"То не сцена, а гори з-під Красноїлля і Голов"

Інженер, науковець, музикант

«Гуцули принесли на сцену штуку без штучности, — пояснював Гнат Хоткевич особливості театральної гри карпатських горян. Під "штукою" йшлося про мистецтво. — Хто давав собі труд приглянутися і прислухатися, той відкривав у грі гуцулів незвиклі та захоплюючі красоти. От монолог. Супроводиться жестами. Який актор дав би таку масу глибоко оригінальних, повних своєрідної краси рухів? Або сідають опришки, відтак один встає. Що ж би, здавалося, такого: сидів чоловік, а потім устає. Але хто інший зробить се так, як гуцул, котрий і серед куліс встає так само, як у себе на полонині?".

Хоткевич народився у Харкові. Дитинство і юність провів у поблизькому селі Деркачі, його мати працювала служницею у місцевого поміщика. Так вдалося уникнути зросійщеного міського середовища, там і набрався української свідомости. Ще підлітком Гнат взявся перекладати на рідну мову твори Миколи Гоголя — бо відчував, що той "писав неправильно".

Він мав багато талантів: спроєктував дизельний потяг за 30 років до американського відповідника; писав художні твори та наукові розвідки; бездоганно грав на скрипці, бандурі, фортепіано; мав професійно поставлений вокал; створив майже 600 музичних творів. Однак головною пристрастю Гната став театр. Перші вистави влаштовував у Деркачах. Коли навчався в технологічному інституті, зібрав студентську трупу. Потім створив робітничий театр. Особливий акцент ставив на масових сценах, чим вражав публіку.

Життя Хоткевича перевернула революція 1905 року. Він очолив страйк, через що мусив разом із дружиною та дітьми покинути країну. Осів у підавстрійському Львові. А ще почав регулярно навідуватися в Карпати. "Як роззявив я рота від здивування, то так із роззявленим ротом і ходив 6 літ. І думаю, що кожний так на моєму місці", — описував він свої враження від Гуцульщини.

Магічні штуки

Навесні 1910 року жителі гуцульського села Красноїлля надумали створити театральний гурток. Його учасник Петро Шекерик-Доників пригадував: "Мижи нами ни було нікого, шоби си був розумів на рижисерії й міг був навчіти нас играти представленя, бо до цего чєсу у нас ніхьто ни займавси театральним житєм. А старші гуцули ставилиси до театру ворожо й насмішливо, мішєючі театер з магічьними штуками, шо то ниоден Гуцул їх видів, служічі при австрійским войску. Але нашя молодчя верства ни турала на тото, шо говорєт про театер старики, тай шо шє мут далі говорити — узєласи из запалом за нове діло".

По допомогу звернулися до Гната Хоткевича, який саме зупинився у сусідній Криворівні. Той одразу взявся до роботи. Вирішив поставити п’єсу поляка Юзефа Коженьовського "Верховинці", написану в 1840-х. Переклав її місцевою говіркою, спростив композицію. Переробку назвав "Антін Ревізорчук" — за іменем головного героя, гуцула, який дезертирував з австрійського війська. Ревізорчук походив із цих країв, тож п’єса сподобалася селянам. Один чоловік навіть запевняв, що є його прямим нащадком. На репетиції приходив у чересі, який нібито належав його предкові.

Прем’єра відбулася в залі товариства "Січ" у Красноїллі на початку серпня 1910 року. Місцеві захоплено сприйняли виставу. Гуцули поїхали до сусідніх сіл. Там подивитися на гурток сходилися не лише українці, а й місцеві поляки та євреї. Зібраних за перші чотири вистави грошей вистачило на нові костюми й полотно для декорацій. Хоткевич сам розмалював їх карпатськими пейзажами.

Він пригадував одну з учасниць гуртка: "Дзвінка. Це була удова, син у неї років 9. Він їй і ролі начитував, бо вона неграмотна. Хлопець раз прочитає, а вона вже й знає. Молодиця ядерна, ще не витратила слідів булої красоти. Для ролі Дзвінки — як вродилася". А ось інший уривок зі спогадів: "Танасійчук. Ніхто не танцював краще за нього. І довше. Міг годинами носитися в танці, й то так легко, звинно. Притоптує собі своїми постільцями, топірчиком вимахує і не стомиться, не спітніє".

Мав театр і недоброзичливців. Місцевий піп-москвофіл кепкував з акторів на проповідях, закликаючи паству не відвідувати "диявольських" вистав. Храм був розташований неподалік будинку "Просвіти", де відбувалися репетиції. Якось актор Васиндо справив малу нужду поряд із церковною огорожею. Піп негайно поскаржився до повітового суду. В обвинуваченні йшлося: "Оскверненіє священного предмета — церковної огради".

— Яка ж то священна річ? — дивувався на суді Васиндо. — Ну нехай би я зробив на саму церкву, ну тоді... А то ж на ограду. Та навіть побіля неї.

— Бачив я собаку, як вона підняла ногу й робила те ж, що й Васиндо, на оградку, а потім побігла, — додавав хтось зі свідків. — Пани війти чомусь її не покликали на суд.

Позов відхилили.

