Вірна своїй землі. Історія Ганни Попович

Патріотка з дитинства

<p>Ганна Попович</p>

Ганна Попович народилася 1925 року в селі Зелена Надвірнянського повіту Станіславівського воєводства в сім’ї місцевого лісника Михайла Поповича. В кінці 1930-х років Ганна пройшла підпільний вишкіл для дівчат, який проводила Ганна Цапейсестра районного провідника ОУН Надвірнянщини Івана Цапея "Мороза". Влітку 1941 року Ганна стала очевидицею перепоховання замордованих органами НКВС українців в урочищі "Буковинка", на околиці міста Надвірна. “Коли вони залишили могили невинних людей по лісах, так тоді народ зрозумів, що таке москалі”, розповідала в інтерв’ю жінка. 

За "перших совітів" заарештували Ганниного брата Миколу. Він пережив страшні тортури під час допитів і бачив замордовані трупи арештантів. Побачене і почуте стало поштовхом для Ганни приєднатися до націоналістичного підпілля.

У 1943 році дівчина вступає в ОУН, вибирає псевдо "Вишня", згодом "Ружа". Влітку 1944-го Ганна разом з іншими дівчатами почала заготовляти харчі та одяг для повстанців. У воєнний час село Зелена перетворилося на одну з повстанських баз у Карпатах. Тут формувалася сотня (згодом курінь) "Бескид" під командуванням Луки Гринішака на псевдо "Довбуш". В той час Ганна продовжувала виконувати обов’язки зв’язкової УПА: заготовляла продукти, передавала інформацію та переводила групи підпільників. 

Перший арешт

Восени 1944 року після повернення радянських військ посилилися й репресії. Наприкінці листопада під час облави у селі, разом з іншими дівчатами зі станичної сітки Ганну арештували. "Зайшла сотня в село і ми з дівчатами мали їх накормити. А стукач доповів, що є сотня в селі… Облава йде, хлопці повтікали. А я того не могла зробити, бо в хаті були люди, мені було жаль людей. Я лишилася всьо попрєтати (заховати). Навіть зброю ховала з хати. І коли ми вийшли, 4 дівчини, ми не знали куди йти, в одну сторону до лісу, чи в протилежну. Ми пішли в протилежну. З другого села надійшла друга облава… Вже не було куди тікати і вони нас затримали". 

Спочатку утримували в селі, далі ув’язнених перевели до тюрми у Надвірній. По дорозі чота повстанців спробувала звільнити бранок, напавши на конвой. Однак задумане не вдалося, а в сутичці загинули 15 стрільців УПА. 

У тюрмі в Надвірній під час допитів Ганна видала себе за Анастасію Осташук, що допомогло їй уникнути суду. Після кількох тижнів допитів Ганну та інших арештованих з нею дівчат випустили.

Повернувшись додому Ганна починає переховуватися від радянської влади побоюючись нового арешту. Вона споруджує поблизу хати в лісі невеличку колибу, де ховається разом з матір’ю. Наступний день після втечі до родинного обійстя прийшли більшовики в пошуках дівчини і підпалили дім Поповичів. 

Надалі члени сім’ї зазнають всіляких переслідувань за підтримку українського підпілля. Наймолодший брат Михайло, який був членом ОУН, загинув у січні 1946 році разом з шістьма повстанцями в бою з більшовиками в урочищі Кудринець. Середній брат Василь теж перебував у партизанці, за що у 1946 році його засудили до ув'язнення у виправних  таборах ГУЛАГу. Судовий термін відбував у Караганді, звідки втік у 1947 році та повернувся у рідне село. Деякий час переховувався з Ганною та матір’ю у спільно побудованій криївці. Невдовзі Василь був поранений та загинув. “Мені приснився сон, що він іде в тюрмі і каже: “Не шукай мене, я є тут”. Я подумала, що він не міг втекти тяжко поранений. Його тільки забрали, ще живого і там він тяжко вмирав в тюрмі. Я вже перестала шукати”, пригадувала Ганна.

У 1947 році арештували Ганнину матір Марію. “Ми були голодні, а мама є мама, не могла того витримати, пішла в село. Я досі себе картаю, що її відпустила. Там маму злапали… Вони її мучили так цілий день, що як добивали, то з неї каплі крові не вийшло, кров застигла”, пригадувала Ганна. Закатоване тіло матері Ганна таємно вночі поховала її на цвинтарі.

 Цього ж року дівчину спіткала ще одна особиста трагедія. У шестимісячному віці від хвороби померла її дитина, народжена від повстанця Дмитра Остапюка на псевдо“Вовк”, з яким Ганна була заручена. Закохані планували взяти шлюб, але повстанець загинув у сутичці з більшовиками. Більше дітей у Ганни не було.

