Суд над дітьми. Ольга Попадин – про молодь ОУН, два арешти і розстріл друзів

“Запам’ятала на ціле життя”

<p>Ольга Попадин, Львів, 1930-ті роки</p>

Осінь 1940 року. В одиничній камері Замарстинівської тюрми у Львові перебували четверо юних дівчат, львівських студенток, заарештованих за приналежність до Організації українських націоналістів. У маленькому приміщенні не вистачало світла і повітря. На підлозі лежав одномісний матрац.

— На такий матрас односпальний якщо два [в'язня] попало, то добре. А було часто, що треба було три [людини вкласти спати]. Два туди спало, а третій — в ногах, — пригадувала Ольга Попадин у розмові з “ЛІ”.

Нестерпні умови арешту, тіснота, заборона на сон, заборона сідати вдень були поширеними методами радянських органів для здійснення тиску на в'язнів і отримання необхідної інформації.

— Замарстинівська, 64-та камера. То так запам’ятала на ціле життя, — розповідала пані Попадин.

На момент арешту 17-річна Ольга була студенткою львівської торговельної гімназії. До затримання вона вже рік як належала до Юнацтва ОУН. Зацікавилася діяльністю націоналістів на другому курсі. Перед офіційним вступом до організації пройшла ідеологічний та організаційний вишкіл. 

— Мені то подобалося, я все тягнулася до чогось такого, — пригадувала.

<p>Ольга Попадин, Львів, 1930-ті роки</p>

Ольга Попадин разом із двома іншими студентками утворили найменшу одиницю ОУН — “звено”. Діяли під керівництвом провідника, який уже був повноцінним членом ОУН. Одним із перших завдань в юнацтві був продаж траурних стрічок на знак скорботи через смерть Євгена Коновальця. Кошти, отримані під час благодійної акції, використовували для допомоги політв’язням. Уже після офіційного вступу до організації Ольга мала інші обов’язки й уже сама ідеологічно вишколювала молодших членів.

Зі спогадів Ольги Попадин, у 1938–1939 роках ОУН була популярною серед українського студентства. До оунівців приєднувалися молоді люди, які прагнули незалежної України та вільного спілкування українською мовою. Особистою мотивацією Ольги приєднатися до ОУН були цькування українців за прояви ідентичності — наприклад, через носіння вишиванки. Тодішня польська більшість подекуди була настільки агресивною, що дівчина боялася виходити на вулицю.

— Ми на свята у вишиваних сорочках ходили. Так по місті — нічого. А от під Львовом сестра була в дитячому садку,  і я йшла до подруги, мені треба було проходити попри польський маєток. І як я ішла в вишиваній сорочці, то ледве перейшла. Я думала, шо зачнуть в мене каміння кидати. І кричали, і роверами попри мене їздили — а я так героїчно перейшла… Ну, вишиванки — то були українці, а українців вони не любили.

У 1939 році, коли захід України окупувала радянська армія, на українських патріотів упали нові випробування.

— Ну, взагалі, страшно було. Тоді ще, пам’ятаю, ті більшовики були в таких шапках — будьонівки чи шось — зі шпичаками. Казали, що то є спеціальні [загони] — ті, які людей забирають. Ми старалися не попадати їм на очі… В 40-му році, то вже почалися вивози людей, ну і арешти почалися. Спочатку більш поляків арештовували, а вже з літа 40-го року, то пішли арешти українців. Спочатку — переважно тих, які були членами чи підозрювались, що є членами ОУН. Потім — уже любий, хто не так висловився чи покритикував, то вже арештували і судили, — пригадувала підпільниця.

“Кажуть до мене: “Ти Оля? Ну то вставай, підем”

<p>Ольга Попадин, Львів, 1939 рік</p>

Ольгу Попадин арештували 19 вересня 1940 року. До батьківського дому приперлися вночі – радянська влада часто практикувала саме такий “ефект несподіванки”.

— Вночі прийшли. Вони все вночі робили… Навіть машина приїхала — не тут стала коло хати, а на розі, коло Старознесенської, де криниця. Там залишили машину, — пригадувала Ольга Попадин.

Невдовзі в двері постукали. Всередину ввійшло четверо чоловіків у цивільному одязі. Найстаршим за званням був Пємьонов, керівник слідчого відділу.

— Кажуть до мене: “Ти Оля?” Я: “Так”. — “Ну то вставай, ми підем поговорим з тобою”. Обшуку як такого не робили. Сестра робила порядки, і свої речі так наверх виложила на столі — вони то так менш-більш прикинули, дещо там звідтам взяли, шо їм здавалося підозрілим. І потім: “Збирайся і йдем”. Ну, я така: “Можна взяти шось з речей?” — “Можна!” То я взяла білизну та й… Один із них, той старший, навіть подивився, що така мала — а я щупленька, я виглядала ще молодше років. І до тата каже: “А дайте їй гроші”. Тато дав мені скількись-там, 200 чи скільки рублів. І поїхали.