Гастролі без афіш

Гнат Хоткевич був переконаний, що "Гуцульський театр" може зацікавити не тільки гуцулів. Навесні 1911 року трупа рушила на гастролі Галичиною. У поїздку зібралося 16 осіб — із Красноїлля та сусідніх Перехресного, Голов, Жаб’я і Ясенова Горішнього. Режисером став ще один втікач-наддніпрянець Олекса Ремез, якого представили як артиста імператорського театру. Хоч насправді той за професією був учителем і тільки коротко  працював суфлером у театрі "Руська Бесіда". Хоткевич узяв на себе обов’язки директора. Він перебував у Львові й розв’язував організаційні питання. Йому ж на адресу "Львів, вулиця Дверницького, 32" надсилали листи рідні акторів. А вже звідти він пересилав їх до міста, де в той час перебувала трупа. Скарбником обрали Йосифа Гулейчука, кушніра з Красноїлля. Вирішили виплачувати акторам щодня по 2 крони. Решту зароблених грошей відкладали у фонд гуртка. На ніч зупинялися у будинках українських товариств. Харчувалися переважно кулешею і молоком.

Маршрут пролягав зі сходу на захід: Косів — Надвірна — Отинія — Сколе, Синевідсько — Старий Самбір — Добромиль — Ліско — Сянок — Ясло — Новий Сонч. Головною точкою гастролей став Краків — неофіційна столиця західної Галичини, друге за населенням місто краю. Попри те, що проживали тут майже суцільно поляки, вдалося влаштувати два покази в переповнених залах Саського готелю. Щоб розуміти зміст, глядачі приходили з оригінальним текстом п’єси Коженьовського.

Краківська преса розмістила обережні, проте переважно схвальні рецензії. Głos Narodu писав: «Виконання "Верховинців" як мистецька цілісність не могло задовольнити вимогливої публіки. Однак розуміння, що бачать не сцені не ухарактеризованих, а правдивих горян, котрі виконують співи й танці не вивчені, а висмоктані разом з молоком матері, що танці та співи немовби зрослися з ними, давало на мить відчуття, що то не сцена, а гори з-під Красноїлля і Голов, що перенесені в ті краї, споглядають правдиве гуцульське життя і його трагічні перипетії». Оглядач Nowej Reformy відзначав масові сцени й танці: "Ніби живцем перенесені з полонини на сцену, дихали величезною щирістю та оригінальністю". Nowości Illustrowane опублікували фотографію акторів і режисера, яку прокоментували: "Оригінальні й барвисті гуцульські строї, добре, як на селянський театр, виконання твору, особливо повні темпераменту гуцульські танці, як-от танець опришків, запевнюють трупі успіх, який супроводжує її всюди, де виступає".

Тепер "Гуцульський театр" міг не вивішувати афіш. Акторів впізнавали на вулицях за яскравими строями — і миттю розкуповували квитки. Під час вистави в Бохні стався неприємний епізод. Петро Шекерик-Доників описував: "Редактор у Кракові подарував на памнєтку одному з наших аматорів, шо грав опришка, скрипку. У Бохни на сцені він грав при ватрі опришка. Мижи опришками зчєпиласи бійка. Він верг скрипку під смерічку на сцені, тай пустивси розривати ту бійку. Другий аматор, шо грав також опришка, и біг таксамо розривати тоту штучьну бійку, ни зоздрів ту скрипку на сцені тай її настолочів ногов. Скрипка лиш хрупла. А тот аматор, єк узрів, шо тот другий розтолочів йиго скрипку, то таки си ни зкимив, тай зачєв таки правдиву бійку из тим на сцені. Ледви ми їх розірвали тай утихомирили. А публика била, тай била нам оплесками, думаючі, шо то наші артисти потрафили так славно вивести бійку на сцені".

За коштовності Заньковецької

Того року Гнат Хоткевич написав ще три п’єси про гуцульське життя — "Довбуш", "Гуцульський рік" і "Непросте". Трупу розширили до 40 осіб. Додалися музúки, які грали на скрипках, цимбалах, трембітах, флоярах, теленках, дримбах. На початку 1912-го Хоткевич повернувся на підросійську Україну. Він не уникнув короткотривалого ув’язнення за революційну діяльність 7-річної давности. "А по виході зараз ізнов за своє — за гуцульський театр", — пригадував він.

Актриса Марія Заньковецька надала Хоткевичу свої коштовності. Він заклав їх у банк і взяв позику, за яку облаштував "Гуцульську майстерню". Також давали так звані "Гуцульські вечори": співали пісні, грали на музичних інструментах, розповідали казки. Встигли виступити в Харкові, Москві та Одесі. Після харківського показу газета "Южный край" розмістила рецензію Христі Алчевської: "Мені доводилося бувати на різного роду видовищах. Але ніколи, мені здається, я не чула таких гучних оплесків, такого одноосібного захоплення. Під час антракту було чути лише українську мову, ніби все це відбувалося в якійсь незнайомій країні, в якій немає заборони говорити українською мовою".

Влітку 1914 року Йосиф Гулейчук оформляв акторам візи в Києві. Повернувся до Красноїлля, зібрав костюми й декорації та переправив через кордон. Услід за ним поїхало семеро акторів. Однак розпочалася Перша світова війна. Гулейчука арештували за підозрою у шпигунстві. 

"Гуцульський театр" пережив два відродження. Перше — у 1930-х завдяки зусиллям Василя Костинюка. Друге — 1988-го, під час святкування 110-річчя від дня уродин Гната Хоткевича. Відтоді трупа не припиняє діяльности.  Сьогодні в ній кілька десятків акторів. Як і століття тому, усі вони — пересічні жителі Карпат, для яких сцена — приємна розвага серед гуцульського повсякдення. Очолює театр Володимир Синітович, нащадок учасника першого складу трупи.