Вінок з яблуневого цвіту

Роздвоєність класика

Михайло Коцюбинський видається людиною, яка завжди почувалася роздвоєною, людиною компромісу. Йому бракувало відваги перейти межу, зробити остаточний вибір. Така модель поведінки вочевидь була спричинена і деякими психологічними рисами, і самими обставинами побутування українського письменника тієї доби, зокрема й перебуванням у російськомовному середовищі. Його вабили модерні мистецькі течії, захоплювала примхлива хвора краса доби fin de siecle, кінця століття. Але водночас і лякали, викликали певну упередженість, нехіть і надто сміливі творчі експерименти.

Свою неналежність до старосвітського українства він демонстрував навіть у зовнішності. Немає фотографій Коцюбинського у народних строях, натомість — вишукані костюми і краватки. Навіть його вуса ставали предметом аналізування: він носив не традиційні в тодішньому народофільському середовищі "шевченківські" довгі вуса, а радше "мопасанівські", які вочевидь потребували спеціального пильного догляду. Уже зрілим автором, готуючи тексти до перевидання, соромився власних ранніх творів, невироблености форми і стилю. Послідовний перфекціоніст шліфував свої короткі новели знову і знову, добиваючись досконалости чи не в кожному слові.

Ця роздвоєність, нерішучість визначили також його особисте життя. Принаймні вибрати між родиною та коханням він так і не спромігся. Упродовж десятиліття письменник намагався примирити непримиренне й розривався між позірною вірністю нелюбленій дружині та відданістю своїй "Беатріче". Так Михайло Коцюбинський називав Олександру Аплаксіну.

Вони обидві — і Віра Дейша-Коцюбинська, і Аплаксіна — видаються таки непересічними жінками. Із майбутньою дружиною письменник познайомився у Києві на з’їзді української "Громади". Вона — випускниця Бестужевських курсів, мала сформовані ліві переконання. Перебувала під поліційним наглядом і навіть відбула кількамісячне ув’язнення за розповсюдження нелегальної літератури. Віра знала, чого хоче й не зважала на умовності. Скажімо, навіть її коротко стрижене, до плечей, волосся, як на тоді було чимось абсолютно викличним.

Але, як згадують мемуаристи, за якийсь час її романтичний ореол зблід у чоловікових очах, адже важко підтримувати його в усьому блиску, клопочучись про велику родину, дітей і домашнє господарство. Хоча прикметно, що про свої літературні справи Михайло Коцюбинський завжди більше писав дружині, аніж коханій. Подружжя влаштовувало вдома знамениті "літературні суботи", які відвідували, серед інших, Микола Вороний, Василь Елланський, Павло Тичина. Проте відчуження між ними все поглиблювалося. На відлуння родинних незгод, гіркоту розчарування натрапляємо в письменникових новелах. Щасливим їхній шлюб так і не став.

Поцілунок біля телефона

Олександра Аплаксіна із золотою медаллю закінчила чернігівську жіночу гімназію, була людиною російської культури й лише поступово склала високу ціну Коцюбинському-митцеві. Вона заробляла на життя приватними уроками, домоглася посади в земській установі, мусила сама утримувати родину.

Знайомство Коцюбинського й Аплаксіної припадає на 1902 рік. Йому — 38, їй — 22, і, здавалося б, не лише різниця у віці, але й взагалі все без винятку ставало на заваді їхньому шаленому коханню. Жили вони у провінційному, переважно одноповерховому, Чернігові, де неможливо було сховатися від сторонніх очей. Він мав дружину й четверо дітей, а вона опікувалася матір’ю. Щодня вони зустрічалися на службі у статистичному бюро.

Якось Олександру покликали до телефона, що стояв у віддаленому коридорі. Ніякого дзвінка не було, натомість Коцюбинський пристрасно поцілував дівчину, освідчившись у коханні. Ображена, вона вирвалась і втекла, на вибачливі записки не відповідала. Як знаємо з її спогадів, попри симпатію, Аплаксіна боялася довіритися почуттю старшого чоловіка: воно могло обернутися лише легковажною хвилевою примхою, а їй принести хіба що гірке розчарування. Але тут ішлося не про хвилеве захоплення.

