Трагічний оптиміст Іван Багряний

Багряний без цензури

Його особистий опір почався ще у шкільні роки — як виклик навчальному підходу в Російський імперії. "Першого вірша написав я в десять років у першій клясі “Начального училища”. Написав українською мовою, як протест проти учителя, що бив мене лінійкою по голові за те, що я не вмів по-російськи. Ба, згодом уже й умів, та не хотів", – згадував письменник про свій літературний дебют. У ті часи Іван мав прізвище Лозов’яга (Багряний — псевдонім).

Року 1925 19-літній хлопець опублікував першу книжку "Чорні силуети: П’ять новел" під псевдонімом Іван Полярний. На той час молодий письменник, уродженець Охтирки, здобув професію слюсаря, навчався у художньо-керамічній школі, працював і навіть встиг помандрувати. Попереду мав бути тільки Київ.

<p>Іван Багряний (1906&ndash;1963)</p>

Цікаво, що навчання в Київському художньому інституті він так і не закінчив, але набув друзів-колег по перу. Журнали, літературні критики, обговорення, читання – все до його послуг. Багряний приятелював із провідними літераторами-"марсіанами" (членами "Майстерні літературного слова", скорочено МАРС): Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником.

Активно писав поезії, поеми, експериментував у драмі. Його твори публікували у престижних тогочасних українських часописах – "Глобус", "Життя і революція" і "Червоний шлях"; він купався в увазі й похвалах критиків. Його поезія – "це щось свіже нове, непідроблене і щире", – ділився своїми читацькими враженнями критик Григорій Костюк, який тоді вперше побачив ім’я Багряного у пресі. Вірші Багряного спрямовані на творче і критичне осмислення пореволюційної реальности. Проте деякі його книжки цензура не пропустила, а деякі тексти зазнали цензурного доповнення і втручання. Після таких "варварських актів" письменник був "пригнічений і озлоблений".

Попри те, що ситуація виглядала пропащою, Багряний горою стояв за свою вільну творчість. На якийсь час він зник із Києва і поїхав до рідної Охтирки. Тим часом у київських та інших книгарнях стався переполох – до них потрапила невеличка книжка – поема "Ave Maria", – надрукована 1929 року в нікому не відомому видавництві "САМ". Як виявилося пізніше, Багряний домовився про друк зі знайомими з охтирської друкарні й розіслав її по книгарнях. "Ave Maria" була заборонена й конфіскована. Але кількасот примірників встигли продати – цікавість до забороненого плоду зашкалювала.

Відповідь зухвалому поетові не забарилася. 22 січня 1930 року на Всеукраїнському з’їзді комсомольських письменників "Молодняк" його твори назвали "халтурництвом" і "макулатурою". Багряного публічно звинуватили у "протаскуванні в художній творчості ідей, ворожих нашій добі".

Скільки разів можна арештувати Багряного

На початку 1930-х письменник оселився у легендарному будинку "Слово", де жили найвидатніші українські письменники. Жив у "переїзній квартирі" поета Василя Вражливого. Одного надвечір’я Іван вийшов із будинку, і раптом дорогу йому перегородили «два суб’єкти» із карного розшуку. Щоби хоч щось нашкребти на справу, енкавеесівці потлумачили поетову літературну фантазію за його життєві переконання. "Дуже настирливо допитувалися, до якого друга це я звертаюся в своїй передмові до “Ave Maria”. Я сміявся з них. Так само вперто вимагали сказати, кого я мав на увазі, присвячуючи тему “бунтарям і протестантам”. Я сміявся також із цього, як і з уявного друга. Їх злило", – так про свій перший арешт розповів Іван Багряний Григорієві Костюку. 

<p>Після першого арешту 1932 року Багряний провів 11 місяців у камері одиночного ув'язнення&nbsp;</p>

Через кілька місяців марних "вибивань" зізнань "трійка" заслала письменника на три роки на північ Далекого Сходу. "Охотське море. Тайґа. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отже, сів я на поїзд і поїхав на захід", – згадував Багряний.