Деякий час зв’язкова переховувалася вдома у брата Миколи у сусідньому селі Пасічна. Проте згодом знову повертається до рідного села, де до осені 1949 року сама переховувалася в лісі. 

Важкі повстанські будні та підпільний шлюб

<p>Лука Гринішак "Довбуш"</p>

Одного осіннього дня до схрону Ганни навідався сотник УПА Лука Гринішак на псевдо “Довбуш”, що в той час обіймав посаду керівника  Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки ОУН. Невдовзі молоді люди закохалися. Шлюб не реєстрували, однак вважали себе подружжя.

 Зважаючи на великі втрати провід ОУН прийняв рішення про перехід на форму боротьби з окупантами малими групами з 8-10 повстанців. Ганна перебувала у боївці “Довбуша”, де виконувала обов'язки друкарки. Зиму 1949—1950 року перезимувала з десятьма людьми в бункері біля гори Синячка. До підпільників приєднався командир 4-го ВО “Говерля”, крайовий провідник СБ Карпатського краю Микола Твердохліб на псевдо “Грім”. “Тоді ніхто не хотів жити. Виділи смо що чи так, чи сяк – ми гинемо”, пригадувала ті події зв’язкова.

Вдень підпільники спали, а вночі проводили навчання чи слухали радіо. Ганна варила їсти, прала та ремонтувала одяг. Перебуваючи під землею в обмеженому просторі, підпільників не покидало почуття тривоги: “Не знаєш, що завтра тебе чекає, коли здибають, і коли погинеш… Ми зимували недалеко від моєї хати. Сусід віддав бика, мене жалів і віддав. Ми зробили бункер. В тім бункері було трохи страху. Один хлопець з села, хотів служити в партизанці. А тоді вже не дуже хотіли приймати, бо то смерть… Одним словом командир послав його на роботу, дав пістоль і його злапали, того хлопця. І він виказав всьо. Ми знали що він приведе і хлопці вже опустили руки, то була пізня осінь і ніхто не хотів нікуди йти. І я не хотіла. Тоді був арештований мій брат найстарший. І як забрали брата я сказала: “Я хочу вже вмирати. Досить моїх мук”. Я випросилась. Кажу: “Ви йдіть, а я лишуся на місці. Бо ми не будемо знати, чи москалі здибали ці наші продукти. Хтось буде йти з нас і все одно погине. А я буду на місці, ви будете чути стріл і не будете йти”. Але вони вдень пішли, а ввечері вернулися назад. Покидали зброю і сказали, як я не йду то й вони не йдуть. Як гинемо, то гинемо всі”, пригадувала Ганна Попович. 

У підпіллі проявився дар Анни до провидіння, зв’язкова бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців під час облави чи інших нещасть. Підпільники вірили, що вона має особливий зв’язок з Богом. “То вже пізно було. Хлопці поснули. А я, правду сказати, сиділа між ними і плакала. При тому сидячи заснула. Сниться мені сон. Приходить до мене дідо старий і каже: “Чого спиш? Ідем зі мною”. Незнайомий. Я йду з ним. Він приводить мене над якусь скалу, через ту скалу маленька стежка і каже мені переходити ту стежку… Тут скала, а під скалою якась вода чорна, як пропасть. І я знаю, що то Бог. Я кажу: “Господи, як я піду цією стежкою? Він мені відповідає - “Йди й не бійся”. Я йду, посередині лежить велике дерево. Я знову стала. І знов каже: “Йди далі”. Я кажу: “Господи, та як піду, як таке дерево велике?, - “Піднімай”. Я підняла за гіллячку і дерево піднялося. Я тільки чула за спиною: “Роби небоже, Бог поможе”. Такий сон нас врятував. Бог поміг. Я покомандувала перенести продукти. Ми пішли і знайшли новий бункер”. 

Перебуваючи в криївці влітку 1950 року Ганні довелося прийняти пологи у вагітної дружини командира “Грома” Ольги у лісовій колибі під охороною двох бойовиків. Дитину віддали на виховання до однієї селянки, проте дівчинка невдовзі померла. Це була вже друга дитина подружжя. У 1945 році у них народився син Ярема. Проте у дворічному віці хлопчик потрапив у дитячий будинок.

“Зубами витягла пістолет з кобури і хотіла стрілятися”

Зиму з 1950 на 1951 рік Ганна провела з “Довбушем” та двома його бойовиками у криївці поблизу хутору Зелениця, що була призначена для чотирьох осіб. Однак у січні 1951 року до них приєднався командир “Грім” з дружиною та чотирма підпільниками. “Впав бункер командира “Грома” і він був з нами”, пригадувала Ганна. Харчі були обмежені для такої кількості повстанців: “Хлопці стояли наді мною, щоб я більше кинула. А як кину? Як дам? То була дуже тяжка зима, але Бог поміг, шо ми перезимували на тих продуктах, шо були і вийшли на весні всі здорові”.  

