунками від селян: паски, ковбаси й інші святкові харчі. Над вечір повстанці, опорядивши табір, взялися за себе: стриглися, милися, голилися. 

Наступного дня зранку на Великдень хтось зауважив постаті, що наближалися. Ними виявилися гості: крайовий провідник Ярослав Мельник (псевдо "Роберт") з супроводом та отець Микитюк, який, власне, мав відправити Богослужіння. Оголосили урочисте шикування і священник розпочав Службу. Після закінчення відправи вся сотня та гості сіли до святкового столу. 

Дещо інакше виглядало святкування Великодня наступного, 1945-го, року, на Закерзонні. Заздалегідь домовитися зі священником не вдалося, можливо, через кампанію вивезення українців із Закерзоння в УРСР, один із піків якої припав на весну 1945 року. Проблему вирішили, доручивши одному з голосистих стрільців прочитати "Отче наш". Після цього 200 повстанців, які зібралися на галявині, заспівали "Христос воскрес!". Учасник того святкування Іван Гарасимів ("Палій") згадував таке: «Кілька кілометрів від нас співав воскресну пісню курінь "Прута". Співали її тисячі повстанців, розкидані по всіх закутках України». 

Після закінчення імпровізованої відправи з’ясувалося, що ще заздалегідь з одного із розташованих неподалік сіл прийшли дві дівчини з великоднім подарунком — кошиком, повним гостинців: паска, писанки, яйця та все інше. Командир Володимир Щигельський (псевдо "Бурлака") подякував дівчатам від імені повстанців та виголосив коротку промову. Її він закінчив традиційним "Христос воскрес!", на що повстанці відповіли: "Воскресне Україна!" Після цього упівцям дозволили розійтися на заздалегідь підготовлені стоянки, де на них уже чекали припасені великодні страви. 

Через два роки, 1947-го, Великдень на Закерзонні святкували у значно тривожнішій атмосфері. За два з половиною тижні до того у повстанській засідці загинув генерал Кароль Свєрчевський і все вказувало на те, що попереду — важкі часи, хоч і ті, що були, не можна було назвати легкими. 

Підготовка, попри тягар тривоги, почалася за якийсь час до свята й завирувала на повну силу. Ось як згадував про це сотенний Михайло Громенко (псевдо "Дуда"): "Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгону. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею".

Ще до Великодня селяни з сіл поблизу місця розташування сотні почали запрошувати сотенного капелана отця Василя Шевчука (псевдо "Кадило") відправити святкові Богослуження у сільських церквах. Одначе виникло дві проблеми. Перша — треба було б вибрати, до кого все ж вирушити служити, а, крім того, існувала реальна небезпека ворожого наскоку на село на сам Великдень. Тому вирішили влаштувати святкове Богослужіння та освячення пасок на галявині у Володзькому лісі, куди можна було легко дійти жителям сусідніх сіл. На галявині повстанці влаштували саморобні столи, лавки і престол. Від ранку почала збиратися людність, крім того, навідалася сотня "Бурлаки". Після урочистого Богослужіння всі — і повстанці, і селяни — сіли до спільного великоднього частування. 

Але передчуття й обережність не були марними — за якийсь час від краю лісу почулося стрекотіння кулеметів. Спалахнув бій, у якому загинув один із ройових — "Ворон"повне ім'я не відоме. Це був останній повстанський Великдень на Закерзонні — через неповні два тижні почалося тотальне виселення українців на північний захід Польщі, відоме як Операція "Вісла".

Тим часом в Україні такі майже відкриті святкування стали недосяжною мрією. Щороку, позаяк повстанців ставало менше і менше, а натиск ворога все дужчав і дужчав, великодні святкування перетворювалися на конспіративне дійство, а приготування до свята набули радше символічного характеру.

На Великдень 1952 року Василь Галаса із дружиною Марією Савчин та ще кількома повстанцями перебували в Котівському лісі на Волині. Надвечір у Страсну суботу всі привели до ладу одяг, скупались, хоч вода була дуже холодна, та прибрали місце постою. Надвечір хлопці вирушили до недалекого села по святкову страву, яку називали "свята". Але з собою принесли тільки буханець чорного хліба, пів кілограма сала і трохи пшоняної каші. Виявилося, біля хати господаря, з яким заздалегідь домовилися про святкову їжу, попередні дві доби сиділа в засідці оперативна група чекістів і всім пощастило, що того вечора її не було. Тож Великдень 1952 року був насправді сумний, хоча погода у святковий день стояла напрочуд гарна. 

Навіть в ув’язненні повстанці намагалися належно вшанувати велике свято. Іван Кривуцький ("Аркадій"), районовий референт Служби Безпеки, перебуваючи з товаришами в київській тюрмі у 1948–1949 роках під час слідства, намагався розпитати, коли припадає Великдень. Зрештою, хтось із тюремного персоналу шепнув під час роздавання їжі: "Пасха второго мая".