У Томську його перехопили й додали три роки ув’язнення у Бамлазі. Звідти письменник повернувся до Охтирки. Менше ніж через пів року – новий арешт. На календарі – 1938 рік. "Знову слідчий відділ Харківської холодногірської тюрми. Знову безкрая тяганина, сіпання нервів, вимога “признатись” у зв’язках і терористичних намірах", – згадував Іван Багряний. Попри терор, психологічний тиск та фізичні знущання, вирок проти себе літератор не підписав і через пів року його звільнили.

Під час Другої світової війни його мобілізували, але в дорозі ешелон із новобранцями розбомбили. Власний досвід втечі від совєтів і нацистів письменник описав у романі "Людина біжить над прірвою" (виданий 1965-го). "При всьому страхітті пережитого, – писав Іван, – все-таки добре, що так склалося. Ми пізнали світ нашої дійсности дуже глибоко, якщо не всебічно".

Згодом Багряний долучився до лав ОУН. У той період він написав свій найвідоміший роман "Тигролови". Переховуючись від гестапо в Карпатах, він розповів про українського чоловіка Григорія Многогрішного, який на Далекому Сході втікав від більшовицьких людоловів. У 1944 році цей роман отримав першу нагороду на літературному конкурсі Українського видавництва Краків–Львів. У скороченій версії твір вийшов у щомісячнику "Вечірня година" (Краків) з назвою "Звіролови". Але у вирі війни рукопис загубився, і у таборах Ді-Пі письменник відновлював текст із пам’яті: у Німеччині "Тигроловів" надрукувало видавництво "Прометей".

Прибічник оптимізму молодої нації

Одразу після війни Багряний активно долучився до організації українських письменників в еміграції Мистецький український рух (МУР). За задумом її ініціатора Юрія Шереха-Шевельова, група мала творити повноцінну українську літературу. Силою таланту й хисту Багряний був серед найважливіших повоєнних письменників.

Для еміграційної публіки він – зірка і символ людської незламности. "Ще молодий і роками, і тим більше – волею й душею" він не втрачав драйву й зачаровував авдиторію своїм виразним читанням "суворих й захоплюючих поезій" зі збірки "Золотий бумеранг". Юрій Шерех-Шевельов стверджував, що за силою поетичного слова темперамент Багряного дорівнює Шевченковому. «Багряний починається там, де він дає волю своєму поетичному темпераментові. А це буває там, де він створює гіперболізовані картини руїни і поразки, або врочисті гімни героїзмові й перемозі. Поет не шукає в них якихось суто національних образів, але дивним робом вони перегукуються з такими гнівно-патосними речами Шевченка, як “Осії. Глава XIV” і з такими піднесеними, як “З Ієремії”», – зауважував критик, записуючи Багряного в "неошевченківці".

Сам Багряний також не стояв осторонь запеклих дебатів МУРівців у питанні, якою має бути українська повоєнна література. Він переосмилював спадщину кумира своєї молодости Хвильового та його ідею "психологічної Європи", значення якої для української літератури у повоєнному світі змінювалося. "Щождо Европи, то як орієнтир вона нам зовсім непотрібна. Вона потрібна нам для іншого, не для наслідування, не для того, щоб ростити дрібненьких епігонів Ґете і Петрарки, а для того, щоб ми її проковтнули (висловлюючись фіґурально), засвоїли і пішли собі далі", – писав у статті "Думки про літературу".

Коли українська література в підсовєтській Україні стала об’єктом утисків і цензурування, саме на переміщених українських авторів Багряний покладав "глибоке почуття відповідальности". А свою творчість пояснював так: "Я прибічник здорового оптимізму, прибічник творчого оптимізму, героїчного оптимізму – якого хочеться, але оптимізму здорової, молодої ще не вичерпаної нації. Я прибічник життєрадісної (навіть в трагедії), самостверджуючої, пробоєвої літератури". Це стосувалося не тільки творчости, а й політичних поглядів і реальних дій.

Проти сталінської пропаганди

За домовленістю між СРСР і країнами-переможницями у Другій світовій війні люди, які на 1939 рік були громадянами радянських республік, після закінчення бойових дій мусили повернутися додому. Тож радянські репатріаційні комісії полювали на українців по таборах Ді-Пі, примусово повертаючи їх "додому". Багряний теж не мав спокою. У 1946 році він видав резонансну брошуру "Чому я не хочу вертатись до СССР?", де описав власний досвід більшовицького терору. Текст перекладали на інші мови й активно розповсюджували серед альянтів.