<p>Ольга Попадин, Львів, кінець 1930-х років</p>

Тієї ночі Ольгу Попадин відвезли до тюрми на Замарстинові. Радянські слідчі тиснули на дівчину, били, вимагали зізнатися, що вона знає конкретних оунівців і що їй відомі паролі.

— Вони видають пароль до мене. “Шо то є граб?”. Я кажу: “Граб — то є дерево, а  гриб — то є гриб. І вони так торгувалися (сперечалися, — Ред.), і побили мене. Все одно я твердила, шо “граб” — то є той (дерево, – Ред.).

Ольга потрапила під арешт через іншу членкиню ОУН, яка порушила правила конспірації — в її записнику знайшли прізвище Попадин.

— Вона була арештована шось на два чи три дні скоріше від мене… Вона до мене йшла, то вона повинна була вивчити пароль, адрес і знищити ту карточку. А в неї в блокноті було написано. І вони той блокнот взяли, знайшли там моє прізвище, і на основі того прийшли мене арештувати… І тоді приходе вона — зробили очну ставку. І вона каже: “Так, я була тоді й тоді-то в неї. Такий і такий пароль”. Я вже тоді не могла нічо сказати. 

“Ноги вже підкошувалися, і я впала”

Судовий процес проходив 15–18 січня 1941 року. Крім Ольги, заарештували ще 58 людей, здебільшого, молодих студентів. Серед арештантів також були священник Роман Берест і сотник УГА Микола Гошко, син якого був повітовим провідником Брідщини. Наймолодшими учасниками процесу були Марія Наконечна та Михайло Чарковський — вони мали по 15 років.

Допити, які проводили у в’язниці, закарбувалися Ользі Попадин на все життя. Радянська влада використовувала широкий набір методів, щоб отримати інформацію. Часто чергували російськомовного слідчого, який знущався та залякував арештантів, а потім україномовного — який ніби заспокоював і вивідував дані.

На допитах постійно залякували, били, по-знущальницьки змушували виконувати фізичні вправи.

— Просто так, аби познущатися. От так — сядь-встань, встань-сядь. От так годину і дві міг то робити… Людина має ресурс — скільки може вичерпати. То після того, як йшов, то ноги підкошувалися, вони вже не працювали — і я впала, — пригадувала Ольга Попадин.

Пані Ользі найбільше запам’яталася Марія Наконечна.

Зі спогадів Попадин, перед вироком судді запитали Марію Наконечну, що б вона зробила, якби отримала завдання вбити Сталіна. Дівчина відповіла: “Я виконала б завдання організації”. Судді не могли засудити неповнолітню до розстрілу, тому винесли вердикт — 10 років ув’язнення.

“Це ж цвіт української молоді!”

Загалом, слідство тривало чотири місяці. Потім розпочався суд. “Процес 59-ти”, як і більшість політичних судилищ у СРСР, був закритим. На засідання не пускали навіть родичів. Водночас, сам суд мав стати показовим. Демонстративною розправою хотіли залякати українців.

Зі спогадів Ольги Попадин, арештантів розсадили у напівкруглій судовій кімнаті рядами — спереду в чотири ряди сиділи чоловіки, а позаду двома рядами жінки. Всередині було багато озброєної охорони — радянська влада боялася бунту в’язнів через жорстокість вироку. У підсудних було шестеро адвокатів. Один із них, Роман Критальський, розуміючи безсилість у протистоянні з каральною системою, вигукнув перед винесенням вироку: “Це ж цвіт української молоді!”. 

Як свідчать матеріали із радянської кримінальної справи, “більшість засуджених як на попередньому слідстві, так і на судовому засіданні не визнавали себе винними і не покаялись, а навпаки — заявляли у суді, що вони були і залишаються непримиренними ворогами радянської влади і у майбутньому, якщо буде така можливість, за будь-яких умов будуть вести боротьбу проти радянської влади”.

Ольга Попадин пригадувала: коли суд допитував перших обвинувачених, то вони стверджували, що негативно ставляться до радянської влади. Пізніше частина старших за віком в’язнів почали переконувати молодших відповідати більш стримано, щоб зберегти свої життя. 

— Вони давали провокаційні питання. Почали, по-моєму, від Березовського: “Як ваше ставлення до радянської влади?”. А він: “Негативне”. І з того часу всі почали — “негативне”. Але ті старші застрашились… І кажуть до мене: “Передайте всім, у кого не довели приналежності [до безпосереднього членства в ОУН], щоб говорили, що позитивне ставлення. Бо як нє, то всіх порозстрілюють”, — пригадувала пані Попадин. Утім, коли черга дійшла до Ольги, то їй слова не надали.

