Війна, про яку домовилися у Москві: Радянсько-польська війна 1939 року. Частина III

Спільна війна двох диктатур

Швидкоплинне радянське вторгнення поставило під контроль нової адміністрації величезні терени Польщі. Однак наприкінці вересня не всі відведені радянській стороні території були зайняті її військами. Вермахт контролював значну частину Люблінського та Варшавського воєводств, а також менші частини Львівського та Поліського воєводств. Продовжувалися запеклі бої за Львів та Брест.

У Бресті наступ 15 вересня 69-го та 86-го піхотних полків 20-ї моторизованої дивізії був зупинений на підходах до фортеці запеклим кулеметним опором. Повторна атака також не принесла результатів. Після цього вся артилерія і значна кількість піхоти з інших дивізій XIX корпусу була передана у розпорядження 20-ї моторизованої дивізії.

Нова атака відбулася 16 вересня. Щоправда, і вона фактично була придушена, що змусило німецьке керівництво перейти до облоги фортеці. Утім, у ніч на 17 вересня командувач оборони фортеці генерал Константин Плісовський наказав основному гарнізону відступити у напрямку містечка Кодень. Вранці батальйон 76-го піхотного полку наткнувся саме на ці сили. Проте окремі польські підрозділи продовжували чинити опір у фортеці.

Не менший супротив чинив польський гарнізон у Львові. 13 вересня до району Зимної Води підійшли передові частини групи підполковника Фердинанда Шернера. Частини 2-ї гірсько-піхотної дивізії подолали Карпати й дісталися до міста з півдня. Ці масштабні зіткнення продовжувалися в умовах радянського наступу, що віщував припинення німецьких дій та відхід німецьких військ до погодженої демаркаційної лінії.

О 2:00 німецькому послу в Москві Вернеру фон Шуленбургу повідомили про початок радянського наступу. У телеграмі № 372 Шуленбург повідомив про прохання Йосипа Сталіна простежити за тим, аби німецькі літаки більше не залітали на схід від лінії Білосток — Брест-Литовськ — Львів. До Білостока також мала прибути радянська комісія для встановлення другої демаркаційної лінії.

Через декілька годин начальник Генерального штабу сухопутних військ Вермахту (далі — OKH) Франц Гальдер зафіксував у щоденнику наказ зупинити наступ на лінії, визначеній населеними пунктами Сколе — Львів — Володимир — Брест-Литовськ — Білосток. Невдовзі цю лінію продовжили до німецького містечка Лик нині Елк.

У Білостоці німці та радянці узгодили другу демаркаційну лінію по рубежу: "Піса на південь від м. Йоганнесбург (Піш) — русло річки Нарев до Модліна — русло річки Вісла до Сандомира — Сан до Ярослава — розвилка доріг із Радома до Львова — Львів (для Німеччини) — шосе до Стрия та залізнична лінія до угорського кордону". Того ж дня було опубліковано німецько-радянське комюніке. У ньому, зокрема, зазначалося: "З метою запобігання будь-яких необґрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, які діють у Польщі, уряд СРСР та уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не мають на меті нічого, що суперечило б інтересам Німеччини або Радянського Союзу та духу й букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною та СРСР".

<p>Підполковник Матіас Кройтлер</p>

Узгоджене проходження другої демаркаційної лінії довели до відома командування частин 19 вересня. Того ж дня розпочалося переміщення військ на погоджений рубіж, однак із деякими особливостями. На думку OKH, першими мали бути відведені передові частини 4-ї армії, тоді як інші війська лише готувалися до відведення. Це пояснювалося як складною оперативною ситуацією в районах Модліна та Варшави, так і необхідністю евакуації трофеїв і значних запасів постачання військ на схід від Вісли. У подальшому німецька і радянська сторони активно координували свої дії. Зокрема, це відбувалося відповідно до підписаних 20 вересня та 2 жовтня протоколів про взаємне відведення військових частин за визначені лінії та погоджену передачу конкретних населених пунктів.

