Три джерела і 100 мільйонів складових рашизму. Частина І: рашизм ширший за путінізм

Сучасна російська ідеологія “русского міра” (чи скорочено рашизму) не виникла на порожньому місці й не стала продуктом діяльності кремлівських політтехнологів останнього двадцятиріччя. Ні, вона є результатом пророщування в одній окремо взятій країні диво-рослини з трьома різними коренями. І цим корінням – джерелами сучасного рашизму є (в хронологічному порядку):

1. православний месіанізм,
2. російський імперіалізм,
3. радянський комунізм.

Таким чином рашизм увібрав у себе найгірше з історичного досвіду усіх попередніх Росій, але саме в цій укоріненості в минулому і є секрет популярності та живучості ідеології “русского міра”. А персона вождя – справа вторинна.

Найбільшою помилкою як російської опозиції, так і західних аналітиків є зводити рашизм до путінізму. Безумовно, особистість моложавого, енергійного, гостроязикого і фартового президента Путіна на початку правління вигідно відрізняла його від одутлої фігури попередника – Бориса Єльцина – та усього того покоління. Одначе риси характеру Путіна, зокрема абсолютно безжальне ставлення до своїх і чужих без розбору, схильність трактувати компроміси як поразки чи любов до гімнастики, лише надали зовнішньої специфіки його диктатурі. Внутрішня ж суть визначалася набагато глибшими процесами в російському суспільстві. Тому хоча без Сталіна і не було б феномену сталінізму, зводити радянський комунізм лише до сталінізму принципово хибно. З путінізмом та рашизмом ситуація аналогічна.

Путін та російське суспільство перебувають у такій собі симфонії, в якій президент наче і задає курс руху, але цей рух можливий лише у певному коридорі очікувань населення. Наприклад, Путін може спонукати росіян ненавидіти США, а може закликати до співпраці з “шановними американськими партнерами”. Але у будь-якому випадку він повинен зважати на те, що лише Америка є гідною величиною для дружби чи ворожнечі, підходящим “камертоном” для “налаштування” російської самосвідомості. Змусити своїх підданих просто забути про США і жити без оглядки на них не під силу жодному Путіну. А України це стосується ще більшою мірою.

І хоча всі голосування в Росії фальсифікуються, режим робить це радше за звичкою. Проведіть зараз там справді вільні вибори – і Путін чесно переможе на них. Хай не з 70% підтримки, але свої 50-55% він точно набере. І не лише тому, що він винищив чи усунув всіх своїх конкурентів. Але й тому, що він, як і його кумир Сталін, уміє не тільки примушувати, а й дослухатися до свого народу. І якщо народ у 2000-х роках хотів крові чеченців та олігархів, а зараз – українців та “іноагентів”, то Путін охоче давав її їм. І не варто все списувати на пропаганду. Людина схильна вірити в те, у що вірила раніше. Наприклад, телевізор може підвищити чи понизити градус гомофобної істерії в суспільстві, але більшість росіян – щиро нетолерантні по відношенню до геїв (спадок патріархальної маскулінної, а особливо – тюремної культури), і простим перемиканням на пульті в Останкіно це не змінити.

Багато хто у нас, на Заході та навіть в самій Росії схильні розглядати путінський режим як винятково репресивний, ледь не окупаційний. Але хоча в цьому є значна частка правди, повна істина дещо складніша. Так, після 2008 року Кремль більше не може заливати росіян грошима, навпаки, зараз держава спустошує гаманці жителів. Так, жодної візії світлого майбутнього влада населенню запропонувати не може. Але в арсеналі Путіна та його посіпак залишилися не тільки кийки Росгвардії. Президент поки ще здатний згодовувати своїм підданим байки про величні перемоги в минулому та про славетні перемоги в теперішньому. І, на жаль, доводиться констатувати, що цей коктейль з міфів та репресій досі успішно працює.

Хоч це багатьом важко визнати вголос, але глибинний російський народ, який охоплює від 70 до 80% населення, справді існує. І поки що, принаймні на початку війни з Україною, його все влаштовувало. Наприклад, “глибинники” не виходять на мітинги не тому, що не знають про путінський палац в Геленджику, а тому, що не бачать у цьому проблеми – царю за статусом належиться. Ролики Навального працюють на тих, хто і так не сприймає ідею диктатури, а більшості вони байдужі.

Так, розворушити простий народ і підняти його проти влади можливо навіть в Росії. За минуле століття це ставалося аж двічі – 1917 та 1991 року. Однак слід враховувати, що в обох випадках мав місце збіг трьох важливих обставин: поразки у війні, економічної кризи та наявності альтернативи. Царський режим впав не лише тому, що царицею керував Распутін, а оборонними заводами – Кшесинська, а й тому, що есери обіцяли селянам, тобто 80% росіян, переділ землі. Радянський режим впав не лише тому, що комуністична ідеологія себе вичерпала, а й тому, що у населення була приваблива альтернатива – чи то “американський спосіб життя”, чи то відродження національної державності. У сьогоднішніх російських опозиціонерів просто немає такої альтернативи, а без неї просвіщати народ в YouTube – марнування часу. Та й, відверто кажучи, в обох випадках реалії сильно відрізнялися від виголошених цілей. Пів року в 1917-му та три роки 1991–1993 – от і вся свобода, а після цього – знову авторитаризм.

