Війна, про яку домовилися у Москві: Радянсько-польська війна 1939 року. Частина II

Вторгнення, яке треба було пояснити 

Поляки подавали події 17 вересня і подальші дні як збройну агресію, вторгнення чи новий поділ Польщі. Міністр закордонних справ країни Юзеф Бек згадував, що, коли зв’язався зі штаб-квартирою Верховного командування та отримав підтвердження радянського вторгнення то, "негайно дав розпорядження польським дипломатичним представництвам повідомити уряди держав, при яких вони були акредитовані, про те, що Радянський Союз вчинив акт агресії щодо Польщі".

З радянського боку ці події отримали кардинально інше тлумачення. Радянський дипломат Микола Новіков у своїх мемуарах зазначав: "Перед обличчям потенційної загрози радянський уряд не залишався пасивним. 17 вересня частини Червоної армії розпочали визвольний похід у Західну Білорусь і Західну Україну. Упродовж кількох днів значні території Західної Білорусі та Західної України опинилися під захистом Червоної армії. Таким чином, було створено додаткову перешкоду на шляху гітлерівських полчищ, що рвалися на схід".

Не менш показовою є позиція радянського посла у Лондоні Івана Майського: "За таких обставин вступ Червоної армії до східної частини Польщі 17 вересня 1939 р., тобто після припинення існування польської держави, був справжнім визволенням українців і білорусів, які проживали на цих територіях, від усіх жахів нацистського вторгнення. Водночас перед західними українцями та білорусами відкрилася можливість об’єднання із Радянською Україною та Радянською Білоруссю в єдине національне ціле, що фактично й відбулося наприкінці 1939 р."

Проте, як саме відбулася інтеграція цих подій в офіційний радянський наратив? 14 вересня 1939 року газета "Правда" опублікувала передову статтю "Про внутрішні причини воєнної поразки Польщі". У цій статті голова Верховної Ради РРСФР Андрій Жданов фактично виклав програмні ідеї радянської пропагандистської кампанії напередодні запланованого походу.

<p>Радянський посол у Великій Британії Іван Майський</p>

Центральною тезою статті стала військова поразка Польщі як наслідок провальної моделі багатонаціональної держави. Як зазначалося, з усього населення Польщі 40% становили національні меншини: українці, білоруси, євреї тощо: "Здавалося б, правлячі кола Польщі мали б налагодити з такими численними національними меншинами нормальні відносини, забезпечити їм національні права, надати хоча б адміністративну автономію, якщо не політичну, створити національні школи, культурні установи тощо... Однак польські правлячі кола виявилися неспроможними зрозуміти цю елементарну умову існування та життєздатності багатонаціональної держави й здійснити будь-які практичні кроки для її забезпечення", — зазначалося у статті.

Безперечно, польська національна політика на окупованих у 1920-х роках західноукраїнських та західнобілоруських землях мала негативний характер і деструктивний вплив на взаємини з польською більшістю. Вона супроводжувалася полонізацією, "осадництвом", поліційними та адміністративними репресіями тощо. Одним із прикладів такого підходу слугує сумнозвісна акція "Пацифікації" 1930 року. 

Водночас зведення усіх причин польської поразки лише до провальної національної політики є серйозним спрощенням. У Війську Польському служило щонайменше 106 тисяч українців, 8 тисяч із них загинули у боях під час німецького вторгнення, ще 15 тисяч були поранені. Вочевидь не всі ці солдати були патріотами Польської держави, що ілюструє приклад майора ВП Яківа Гальчевського. Він пішов на службу, аби отримати військовий вишкіл і підготувати потенційних українських офіцерів на випадок війни з СРСР. Водночас Гальчевський наголошував на систематичних утисках українців. Так само Павло Шандрук у своїх мемуарах згадував, що вступив до польської армії, "щоб навчатися".

Серед українців також траплялися випадки ухилення від служби та дезертирства. Проте службу й участь у боях такої кількості представників національної меншини важко назвати головною причиною поразки у війні. У наведеній статті жодним чином не згадуються співвідношення німецьких і польських збройних сил, їхня взаємодія, прийняті обома сторонами стратегії, їхня реалізація і політичні розрахунки, що може підкреслювати її пропагандистський характер. 