Виникали й конфліктні ситуації. Частини 137-го полку гірських єгерів 2-ї гірсько-піхотної дивізії підступали до Львова з півдня в рамках завдання з оточення міста. Водночас радянські танки полковника Фотченкова мали взяти під охорону залізничний міст біля Винників. Найімовірніше, німці інтерпретували радянські танки як польські. Про це свідчить підполковник Матіас Кройтлер: «"Алярм!" — пролунало раптом. Танкова атака перед Винниками! Ми припускали, що поляки іще раз наважаться на відчайдушний напад. І ось танки вже котяться у наш бік».

Німці відкрили вогонь із гармат Pak. Кройтлер зазначає, що бій тривав близько 30 хвилин. Водночас існує й інша версія, згідно з якою ініціаторами зіткнення стали радянські військовослужбовці. Так вони намагалися "дати зрозуміти німцям, що на територію, зайняту радянськими військами, вони не повинні заходити". Як далі зазначає капітан Єгоров, командир 218-го окремого розвідувального батальйону: "Вони відкрили вогонь по наших танках... Зайнявши вигідну позицію, танкісти зробили кілька залпів з гармат. Наш вогонь виявився відносно ефективним: замовкли дві батареї артилерії німців, що були висунуті на відкриту позицію, загинуло кілька десятків солдатів і офіцерів".

Найімовірніше, зіткнення стало наслідком проблем із розпізнаванням. На думку українського історика Михайла Слободянюка, радянські танки були схожі на аналогічні польські 10TP та 7TP. Спроби примітивного махання прапорцями чи подання сигналів німцям не дали результатів. Окрім цього, зіткнення відбувалося вночі. Версія про навмисний радянський прорив не підтверджується свідченнями Кройтлера.

Німецький військовий аташе в Москві генерал-лейтенант Ернст Кестрінг повідомив наркома оборони СРСР Климента Ворошилова про переговори з Йоахімом фон Ріббентропом щодо цього інциденту. Трохи пізніше маршал Семен Тимошенко доповів Ворошилову: "Вранці, ще о 4:00, наші частини — бронетанковий полк і кавалерійський полк — увійшли до міста Львова. У цей час німецьких військ у місті не було (кавалерійський полк до міста не входив, а залишився в укритті). Дві наші бронемашини, вислані зі Львова іншою дорогою назустріч нашим військам, раптово зазнали артилерійського обстрілу. Наші вирішили, що вогонь ведуть польські війська, і вогнем із 45-мм гармат та кулеметів підбили дві протитанкові гармати, убивши, за словами німців, одного офіцера та чотирьох солдатів".

Цей варіант подій підводить нас до висновку про взаємну помилкову ідентифікацію сил одна одної. Стрімкого погіршення відносин після цього інциденту не відбулося — навпаки, розпочалися переговори та було принесено вибачення. Того ж дня Гітлер навіть розпорядився відвести німецькі частини від Львова на 10 км на захід. Ворошилов лише звернув увагу Кестрінга на "неприпустимість таких інцидентів, так як це вигідно лише третій стороні".

Це був не єдиний такий випадок. Майже за 300 км на північ, біля містечка Відомля, німецькі війська протистояли польській кавалерії, що діяла з боку Біловезької Пущі. 21 вересня відбулося зіткнення з поляками біля Дмитровичів, ще далі на північ. Водночас розпізнавальні знаки було встановлено лише у східному напрямку — як було відомо командирові, радянські моторизовані частини рухалися на захід лише головними дорогами, які й були розташовані на схід від німецького підрозділу.

23 вересня о 16:00 з боку Кам’янця-Литовськогонині Кам’янець у напрямку Відомлі наблизилися два десятки вершників, які відкрили вогонь з рушниць по німецькій бронемашині. Цілком очікувано німці вирішили, що нападники — це польський підрозділ, який прибув із Біловезької Пущі, й відповіли кулеметним вогнем. Це не зупинило сутичку. Невдовзі радянська сторона застосувала легку гармату, на що німці відповіли вогнем із 2-см гармати KwK, здійснивши загалом 150 кулеметних і 20 гарматних пострілів. Проведене розслідування встановило, що танк, який з’явився незадовго до припинення вогню, був радянським. Пізніше радянська сторона принесла вибачення.