З початком весни партизани розійшлися для поповнення запасів, залишивши Ганну саму в бункері, час від часу навідуючись сюди. 16 червня 1951 року жінка перебуваючи в криївці друкувала та раптом відчула слабкість і вирішила прилягти. “Чую голос мамин: “Анна, іди геть звідси!” Я сі злєкла, думаю, то мені почулось, не може бути, мама мертва. Ще раз повторяє: “Вже йди звідси!”. Ганна почула стукіт, відкрила ляду і побачила “Довбуша”. Він ішов і не спав три дні, щоб повідомити про засідку військ МГБ. Пара почала хутко збирати документи, а коли Ганна виносила з криївки радіоапарат “Тривога”, раптом почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: “Тікай!” і закрила його своїм тілом. Лука Гринішак встиг втекти, а зв’язкова отримала поранення, їй розірвало м’язи та кістки лівої руки. “Там я руки позбулася”, оповідала вона. 

Втеча з лікарні

Щоб врятувати Ганну “Довбуш” направив бойовиків Мирона Свідрука “Вільшенка”бойовика СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН, бойовика СБ Солотвинського районного проводу ОУН, охоронця М. Дяченка- “Марка Боєслава”(автор повстанської пісні "Рости, рости черемшино"). Лицаря Срібного Хреста бойової заслуги І ступеня та “Орла” у Надвірну. Операція отримала схвалення від голови Станіславського окружного проводу ОУН Петра Іванишина “Куряви” та керівника СБ цього ж проводу Степана Гаврилюка “Жара”.“Вони як йшли, то взялися за руки, заспівали пісню і “Або жиємо, або гниємо. Як Бог поможе”. Тої ночі два хлопці віддежурили і їх завернули знов і дали їм автомати, лиш в ту ніч дали їм автомати… Чую гримнули двері і з автомата стріляють. До мене крикнуи: “Ми прийшли тебе визволяти” і забрали мене”. 

Ганну вивели попід руки в нічній сорочці в сторону річки Бистриці. Щоб відвернути сили ворога, один із підпільників пішов в інший бік. Для розшуку втікачів МГБ кинуло чотири роти військ – 350 чол. разом із групою оперативних працівників обласного управління МГБ. 

Через значну кількість облавників в селах та ослабленість Ганни, підпільники три дні переховувалися у лісі між селами Пнів та Пасічна. Їжі не було, тільки вночі пили воду з річки. На четвертий день їм вдалося принести з села харчі та одяг. Далі підпільники покинули місце постою та через деякий час зустрітися в лісі з “Довбушем”.

Після тих подій Ганна Попович була нагороджена Золотою зіркою. Її рятівник, Мирон Свідрук отримав Срібний Хрест Заслуги першого класу. Інформація про визволення зв’язкової із лікарні у Надвірній набула розголосу. З цього приводу Політбюро ЦК КП(б)У 27 липня 1951 року прийняв постанову, в якій вимагав від органів МГБ здійснити заходи для ліквідації підпільників, які викрали підпільницю та провести розслідування фактів недбалості з боку працівників державної безпеки.

Останній бій “Ружі”

“Як мене вкрали, я ще три роки була в партизанці. А потім як командира “Грома” бункер упав, то я знов була в бою, такім страшнім. Я там лишилася жива. То був останній бункер партизанів”, оповідала Ганна про наступні роки життя. 

На той час у підпіллі ОУН в Карпатах радянські спеслужби за допомогою полонених повстанців виманювали на зустрічі їхніх побратимів. Потрапив в таку пастку і “Довбуш”. Йдучи на зустріч з провідниками ОУН Петром Іванишиним “Курявою”, Петром Мельником “Хмарою” та Дмитром Найдичем “Шварном” упівець потрапив у засідку. 

15 вересня 1951 року у лісі біля гори Федорище Яремчанського району Луку Гринішака заарештували. Спочатку упівець вдав що погодився на співпрацю. Проте 3 січня 1952 р. здійснив втечу з військового гарнізону МГБ. Пів року він переховувався в лісі, не маючи змоги відновити зв’язок з підпіллям. 

Командир “Грім”, знаючи про зраду сотника, наказав заарештувати його та привезти на постій в ліс. На зустрічі членів Карпатського крайового проводу 12-13 липня 1952 року “Довбуш” прилюдно покаявся за свій вчинок і був прийнятий назад у підпілля.

  Зиму 1952 року Ганна була змушена перебути одною в криївці з дуже обмеженою кількістю харчів. Зв’язкова вижила і невдовзі зустрілася з Лукою Гринішаком. Наступні зими вони провели разом, переховуючись в сільських стріхах, стодолах та криївках у лісі.

