Вбивство зі смаком шоколаду "Дануся"

Безправна меншина

"Вчора ввечері вбито куратора шкільної округи Станіслава Собінського, — повідомляла львівська преса 20 жовтня 1926 року. — Куратор вертав зі своєю жінкою вулицею Королівською до свого помешкання в Ґрюнвальдській бурсі. В часі дороги за ним ішло двоє мужчин. Коли обоє були перед брамою огородження, один з тих двох мужчин, не кажучи ні слова, стрілив нечайно до куратора на очах його жінки. Після того оба мужчини кинулися до утечі й щезли в покритих кущами недалеких узгір’ях. Куратора поцілено в насаду черепа. Куля прошила мозок наскрізь і спричинила смерть на місці". 

Наслідком польсько-української війни стала окупація Галичини. Року 1919 Польща підписала Малий Версальський договір, яким гарантувала дотримання прав національних меншин, зокрема в освітній сфері. Та вже в серпні ректорат Львівського університету постановив не приймати до закладу осіб, які не служили в польському війську. Ця заборона насамперед стосувалася українців. Через безвихідь вони створили Український таємний університет — підпільний заклад із чотирма факультетами та 1,5 тисячею студентів. 

Ситуація погіршилася після березня 1923 року, коли країни Антанти остаточно погодились передати край Польщі. 

— Я асимілюю українців за одне покоління, — впевнено заявив міністр освіти та віровизнань Станіслав Ґрабський. 

Незабаром він ініціював закони, які так і називали Lex Grabski. Відтоді галицьких українців офіційно іменували "русинами", більшість українських шкіл стала утраквістичними — себто двомовними. Новації зачепили й головний середній освітній заклад українців — Академічну гімназію. Колись вона мала номер 1. Тепер нумерацію змінили — "Державна гімназія з руською мовою навчання" номер 571, а її філія — номер 572.

Якось у філії стався інцидент — професор польської мови назвав учнів "хамами". Під час наступної лекції хлопці піднялися зі своїх місць і заявили, що не слухатимуть учителя, доки той не перепросить їх. Справу розглядала шкільна кураторія. Вона постановила покарати непокірних юнаків 15-денним карцером. Найактивніших відрахували з гімназії. Серед них були й двоє друзів — Роман Шухевич і Богдан Підгайний. 

Повні наплічники "квасолі"

У пресі почастішали повідомлення про підпільну Українську військову організацію. Серед реалізованих акцій — замахи на маршала Юзефа Пілсудського та президента Станіслава Войцеховського, вбивство українського політика-поступовця Сидора Твердохліба. Невдовзі про УВО дізналися Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Приятель Ґеник Бірчак запросив їх до помешкання свого родича, гімназійного професора Ярослава Гординського. Туди ж прийшов студент-медик Петро Сайкевич, колишній військовий, а тоді — бойовий референт УВО. Жовтневого вечора 1923 року біля собору Святого Юра він прийняв у юнаків присягу: 

— Присягаю на честь і совість перед Богом й українським народом, що гідно, совісно і вірно буду сповняти обов’язки революційного жовніра, що в міру моїх сил і спосібності буду боротися за незалежність України…

Незабаром Бірчак, Шухевич і Підгайний отримали перше серйозне завдання. Потрібно було привезти до Львова зброю, яку підпільники заховали на "зеленій границі" — нелегальній переправі через кордон із Чехословаччиною у Карпатах. Місце знане та водночас небезпечне — гора Пікуй, понад 1,4 тисячі метрів, із вершиною, що всіяна скелями та урвищами. 

Прибувши на місце, юнаки побачили, що криївка волога, а коробки зі зброєю розмокли. Довелося розпихати револьвери "Ортґіс" і понад тисячу набоїв по наплічниках. Так поїхали потягом до Львова. Вже на вокзалі на них звернули увагу контролери. Ромко першим рушив у їхній бік і на допитливий погляд щодо наплічника, з якого випирало щось тверде й важке, недбало кинув: 

— Квасоля! 

Поліціянти з контролерами мали багато клопоту з різними торгашами, тож трьом студентам того разу пощастило. 

Надія, що тривала п’ять місяців

Навесні 1926 року прихильники маршала Юзефа Підлудського здійснили військовий переворот. Серед українців зажевріла надія на зміни. Тим паче один із представників маршала прямо заявив: 

— Влада на Галичині потрапила до рук поліції та прокурорів. Бездумна політика щодо українців і білорусів штовхала Польщу в прірву, бо мільйонні маси українців і білорусів ненавиділи не лише тупу бюрократію, а й саму польську державність.

