Трагічні оптимісти: поети з ОУН та УПА

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов називав "трагічними оптимістами" плеяду українських поетів міжвоєнного періоду, які палали вірою в перемогу України. Серед них він згадував членів ОУН Олега Ольжича та Олену Телігу. Утім таке ж означення можна використати для інших письменників, які здійснили вагомий внесок у боротьбу українського підпілля, хоча й не ввійшли до літературного канону.

Автор гімну ОУН народився у селі Середньому неподалік від Калуша на Станіславівщині у багатодітній родині. Батьки Олеся Бабія (17.03.1897 – 02.03.1975) були заможними, хазяйновитими селянами. У синові розгледіли любов до науки, і заради його подальшого навчання продали поле. Олесь вчився у школі у Войнилові, а потім у гімназії у Стрию.

Коли почалася Перша світова війна, Бабій зголосився до лав легіону Українських січових стрільців. У Карпатах воював проти царської армії, згодом брав участь у боях в Італії. Пізніше став у лави Української галицької армії. Був учасником тріумфального наступу на Київ, під час якого війська ЗУНР та УНР звільнили столицю від більшовиків. Бабій тоді написав слова:

Після поразки українських військ Бабій емігрував до Чехо-Словаччини. Та надовго не затримався і повернувся до Львова. Олесь сформував гурток поетів-символістів "Митуса", редагував часопис "Розбудова нації". У 1929-му брав участь у першому конґресі українських націоналістів у Відні.

<p>Олесь Бабій - автор гімну ОУН</p>

Інформація про участь Бабія в ОУН просочилася до польської поліції, і 1931 року його арештували. Олеся засудили до чотирьох років ув’язнення. Перебуваючи під вартою, поет написав свій найвідоміший вірш – "Зродились ми великої години".

Повний текст "Маршу націоналістів" вийшов у 1932-му у "Розбудові нації". Того ж року провід ОУН затвердив його офіційним славнем. Автором музики був, найвірогідніше, Омелян Нижанківський.

Після звільнення із в’язниці Олесь Бабій відійшов від активної суспільно-політичної діяльности. Працював шкільним інспектором на Підляшші, вчителював у Холмі. У 1944-му році з наступом радянських військ мусив емігрувати.

Пробув чотири роки у таборах для переміщених осіб. Згодом виїхав до Америки і оселився в Чикаґо. Там здобув науковий ступінь доктора літературознавства, викладав у університеті.

Ані радянські спецслужби, ані родичі Бабія в селі Середнє не підозрювали, що Олесь зостався в живих. Він вийшов на зв'язок із рідними у 1960-х, таємно листувався.

Талант Юрія Липи (05.05.1900 – 20.08.1944) був багатостороннім: поет, прозаїк, геополітичний стратег, ідеолог націоналізму, лікар. Виростав в Одесі. Його батько Іван Липа працював на державній службі в УНР – очолював Міністерство культів і віросповідань, писав проєкт першої конституції республіки, був міністром здоров’я уряду УНР у екзилі.

Згідно з іншою версією, Юрій народився на Полтавщині і мав інших батьків, а його справжнє ім’я – Григорій Герасименко. Коли хлопцеві було 10 років, його нібито всиновив Іван Липа. В Одесі Липа вступив на правничий факультет університету, який тоді називався Новоросійським. 17-річним редагував "Вісник Одеси".

Коли розпочалася російсько-українська війна, воював у першому курені Гайдамацької дивізії, а згодом – у курені морської піхоти. Брав участь у вуличних боях із більшовиками. У вірші "Зайди" писав:

Після поразки УНР Юрій Липа емігрував до Польщі. Там вступив на медичний факультет Познанського університету. 

<p>Юрій Липа</p>

Продовжував займатися активною громадсько-політичною діяльністю. Започаткував таємне товариство "Чорноморе" з колишніх солдатів армій УНР і ЗУНР. Разом із Євгеном Маланюком став натхненником літературного угруповання "Танк".