Арешт закоханих

Для пошуку Луки Гринішака радянська влада створила агентурно-бойову групу, до якої увійшли колишні учасники ОУН, завербовані органами МГБ. За їхнім посередництвом планувалося захопити колишнього курінного живим і через нього вийти на зв’язок до командира “Грома”. Це мало створити передумови для ліквідації підпілля ОУН на території усієї Станіславської області. 

 У вересні 1953 р. на схилі гори Березовачка, поблизу присілка Рівні, було споруджено криївку, в якій наступну зиму перебували полковник Микола Твердохліб “Грім” з дружиною, Лука Гринішак “Довбуш”, Ганна Попович, Ярослав Обрубанський “Яркий”старший булавний УПА, десятник Карпатської Січі, бунчужний сотні "Крука", арештований 8.05 1955 р. з допомогою наркозу, засуджений на розстріл, вирок замінено на 25 років ув'язнення, відсидів 14 років, збожеволів і був звільнений достроково, помер вдома та Михайло Зеленчук “Деркач”хорунжий УПА, чотовий, районний референт СБ Надвірнянщини, арештований 8.05.1955 р. на зв'язку з підпільниками-провокаторами "Горлісом" і "Верещаком", які додали в їжу наркотичні засоби, що паралізували людину. Засуджений на розстріл, 30.05.1956 замінено на 25 років. Просидів у таборах суворого режиму 16 років і 6 місяців.. Сховок був добре замаскований, мав джерело підземної води, подвійну стелю з колод, вентиляційний вихід, кімнату для відпочинку та занять, коридор, туалет, комору для продуктів та інструментів. 

На початку травня 1954 року, намагаючись відновити втрачений зв’язок з окремими підпільними групами, за наказом полковника “Грома”, “Яркий” та “Довбуш” відправилися в село Лоєва, щоб зв’язатися з керівником ОУН Яремчанського районного проводу ОУН Антоном Вадюком на псевдо “Дуб”. 

На зустрічі у селі Лоєва “Дуб” приспав Луку Гринішака за допомогою снодійного препарату “Нептун” і таким чином “Довбуш" був вдруге арештований. Перед відходом Ганна намагалася завадити йому, адже напередодні побачила поганий сон. 

Коли “Довбуш” не повернувся у криївку до обумовленої дати, полковник “Грім” відправив за ним розвідників. Вранці 17 травня 1954 року Ганна почула, що хтось ходить по бункері. Вважаючи, що це повернувся “Довбуш” відчинила вхід і побачила радянських солдатів. Ганна розбудила “Ольгу” та командира “Грома”, він сказав: “Ми вже готові…”. Ганна подала командирові та його дружині сорочки, які для них вишила. Першою з пістолета у скроню застрелилася “Ольга”. “Грім” спочатку пішов до виходу і вистріляв усі патрони у ворога, а останній набій пустив собі під горло, однак не загинув і просив Ганну добити його. За наказом командира дівчина мала стрілятися останньою. Але перед смертю Микола Твердохліб наказав їй залишитися живою:“Ви мужня, ви потрібні на волі, а вмирати ви завжди встигнете”, – промовив він.

Слідство над Ганною Попович та Лукою Гринішаком проводилося в Івано-Франківську. "Довбуш" вважав, що Ганна покінчила життя самогубством, тому протягом восьми днів голодував, вимагаючи показати її тіло. Ганна ж просила передати підпільнику прощальний лист, який вона написала під час облави криївки 17 травня: 

9-16 лютого 1956 р. над Ганною Попович та Лукою Гринішак та шістьома іншими підпільниками відбувся суд. “Нас судили 8 днів в Івано-Франківську, возили по цілому місті, морози були. За 8 днів чотирьох судили на розстріл, трьом відмінили, бо просили помилування. А “Довбуш” не хотів просити помилування”, оповідала Ганна. За вироком військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу Луку Гринішака засудили до найвищої кари – розстрілу. Вирок був виконаний 13 серпня 1956 р. у Києві. Проте під час ув’язнення Ганні розповіли, що упівець вижив.

Сама зв’язкова спочатку отримала 25 років позбавлення волі, а потім їх замінили до 10 років таборів. Покарання відбувала у Кемеровській та Іркутській областях, а також Мордовії. Ганну постійно викликали на допити, схиляючи до того, щоб вона покаялася в обмін на зменшення терміну ув'язнення. Але "Ружа" не піддалася. На волю вийшла 17 травня 1964 року. 

“Я люблю свою Україну, свій народ, я віддала своє життя. Я не буду плювати своїй матері-мучениці в очі. Я помру, як вона вмирала. Я так всім говорила на слідстві, і на допитах, і в Сибіру”.

Після звільнення Ганна вийшла заміж за політв’язня Павла Матвейка. Померла підпільниця 12 березня 2015 р. у віці 89 років.