Великодня присяга

Великдень був для повстанців не лише великим святом, а й важливим рубежем. У березні-квітні упівці виходили з криївок чи покидали конспіративні квартири і поверталися "в ліс". Також треба було з’ясувати долю побратимів, які зимували в інших криївках, відновити зв’язки між окремими загонами та підпільниками в містах та селах, зрозуміти, хто пережив зиму, а на чий слід натрапив ворог. Зрештою, важливо було спланувати рік і розподілити обов’язки. Великдень, особливо якщо він не наставав надто пізно, був зручною нагодою для таких нарад і зустрічей. 

Ця традиція склалася з перших місяців існування УПА. Після успішних боїв проти німців на Волині та створення перших підрозділів на повну силу розпочалася організація партизанської армії, підпільного аналога регулярних армій. Керівництво підпіллям на Волині в особі Дмитра Клячківського ("Клим Савур") розуміло, що армія — це не тільки структура і статут, а й символічні речі. Щоб позначити для вояків момент їхнього переходу в новий статус, було вирішено влаштувати урочисту присягу. Її призначили на Великдень. 

Перед святом у лісах між селами Тростянець, Золотолинь та Стидин зібрали дві повстанські сотні під командуванням "Яреми"за деякою інформацією, справжнє ім'я — Никон Жук-Никонюк та "Шаули", боївку під командуванням Василя Левковича, у майбутньому — командира одного з воєнних округів УПА на Львівщині, та кілька місцевих боївок. Свято розпочалося цілком сподівано: священник відслужив Літургію, повстанці приступили до сповідіта Причастя, відтак панотець освятив паски. Потім усі засіли до святкового столу. У частуваннях і розмовах минув день. 

Незадовго до сутінків хтось із командирів наказав розкласти велику ватру. Коли вона розгорілася, віддали наказ про шикування. Навколо вогнища зібралося приблизно 300 вояків. У центр, до багаття, вийшов священник і після короткої промови зачитав присягу. Після того як пролунали останні слова, повстанці почергово підходили до нього та цілували хрест замість підпису у відомості.  

Це була особлива присяга не лише через Великодній день. Особливою була постать священника Михайла Павловського. Двадцять п’ять років тому він сам воював за Україну в лавах армії УНР, а пізніше, в еміграції, вибрав духовний шлях. Хрест, яким він благословив повстанців, був зроблений у формі "Залізного Хреста Армії УНР". Цієї нагороди удостоювали тих, хто пройшов Перший Зимовий похід. 

Текст присяги, який зачитав отець Михайло, був тим самим, який свого часу виголошував і він сам із побратимами: "Клянусь честью і торжественно присягаю Всемогущому Богу вірно Українській Народній Республіці служити, слухняно повинуватися її верховній владі Діректорії, правительству і народній армії. Присягаю поважати і захищати накази і всякі препоручення їх по службі, точно їх виконувати супроти всякого ворога Української Народньої Республіки та трудящого люду, хто-б цей ворог не був і де тільки воля Верховної Республіканської влади буде вимагать: на воді, на суші, у воздусі, в день і ніч, в боях, наступах, в сутичках і всякого роду предприємствах, словом на кожному місці, у всяку пору і в кожнім випадку хоробро і мужньо до останньої краплі крові боротися. Своїх військових частин, прапорів і зброї ні в якому разі не кидати, з ворогом ні в які, навіть найменші, порозуміння, не входити, завжди поводитись так, як цього військові закони та честь воїна — лицаря вимагають, в цей спосіб і честь жити і честь умерти. В цьому мені, Святий Боже, моя любов до України Рідньої та народу, допоможи".

Тут варто зауважити, що за неповні два роки до того, проголошуючи у Львові Акт відновлення Української держави, керівництву ОУН (б) також йшлося про відновлення саме тієї державности, яку 22 січня 1918 року проголосили в УНР. Виходило так, що в момент прийняття присяги відбулося передавання символічного спадку від попереднього покоління борців наступному. 

Таким чином, перша присяга повстанців, складена на Великдень, була продовженням великоднього духу — водночас з Воскресінням Господнім воскресала збройна боротьба українців за свою державу. 

Великодні листівки

Великодні святкування не лише були важливою частиною повстанського року, а й створили оригінальний жанр повстанської пропаганди — великодні листівки. Головним у них був малюнок, який доповнювали святковою вітальною парою "Христос воскрес — воскресне Україна!". 

Після святкувань, а то й у ніч перед Великоднем підпільники розкидали вітальні листівки по селах. Від 1946 року такі привітання стали традицією, яку повторювали щороку — на рівні з розкиданням тематичних листівок до дня УПА на Покрови чи до річниць Акту відновлення Української держави. Тільки в кількох селах Вижницького, Садгірського та Вашківського районів Чернівецької области на Великдень 1946 року виявили майже півтори сотні таких листівок. Невидимі руки підкидали такі привітання з лісу по подвір’ях та цвинтарях, куди на свята традиційно ходили пом’янути покійних. 