На початках усе складалося оптимістично. Ненависного Станіслава Ґрабського звільнили. Його наступник Антоній Суйковський перше інтерв’ю показово дав українському часопису "Діло". Воно вийшло із заголовком "Мрійник майбутнього чи романтик минулого".

Але Суйковський протримався у міністерському кріслі не повних три місяці. Протягом року на цій посаді побувало четверо осіб. Ситуація в освіті не змінилася. Полонізаторську політику на Галичині уособлював куратор Львівської шкільної округи Станіслав Собінський. Він ревно впроваджував пункти Lex Grabski. Не гребував і самодіяльністю. Наприклад, відмовився оприлюднити урядовий декрет про викладання історії та географії рідними мовами у школах національних меншин. Одна зі статей про Собінського в "Ділі" називалася "Насміх із законності". Вона починалася так: «Львівська кураторія "принціпово" не дозволяє на відкриття українських приватних шкіл», — а закінчувалася: "Чи не час був би звільнити куратора Собінського?".

Втручання українських депутатів у Сеймі не мало успіху. Залишався тільки один шлях, як вплинути на ситуацію. 

"Мама захворіла. Приїдь додому"

— Вам довірили мокру справу, — повідомив Петро Сайкевич своїм підопічним — Шухевичу та Підгайному. Вони отримали пістолети й у вільний час вправлялися у стрільбі. На початку навчального року дізналися про об’єкт "мокрої справи" — це Станіслав Собінський. Бентежило, що куратора постійно супроводжувало троє поліційних агентів. Сайкевич запропонував влаштувати вибух у його кабінеті. 

"Мені пробігли мурашки по спині", — описував цей момент Підгайний. Досі підпілля не реалізовувало подібних планів, і хтозна, чи Сайкевич просто не випробовував хлопців. До того ж революціонерів ніколи не змушували брати участь в бойових акціях — це мало бути добровільне рішення. 

— Чи почуваєтесь в силах виконати завдання? — перепитав Петро.

— Так, — пролунало від обох.

Ґенка Бірчака з ними не було. Він відмовився від участи в акції. 

— Немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора, — пояснив він. — Це нічого не поможе, на його місце прийде інший. Ми ж молоді, повинні кінчати студії й тоді напевно принесемо Україні більшу користь. 

Стало відомо, що Собінському зняли охорону. Тож ідею з вибухом відкинули — вирішили стріляти в куратора з револьверів. Той мешкав у Ґрюнвальдській бурсі, до якої вела вулиця Королівська — ввечері зазвичай тиха і темна. На пробах Підгайний стріляв влучніше. Вирішили, що він цілитиме в голову, а Шухевич — у серце. Одного дня на фабрику, де Підгайний відбував практику, прийшла телеграма: "Мама захворіла. Приїдь додому". Це означало, що час настав. 

Останній кіносеанс

Бойовики отримали гроші на шапки та черевики, а також перець, яким треба було посипати сліди під час втечі, щоб їх не виявили поліційні собаки. Одяг купили на Кракідалах — старому вуличному ринку в центрі Львова. Взяли поношений, а на зекономлені кошти придбали по шоколадці "Дануся". Розвідка з’ясувала: Станіслав Собінський повертається додому з роботи пішки приблизно о 18:00. 

19 жовтня 1926 року мрячило. Подружжя Собінських вибралося в кіно. Бойовики зайняли місце під одним із будинків неподалік помешкання куратора і, ласуючи шоколадом, чекали зв’язкових. Раптом на тротуарі з’явилася постать поліціянта. 

— Що робимо? — обережно перепитав Роман.

— Як лише один — дурниця, — заспокоїв товариш.

Незабаром побачили зв’язкових. А за ними — чоловіка з жінкою, які повільно підіймалися вулицею. Підгайний пригадував: "Ми стиснули один одному руки й поцілувалися — може востаннє? Мене огортає страх, щоб не поранити жінки, або щоб не виконати атентату на когось іншого, бо я куратора ніколи не бачив, а показували його лише Романові".

Романів пістолет дав осічку, тому Собінський загинув від кулі Богдана. Двоє бурсаків, які проходили повз, кинулися на допомогу пораненому. Доки надійшла поліція, хлопці втекли. Перець не сипали — дощ змив усі сліди.

Собінського поховали на Личаківському цвинтарі. На церемонію прощання звезли 15 тисяч школярів. Приїхав міністр внутрішніх справ Феліціян Славой-Складковський. Однак слідство стояло на місці. Врешті в січні 1927 року на шпальтах свого видання "Сурма" УВО повідомила: "Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Орґанізації — і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво". Поліція арештувала двох невинних українців — Івана Вербицького та Василя Атаманчука. Їм присудили 10 та 15 років ув’язнення.