Вони лікували Лесю

Уявні хвороби

<p>Леся Українка в Ялті, 1897 рік</p>

Захворювання Лариси Косач датують 1881 роком. За офіційною і широко тиражованою версією, 9-річна дівчинка застудилася в часі Великого Водосвяття на річці Стир, коли промочила ноги, взуті у валянки. Сьогодні знаємо, що збудником туберкульозу є паличка Коха. Ольга Косач завагітніла Лесею, коли старшому синові Михайлу виповнилося сім місяців. Вагітність і післяпологовий період перебігали з ускладненнями: у матері, за офіційною версією, розвинулася анемія, загальне виснаження організму й не вистачало молока для немовляти. Жодна з доступних годувальниць новонародженій не підходила, і дівчинку годували коров’ячим молоком. Можна припустити, що корова була хвора на туберкульоз, тож збудники могли потрапити до організму немовляти. А застуда, вочевидь, послужила патогенетичним моментом.

"У вересні наступного (1882) року у Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці, рука боліла і це заважало грати на фортепіано. Лікар Афанасьєв, що лікував Лесю, приписав мазь і рекомендував повезти її на море, але стан її не покращувався, вона почала носити руку підв’язаною, опухлість збільшилася", — читаємо у спогадах її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Євген Афанасьєв став першим лікарем, до якого батьки дівчинки звернулися по допомогу. Проте визначний клініцист-терапевт, професор терапії Київського імператорського університету святого Володимира, діагноз "туберкульоз" не поставив і давав їй рекомендації, як хворій на ревматизм.

Напровесні 1883 року в Лесі, окрім руки, почала боліти права нога. Звернулися по консультацію до професора Фрідріха Мерінґа, одного з найпопулярніших київських лікарів. Його діагноз звучав "золотуха на тлі анемії", а призначення зводилися до бальнеотерапевтичних заходів та традиційного лікування, що застосовували тоді при недокрів’ї.

Правдивий діагноз

Діагноз "кістковий туберкульоз" Ларисі Косач вперше поставив земський лікар Борткевич. Це саме він порадив звернутися до хірургів. У жовтні 1883 року Лесю Українку проконсультував професор кафедри шпитальної медицини Київського університету Олександр Рінек. На консиліум він запросив свого вчителя, видатного українського хірурга, професора Володимира Караваєва.

Двоє висококваліфікованих київських клініцистів-хірургів підтвердили діагноз земського лікаря, і восени 1883 року Ларисі Косач зробили операцію: видалили з лівої руки ушкоджені туберкульозом секвестри кістки. Та перша операція допомогла врятувати руку і зберегти, бодай частково, її функції. 26 жовтня в листі до мами Леся писала: "Мені зробили операцію 11-го числа в 11 часів утра: я нічого не чула, тільки щось давило на тім’я. Ото хлороформ. Як зробили операцію, то мене однесли на кровать, і я от уже лежу 4-й день. І кумедно було якось од хлороформу: усе я чула, що коло мене говорили, а болісті не чула, і як руку чикали, не запримітила. Прокинулась — голова крутиться, — і клініка, і усе мов мені приснилося, а студенти несуть мене до кроваті. Зовсім дивовижа! Першії сутки рука дуже боліла, а тепер зовсім не болить". Але наприкінці грудня того ж року її почала боліти та спухла в коліні права нога. Професор Рінек вважав, що хірургічне лікування тут недоцільне і призначив "витяжіння" хворої ноги з подальшим накладенням гіпсової пов’язки аж на два місяці й забороною ходити, навіть з милицями.

Але стан хворої змусив родину шукати інших лікарів. Через п’ять років після операції на руці, у травні 1888 року, Леся з мамою поїхали до Варшави на консультацію до Владислава Краєвського, визнаного авторитетного хірурга. Краєвський вважав, що Лесі потрібно оперувати хвору ногу, проте інші варшавські лікарі, яких він запросив на консиліум, мали іншу думку. Остаточно зійшлися на тому, що хворій потрібно пристосувати протез, що допоміг би їй ходити без болю і сторонньої допомоги. Леся послуговувалася ним довгий час — до березня 1891 року. 

Після цього вона лікувалася грязевими ваннами на Хаджибейському лимані поблизу Одеси. Року 1889 Лесю знову проконсультував професор Рінек. Він рекомендував впродовж двох місяців проводити "витяжіння" хворої ноги та підсилено харчуватись. У середині березня письменниця повернулася до Колодяжного. Там їй облаштували систему блоків для витягування ноги та підвішали 9-фунтовий тягарчотири кілограми. Знерухомлена, прикута до ліжка, вона знаходила в собі сили й енергію дистанційно брати участь у молодіжному просвітницькому гуртку "Плеяда", почала працювати над прозовими жанрами. 

