Виклики демобілізації: досвіди Великої Британії та України

Подібне та відмінне

"Одного дня — вірю, що невдовзі, — війна між Україною та Росією скінчиться, і військові переможної (маю надію) української армії повернуться до своїх домівок, як повернулись і британські солдати майже вісім десятиліть тому. Навіть попри те, що обставини цих двох демобілізацій, безумовно, різнитимуться у важливих аспектах, однак практичні й емоційні виклики, з якими зіткнуться ветерани та їхні родини, гадаю, істотно подібні. Тож цілком можливо, що читач у повоєнній Україні впізнає щось про себе або про тих, хто його оточує, в історії багаторічної давности, яку я розповів у цій книжці про іншу, далеку країну. І цілком можливо, що тоді він зможе допомогти другові, члену сім’ї чи, зрештою, і собі впоратися з такою самою важкою подорожжю із війни до миру", — зазначив Алан Олпорт у передмові до українського видання "Демобілізованих".

Ці слова виявилися слушними: запрошені гості — ветерани російсько-української війни — впізнавали історії про складність повернення з фронту додому. "Всі військовослужбовці так чи інакше є подібними, бо потрапили в схожі обставини", — зазначив Сашко Буль, майор, начальник пресслужби Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, музикант, письменник. Учасники розмови згадували свої емоції в перші дні повернення додому і труднощі, які виникали. Зокрема, очікування підтримки та прийняття з боку цивільних громадян, якої часто не було.

"Коли усвідомлюєш, що, в принципі, ти герой тільки для своєї дружини і мами, стає дуже складно. Починає з’являтися відчуття, що тебе недостатньо цінують, недостатньо дякують. Дуже важливо не зламатися в цей момент, не зациклюватися на самому ветеранстві, — говорить ветеран Андрій Жолоб, керівник Центру надання послуг учасникам бойових дій, лікар, музикант. — Коли визнати, що тепер твоя головна роль у житті — тато чи чоловік, а не ветеран, стає трохи легше".

Водночас українські ветерани наголошують: багато в чому досвід наших військових відрізняється від описаного в книжці. Чи не найбільшою складністю для британців став розрив сімей через тривалу розлуку. Під час Другої світової війни засоби зв’язку були обмежені, тож фронтовики практично не мали комунікації з домом. Рідні люди вимушено прожили порізно багато років. А мляві темпи демобілізації ще більше відтягували час зустрічі й посилювали хвилювання обох сторін.

Тепер же смартфони й інші технології уможливлюють для військових частий контакт із сім’єю та друзями. Це певною мірою зменшує розрив між тими, хто на війні, й тими, хто залишився вдома. "Я мав можливість за півтора кілометри від лінії бойового зіткнення робити англійську мову зі старшою донькою. Тому, коли повернувся додому, не було емоційного провалу через розлуку із сім’єю", — розповів Андрій Жолоб.

На відміну від військових часу Другої світової, в сучасних українських воїнів є ще й соціяльні мережі. Вони дають змогу бути в курсі подій, які відбуваються за тисячу кілометрів від фронту. Тому своєрідне розчарування подіями в тилу, згадане в книжці, у декого з наших військових відбувається ще на фронті. Сашко Буль наголошує, що це завдає воїнам неабиякого психологічного тиску.

"Між людьми з бойовим досвідом і людьми без нього — прірва"

Алан Олпорт пише, що після 1945 року в Британії масово розлучалися подружжя і руйнувалися сім’ї. Часто діти спілкувалися з татами лише під час відпусток і не мали досвіду їхньої присутности в щоденному житті. Чоловіки важко мирилися з тим, що за час війни їхні дружини зробили кар’єру. Дехто з колишніх воїнів так звик до військової ієрархічної структури й дисципліни, що не міг жити без неї вдома. Війна є великим і важким викликом для суспільства, але повоєнний час теж має немало випробувань.