Основні положення статті Андрія Жданова були використані в ноті Молотова польському послу в Москві Вацлаву Гжибовському та радіозверненні радянського наркома закордонних справ 17 вересня 1939 року з приводу переходу частинами РСЧА польського кордону. Водночас у цих матеріалах простежується важливе протиставлення Польщі та СРСР.

Газетна стаття і радіозвернення Молотова мали впровадити у громадську свідомість думку, що вторгнення до Польщі є не захопленням чужих земель, а місією "визволення" братніх народів, а також повернення споконвічних (тобто російських) територій. Останнє твердження особливо добре зафіксоване у невеличкій брошурі "Західна Україна", виданій того ж року Державним видавництвом політичної літератури: "Західна Україна — Галицька земля та Волинь — була споконвічною російською землею, здавна заселеною росіянами та українцями. У IX–XI століттях вона входила до складу Київської держави. Як відомо, саме в цей період формувалися великоросійський, український і білоруський народи, гартувалася могутність великого російського народу". 

Радянська пропагандистська конструкція "братні народи" спиралася на бінарну модель "свій — чужий", або ж "поганий – хороший". У другому випадку властивостями "поганих" наділялися польські "буржуазні кола", які здійснювали експлуатацію "трудящих мас". Слід зазначити, що польський народ не оголошувався повністю "чужим" чи "поганим" — ця дефініція, на думку російського історика Є. П. Максименка, застосовувалася до незаможних класів. 

Водночас завершувалися приготування дипломатичного виправдання "польського походу". В’ячеслав Молотов створив чернетку особистої ноти польському послу. У ній він виклав не лише оцінку перебігу і результатів польсько-німецької війни, але й повідомив про припинення дії радянсько-польських договорів. Фактично це означало порушення міжнародного права. Не звертатимуся детально до цієї теми, лише нагадаю, що серед двосторонніх угод радянською стороною було порушено продовжений пакт про ненапад та Ризький договір 1921 року.

Розмова з послом Гжибовським

17 вересня 1939 року о 2:00 у кімнаті польського посла Вацлава Гжибовського задзвонив телефон. Дзвонили з секретаріату заступника народного комісара, повідомили, що бажають передати важливу заяву радянського уряду. Посла попросили прибути через годину. "Я був готовий до поганих новин, але ті, що на мене чекали, виявилися ще гіршими", —розповідав Гжибовський. У секретаріаті на посла вже очікував заступник народного комісара Володимир Потьомкін. 

<p>Посол Польщі у Москві Вацлав Гжибовський</p>

Гжибовський прибув до секретаріату о 03:00, йому одразу зачитали вголос особисту ноту В’ячеслава Молотова. Зі службового щоденника Володимира Потьомкіна у деталях можна дізнатися про демарш польського посла: "Посол, схвильований і з труднощами добираючи слова, дав мені зрозуміти, що не може прийняти передану йому ноту. Він заперечує оцінку військово-політичного становища Польщі, викладену в ноті. Посол вважає, що польсько-німецька війна лише розпочинається, і що говорити про розпад Польської держави не можна. Основні сили польської армії зосереджені та готуються до рішучого опору німецьким військам. За таких обставин перехід Червоною армією польського кордону є нічим не спровокованим нападом на республіку".

Спочатку Гжибовський відмовився передавати ноту Молотова польському уряду. "Якщо воно [вторгнення] відбудеться, це буде означати четвертий поділ і знищення Польщі", — вигукував він. Врешті посол пом’якшав і пристав на пропозицію. 

Через два дні посол знову зустрівся з Потьомкіним, щоб обговорити евакуацію персоналу польських консульств у Ленінграді, Мінську та Києві. Першочергово приблизно 116 осіб мали прибути до Києва, а звідти вирушити до Румунії. Сам Гжибовський також мав дістатися до столиці УРСР, де на нього вже очікувала родина. Про подальшу долю посла Потьомкін сказав, що його "безперечно очікує доля емігранта. Гжибовського, за його словами, найбільше тривожить доля його матері та невиліковно хворого сина, що залишилися у Варшаві".