"Ся баба не мошенниця"

Однак напровесні 1889 року стан дівчини погіршився. На той час вона мала 19 років і, якоюсь мірою розчарована в наукових методах лікування, вирішила звернутися до народної цілительки Параски Богуш, яка проживала на хуторі Зелений Гай, що належав до села КосівщинаКосовцовщина, теперішня Сумщина. Упродовж травня Леся Українка приймала гарячі ванни з напарами трав, вигрівалася на селянській печі, пила відвари з лікарських рослин. Особливо активно знахарка застосовувала стебла та корінь аїру, із яких готувала відвари для хворих на туберкульоз. 

<p>Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік</p>

Стан хворої покращився. Вона дещо погладшала, вже могла зав’язати шнурки на черевиках, покинула милиці і ходила з паличкою. 24 лютого 1895 року Леся Українка написала з Софії до Гадяча товаришці Антоніні Макаровій: "Коли я була у Харківщині, в Сумському уїзді, у тієї баби, що то лічить людей гарячими ваннами, то у неї було немало слабих, таких, як Ваш брат, і вони дуже добре піддавались ліченню… Одно, за що можу ручатись, що ся баба не мошенниця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т. п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Скука у неї диявольська, але чого чоловік не витерпить, як знає, що се треба!" Перебуваючи на Сумщині, Леся Українка збирала фольклорний матеріал, народні пісні, вивчала особливості культури краю. Все це згодом послужило основою її імпресіоністичного оповідання "Весняні співи".

Року 1891, попри лікування грязями та ропою в Саках, Лесине здоров’я знову погіршилосяя. Вона вже не могла ходити без милиць і страждала від безсоння. За сприяння лікаря Ярослава Окуневського Леся з мамою поїхали на консультацію до Теодора Більрота, професора Віденського університету та керівника Віденської хірургічної клініки. Він сказав, що хвору ногу оперувати не треба, бо гострий процес закінчується та порадив носити апарат, щоби знерухомити хворий суглоб, і приймати морські ванни в Італії.

У листі від 17 березня 1891 року до дядька Михайла Драгоманова Леся написала: "Ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити, але трохи погано тим, що все-таки апарат тяжкий (бо в ньому сталі чимало), через те я втомлююсь і завжди мені гаряче при ходьбі".

Наступного травня Леся Українка з мамою гостювали в Олександра ДрагомановаЛесиного дядька у Творках поблизу Варшави. Він — лікар-психіатр, один із засновників відомої польської психіатричної клініки. Дядько домовлявся про консультації провідних учених та передусім взяв на себе лікування соматогенних невротичних станів, пов’язаних із туберкульозом.

У 1896 році Лесі у хворий суглоб вводили йодоформ. Лесина подруга, письменниця Оксана Стешенко (Старицька), згадувала: «Я випадково потрапила в той час, коли професор Сапежко зробив Лесі укол в ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії перенесла її стоїчно. Професор Сапежко говорив, що такого терпеливого пацієнта він у своїй практиці не зустрічав: "У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить"». На жаль, покращення від дуже болісного лікування методом "йодофілії" не тривало довго.

Кримські санаторії

У листі від грудня 1898 року Леся повідомила дядині Людмилі Драгомановій про зустріч із професором Ернстом фон Бергманом: "Бергман сказав, що операцію треба зробить і щоб я приїздила в Берлін після 7-го января ст. ст. Так я і зроблю". Готуючись до операції, Леся поїхала до Ялти, де мешкала на квартирі в доктора Мартироса Дерижанова. Атмосфера в домі підтримувала хвору: вона музикувала з докторовою дружиною Катериною, зокрема допомагаючи їй розібрати "Крейцерову сонату" Бетховена, а також ознайомила господарів із найкращими зразками української музики. Доктор Дерижанов лікував її загальноскріплювальними ліками, препаратами миш’яку та заліза, холодними обтираннями, ваннами, багато уваги приділяв висококалорійній дієті й радив не поспішати з хірургічним лікуванням. Водночас звернув увагу на психічний стан пацієнтки, діагностував у неї істерію, що Леся, зрештою, сприйняла досить спокійно. 

Гідротерапія, режим дня та психотерапевтичний підхід доктора та його дружини суттєво поліпшили психоемоційний стан пацієнтки. Лесю зворушувала безкорисливість лікаря і вона роздумувала, як би йому віддячити. На Великдень поетеса подарувала лікаревій дружині ноти "Дванадцятої шумки" українського композитора Михайла Завадського, а лікареві — сорочку, вишиту подільським візерунком.

Успішна операція

До Берліна Леся їздила з мамою і братом Михайлом Косачем, який, як і професор Бергман, закінчив фізичний факультет Дерптського університету й вирізнявся винахідницьким талантом. Спільно вони сконструювали апарат, який за допомогою Х-променів давав змогу виконати знімки уражених руки й ноги. 26 січня 1899 року професор Бергман прооперував хворий суглоб правої ноги 27-річної українки. На якийсь час це принесло полегшу, змогу ходити на милицях, творчо працювати. На батьківщину Леся повернулася майже через пів року.