У країні, де триває війна, до захисників заведено ставитися з повагою та пієтетом. Утім, попри патріотизм цивільних, із кожним місяцем світ військових і світ цивільних віддаляються. Суспільство навчилося "відсувати" вбік інформацію про війну й жити без неї. А військові та ветерани, своєю чергою, природно очікують розуміння і людяности від тих, кого захищають. "Тобі хочеться, щоб твій чин шанували. Але найважливіше — передовсім самому шанувати його. Коли ти свідомий: побратими цінують те, що ти був із ними, а ти — те, що вони були з тобою. Сьогодні слід визнати, що між людьми з бойовим досвідом і людьми без нього — прірва. Не треба уникати і боятися цього визнання, адже ми справді різні. Натомість і суспільство, і ветерани повинні йти одні одним назустріч, налагоджувати стосунки. По-іншому це не працює", — зауважив Андрій Жолоб.

Олександр Буль продовжує тему про взаємне зцілення цивільних і ветеранів. Ділиться враженнями про пошану до військових, яку відчув у американському суспільстві. Там існує культура повсюдних проявів вдячности і поваги до них. Воїнам дякують просто на вулицях, першими пропускають на посадку до літака, скрізь обслуговують поза чергою. Всі офіційні події починають із пригадування про чин американського війська. "Там на рівні прошивки є шанобливе ставлення до тих, хто пролив чи був готовий пролити кров за свою країну. Для американців повага до військових у таких вчинках звична. Тому через цю повсюдність ані цивільним, ані військовим не є дискомфортно", — додає він.

Звикання до тилових реалій

Учорашніх офісних працівників та підприємців війна перетворює на фахівців військової справи, звичних працювати в надлюдських умовах. Утім, буде хибно вважати, що новонабуті навички спростять процес повернення до колишньої праці. Учасники презентації розповідали про те, як ветерани повертаються на роботу. Незвичним після фронту є не лише темп і відносний спокій праці в тилу. Треба звикнути до цивільної економіки, коли після достойної платні у війську ветерани повертаються до колишніх місць праці й заробітків.

Не менш важливою темою є повернення до рідних. Автор книжки "Демобілізовані" приділив особливу увагу проблематиці сім’ї і того, що проживали дружини військових. Сашко Буль поділився власним досвідом: "Період на фронті є особливо важким і для тих, хто чекає тебе вдома. Поки я там браво козакував, їздячи в кузові пікапа, воював за українську землю в ґроні однодумців — веселих, завзятих хлопців, моя дружина дуже хвилювалася. Вона, мабуть, важче переживала цей час".

Ветерани зазначили, що в якомусь сенсі "Демобілізовані" є терапевтичною книжкою. Алан Олпорт не засуджує вчинків британців, не стигматизує жодної зі сторін конфліктів, що їх описав. Він констатує певні проблеми і намагається знайти рішення. І при цьому жартує. "Ти читаєш про жахливі речі й розумієш: треба шукати такий підхід, як у автора. Вдихнув-видихнув і намагаєшся розібратись. Сідати говорити, миритися. Стосунки між цивільними і військовими, між ветеранами й тими, хто не воював, — усе це нам доведеться склеювати і ліпити докупи".

Не проблеми, а можливості

Українське суспільство знайоме з труднощами демобілізації. Уже сьогодні хочемо підготуватися до викликів, які принесе завершення війни. "У війську ми зрозуміли, що, маючи хороший скотч і моток дроту, можна полагодити практично все. На шляху від війни до миру цим мотком скотчу і дроту будемо всі ми й наші комунікативні навички", — підсумовує Андрій Жолоб.

"Найбільше мені бракує в книжці розділу про відновлення суспільства разом із ветеранами, — поділився модератор розмови Юрко Вовкогон, ветеран, менеджер ветеранських та мистецьких проєктів YMCA Lviv. — Важливо позиціонувати ветеранів як потенційні можливості, а не проблеми. У нашому випадку саме вони — найактивніші, найсправедливіші, найдієвіші люди в суспільстві. Вони — наш потенціал для змін і розвитку. Цього розділу мені бракує. Але його можемо написати ми: своїми життями і послідовною працею".