На перше побачення закохані зважилися аж 3 січня 1906 року. Різдвяні свята, прегарні сніжні ландшафти, поцілунок (тепер уже не крадений і не здобутий обманом) — цю дату відзначали особливо вдячно. Ось Михайлове нагадування Олександрі, датоване квітнем 1906-го: "Сьогодні — стоденний ювілей нашого поцілунку". А в одному з попередніх листів до неї звучить тріумф задоволеної пристрасти. "Якою ж важкою видається така тривала розлука з тобою, та все ж я безмежно щасливий знаючи, що ти мене любиш, — писав Коцюбинський. — Це таке величезне, таке яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп’янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої чудові очі, любити тебе й віддати тобі своє серце нероздільно". 

Метеорологія проти любови

Далі почалися складнощі із повсякденною логістикою. Як налагодити листування? Адже все відбувалося на очах знудженої і зацікавленої конторної публіки, а за вікном — лише початок патріархального ХХ століття. Тому закохані випрацювали спеціальні ритуали, обирали відповідні обумовлені місця. Коли побачення не відбувалося, чоловік просто гуляв біля її будинку: така-от готовність обертати маленький факт на значущу подію. Забороненість плоду приваблює сильніше: "Навіщо ти лякаєш мене тим, що невдовзі всі дізнаються про наші побачення? Я цього не хочу. Це було би дуже неприємно". У цьому його твердженні — чи не інфантильне бажання відмежуватися від дійсности, сховати голову в пісок перед очевидною загрозою неуникненного скандалу. Скандалу, який за тих обставин непорівнянно болячіше вдаряв по жінці, аніж по чоловікові. Ну бо так влаштоване патріархальне суспільство, що в усіх моральних переступах винною була переважно жінка.

Із цих листів дуже багато можна дізнатися про погоду в благословенному Чернігові упродовж десятиліття. Ні, зовсім не тому, що їм ставало нудно чи не було цікавіших тем для обговорення. А тому, що кохання це, за визначенням, — безпритульне в буквальному сенсі слова. Зрідка вони могли провести час у неї вдома, коли родичі десь від’їжджали. Письменник був кіноманом, але коли й дивилися ті самі фільми, то лише нарізно. Їхні зустрічі — це зазвичай багатогодинні прогулянки десь на околицях, які були можливими лише тоді, коли не лив дощ і не розмокали немощені міські вулиці й узбіччя.

Тож дощ ставав нездоланною перешкодою для зустрічі, загрозою і Божою карою. "А сьогодні зранку я знову у відчаї. Якщо дощ завадить нашому побаченню — я не знаю, що зі мною станеться — так скучив за тобою. Серденько моє! Не зважай на погоду. Якщо вдень навіть дощитиме, то о 6 /… /дощу не буде, — приходь, моя радосте", — закликав Коцюбинський у листі, датованому осінню 1906 року. 

Так плекалося це високе почуття, дороге митцеві ще й тому, що ставало джерелом поетичного натхнення. Називаючи Олександру своєю прекрасною "Беатріче", він тим самим підносив її до статусу музи.

А ось уривок із її спогадів: "Зустрічалися ми з Михайлом Михайловичем звичайно на вулиці або влітку де-небудь за містом і дуже рідко у нас дома, коли нікого з наших не було. Час наших зустрічей був обмежений, бо Михайло Михайлович був дуже навантажений своєю роботою в статбюро, засіданнями, зборами тощо. Я так само часто працювала на вечірніх надурочних заняттях для приробітку. Нам не вистачало часу наговоритися, а бачити одне одного хотілося дедалі частіше і довше. Ми обоє страждали від цього, але я, як спокійніша, легше переносила ці незручності. Михайло Михайлович дуже від цього страждав. Але нічого видумати ми не могли".

Анонімний лист

Нескінченно так тривати не могло. Врешті 1907-го Віра отримала анонімного листа з розповіддю про роман її чоловіка. І в цьому епізоді знову виявилися його схильність до компромісу та брак рішучости. Щось було обіцяно, щось приховано, щось відкладено на невизначене майбутнє — і все зосталося так, як досі. Дружина нібито домоглася обіцянки не кидати сім’ї і обірвати "гріховні" стосунки. Родинні взаємини після того хто зна чи могли зоставатися безхмарними, але видимість примирення ніби всіх задовольнила.

Йому ж, як стверджував раз у раз, важливо, щоб обраниця його любила. Проте думаючи про ці взаємини, мусимо уявити, як почувалася дівчина. Якось Коцюбинська прийшла до Олександриної матері з погрозами обіцяючи, що не зупиниться навіть перед убивством. Ширилися плітки й пересуди. Майбутнє ставало загрозливо невизначеним.