Все це означає, що навіть смерть Путіна не змінить миттєво ситуації в Росії. І будь-який його наступник буде змушений зважати на суспільні настрої. А вони поки такі, що представникам сучасної російської опозиції нічого не світить. Ані Навальний, ані тим більше інші дрібніші політики просто не здатні одночасно потрафити прагненням глибинних росіян та зберегти вірність своїм принципам. А це означає, що найвірогідніше наступним керманичем Росії буде виходець з путінського оточення – подібно до того, як Сталіна змінили Маленков з Хрущовим. Так, бували й інші приклади – коли Гітлера з Дьоніцем не наслідували інші нацисти, але це був радше виняток. Поки не видно умов для окупації всієї європейської частини Росії військами НАТО, на це сподіватися марно. Якщо Росія вціліє, наступним її президентом теж буде рашист – або м’якший, як Кирієнко, або жорсткіший, як Патрушев.

Хоча зміна вождя відкриває можливість розширення коридору, але не варто перебільшувати значення цієї події. Бо теперішній стан російського суспільства такий, що будь-яка спроба розвернути корабель на 180° скоріш за все призведе до бунту. Простіше кажучи, той, хто, наприклад, оголосить про добровільне повернення Криму Україні, майже гарантовано втратить владу, а можливо – й життя. А на його місце прийде той, хто обіцятиме війну за “споконвічну російську землю” до переможного кінця. Тому віддати півострів назад буде для нового кремлівського очільника нетривіальною проблемою, яку він має вирішувати поступово, поволі, тихцем (ну, або просто визнає доконаний факт, якщо над Севастополем уже майорітиме синьо-жовтий прапор).

Але судячи з попередньої історії Росії, значно вища ймовірність приходу до влади нового тирана, ніж реформатора. А це означає, що і теперішня війна буде не останньою, якщо за нею не настане корінна перебудова Росії. Бо без цього росіяни просто залижуть рани і років за 30-50 знову захочуть випробувати долю на наших з вами дітях і внуках.

Отже, мало перемогти Путіна, слід ще й перемогти рашизм. Задача ще складніша, ніж вбити дракона і самому не перетворитися на нього. Бо у Шварца народ лише підтримував дракона, а в Росії народ і є дракон! Здолати такого противника самотужки не під силу жодному лицарю. Еліти теж недалеко відійшли від народу. За путінського правління вони були люмпенізовані не меншою мірою, ніж найостанніші пролетарі. Просто погляньте на заяви Медведєва і Лаврова, не кажучи вже про чиновників нижчого рангу. Це не природні еліти, це гопота, волею випадку піднесена нагору.

Але навіть ліберали на вищих щаблях влади, яким донедавна був Чубайс, погоди не зроблять. По-перше, тому, що люмпен-еліти щоразу швидше витіснятимуть їх на маргінес, а по-друге, що й вони самі заражені вірусом рашизму. Словосполучення “ліберальна імперія” Чубайс вжив ще 2003 року в статті з обґрунтуванням використання м’якої сили як інструменту відновлення російського впливу. Про російську інтелігенцію й говорити годі. Від Пушкіна до Бродського, від Бєлінського до Солженіцина – та будь ти хоч сто разів демократом, все одно в глибині душі ти залишишся імперіалістом, і своїми творами навчатимеш людей цій єресі. Тому подобається це нам чи ні, а справу доведеться мати з усім російським народом, елітами та інтелігенцією, які виступатимуть спільним фронтом.

Підсумуємо. Як і чимало інших деспотичних держав ХХ та ХХІ століття, сучасна Росія тримається на міцній зв’язці вождя та широких народних мас. Згори вниз спускаються репресії та пропаганда, знизу вгору піднімається лояльність. Двадцять років правління Путіна призвели до того, що абсолютна більшість росіян, безвідносно до освіти та багатства, щиро прийняли для себе ідеологію “русского міра” або рашизму. І народ, еліти та інтелігенція настільки глибоко просочилися нею, що навіть якщо завтра путінський режим впаде, росіяни все одно вимагатимуть від свого нового володаря продовження попереднього курсу та дотримання попередньої ідеології.

І саме тому так важливо зрозуміти, що ж це таке – рашизм.

***

В другій частині цього есею ми коротко розберемо історію становлення цих трьох джерел рашизму у XV – XX століттях, а в третій – спробуємо охарактеризувати його найвизначніші риси.