У Німеччині енергії Багряного вистачило на те, щоб створити свій партійний осередок – Українську революційно-демократичну партію. "Тільки звитяжні зухвальці в такий похмуро-безвихідний час можуть плянувати щось дійове, творче, масштабне" – так прокоментував це Костюк.

<p>"Колгосп тварин" Джорджа Орвелла у перекладі Ігоря Шевченка (пізніше відомий візантолог), видавництво "Прометей" (Новий Ульм), 1947 рік</p>

Партія мала свою газету "Українські вісті", яку редагував Багряний, а також видавництво "Прометей". Там, окрім найкращих еміграційних українських класиків, був надрукований український переклад політичної сатири Джорджа Орвелла "Колгосп тварин" з авторською передмовою. Було багато планів на переклади творів, які "послідовно викривали фальшивий радянський міт і висвітлювали справжню природу сталінської рабовласницької системи". Але через таборові умови, а також через те, що ідеї західних інтелектуалів не завжди були сприйняті, плани не втілилися в життя.

Політична атмосфера в таборах Ді-Пі була напруженою. Багряному та його партії протистояли ОУН (б). Деякі агресивно налаштовані конкуренти перешкоджали розповсюдженню "Українських вістей", ширили чутки, що це "комуністична пропаганда". У квітневу Великодню ніч 1947 року на його помешкання у Новому Ульмі напав гурт людей: камінням повибивали вікна й намагалися виламати двері. При цьому звучала брутальна лайка із закликом: "Бий москалів, комуністів, совєтів!" Правління МУРу різко засудило таку "практику фізичного і духовного більшовизму" деяких "бандерівців", зазначивши, що переслідування Багряного відбувалося саме на політичній основі.

Письменник без країни, але з країною

У підрадянській Україні про романи Багряного практично нічого не знали. Тим часом їх добре сприйняли його сучасники, а також іноземні критики. Можливо, успіх був у тому, що Багряний розказував про пережитий сталінський терор із позиції вцілілого.

Роман "Сад Гетсиманський" (Новий Ульм, 1950) – це перший текст в українській літературі, який докладно змалював "смутну і трагічну для українського народу добу терору кривавого сталінського сатрапа Єжова", наголошував Костюк. Він написав і про подібність твору Багряного до романів Артура Кестлера "Тьма опівдні" і Віктора Сержа "Справа Тулаєва".

Схожість роману Багряного до Кестлерового помітив також польський поет і критик Юзеф Лободовський: "Багряний описав таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть і не снилося. А все ж таки “Тьма опівдні” є книжкою понурою і гнітючою, натомість “Сад Гетсиманський” – не біймося цього банального вислову – з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються у книжці, то більшу віру викликано в читача".

Романи Багряного багато перекладали на інші мови. Таким чином про українську культуру дізнавалися у світі. Перекладач Григорій Алексинський "Саду Гетсиманського" на французьку поставив роман Багряного серед світових текстів, які представляють боротьбу героя із тоталітарною системою, зокрема Артура Кестлера ("Тьма опівдні") та Бориса Пастернака ("Доктор Живаго"). Однак у цій компанії, зауважував перекладач, герой Багряного суттєво відрізняється: "Їхніх [Кестлера і Пастернака] героїв розчавлює тоталітарний Молох, а в героя Багряного, сина робітника, людська особистість чинить опір до кінця і зрештою тріумфує над нелюдською силою, яка хоче її розтрощити".

Року 1963 було розпочато процес щодо висунення Багряного на Нобелівську премію, але через те, що письменник помер того самого року, процес зупинили.

На відміну від більшости інших українських письменників, Багряний не виїхав з Німеччини до Америки, Канади чи Австралії, оскільки віддавна хворів на туберкульоз. До України не повернувся. Похований у Новому Ульмі. Короткий напис на надгробку німецькою коротко інформує: "Іван Багряний – український письменник".

Багато це чи мало в час, коли України не існувало на карті світу, але яка беззаперечно існувала для Багряного та інших "вічних бунтарів", які попри все вірили й боролися за неї?