Отож виготовлення листівок було частиною передсвяткових клопотів підпільників. Малюнки на великодню тематику створювали переважно невідомі підпільники, обдаровані мистецьким хистом. Складність полягала в тому, щоб надбати потрібну кількість копій. Зазвичай листівки у підпіллі виготовляли методом штампування: текст або зображення з підписом вирізали на дереві, таким чином створюючи кліше. Його замочували у фарбу й відбивали на папері. Так можна було накопіювати хоч і кілька тисяч зразків, але для різнобарвних великодніх листівок це не годилося. Тому на кліше наносили тільки контури майбутнього зображення, а розфарбовували вручну. Про масовість не йшлося, але намагалися підготувати стільки, щоб вистачило порозкидати хоч трохи по найближчих селах. 

Хоч сюжети великодніх листівок були різноманітними, але крізь творче багатство проглядається кілька основних мотивів, за кожним з яких ховаються певні сенси, які перегукуються з євангельською історією. Звісно, не бракувало і традиційних зображень писанок, церков та гаївок біля них. 

Перший з основних мотивів — поєднання великодньої символіки: писанок, пасок і хреста із символами боротьби: національними стягами, Тризубом, зброєю. Попри деяку банальність такого сюжету, він нагадував, що боротьба триває водночас і за політичні права, і за власні культуру та ідентичність, право бути собою у всіх сенсах цього слова. 

Другим популярним сюжетом був, власне, момент Воскресіння. Він охоплював кілька дрібніших — починаючи від канонічного видива Христа, що виходить із гробу, через зображення Христа, що зринає в небо над руїнами, і до зображення повстанців, які чи то відтягають камінь з Господнього Гробу, чи то стають свідками власне Воскресіння, яке в цьому випадку відбувається серед лісу. Останні сюжети нагадують про те, що українській народній культурі загалом властиве доволі вільне поводження не те що загалом з містичними істотами, а й із божественними сутностями – свідченням чого є, наприклад, легенди про те, як Христос зі святим Петром ходили між людьми. 

Тут, одначе, йшлося не лише про, найімовірніше, несвідоме продовження народної традиції, а й про глибші сенси. Листівка з повстанцями, які відкочують камінь від Гробу Господнього, начебто натякає на вагу України та вагомість українського визвольного руху у знищенні Росії як імперії. Через трохи більше як 40 років після появи цього малюнка, 1991-го, історія доведе слушність цієї інтуїтивної алегорії: справді, Україна виявилася тією силою, що відсунула камінь, яким була притиснута свобода багатьох народів СРСР. Крім того, повстанці в уяві підпільних митців інколи ставали і свідками власне Воскресіння. Такий сюжет дещо дисонує з євангельським — згідно з Євангелієм, свідками Воскресіння стали римські солдати, яких поставили охороняти Гріб, і їхній жах та втеча символізують безсилля земної влади, навіть імператорської перед істинним Господом, а заодно й інфляцію традиційної на той час моралі, яка має поступитися проповіді милосердя. Тут же свідками є вояки підпільної армії, які борються за незалежність своєї Вітчизни, які не бояться побаченого. Цим художник ніби натякає — Воскресіння означає не лише очевидне безсилля насильницької влади, а й торжество справедливости, зокрема повернення свободи поневоленим народам. Цей сюжет пізніше став популярним мотивом великодніх листівок і в діаспорі: згадаймо Едварда Козака. 

Третій популярний сюжет — зображення моменту традиційного на Великдень дарування писанки, яку в цьому випадку повстанцеві дарує дівчинка чи жінка. Хоча інколи складно визначити, хто кого обдаровує. Тут сенс двоякий: з одного боку, повстанці несуть решті українців надію на свободу, з другого — українці виявляють свою підтримку повстанцям, що дає їм відчуття сенсу й немарности їхньої боротьби. У будь-якому випадку писанка — символ Великодня — одночасно перетворюється на символ тривання сенсу й надії. 

Один із сюжетів листівок вельми нетиповий, позаяк зображає пораненого повстанця, якого втішає ангел, одною рукою підтримуючи пораненого, а другою — тримаючи хоруговку з написом "Христос воскрес!". З-за спини ангела встає сонце, яке в цьому разі навіває асоціації зі свободою. Попри брак досліджень і, ймовірно, об’єктивну неможливість встановити точний час появи саме цієї листівки, можна припустити, що з’явилася вона, коли повстанська боротьба вже явно наближалася до закінчення. І в цій ситуації такий образ передавав своєрідний сигнал надії, щось на кшталт "Ми билися не надаремно!" Юрія Липи, який описував маневри українських військ восени 1919 року у вірші "Відступ".

Цей посил також перегукується з "Маніфестом ОУН" 1940 року. Серед традиційних цілей боротьби націоналісти декларують боротьбу "проти ограблення її (людини) з усякої радости життя". У цьому короткому рядку вони схопили одну з особливостей тоталітарного панування: позбавлення своїх жертв будь-якої надії та радости. І в такому контексті повстанський Великдень є актом протистояння не тільки ідеологічним, а й моральним та гуманістичним.