Евакуація польських представників відбувалася далеко не безперешкодно. 49-річного генерального консула в Києві Єжи Матусинського затримали за вказівкою Микити Хрущова. Згодом його доставили до в’язниці на Луб’янці, де й розстріляли. 

Вторгнення

Близько 5:00 за московським часом підрозділи РСЧА та прикордонних військ НКВС перетнули кордон Польської республіки. Розпочалася ліквідація польських прикордонних застав. Наприклад, у районі Острочанка — Устя — Франкопіль знищено три застави, що обернулося для "червоних" двома вбитими та п’ятьма пораненими.

У перші години захоплено прикордонні містечка Корець, Межиричі, Підволочиськ, Острог тощо. В останньому після нетривалого спротиву взято в полон 40 поляків. Як доносив начальник Політичного управління РСЧА Лев Мехліс, противник чинив супротив. В Гусятині поляки влаштували стрілянину по ескадронах 153-го кавалерійського полку: "З комдивом Рябишевим ми бачили, як з панського дому стріляли по наших, як падали вбитими та пораненими наші бійці".

До цих свідчень треба ставитися критично. У тій же доповіді зазначається, що "Українські солдати як-не-як билися з німцями, з нами битися не воліють й розбігаються частково по домівках або переходять на нашу сторону зі зброєю". Як виявилося, у "панському домі", з якого вели вогонь по Гусятині, перебувало до 15 офіцерів. Схоже, Мехліс дотримувався ідеологічної лінії, відповідно до якої опір був продуктом польських "буржуазних офіцерів", але не українських та білоруських робітників і селян. Визначення "польські офіцери" зустрічатиметься ще в багатьох звітах і спогадах. 

Захоплення прикордонних містечок відкрило частинам РСЧА шлях до головних міст Галичини. Вони продовжили наступ у напрямках Станіславова, Тернополя і Львова, не зустрічаючи особливого спротиву.

На західнобілоруських землях наступ відбувався не менш успішно. До 11:00 ліквідовано застави в населених пунктах Параф’янове та Раково, взято у полон 17 офіцерів і 141 рядового KOP. Південніше війська 4-ї армії під командуванням Василя Чуйкова захопили міста Несвіж та Клецьк, продовживши рухатися головною трасою до Барановичів. Червона армія втратила тут 13 убитих прикордонників і ще 40 поранених.

Із цього коротенького огляду першого дня радянського вторгнення можна дійти цікавого висновку. Сили KOP чинили інтенсивний спротив як на українському, так і на білоруському напрямках, тоді як радянські документи майже не фіксують опору з боку військових частин. Поясненням такого контрасту слугує наказ головнокомандувача ВП Едварда Ридз-Сміглого: "Не воювати з совєтами, за винятком випадків їхнього [нападу] або спроб роззброїти наші частини". Польським частинам було наказано прямувати до "Румунії та Угорщини найкоротшими шляхами", а щодо проходу через територію, зайняту радянцями, — "вести з ними переговори".

<p>Головнокомандувач Війська Польського Едвард Ридз-Смігли</p>

Польське керівництво прагнуло вивести вцілілі частини ВП до Румунії та Угорщини, а потім перекинути їх до Франції. Ще 13 вересня 1939 року командувач групи "Південь" генерал Казімеж Сосновський отримав наказ забезпечити охорону укріплень на річках Дністер і Стрий, що "забезпечували нам можливість користуватися сполученням з Румунією". Однак цей наказ, як оцінює британський історик Олександр Гілл, "схоже, дійшов принаймні до частини підрозділів польської армії". У радянській мемуаристиці та спогадах можна віднайти чимало свідчень про інтенсивність польського опору. Наприклад, Василій Кірдякін, молодший командир 229-го корпусного артилерійського полку великої потужності, зазначав, що його батарея розгорталася декілька разів, однак лише одного разу відкривала вогонь і сама не потрапляла під ворожий обстріл. Іван Маслов, танкіст 139-го окремого танкового батальйону 25-ї танкової бригади, стверджував, що в Польщі не відбулося "жодних значних боїв", хоча він особисто був свідком і учасником "відбиття атаки польської кавалерії". Ймовірно, це було нетривале зіткнення.

