Усі війни роду Полюг

Авантюрист у лавах УПА

— Якби дідусь грав у покер, то став би мільйонером, — через 77 років про свого діда розповідає Любомир Полюга-молодший. 

— Він був авантюристом у всьому. Завжди ходив по краю леза, — додає його старший брат Данило. Внуки Любомира Полюги, бійця УПА й охоронця Романа Шухевича, розказують про дідуся, поєднуючи розповідь з історіями, які вже вони пережили на війні. Сьогодні вони воюють за Україну з тим самим ворогом, з яким колись боровся і їхній дід.

Любомир Полюга-старший народився 1925 року в сім’ї львівських інтелігентів. Його батько Іван був одним із засновників Українського таємного університету й ветераном УГА. Мати Іванна працювала в допомоговій секції для бідних дітей при "Рідній школі" імені Князя Лева. Там вчився і Любомир. У школі організовували зустріч з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Тому ще від початкових класів він мав світоглядний взірець. "Із ранніх літ батьки, школа, церква прищеплювали нам любов до рідного краю, до свого народу, до Бога. Вони воєдино кристалізували мене і гартували вже з дитинства", — писав через багато десятиліть Любомир Полюга у спогадах.

На одній зі світлин митрополита з дітьми, зробленій 1935 року, Любомир стоїть позаду митрополита, ліворуч. Хлопчик — у білій сорочці з великим, гострим коміром, стильно розщіпнутим на грудях. Як на десятирічного, то його погляд напрочуд зрілий. Малий дивиться впевнено, спокійно й неначе з якимось викликом. Ніби здогадується, який шлях перед ним, але не збирається з нього звертати.

Року 1942 Любомир Полюга став членом Юнацтва ОУН. Розумний, активний, вільно спілкуючись польською мовою, юнак швидко здобув довіру проводу. Уже через два роки 19-річному хлопцю доручали відповідальні завдання. До прикладу, він організував конспіративну "хату" у Львові для оунівців на вулиці Курковій, 40тепер – Лисенка. Вдаючи підпільника АК, проникав в Інститут мікробіології і діставав медикаменти та хірургічні інструменти для УПА. Забезпечував українських повстанців документами для легалізації. Врешті Любомир Полюга став особистим охоронцем головного командира УПА — Романа Шухевича.

У всіх операціях молодому підпільникові неймовірно щастило: то він прийде на зустріч до конспіративної "хати" в момент, коли оперативники, що влаштували там засідку, вийшли на обід; то незнайомий чоловік попередить його про провокацію. "Ще в дитинстві мама мені казала, що я народився в сорочці", — писав Полюга у спогадах.

Однак удача не могла супроводжувати молодого повстанця вічно. Восени 1947 року його таки впіймали. Йому був 21 рік. Спочатку МДБ знайшло криївку, а в ній — таємні матеріали, до переховування яких був причетний Любомир. Потім він потрапив у засідку. 22 вересня Полюга востаннє провів Романа Шухевича в Рогатинський ліс, а, повертаючись наступного дня, біля залізничної станції в Рогатині потрапив до рук емдебістів. Відстрілювався, однак пораненим, зомлілим, його схопили. Після 18 місяців у чотирьох різних в’язницях отримав вирок: 10 років в ГУЛАГу. Покарання відбував у таборі в Інті, що в Республіці Комі, майже за три тисячі кілометрів від Львова.

У грудні 1955 року Любомира звільнили. Через рік він одружився з Дарією Масюк. Познайомилися вони задовго до того — разом перебували під слідством у камерах львівських і київських тюрем. "Злочин" Дарії був аналогічним — підпільна діяльність в ОУН. В ув’язненні листувалися. Дарію звільнили в червні 1955 року. А 1956-го в них народився син Ростислав. 

Відтак Полюга підтвердив свій статус щасливця: поїхав до Казахстану, де йому вдалося закінчити навчання у Семипалатинському медінституті. Повертатися до Львова подружжю заборонили. Тому 1961 року вони приїхали в Херсонську область й оселилися в місті Цурюпинськунині – Олешки. На той момент у Любомира і Дарії народився вже другий син, Богдан.

"Надіюся, що і ми дочекаємося свого часу, коли не буде боятися, не посоромиться онук назвати свого дідуся воїном УСС чи УПА", — писав Любомир Полюга в мемуарах. І він дочекався того часу. Обидва його онуки народилися вже у Львові, куди на початку 1980-х переїхав Ростислав.

Вишкіл з дитинства

Данило Полюга пішов слідами діда та батька: закінчив медичний університет. Працював лікарем у туберкульозній лікарні на Сихові, потім викладав тактичну медицину в Національній академії сухопутних військ. А його брат Любомир навчався у Львівській комерційній академії і вже через рік після її закінчення, 2015 року, поїхав воювати в зону бойових дій на сході України. Коли повернувся через 14 місяців, то започаткував власну справу – підприємство із пошиття військової амуніції. Обидвоє одружені, мають дочок. Згадуючи діда, часто усміхаються, у голосах чується тепло.

Любомир пригадує, що в дитинстві на канікули вони їздили на Херсонщину. Дідусь ретельно планував кожен день: руханка, сніданок, розваги, обідній сон і читання. А ввечері — найцікавіше:

— Коли спадала спека, ми сідали за столик біля будинку, і дідусь, як мав час, розповідав нам історії зі свого життя. Він проводив паралелі з якимись тодішніми суспільними й політичним подіями, розказував про підпілля, як поводився на допитах, як обманював кадебістів. Казав, що чоловік, народжений у такий час, мусить боротися за свою Батьківщину.

