Війна, про яку домовилися у Москві: Радянсько-польська війна 1939 року. Частина І

Два слова про німецько-радянський пакт

23 серпня 1939 року стало для багатьох несподіваним дипломатичним зламом. Нацистська Німеччина та Радянський Союз, які були ідеологічними противниками та роками проводили відповідні дискредитаційні кампанії у пресі, раптом узялися за нормалізацію відносин. Того дня в особистому автомобілі Сталіна, що під’їжджав до Кремля перебував незвичний гість — міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп.

У Кремлі на німецьких гостей вже чекали народний комісар закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов та радянський лідер Йосип Сталін. Переговори відбувалися доволі невимушено та з долею гумору. Домовленості, досягнуті під час цих переговорів, мали трагічні наслідки для тих держав Європи, що були віднесені до тої чи іншої "сфери інтересів". 

Йоахім фон Ріббентроп заявив радянським представникам, що Адольф Гітлер визнає східну частину Польщі, Бессарабію, Фінляндію, а також Естонію та Латвію до річки Даугаванім. Düna частиною "радянської сфери впливу". На це Сталін заперечив зазначаючи, що вся територія Латвії має стати підконтрольною СРСР. Не маючи повноважень на прийняття такого рішення, Ріббентроп зателефонував до Бергхофа, де знаходилася резиденція Гітлера. Після консультації з німецьким лідером уся територія Латвії була визнана "радянською сферою впливів".

Таємний додатковий протокол, яким закріпили результати переговорів, містив таке положення щодо Польщі: "У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської Держави, межа сфер інтересів Німеччини та СРСР приблизно проходитиме по лінії річок Нарев, Вісла та Сян. Питання про те, чи відповідає обопільним інтересам збереження незалежності Польської Держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з’ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку. У будь-якому разі обидва Уряди вирішуватимуть це питання в порядку дружньої обопільної згоди". Хоча цей протокол був таємним, після війни його оприлюднили на підставі фотокопій, знайдених у німецьких архівах. Фотокопії тривалий час зберігали у німецькому мікрофільміNazi-Soviet Relations 1939–1941. 

У СРСР цей протокол як "вихідну домовленість" до чергового поділу Польщі наполегливо замовчували протягом десятиліть. У своїх мемуарах радянський лідер Микита Хрущов зізнавався: "Ми уклали з німцями пакт про ненапад, то, думаю, абсолютна більшість членів партії сприймала це як тактичний крок. Це було правильне розуміння, хоча відкрито ми про це говорити не могли й не говорили. Навіть на партійних зборах про це не говорили. Багато людей не могли допустити, що у нас, у комуністів, чиї ідеї протилежні фашистським, можуть бути якісь домовленості, хоча б щодо можливості мирного співіснування, з Гітлером. З німцями взагалі — так, але з Гітлером подібне було неможливим".

Польський історик Кароль Лішевський охарактеризував радянські мотиви як "побоювання міжнародної втрати обличчя". Утім, уже в похилому віці В’ячеслав Молотов під час розмов із радянським письменником Феліксом Чуєвим вперто заперечував існування секретного протоколу: "На мою думку, навмисно поширюють чутки, щоб якось, так би мовити, підмочити [репутацію]. На мою думку, тут усе-таки все цілком чисто, і нічого схожого на таку угоду не могло бути. Я стояв до цього дуже близько, фактично займався цією справою, тому можу твердо сказати, що це, безумовно вигадка".

Таку позицію Молотова можна пояснити по-різному. Наприклад через людський фактор, адже пам’ять за 44 роки з моменту цих подій дійсно могла дати похибку. Однак важко збагнути, яким чином людина, чиї підписи стоять на німецькому та радянському варіантах таємного протоколу могла просто "забути" про ці події. Ймовірно Молотов міг продовжувати дотримуватися політичної цензури, адже політичний курс "гласності" ще не був проголошений у 1983 році. 