Липа мислив про Україну стратегічно. Він написав низку розвідок про майбутнє здобутої держави, її відносини із сусідами, і навіть поділ територій та облаштування земель подоланого противника – Росії. Трилогія складалася з частин: "Призначення України", "Чорноморська доктрина", "Розподіл Росії".

Однією зі стрижневих ідей Липи була концепція Міжмор’я. Він розмірковував про альянс незалежних держав, що мають вихід до Балтійського та Чорного морів, і формують щит європейської цивілізації від подальших зазіхань зі сходу.

У 1940-му Юрій Липа разом із батьком Олени Теліги Іваном Шовгенівим та істориком Левом Биковським утворили у Варшаві Український Чорноморський інститут. Ця організація опрацьовувала наукове підґрунтя для подальшого економічного та політичного розвитку України. А після відновлення незалежности мала переїхати до Одеси.

У 1943-му Юрій Липа переїхав до Яворова на Львівщині й долучився до боротьби УПА. Започаткував курси з лікарської підготовки для підпільників, писав текстівки для листівок. Займався лікарською практикою у селі Іваники. У 1944-му під час облави Липу захопили енкаведисти. Його піддали жорстоким тортурам, він помер. Військове керівництво повстанців посмертно присвоїло Липі звання полковника УПА.   

<p>Михайло Дяченко</p>

При народженні хлопець отримав ім’я Михайло. У підпіллі його називали "Гомоном". А друкувався під псевдонімом "Марко Боєслав".

Михайло Дяченко (25.03.1910 – 23.02.1952) народився у селі Боднарів, приблизно за 20 кілометрів від Станіславова. В юності був членом "Просвіти", "Пласту", "Сокола". Захоплювався спортом. У 1930-му вступив на правничий факультет Львівського університету.

У Львові Михайло долучився до Організації українських націоналістів, згодом очолив осередок ОУН у рідному селі. Марка Боєслава тричі ув’язнювали.

Після втечі з польської тюрми у 1939-му він оселився на Холмщині, почав вчителювати, познайомився із дружиною. У 1941-му повернувся до Боднарева. Згодом став у лави УПА і продовжував боротьбу у підпіллі аж до 50-х.

Марко Боєслав редагував повстанські часописи "Чорний ліс", "Шлях перемоги", був крайовим референтом пропаганди УПА, працював у відділі пропаганди Карпатського краю ОУН (революційної).

В одній із поезій "Гомін" порівнював упівців із Олексою Довбушем:

Марко Боєслав загинув 23 лютого 1952 року у засідці, яку влаштували співробітники МДБ в урочищі Хубена на Солотвинщині.

Деякі тексти Боєслава стали народними піснями, найвідоміша –  "Рости, Черемшино".

Псевдо Петра Василенка (1921 – 21.05.1946) "Полтавець" засвідчувало те, що боротьба упівців була загальноукраїнською справою. Петро Василенко народився у селі Війтівці у колишній Полтавській губернії. Як поет використовував і інші псевдоніми – Гетьманець, Волош.

<p>Обкладинка збірки Петра Гетьманця "Мої повстанські марші" (1946)</p>

Батько Петра Андрій Василенко був учасником Української національної революції, служив на Чорноморському флоті. Через це у 1936-му Василенка-старшого заслали до Сибіру. Мати зосталася сама із чотирма дітьми. Найстаршому Петрові випала відповідальна місія допомагати утримувати сім’ю.

Гетьманець мав велику жагу до знань, багато читав. Школу закінчив із чудовими оцінками – проте без "золотої медалі": син "ворога народу".

Щойно випала нагода, у роки німецької окупації, Петро вступив до Організації українських націоналістів. Згодом став одним із керівників яготинського осередку ОУН. Наприкінці 1943-го виїхав із рідним дядьком до Любачева на Холмщині, там долучилися до Української повстанської армії. Ерудованого "Полтавця" призначили політвиховником сотні "Месники".

Гетьманець редагував підпільний часопис "Лісовик". Упорядковував матеріали про хронологію діяльности УПА. Року 1945 написав книжку поезій "Мої повстанські марші".