Польський історик Анджей Аксамитовський пише про подібний інцидент у районі містечка Гайнівка, а також про взаємні бомбардування та обстріли підрозділів, що здійснювали марш. Певна напруга спостерігалася й під час зустрічей на рівні офіцерів. Наприклад, у звіті розвідувального відділу штабу 3-ї армії Вермахту зазначається про конфліктні ситуації з радянськими політичними комісарами, які намагалися втручатися у військові справи, не будучи при цьому військовослужбовцями: "Комісар поводиться нахабно: місто Седльце нібито було розстріляне без жодної військової потреби; це суперечить обіцянці Гітлера Рузвельту вести бій лише проти військових об’єктів. Категоричне відхилення [закиду] офіцером зв’язку та відмова від будь-якої розмови з питань військово-політичного характеру". Або ж наступне: «Зіткнення з комісаром, який не має жодного уявлення про військові справи та вимагає негайного виведення військ, що стоять під Варшавою. При цьому нахабне запитання: "Що взагалі ще залишилося від Варшави?"»

Звісно, це були лише локальні епізоди. Водночас вони заперечують уявлення про "бездоганність" німецько-радянської координації. Чи можуть усі наведені випадки заперечити сам факт німецько-радянської координації? Найімовірніше, ні, оскільки обидві сторони мали чіткі політичні домовленості та лінії розмежування, підтримували постійні переговори тощо. Після цих інцидентів жодним чином не припинялося відведення військ чи узгодження демаркаційної лінії між сторонами. Однак, як свідчать документи, проблема полягала в недосконалості механізму цієї координації.

Обережне партнерство

На завершення згадаємо й про позитивні німецько-радянські зустрічі на рівні офіцерів. У розпорядженні істориків є чималий масив джерел: мемуарні свідчення, документи, відео- та фотоматеріали. Перш ніж звернутися до деяких із них, нагадаємо важливу деталь. 17 вересня 1939 року групи армій "Північ" і "Південь" отримали телеграму, що містила інструкції щодо взаємодії та організації зустрічей німецьких і радянських військовослужбовців на демаркаційній лінії. Зокрема, там був такий момент: "Німецька армія вітає радянські війська. Як солдати, ми висловлюємо бажання підтримувати добрі взаємини із солдатами Радянського Союзу, добрі товариські взаємини. Російський солдат завжди користувався в нас високою повагою. Це повинно залишатися чинним і надалі". Це повідомлення мало бути передане німецьким офіцером у письмовій або усній формі аж до рівня батальйону включно.

<p>Генерал танкових військ Гайнц Гудеріан</p>

Однією з найвідоміших таких німецько-радянських зустрічей, безперечно, залишається передача Бреста. Командир XIX армійського корпусу Гайнц Гудеріан так згадував про цю подію: "У день передачі міста росіянам прибув бригадний генерал Кривошеїн, танкіст, який володів французькою мовою, завдяки чому ми могли добре порозумітися. Те, що залишалося неврегульованим розпорядженнями Міністерства закордонних справ, тепер було безпосередньо узгоджено з росіянами, причому цілком задовільно. Усе майно вдалося вивезти, за винятком запасів, захоплених у поляків, які довелося залишити росіянам, оскільки їхнє транспортування за такий короткий час здійснити не вдалося. Прощальний парад та зміна прапорів у присутності генерала Кривошеїна поклали край нашому перебуванню в Брест-Литовську".

Комбриг Семен Кривошеїн описує ці події більш мальовничо: «О 16:00 я та генерал Гудеріан піднялися на високу трибуну. За піхотою пройшла моторизована артилерія, потім танки. На бриючому польоті пронеслося над трибуною 10 літаків. Гудеріан, показуючи на них, намагався перекрити шум моторів. "Німецькі аси! Колосально!" — кричав він. Я не стримався та також крикнув у відповідь: "У нас є краще!"»