З іншого боку, аргументи на користь існування подібного протоколу чи домовленості можна звести до простих логічних питань. Яким чином Німеччина сприйняла вторгнення більше ніж півмільйона радянських солдат до Східної Польщі без найменшого протесту? Чому передавала радянській стороні польські міста та об’єкти, що були здобуті "німецькою кров’ю"? До них можна віднести Львів, Ломжу, Брест чи нафтові родовища Борислава. Як сторони координували свої дії щодо проведення та дотримання демаркаційної лінії? Без існування подібної домовленості важко пояснити настільки логічну, послідовну та брутальну радянську експансію у 1939–1940 роках. 

Визнання прийшло наприкінці радянської епохи. Постановою З’їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року № 979-1 офіційно визнали існування цього документа. "Оригінал протоколу не виявлено ні в радянських, ні в зарубіжних архівах. Водночас графологічна, фототехнічна та лексична експертизи копій, карт і інших документів, а також відповідність наступних подій змісту протоколу підтверджують факт його підписання та існування", — зазначається у постанові.

Тепер у розпорядженні дослідників є як фотокопія, так і віднайдений оригінал, що зберігається в Архіві зовнішньої політики Російської Федерації.

Вереснева катастрофа 

Ранок 1 вересня 1939 року штовхнув Польщу та світ у вир Другої світової війни. О 4:45 німецький броненосець "Schleswig-Holstein" відкрив вогонь по польському військовому складу на півострові Вестерплатте у Данцигунині Гданськ. Водночас частини СС розпочали атаку на польських працівників поштового відділення, які чинили запеклий опір.

Німецькі сили поділялися на групи армій "Південь" та "Північ" під командуванням генерал-полковника Герда фон Рундштедта та генерал-полковника Федора фон Бока. Разом до складу обох армійських груп входили п'ять польових армій: 14-та, 10-та, 8-ма, 4-та та 3-тя армії. Військово-повітряні сили були представлені у двох потужних повітряних флотах під командуванням генералів авіації Александра Лера та Альберта Кессельрінга. Німці перетнули польські кордони у Померанії, Сілезії, Східній Пруссії та Словаччині та рушили у напрямках Бромберганині Бидгощ, Лодзі, Кракова, Модліна та Варшави. На півдні до них приєдналися й словацькі війська. 

За словами польського історика Галіка Коханського: "У Польщі початок війни ні для кого не став несподіванкою, і багато хто зустрів його з піднесенням, очікуючи швидкої та легкої перемоги". Це спостереження узгоджується з цікавими еґо-джерелами, серед яких спогади майора Війська Польського Яківа Гальчевського. Він був командиром багатьох польських підрозділів, однак перед початком війни очолив батальйон "Бродниця" полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії. "Немає найменшого сумніву, — відповідає старшина, — протягом трьох тижнів займемо Берлін. Німці є голодні, зле озброєні, зле вишколені. Саме головне, не забувайте, хлопці, що за нами, Польщею, стоять муром найбільші світові потуги — Англія і Франція!", — писав Гальчевський.

Проте подібні вельми оптимістичні настрої різко контрастували з реаліями німецького наступу. У перші десять днів Польської кампанії німецькі війська подолали значну частину польської прикордонної оборони та підступили до Варшави. У тісній координації з сухопутними силами Люфтваффе завдавало інтенсивних авіаційних ударів по польських містах та колонах біженців.

Бомбардувань зазнали не лише Варшава, Демблін і Сандомир, але й значна частина міст Східної Польщі. Столиця Галичини та важливий комунікаційний центр Львів зазнав удару вранці 1 вересня. Згідно із фрагментом щоденника генерала Владислава Лянґнера, об 11:00 місто атакували три німецькі ескадри. Бомбардування охопило аеродром і район Головного вокзалу. На аеродромі загинули чотири особи, кілька поранено. Натомість у районі Головного вокзалу, алеї Фоша та вулиці Городоцькій було поранено близько 180 цивільних осіб. 