В одному з віршів він згадує битви війська Івана Мазепи та армії УНР:

"Месники" активно протидіяли польсько-радянській операції "Вісла", котра передбачала депортацію українців із місць їхнього проживання. "Полтавець" загинув у бою 22 червня 1946 року. Є дані, що на грудях він зберігав рукопис другої поетичної збірки – "У боротьбі за волю".

<p>Галина Савицька</p>

Галина Савицька-Голояд (20.06.1922 – 02.01.2003) народилася у Львові у сім’ї Омеляна й Олени Савицьких. Тато воював у Галицькій армії, працював в українському банку "Дністер". Мати була вчителькою, отримала поранення під час польсько-українських боїв у місті.

Польська окупація унеможливила перебування сім’ї у Львові. Олені не дозволяли вчителювати на територіях, де переважали етнічні українці, тож після смерти чоловіка вони з донькою переїхали до Польщі – спершу до Баранова, а потім до Тарнова.

У Тарнові Галина закінчила гімназію, фізико-математичний ліцей. Наприкінці 30-х Савицькі переїхали до Холма. Там поетка познайомилася із майбутнім чоловіком, оунівцем Мироном Голоядом. А в 1939-му сама стала членкинею ОУН.

У веремії радянсько-німецької війни Галина повернулася до Львова з чоловіком. Подружжя брало участь у налагодженні підпільної мережі бандерівської ОУН. Савицька очолювала жіночу ланку Личаківського районного проводу, забезпечувала роботу Українського Червоного Хреста на Галичині та Закерзонні. Згодом стала зв’язковою Петра Федуна-Полтави, керівника головного осередку пропаганди.

У травні 1950-го Галину затримали. Вона виконувала доручення зв’язатися з Романом Шухевичем. На той момент багатьом повстанцям іще не було відомо, що 5 березня головнокомандувач УПА загинув. Жінку засудили до 25 років концтаборів і ще 5 років позбавлення громадянських прав.

Галина Голояд відбувала покарання у таборах Мордовії та Владимирівському централі. Там її судили ще двічі – за спробу втечі і бунт. У камері Марта Гай студіювала філософію, багато писала. 

У 1964-му Галину відпустили із тюрми без права повернутися до Львова. Вона оселилася у Бурштині на Івано-Франківщині. Займалася педагогічною діяльністю, збирала архів про боротьбу ОУН на східних теренах України.

Марта Гай є авторкою збірки віршів "До зорі" (1950), в якій описала боротьбу УПА – зокрема, на Закерзонні. Написала низку оповідань про життя повстанців, філософські розвідки.

Катерина Мандрик (26.05.1927 – 14.03.2004) народилася у селі Сухова, що неподалік від Болехова на Львівщині. У дівчини ще в юності проявився талант до творчості. Вона писала вірші. Збирала фольклор у довколишніх селах.

Поезії Катерини притаманні не лише ніжні ліричні образи, а й гострі громадянські пориви. В одному з віршів вона натякає на червоно-чорний прапор "бандерівців":

<p>Катерина Мандрик з синами</p>

Катерина вступила до ОУН у 1944-му. Була зв’язковою. У 50-му її заарештували, в ізоляторі піддавали страшним тортурам. Вирок – 10 років тюрми суворого режиму.

Покарання відбувала у концтаборах для особливо небезпечних злочинців у республіці Комі. У 1954-му на хвилі "відлиги" покарання послабили і відпустили на спецпоселення.

У подружжі Катерини з оунівцем Степаном Куйбідою народилося троє синів – Олесь, Василь і Микола. Василь Куйбіда у незалежній Україні був міським головою Львова, очолював міністерство регіонального розвитку та будівництва.

Катерина Мандрик-Куйбіда зі сім’єю змогла повернутися в Україну лише у 1964-му. Вона довго не відважувалася показувати свої твори, бо перебувала під наглядом спецслужб. Перша її поетична збірка вийшла аж у 2001-му, за три роки до смерті. Дмитро Павличко казав, що поезії Катерини "стоять нарівні з творами видатних шістдесятників".