Варто зауважити, що планування та факт передачі Бреста зафіксовані не лише в мемуарних свідченнях. В оперативному документі 19-го армійського корпусу від 21 вересня 1939 року зазначалося: "Берест, включно із цитаделлю, 22.9 о 15:00 буде урочисто передане шляхом проведення параду військ німецьких та радянсько-російських частин перед обома командувачами та шляхом обміну прапорами".

<p>Комбриг Семен Кривошеїн</p>

Як повідомляється у щоденнику Верховного командування Вермахту (OKW), у Бресті німці передали радянській стороні 11 тисяч польських військовополонених. У звіті групи армій "Північ" знаходимо таке пояснення: "Не вдалося евакуювати у Бресті 7 тисяч полонених, у Влодаві – 4 тисячі. Вони були передані росіянам".

Вочевидь, складнощі з евакуацією не тотожні дружній передачі. Найцинічнішим було й те, що на момент спільного параду радянського і німецького полків у Брестській фортеці продовжували чинити опір польські військовослужбовці 82-го піхотного полку під командуванням капітана Вацлава Радзішевського. Залишки батальйону відступили лише вночі 26 вересня.

На зустрічах із радянцями німці відзначали й дивні для себе речі. У звіті генерального командування XIX армійського корпусу зазначається, що "це спритні та здібні люди, які володіють певним рівнем освіти. Їхня поведінка була впевненою та самодостатньою, однак дуже стриманою". 

Майор Вальтер Нагель, перший офіцер Генерального штабу 206-ї піхотної дивізії, за наказом командування 4-ї армії вирушив з Білостока у напрямку містечка Ґрудек для встановлення зв’язку із радянцями. Діставшись Волковиська, він зазначив, що посередництво у місті перебрав полковий комісар Риков, "поведінка ділова, рішуча". Попри стриманість, солдати Червоної армії, як виявилося, не соромилися "зловтішатися становищем Англії" та "бути задоволеними приниженням Польщі". Однак найбільша стриманість спостерігалася "у розмовах про власну армію — жодних найменших даних".

21 вересня у Білостоці відбувся прийом радянської делегації, що складалася з полковника артилерії Семенова, полкового комісара Рикова та одного майора. Генерал піхоти Адольф Штраус дуже сердечно привітав радянських гостей. Однак і цього разу радянці майже зовсім не розголошували жодної інформації про себе. "Жодних даних про рос. штаби чи власну приналежність, письмових повноважень не показано; ім’я власного командувача армії на запитання знову приховано, лише після вказівки на підписаний ним листок це питання було зачеплено; загалом недовіра та стриманість, незважаючи на виражену теплість та доброзичливість німецького командувача армії", — зазначається у звіті Нагеля.

Така ситуація може бути пов’язана із загальною закритістю радянської системи та, можливо, контролем з боку політичних комісарів на місцях. Британський історик Лоренс Ріс пов’язує цю культуру закритості з особистим чинником Сталіна: "Сталін дуже добре усвідомлював небезпеку, яку становили контакти між радянськими громадянами та іноземцями. Його підозри перетворювалися на параною, коли йшлося про довіру до людини, яка побувала за інформації".

Варто не забувати й про ідеологічну партійну лінію, дотримання якої політичними комісарами було особливо показовим. Пропагандистське формулювання "захист життя й майна населення Західної України та Західної Білорусі" проголошувало цей "захист" саме від нацистів. Отож, чи були виправданими повідомлення німецьким офіцерам та генералам про розташування власних військ, штабів і навіть імена командирів?

У вже цитованому звіті розвідувального відділу штабу 3-ї армії Вермахту знаходимо пояснення: «Війська налаштовані цілком доброзичливо. Командири розкуті лише доти, доки не втручаються комісари. Страх перед відповідальністю та розголошенням військових "таємниць". Не називають ні власних імен, ні військових частин, до яких належать. Комісари підступні, хитрі. Політична лінія чітко простежується: Червона армія приходить як "визволитель" від німецьких військ, які безглуздо все зруйнували». (При цьому нічого не робиться, щоб допомогти "голодуючому" населенню. Наші зв’язківці ще ділилися хлібом, тоді як від росіян нічого не можна було отримати!)».