Як зазначає польський історик Кароль Кубіцький, бомбардування Львова тривали до 18 вересня, а за деякими дослідженнями й до 20 вересня. Окрім Львова активно бомбардували Стрий, Станіславівнині Івано-Франківськ Брест, Барановичі, Вільнонині Вільнюс, Холм, Гродно, Фрампіль, Люблін, Тернопіль, Сарни, Яворів та інші міста.

Отож для поляків війна була позбавлена будь-якого романтизму і виявилася повною катастрофою. Частини польських армій "Лодзь" та "Помор'я", які здійснювали контрнаступ на річці Бзурі, потрапили в оточення, так як і підрозділи армії "Краків" під Томашувом-Любельським.

У Москві німецький посол Вернер фон Шуленбург хвалився знищенням 11 польських дивізій на захід від Вісли та оточенням 7–8 дивізій на захід від Варшави. У своєму повідомленні Шуленбург також повідомив про стан польських військ на річці Сян та можливості розгортання на кордоні з СРСР слабких частин 4–5 польських дивізій.

Від очікування до інтервенції

Успіхи німецької армії були, безперечно, вражаючими. Однак коли німці вже вели жорстокі бої за Варшаву та Львів, радянська армія ще не перейшла у наступ. Совєти, вочевидь, не квапилися з вторгненням, хоча й розуміли неминучість рішучих дій. У відповідь на запит Йоахіма фон Ріббентропа щодо можливих термінів введення частин Робітничо-Селянської Червоної Армії (далі – РСЧА) до Польщі, 5 вересня В’ячеслав Молотов відповів: "Обов’язково прийдеться... почати конкретні дії. Однак, ми вважаємо, що цей момент поки що не дозрів".

Доволі показовим є пошук совєтами політичного обґрунтування вторгнення до Польщі. 10 вересня Вернер фон Шуленбург телеграфував у Берлін про результати зустрічі з Молотовим. "Потім Молотов перейшов до політичного аспекту питання — повідомляв Шуленбург, — і заявив, що радянський уряд мав намір скористатися подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розпадається на частини, а відтак Радянський Союз змушений прийти на допомогу українцям і білорусам, яким "загрожує" Німеччина. Такий привід мав представити інтервенцію Радянського Союзу як сприятливу в очах широких народних мас і дати СРСР можливість не виглядати агресором".

Це була не єдина складова радянського політичного обґрунтування. Через чотири дні Шуленбург знову зустрівся з Молотовим й отримав прохання надати інформацію щодо приблизних термінів падіння Варшави. Без капітуляції Варшави радянській стороні було важко покликатися на "розпад та припинення існування Польщі". Водночас радянське вторгнення розпочалося та відбувалося в умовах супротиву міста німецькому Вермахту.

Для радянської сторони було важливим обґрунтувати інтервенцію до Польщі, зокрема через побоювання дипломатичних наслідків. Однак доволі сумнівною видається можливість вступу у війну проти СРСР Франції та Великої Британії. 

Британці не були зобов’язані "автоматично" оголошувати війну будь-якому порушнику кордонів Польщі. У секретному протоколі до польсько-британського пакту про взаємодопомогу під "європейською державою", що могла розпочати війну, розумілася Німеччина. У разі вторгнення іншої держави контакти між обома сторонами обмежувалися лише консультаціями. З французького боку зобов’язання так само обмежувалися німецькою агресією.

<p>Едвард Вуд, 1-й граф Галіфакс. 1944 рік</p>

Слід виокремити й мотиви та погляди союзників щодо можливого вступу у війну проти СРСР. Для оцінки можливої реакції Заходу звернімося до іншого радянського вторгнення.  Коли два місяці по тому совєти вдерлися до сусідньої Фінляндії, у Лондоні перед союзниками постало питання військової допомоги фінам, хоча й вмотивоване воно було цілями дещо ближчими до британських берегів. Так чи інакше, більшість планів союзників залишилася планами та відверто гучними пропозиціями. Відповідь у тому, що, ймовірно, ні французи, ні британці не мали тих сил, які б дозволили одночасно протистояти Гітлеру та Сталіну. Під час бесіди з американським послом у Лондоні Джозефом Кеннеді британський міністр закордонних справ Едвард Галіфакс казав: "Британці вважали не розумним тоді ображати Росію, і можливо схилити її до активної участі у війні за Німеччини оскільки існував шанс зірвати російсько-німецьке зближення". Якщо ж британці не були готові погодитися на французьку пропозицію знищити нафтові родовища Баку та Грозного у 1940 році, то яким чином були готові протистояти СРСР у 1939-му?  