Командувач армії 1-го рангу Григорій Кулик у доповіді Сталіну, Молотову та Ворошилову охарактеризував перші дні операції: "Після переходу Червоної армії в наступ польська армія була настільки деморалізована, що практично не чинила опору, за винятком окремих невеликих осередків опору прикордонних військ, осадників і відступаючих частин під керівництвом верховного командування".

Існує чимало матеріалів, що дають змогу стверджувати й про опір з боку нерегулярних формувань, передусім жандармерії. 17 вересня частини РСЧА увійшли до Тернополя. Наступного дня близько 18:00 прибули частини прикордонних військ НКВС. До настання темряви захоплено головні урядові будівлі міста, виставлено охорону, зібрано велику кількість зброї та боєприпасів, взято декілька тисяч полонених. Згодом прибула залишкова частина прикордонних військ НКВС на чолі з майором Макаровим. Невдовзі розпочалася стрілянина з дахів та вікон будівель. Бійці РСЧА, що перебували неподалік, відкрили вогонь у відповідь. Невідомі особи також скинули декілька гранат. Стрілянина тривала всю ніч та відновлювалася й 19 вересня. Майбутній маршал артилерії Яков Григорович Яковлєв зазначав: "У цей час його [Голікова] передові частини вже наближалися до Тернополя, де зіткнулися з вогнем окремих груп польських жандармів, які засіли в костелах і на горищах будинків".

Ще один епізод розгорнувся на 450 кілометрів північніше, у Новогрудку. Начальник артилерії РСЧА Микола Воронов згадував, що переодягнені у цивільне поліцейські та жандарми обстріляли одну з радянських колон і закидали гранатами деякі установи.

Частини KOP та начебто окремі армійські підрозділи чинили помітний опір і в глибині країни. Колишній командир 52-ї стрілецької дивізії РСЧА Іван Русіянов у своїх мемуарах зазначав про супротив "окремих груп розгромлених військ Пілсудського" та про сутички у районах Несвіжа, Пінська, Кобрина, Брест-Литовська. 

Біля Шацька перебував кавалерійський ескадрон КОР "Бистриці". 28 вересня він обстріляв 411-й танковий батальйон 52-ї стрілецької дивізії. 81 військовослужбовець загинув, 184 були поранені, було втрачено п’ять танків Т-26 і два Т-38, два тягачі та три протитанкові гармати. Російський історик Михайло Мельтюхов відзначав як проблему управління військами, що полягала у відсутності зв’язку між підрозділами дивізії в умовах болотистої місцевості, так і надмірну самовпевненість. Іван Русіянов згадував: "Біля Шацька по нас відкрили вогонь із лісу. Я був поранений осколком у ліву руку. Я впав з коня і втратив свідомість. Однак швидко прийшов до тями. Ординарець як міг перев’язав мені руку, після чого я продовжив керувати підрозділами дивізії до ранку". 

Серйозні зіткнення відбувалися у районах Гродна і Львова. У першому випадку 20–22 вересня радянське угруповання з 50 танків 27-ї танкової бригади увійшло до міста без підтримки піхоти. За даними польського історика Галіка Коханського, Гродно обороняли підрозділи "армії" та "кілька десятків скаутів". Скаути "кидалися між танками, жбурляючи пляшки з запальною сумішшю". Так вдалося знищити 10 танків. Решта відступила за річку Німан, що протікає повз місто. Олександр Гілл наводить дані про загибель 57 радянських військовослужбовців та поранення ще 159. Було поховано 644 польських військовослужбовців, 1543 потрапили в полон. РСЧА дісталися 514 гвинтівок, 50 револьверів, 146 кулеметів, одна зенітна гармата й один міномет. 