Для малих Полюг розповіді дідуся були замість казок. Вони так і засинали, слухаючи його бувальщини. Коли Данилові виповнився 21 рік, а Любомирові — 11, дідусь і бабуся приїхали до Львова. Так через 63 роки подружжя Полюг повернулося домів. У Львові вже поважного віку, але як і раніше активний чоловік шукав колишні місця боїв, будинки, у яких упівці організовували підпільні "хати", відкривав там музеї, збирав для них артефакти. Він не міг всидіти на місці.

— Бабуся була такою самою, — додає Любомир. — В останні її дні я часто залишався у неї на вихідні зі своєю нареченою. Щось старався помогти. А вона все казала, що не можна сидіти вдома, що це неправильно. Бо хата від тебе не втече. А якщо не побачиш чогось нового, то це буде втрата. Найгірше — сидiти вдома й займатися рутиною. Тому треба або вчитися, або їхати кудись і пізнавати щось нове та цікаве.

Попри те, що після відновлення Незалежности Україна вочевидь не була тією країною, про яку мріяв Любомир Полюга, він не був нею розчарований. Його онуки не пригадують, аби той нарікав чи скаржився. Попри злидні, муки й багаторічні поневіряння, упівський ветеран не мав агресії і ненависти до комуністичної системи. Однак він щодня працював на те, аби виправляти шкоду від неї. Навіть в останні роки життя його день був розпланований: написання статей, зустрічі з істориками чи журналістами.

Данило каже, дідусь часто повторював, що збройним конфліктам із росіянами ще не кінець.

— Я з дитинства чув, що треба готуватися. І коли почалася АТО, він казав, що Україна ще воюватиме з Росією у повномасштабній війні. Він ніколи не виявляв своїх емоцій, але в останні роки став дуже сентиментальним.

2015-го Любомирові Полюзі-старшому виповнилося 90. Того ж року його молодший онук подався на схід України воювати проти російських окупантів. Данило згадує, що за той час у старенького було кілька інфарктів. Однак "сорочка", у якій він був народжений, усе ще не втрачала своєї сили. Полюга вперто чіплявся за життя, повертаючись уже майже з того світу.

— Він дуже чекав на мене, — каже Любомир. — Бабуся говорила, що то було єдине, що його тримало. Я приїхав у травні, а дідусь помер у липні.

Любомира Полюги не стало 25 липня 2016 року. До його 91-го дня народження залишалося 15 днів. Дарія Полюга відійшла 12 вересня 2017 року. Поховали їх у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі у Львові.

Ангел у спадок

Данило з Любомиром кажуть, що дідусь спровадив їм свого Ангела-хранителя. У липні 2022 року молодший Полюга внаслідок артилерійських обстрілів отримав осколкові поранення у ногу, плече й голову. Старшого поранили у вересні — артобстріл, осколки, контузія. Та найважливіше — обидва живі.

Брати пішли на війну в перші дні повномасштабного вторгнення. Любомир згадує:

— 24 лютого зранку прокинувся, дивлюся, а там наші так херачать кацапів, а я вдома сиджу.

Однак того дня у військкоматі через неймовірні черги було не проштовхнутися. Залагодивши всі справи, пішов 26-го. Цього разу вже з братом. Данило:

— Я сказав дружині, що якщо не піду, то ніколи собі цього не подарую. Вона відповіла, що розуміє.

Деякий час Полюги воювали на півдні, потім — на сході. Данило — військовий лікар, Любомир – командир десантно-штурмового взводу. Понад 70 років тому, коли їхній дід потрапив на допити, то мав при собі ампулу з отрутою: на випадок, якщо не витримає знущань. Сьогодні його внуки говорять про страх перед полоном. Тим паче з прізвищем й родинною історією відомого упівця. Любомир:

— Полон — це найстрашніший момент, про який думається на війні. Особливо коли ти — офіцер. Штурмовики мають звичай носити одну гранату для себе. Але ти ніколи не можеш знати точно, як вчиниш у випадку загрози полону.

Нині, перебуваючи на лікуванні у Львові, Данило з Любомиром мають неоднозначні емоції щодо поведінки людей у тилу. Любомир пояснює:

— Коли чую від людей незадоволення графіком відімкнень світла, комендантською годиною чи зустрічаю побутове нахабство, то, щоб не мати агресії, завжди згадую, як дідо вмів давати раду зі своїми емоціями. Треба бути оптимістом! Тому я вірю, що українці розумнішатимуть.

Три покоління родини Полюг билися і б’ються за вільну Україну. Бився Іван Полюга, який 1917 року вступив добровольцем в Українську галицьку армію і став ветераном національно-визвольних змагань 1919–1920 років. Бився його син Любомир, вступивши в Організацію українських націоналістів 1939-го й упродовж наступного десятиліття підважував радянську окупацію. А сьогодні за вільну Україну б’ються вже його онуки Данило та Любомир. 

Молодший Полюга вкотре згадує дідуся:

— Він завжди повторював фразу Шухевича: "Наша боротьба є недаремною. Ми є тим ґрунтом, гумусом, на якому виросте нове покоління".

Історія родини Полюг — це приклад неперервної боротьби українців за свою свободу. А також пояснення, чому ця боротьба закінчиться лише перемогою.