Наскільки оголошення війни СРСР зблизило б його із Німеччиною — тема окремого дослідження. Однак варто нагадати доволі важливу телеграму посла США у Москві Лоренса Штейнгардта, у якій подібне оголошення війни визнавалося контрпродуктивним для союзників: "Французьке та британське посольства тут рекомендують своїм відповідним урядам не оголошувати війну Радянському Союзу та не розривати з ним дипломатичних відносин у зв’язку з агресією проти Польщі, виходячи з того, що такі дії могли б лише принести користь Німеччині, не надавши допомоги Польщі... більш дієві заходи проти Радянського Союзу, які стали б можливими в умовах стану війни, були б більш ніж нівельовані небезпекою спровокувати повну військову та економічну співпрацю між Німеччиною і Росією".

Більше того, як демонструють деякі его-джерела, войовничі настрої не були домінантними серед британського керівництва. Сер Александр Кадоґан із Міністерства закордонних справ писав у своєму щоденнику: "Ми не знаємо, що замишляють росіяни — ми не хочемо воювати з ними". Ба більше, Кадоґан доволі швидко зрозумів суттєву різницю між політичною метою та можливістю: "Ми більше не можемо казати "звільнити Польщу", не вступаючи у війну з Росією, чого ми робити не хочемо! Гадаю, головне гасло тепер — "Знищити гітлеризм".

Радянський посол у Франції Яков Суріц у шифротелеграмі від 18 вересня 1939 року передавав відверту схвильованість французького прем’єр-міністра Едуара Даладьє. "Почав він з того, що "положення дуже серйозне" і, що в "приголомивших усіх" діях СРСР він вбачає серйозне протиріччя щодо "раніше оголошеного нейтралітету". Під час цієї бесіди Даладьє не демонстрував особливої рішучості щодо захисту Польщі від радянської агресії. Навіть дії близько 11 французьких дивізій на німецькому кордоні Суріц доволі саркастично назвав "військовою гімнастикою". Утім можливо у той момент для радянського керівництва позиція союзників щодо такої інтервенції не була настільки очевидною. 

Отже, совєти затягували вторгнення з різних причин. Вони не обмежувалися лише вичікуванням "вигідного моменту", а й організаційно-мобілізаційними та логістичними проблемами в РСЧА. У вже цитованій телеграмі Шуленбурга від 10 вересня знаходимо таке  пояснення: "На сьогоднішній зустрічі о 16-й годині Молотов змінив свою вчорашню заяву, зазначивши, що радянський уряд був "цілком захоплений зненацька" несподівано швидкими успіхами німецьких військ. Згідно з нашим першим повідомленням, Червона армія розраховувала на кілька тижнів, які тепер скоротилися до кількох днів. Радянське військове командування опинилося, таким чином, у складному становищі, оскільки, з огляду на місцеві обставини, для проведення необхідних підготовчих заходів йому, за можливості, було потрібно ще два-три тижні. На той момент уже було мобілізовано понад три мільйони осіб".

Беручи до уваги радянські пояснення затримки, слід пояснити й причини просування німецького Вермахту до "радянської сфери впливів", тобто до Бреста, Галичини та Львова. 

<p>Посол Німеччини у Москві Вернер фон Шуленбург</p>

Здивований бездіяльністю радянської сторони, Ріббентроп 3 вересня телеграфував послу Шуленбургу: "Природно, з військових міркувань нам належить продовжувати вживати заходів проти польських збройних сил і на польських територіях, що належать до російської сфери впливу. Прошу вас негайно обговорити це з Молотовим і з’ясувати, чи не вважає Радянський Союз доцільним виступити проти польських сил у межах російської сфери впливу з метою оволодіння цією територією. За нашими оцінками, це не лише полегшило б наше становище, а й відповідало б укладеній у Москві угоді, так само як і радянським інтересам".