Для ілюстрації того, наскільки ідеологічний чинник впливав на сприйняття німецько-радянської взаємодії, наведу звіт уже відомого нам начальника Політичного управління РСЧА Лева Мехліса від 24 вересня. Він стверджував, що німецьке керівництво цілеспрямовано затримувало відхід із Дрогобича з метою "культурного пограбування" міста. Зі Стрия німці вивезли не менше шести ешелонів із борошном, 18 вагонів цукру, велику кількість зерна, автомобільних моторів і запасних частин, чоботи, шинелі та "інше добро". Подібні дії не підтверджуються доступними автору німецькими оперативними документами та спогадами гірських єгерів, які зазначали про спокійний відхід із міста.

Тим не менше, розділ Польщі та його подальше закріплення продовжувалися. Договором про дружбу та кордон, підписаним 28 вересня, Німеччина змістила майбутню лінію поділу польських земель на 150 км на схід. Зрештою було домовлено, що СРСР включить усю територію Литви до своєї "сфери впливу", натомість передавши Німеччині території на схід від тогочасної демаркаційної лінії включно з Люблінським воєводством та частиною Варшавського воєводства до Бугу. Радянсько-німецька прикордонна комісія продовжувала роботу й у жовтні 1939 року.

Висновки

Німецько-радянська координація чітко простежується як у дипломатичному, так і у військовому вимірах. Документи свідчать, що між двома сторонами відбувалося постійне взаємне інформування щодо термінів введення військ, конкретних ліній розмежування, стану польських збройних сил тощо. Німецький посол у Москві Вернер фон Шуленбург навіть розповів радянським представникам про долю трьох польських підводних човнів, які були інтерновані у Швеції та Естонії.

Радянська сторона повідомляла про результати мобілізації та організаційні проблеми, що виникали через швидкість німецького просування. Також відбувалося узгодження спільних заяв. Зокрема, наведене комюніке від 18 вересня 1939 року було особисто перероблене Йосипом Сталіним, адже "німецький текст занадто відверто викладав факти".

У військовому плані обидві сторони систематично координували дії на рівні посольств, за допомогою спільних конференцій і безпосередніх контактів між офіцерами. Хоча й виникали проблеми та непорозуміння, це не змінювало загальної ситуації. Дві армії аж ніяк не перебували в один час та в одному місці з метою протистояння одна одній.

Для населення Західної України та Західної Білорусі "визволення" поступово змінилося на окупацію. Активно розгортався радянський репресивний апарат, спрямований як проти польських офіцерів, жандармів та державних службовців, так і проти українських політичних діячів. Репресії супроводжувалися масштабними депортаціями. Після початку німецько-радянської війни близько 22 тисяч ув’язнених у в’язницях НКВС України були розстріляні. Водночас та частина Польщі, що звалася "Генеральною Губернією" та управлялася нацистами, перетворилася на майданчик для розгортання сумнозвісних "таборів смерті", серед яких Освенцим, Майданек, Треблінка, Белжець, Хелмно, Штуттгоф тощо.

У суспільній історичній пам’яті Польщі дата 17 вересня набула особливого значення. 2013 року польський Сейм встановив цю дату як "Всесвітній день сибіряка" пол. Światowy Dzień Sybiraka. "У цей день по всій Польщі згадують трагічну долю тисяч поляків, які опинилися під смертельною загрозою внаслідок радянського вторгнення на східні території Другої Речі Посполитої", — зазначається на офіційному сайті Сенату. Водночас проводилися урочистості біля варшавського Пам’ятника полеглим і вбитим на Сході. У 86-ту річницю радянського вторгнення заступник Прем’єр-міністра Владислав Косиняк-Камиш охарактеризував його як "удар ножем у спину".