Року 1907 Михайло Коцюбинський урешті зробив мляву спробу розв’язати проблему, написавши знайомому до Катеринослава підшукати йому роботу, щоб почати життя з нової сторінки. Але щось там не склалося, а докласти більше зусиль він уже не захотів. Волів знову не рубати вузлів, тільки ледь попускати тугі мотузочки. А в цьому випадку рятівною могла стати, треба думати, лише нагальна хірургія. Донька Михайла Коцюбинського — Ірина — згадувала, що діти тоді нібито нічого не знали про драму в родині, їх оберігали від травми. Аплаксіну ніхто не оберігав. Але попри всі урази, вона продовжувала любити й не хотіла поривати стосунків.

Далекі мандри

Чи не варто говорити, що письменник насправді втікає у хворобу, сподіваючись у клопотах про власне здоров’я забути про безвихідний любовний трикутник? Лікарі діагностували розладнані нерви, серцеві негаразди. Коцюбинський подовгу жив закордоном, однаково сумлінно описуючи і Олександрі, і Вірі щоденні враження й побутові клопоти. Відень, Венеція, Капрі, Помпеї, Атени, Сицилія — усе це описано майстерно та мальовниче.  

Дружині він розповідав про куплені дітям подарунки, знайдені неймовірної краси мушлі й інші морські дива. Олександрі — про дібрані для неї прикраси. Ось лист із дороги, з Відня, від 30 червня 1909 року: "Уже купив тобі годинника. Вибирав його знавець годинників у відомій крамниці. Має бути непоганим. На ланцюжок уже не вистачило грошей. Я надішлю тобі його посилкою (на адресу моїх листів до тебе), він буде в коробочці, накривку якої треба висунути до половини коробки й підняти вгору. Роби це обережно, щоби не упустити годинника". 

Він докладно писав їй про побачене. До прикладу, опис Мессіни, оберненого землетрусом на купи каміння міста, звучить як ескіз новели "Хвала життю". Інтригують екзотичними деталями й карпатські враження, які Коцюбинський виклав у листах із Криворівні. У них часом можна пізнати якісь мотиви із "Тіней забутих предків".

Усі листи з Капрі — переважно з якимись зворушливими дрібничками. То вкладено маленьку троянду, яку цілував автор листа, то листочок екзотичної рослини. Олександра також вкладала в конверти квіти.

Цвіт яблуні

Аплаксіна була свідома своєї ролі музи видатного митця. Просила писати листи українською, ставала пильною слухачкою тільки-но написаного. Особливо вразив її "Цвіт яблуні". Чи не пізнала в сюжеті якихось алюзій на їхнє становище? Адже це сповідь батька, який просить вибачення у дитини, яку відібрала безжальна хвороба. Сповідь, знову таки, оповідача, котрий свідомий свого роздвоєння, навіть протистояння двох "я", письменника та батька. Вона про роздвоєння знала не з чужих слів, мусила жити в такому стані роками.

Коли серцева хвороба Коцюбинського загострилася, близькі люди усвідомлювали його приреченість. Олександра того останнього року не мала змоги зустрічатися з коханим. Про його смерть вона дізналася від знайомих. На похороні трималася осторонь. І хоча Віра Устимівна заборонила брати будь-що в Аплаксіної, все ж Олександра передала вінок, який сама сплела… з яблуневого цвіту. Цвіту яблуні того трагічного квітня 1913 року… 

Їй зосталася пам’ять, листи. Жінка втрачала зір, а після травми, коли якось невдало впала, зовсім осліпла. Жила з сестрою у Чернігові, тихо й непомітно. Але коли аж у 1930-ті зайшла мова про видання епістолярію, Олександра Аплаксіна віддала листи публікаторам. Хотіла зберегти пам’ять про найдорожче. Їй судилося довге життя. Після оприлюднення листів про неї згадали, запрошували в музей Коцюбинського, директором якого тоді був брат письменника Хома Михайлович.

Михайлина Коцюбинська, племінниця письменника, згадувала, як читала Олександрі Іванівні новели Коцюбинського. Ця жінка гідно прийняла роль "Беатріче", яку їй запропонував великий художник. Перетривала все — і добре, і гірке — не зрадила свого великого кохання. І зосталася у нашій культурній пам’яті образом жертовним та світлим.