Німецька позиція, найвірогідніше, була характерною для військового часу. З військової точки зору одностороння зупинка наступу могла створювати ризики додаткових втрат для німецьких підрозділів. Слід також розглянути можливість зупинки польського супротиву, інтенсивність якого особливо добре продемонстрована боями за Львів та Брест. Окрім цього, як випливає з документів, німецький наступ був зупинений на конкретній лінії лише після початку радянського вторгнення. 

Разом із пошуком виправдань запланованої інтервенції совєти не шкодували часу та ресурсів на масштабні військові приготування. Один із найбільш повних та ґрунтовних аналізів цих приготувань, зокрема кількісної та організаційної складових, запропонував російський історик Михайло Мельтюхов. За його даними, у результаті початку німецького вторгнення до Польщі на польсько-радянському кордоні було запроваджено режим посиленої охорони. Усі прикордонні загони були приведені в бойову похідну готовність. Окрім цього, 6 вересня 1939 року у семи військових округах було отримано директиву наркома оборони СРСР Климента Ворошилова щодо проведення "Великих навчальних зборів" (далі — ВНЗ). Це виявилося шифровим позначенням прихованої мобілізації.

Усього в рамках ВНЗ призвали 2 610 136 осіб. Водночас на базі Білоруського і Київського особливих військових округів (далі — БОВО та КОВО) було сформовано та розгорнуто управління Білоруського та Українського фронтів. Командування здійснювали командарм 2-го рангу Михайло Ковальов та командарм 1-го рангу Семен Тимошенко. Розгорнуті армії отримували відповідні накази щодо напрямків наступу, досягнення конкретних рубежів та захоплення важливих населених пунктів. 

Радянською стороною також здійснювалася активна розвідка польської сторони кордону. Чимало інформації можемо почерпнути з документів начальника прикордонних військ НКВС КОВО Василя Осокіна та інших матеріалів. 

Совєти відзначали серйозні мобілізаційні заходи у Східній Польщі. Зокрема, мобілізацію кінного складу, перекидання військових частин з прикордонних міст, посилення охорони важливих залізничних мостів, конфіскацією автомобільного та велотранспорту для потреб армії тощо.

Ці заходи можна оцінити як виправдані, з огляду на оточення великої кількості польських військ та втягування значної їхньої частини в бої з Вермахтом у центральній Польщі. У своїх спогадах бригадний командир та командувач польських військ в СРСР та у лавах союзників Владислав Андерс охарактеризував роль Східної Польщі для ВП як тилового району: "Виявилося, що наш тил, оголений і беззахисний, було віддано на поталу радянській армії".

Ще одним аспектом зацікавленості радянської сторони було положення сил польської парамілітарної формації Корпусу охорони прикордонняпол. Korpus Ochrony Pogranicza, KOP. Ця формація була створена у 1924 році у відповідь на провокативні акції Москви із використанням диверсійних груп. За даними польсько-американського історика Яна Томаша Ґросса, чисельність KOP напередодні війни склала близько 11 000 осіб.

Ця структура водночас була послаблена мобілізаційними заходами. Оцінка цього відображена у радянських документах. Наприклад, за даними Управління прикордонних військ СРСР станом на 13 вересня 1939 року: "з числа мобілізованих Поліського воєводства та кадрових солдатів 15-го батальйону КОП (Людвіково), 15-м батальйоном КОП було сформовано піхотний батальйон у складі чотирьох рот чисельністю по 250 осіб кожна та відправлено на фронт. Командування батальйоном перебрав на себе командир 15-го батальйону КОП. Замість кадрового складу, що вибув, батальйон  укомплектовано резервістами".

Ці сили навряд чи могли чинити серйозний супротив частинам РСЧА у розпорядженні яких були танки, артилерія та авіація. Однак, як свідчать документи, у майбутньому совєти натраплять на доволі потужний опір й зазнають чималих втрат.