У червні 1901 року на запрошення Ольги Кобилянської Леся Українка прибула до Чернівців і побачила тамтешні гори. Згодом, за порадою лікарів, в супроводі свого майбутнього чоловіка Климента Квітки відвідала Вижницю і Буркут на Галицькій Гуцульщині. Вони зупинялися в Буркутському санаторії. Незабаром Леся почала набирати вагу, стала менше кашляти, припинилися кровотечі з горла. Мабуть, спрацював ефект оротерапії — відкриття резервних капілярів легень. 25 липня 1901 року вона написала батькові: «Доктор тут не "казенний", а незалежний, сам приїжджий, і се краще, бо такому можна більше вірити, — йому нема інтересу в тім, чи хто тут буде жити і пити воду, чи ні».

Згаданий у листі — відомий український лікар Володимир Кобринський. Лесин стан в горах значно покращився, вона навіть самостійно зійшла на вершину заввишки 1500 метрів. Але зближалася несприятлива для Лесі осінь, тож 18 листопада 1901 року вона попрямувала через Венецію на лікування до Сан-Ремо, де оселилася у далеких родичів Садовських на віллі "Наталія". Хворою опікувався лікар Невадуров.

У травні 1902 року Леся Українка на два тижні приїхала до Швейцарії, щоби проконсультуватися у провідних медиків. У Цюриху її консультував відомий професор-медик Герман Айхгорст, а в Берні — визначний лікар Герман Салі. 

За рекомендаціями професорів у жовтні 1902 року Леся знову поїхала на лікування до Сан-Ремо, де залишилася до травня 1903 року. Проте стан хворої не поліпшувався, а навпаки. У лютому 1903-го вона написала Феліксові Волховському: "Я була занедужала (вже й тоді, як Вам писала, почувалася зле, та думала — минеться), аж до кровавого кашлю дійшла, чого вже давно зо мною не бувало. Через те мусіла на якийсь час покинути всяку роботу, та й тепер [не] беруся до неї, хоч маю її багато".

У вересні 1903 року Леся Українка із Климентієм Квіткою поїхали до Тбілісі, куди чоловіка призначили помічником секретаря окружного суду. Перебування в Грузії позитивно вплинуло на її стан здоров’я. Перед від’їздом у квітні 1904-го вона відвідала місцевого лікаря, який констатував покращення стану легень.

"Опасний возраст"

Ще на початку XX століття у Лариси-Лесі стали помітними і прогресували розлади сечовидільної системи, запідозрено туберкульоз нирок. З цього приводу вона звернулася до берлінського професора Джеймса Адольфа Ізраеля, хірурга та нефролога. Він порадив консервативне лікування, передусім тривале перебування в Єгипті. 

У листопаді 1907 року Леся знайшла собі нового лікаря в Ялті, німця П. А. Тамбурера. Він діагностував їй туберкульоз сечового міхура. В одному з листів Леся написала: "Вчора лікарь Тамбурер уже теж казав, що є мені надія і без операції вигоїтись. Тепер, на моє щастя, є моє головне лікарство — сонце".

У Єгипті Леся Українка побувала тричі. Під час першої поїздки 1909 року вона відвідала містечко Гелуан поблизу Каїра. Тоді до Єгипту добиралися морем — з Грузії часто пливли пароплави, ціни на квитки були помірними. У січні 1911 року її шлях вдруге проліг до Єгипту. І втретє — напровесні 1913 року. Леся там вивчала місцеву історію, перекладала, задля заробітку давала приватні уроки дітям і творила. Її тогочасний учень, син ялтинського винороба Микола Охріменко, згодом згадував: "Знайомство моє з Ларисою Петрівною відбулося в перші дні по приїзді. Я був тоді гімназистом IV кляси, і Лариса Петрівна запропонувала мені вивчати з нею німецьку мову. Незабаром в Лариси Петрівни набралось 6–8 учнів різного віку, з якими вона вивчала мови. Лариса Петрівна була дуже жвавою, рухливою, наскільки їй дозволяла хвороба. Туберкульозна інфекція уразила в неї ліву ногу, ліву руку і горло. Вона кульгала, а ліва рука завжди була в рукавичці…". В одному з листів із Єгипту Леся написала: «Не бачу, щоб мій загальний стан так уже тісно зв’язаний був з нирками, а хіба ж не все одно, від чого почуватися розклеєною — чи від нирок, чи від якої іншої, може й невияснимої причини. Я починаю думати, що тут просто винен "опасный возраст", в який я вже ж уступила, а коли се так, то тут, окрім часу, ніщо не поможе, хоч, звісно, і час той нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе "невигойну хворобу" — старощі». Ці рядки належать 42-річній жінці, у якої, здавалося б, ще багато попереду. А проте прожила вона ще тільки декілька місяців.