До Львова ввечері 18 вересня вирушили 218-й окремий розвідувальний батальйон і передовий загін 2-го кавалерійського корпусу 5-ї кавалерійської дивізії комбрига Якова Шарабрука. Дорогою 218-й батальйон зупинявся для роззброєння польських підрозділів у Єзерній, Зборові й Золочеві, а також для прийняття за описом усіх цінностей, валют і ключів від банків у цих містах. Польський генерал Владислав Лянґнер попередив гарнізон східної ділянки оборони про можливість нічного удару по місту. Танки полковника Фотченкова в'їхали до Львова 19 вересня о 2:00 після майже 145 км маршу. Помічник начальника штабу 218-го окремого розвідувального батальйону Петро Бобров згадував, що "дорогою до Винників рота старшого лейтенанта Чуфарова знищила дві барикади, на кожній з яких було по одній 75-мм гарматі Війська Польського".

Невдовзі польське керівництво здалося. Петро Бобров згадував, що 22 вересня вони прибули на Левандівку, де роззброїли гарнізон польських військ. Однак далі він зазначає: "На окремих ділянках польські офіцери чинили супротив, стріляючи з кулемета по наших танках і бронемашинах, але істотного впливу на хід визволення [міста] їхні дії не мають". Цей фрагмент, імовірно, також є прикладом ідеологічної заангажованості деяких радянських командирів. Є дані про те, що за результатами успішних сутичок КОР із Червоною армією було захоплено накази, у яких такі підрозділи КОР називалися "загонами польських офіцерів". Можливо, частина нерегулярних дій, що описувалася в радянській мемуаристиці як дії "польських офіцерів" чи "жандармів", насправді здійснювалася цивільними особами. Наприклад, містяни організовувалися у підрозділи міліції Цивільної гвардії (пол. Straż Obywatelska). В інших місцях Цивільну гвардію формували з "патріотично налаштованих польських громадян — так званих осадників у сільській місцевості", а також з "дрібних чиновників", — зазначає Ян Томаш-Ґросс.

Отож, у статті було наведено найбільш відомі та інтенсивні випадки польсько-радянських бойових зіткнень. На інших ділянках просування відбувалося доволі безперешкодно. Увечері 18 вересня частини РСЧА захопили Рокитне, увійшли до Сарненського вузла. Наступного дня під їхнім контролем опинилися міста Костопіль, Броди, Сокаль, Кобрин та Вільно.

Офіцер резерву ВП Леон Кукульський згадував, що 17 вересня до Вільно надходили тривожні новини про наближення радянських військ. Невдовзі майор Геніш це підтвердив, зазначивши про необхідність перейти литовський кордон, аби потрапити до Франції або Британії: «Усю ніч ми вкрай схвильовано очікували появи радянських військ, оскільки Геніш, колишній офіцер 1-ї бригади легіонів, увесь час "пророкував", що ось-ось до Вільно увійдуть "більшовики", а якщо вони захоплять нас, то найбільше мститимуться офіцерам і напевно змусять нас викопати собі могилу».

Наступного ранку, зібравши все майно, він у складі великої колони вирушив у напрямку Литви. По дорозі бачив велосипеди, мотоцикли та кілька рот поліції. Він іронічно підмітив: «Дивно, ще недавно ми кричали: "Веди, вождю, на Ковно!" — а тепер просимо їх про милість». Утім, з литовською стороною вдалося домовитися — 19 вересня "рештки" війська перейшли прикордонний стовп біля містечка Вієвіс і були інтерновані.

Так завершилася доля частини польських військовослужбовців. За радянськими даними, у Литві було інтерновано близько 12 тисяч польських солдатів і офіцерів. Водночас чимало поляків було інтерновано й у Румунії. За даними тамтешнього Генерального штабу, станом на 3 жовтня 1939 року загальна кількість військовослужбовців, включно з чиновниками, становила 22 207 осіб.

Війна з Польщею обернулася для радянської сторони 852 загиблими або померлими під час евакуації з поля бою та 144 зниклими безвісти. Також 2002 військовослужбовці були поранені. Загальна кількість убитих і поранених перевищила 3000 осіб. Польська сторона, за даними оперативного зведення РСЧА, втратила лише полоненими близько 60 тисяч солдатів та офіцерів. Чи можна радянські втрати оцінювати як серйозні? Найімовірніше, так. Польський опір був нерегулярним та фрагментованим. Однак там, де він проявився, це завдало чималої шкоди противникам.