Радянський суд засудив до смертної кари 42 ув’язнених. Серед засуджених на страту було 11 дівчат. Решта арештантів отримали вирок — десятилітнє ув'язнення з засланням та позбавленням громадянських прав. 

Зі спогадів Ольги Попадин, більшість в'язнів вислухали радянський вирок спокійно, не проявляючи емоцій: вони були готовими до цього. 

— Як оголошували, люди стали і заспівали “Ще не вмерла Україна”. А тоді почали вивозити. Перших забрали тих, які засуджені на розстріл. Їх завезли в Бригідкинайдавніша у Львові в'язниця, розташована на вулиці Городоцькій у центрі міста; у радянський час — “Тюрма №4”. Смертників там тримали окремо, вони мали такий будиночок одноповерховий, довгий. А потім і нас повезли на Бригідки. 

Коли 17-річну Ольгу етапували до в'язниці, була вже глибока ніч. Камера №4 їй запам’яталася на ціле життя — величезне приміщення, де тримали приблизно сорок осіб.

— Нам можна було написати листа додому, і ми чекали на підтвердження вироку. Бо наші адвокати (незалежно, чи ми хочем) написали скарги. То десь через місяць прийшло підтвердження з Києва... Київ підтвердив всім, крім одного — Ірки Зубач. Вона була моєю ровесницею. Її не мали права засуджувати на розстріл, бо вона була неповнолітньою. То замінили на десять років. І десь через місяць вона прийшла до нас, — пригадувала Ольга Попадин. 

У березні 1941 року частині учасників процесу пом’якшили покарання. Смертний вирок залишили в силі для 20 в'язнів (підтверджених розстрілів було шість; доля багатьох арештантів залишилася невідомою). 23 арештанти отримали по 10 років ув'язнення, 14 осіб — від 8 до 4 років тюрми, а ще одну обвинувачену депортували за кордон. Термін покарання для Ольги Попадин теж зменшили навпіл. 

Після вироку Ольга важко захворіла, і прихід німців у Львів у червні 1941 року застала у шпиталі. Ольга пригадувала, що в період перед відходом радянських військ вони з дівчатами у камері відчували трупний запах, який надходив з-під в'язниці. 

— Ті старші дівчата кажуть: “Знаєш шо, та й не переживай, то всяко може бути. Ти знаєш, шо нас можуть знищити…”. А вони вже здогадались, що то за запах.

Зміна влади в місті допомогла Ользі Попадин уникнути заслання. В’язні, яких не замордували на Бригідках, після відходу “совітів” вийшли на волю. 

“Чорний ворон” і сильніша ОУН

Під час німецької окупації Ольга Попадин продовжила підпільну діяльність в ОУН. Дівчина повернулася до обов'язків провідника у звені та займалася політичною пропагандою серед молоді. Час від часу отримувала завдання із заготівлі одягу для підпілля.

Коли радянські війська вдруге підходили до Львова у липні 1944 року, Попадин втекла на Лемківщину, нині — територія Польщі. В Ольги була сестра, брат її чоловіка працював там священником. Сама сестра була вагітною, тож уся родина виїхала у безпечніше місце. Але й там їх застало кровопролиття. Із Лемківщини родину примусово депортували в Україну.

Вкінці серпня 1950 року Ольгу Попадин заарештували вдруге. І знову посеред ночі. Пані Ольга розповідала, що військові посадили її до “чорного ворона” — службового автомобіля НКВС для перевезення арештованих (про це авто розповідало багато репресованих респондентів “Локальної історії”). Далі відправили до тюрми на Лонцького. Утримували там дев'ять місяців. “То за німців вже там були пороблені камери. Бо за німців, то навіть і туалєти були в камерах. А за совєтів то не признавали”, — розповідала жінка.

Пані Ольгу без суду етапували до табору ГУЛАГу в республіці Мордовія, для відбування попереднього десятирічного ув’язнення. Там вона працювала на швейній фабриці. А після амністії 1953 року повернулася до Львова. 

Ольга Попадин померла в останній день літа у 2013 році у віці 90 років. Похована на Личаківському кладовищі.

Переглядаючи молоді фото Ольги Попадин, бачимо усміхнену львів’янку. Ці фото чудово ілюструють плеяду учасників “Процесу 59-ти” — амбітних українців, які вийшли зі студентського середовища, об’єднані любов’ю до Батьківщини, й потрапили під колесо радянської каральної системи. Судовий процес, який замислювався як спосіб винищення українського підпільного руху, навпаки морально посилив ОУН, змусив посилити конспірацію та зміцнив оунівців як справжніх борців із режимом.