Тиждень частувань і веселощів

“Хоч пузо роздайсь, а Божий дар не остансь”

– Масляна числа не тримає, вона щороку “хвостом крутить”, бо на Великодень глядіт, – розповідає 82-річна Софія Усаченко із села Луковець на Житомирщині.

 Масниця не має чітко визначеної дати й з року в рік випадає на різні числа календаря. Святкування Масниці залежить від Пасхи – першого повного Місяця після весняного рівнодення 20–21 березня, коли тривалість дня дорівнює тривалості ночі. Великий пасхальний піст у 2023 році припадає на період від 27 лютого до 15 квітня, тож Масницю відзначають 20–26 лютого.

Готуватися до неї починали заздалегідь. Тиждень перед святкуваннями називався Переступний або Рябий – бо після майже місячного мʼясоїду поверталися знову до постування у середу та п'ятницю. До цього тижня намагалися відіграти весілля, шлюб брали тільки вдови чи вдівці. 

Господині мазали піч і чепурили хату. В очікуванні свята приспівували:

До Рябої, по малої, сваточки мої,
Доплигаєм, додибаєм до Масляної!

Напередодні у неділю (цьогоріч 19 лютого) робили запусти на Масляну. Востаннє готували багато скоромних страв: копчене й тушковане м’ясо, ковбаси й сальтісони, шинку і варене сало. Обов’язково на столі мав бути холодець зі свинячих ніжок. Тому на Лівобережжі цей день називають Ніжкові заговини, на Гуцульщині – Гишкове пущення. Всі заготовлені страви годилося повністю з’їсти. Якщо залишалося, відносили незаможним. Або вставали вночі й доїдали, примовляючи:

– Хоч пузо роздайсь, а Божий дар не остансь.

“Я вас, вареники, величаю”

– З понеділка продовж усієї Масниці було наїдалися пирогами й пампушками з сиром, сирниками й налисниками або бабками з молочним кисельом, – згадує Софія Усаченко. – Бо опісля то аж цілих сім тижнів посту треба видержать!

Каже, що у них “блинів” не печуть. Натомість ладять великі оладки на дріжджах, молоці та яйцях. 

Поліщуки Чернігівщини готують пухкі млинці “сковородники” із гречаного, пшоняного або кукурудзяного борошна. Крутять маленькі й тоненькі налиснички з сиром, заливають їх розтопленим маслом, сметаною і ставлять у теплу піч “доходити”. До столу готують також молочні каші, бабки з локшини, галушки на молоці. На Галичині смажать картопляні кнедлі з солоним сиром і варять в окропі сирні клюски.

Найбільше готують на Масниці пухкі й м’які вареники з солоним сиром, споживають їх із маслом і сметаною. Колись їх вживали й ранком, і на обід, і на вечерю, примовляючи:

– Як молодим бував, то 40 вареників їдав. А тепер хамелю-хамелю, та насилу й 50 умелю.

На Харківщині вареникам приспівували:

Вареники наші
Велику муку терпіли,
В окропі кипіли!
Варенички-великомученики,
Сиром боки позапихані,
Маслом очі позаливані.
Я вас, вареники, величаю
І в сметану вмочаю.

На Поділлі вважали, що вареники треба ліпити великими й пухкими: “щоб корови були крутобокі”, “щоб телята великіє родились”, “щоб поросята були тлустими”.

“А дід бабу хитав, хитав, поки в баби кендюх випав” 

З Масницею, обумовленою християнською традицією постування, з часом поєдналися прадавні язичницькі культи, обряди й ритуали. На Поліссі у четвер на Масляному тижні святкують Власа, хоча день святого мученика Власія у святцях припадає на 24 лютого. На Харківщині на честь Власа у масляничний четвер не запрягали коней та волів і загодовували домашню худобу найкращим сіном.

Дослідники вбачають у пошануванні цього дня худоби залишки культу “скотьєго бога” Велеса. Не випадково для його святкування обрано четвер. У словʼянській міфології цей день приурочений богу-громовержцю Перуну та його антагоністу Велесу. “Улас на вареники лас, але святим Уласа не вважають”, – писав фольклорист Микола Коробка.

<p>У колажі використано фото Володимира Шухевича 1894 року із села Тишківці на Покутті</p>

Господині на Масниці мали обовʼязково потанцювати: “щоб корови гарно відбігали”, “щоб багато молока давали” та “щоб капуста вродила”. За переказами жителів села Стіна на Вінниччині, донедавна жінки старшого віку, позакочувавши підтички, дрібненько танцювали по дорозі, по рівчаках і калюжах: “щоб прядиво вродило дрібненько”. Танцюючи, намагалися якомога вище підстрибнути, щоб вродив довгий льон.

Масниці багаті на сміх, жарти й веселі витівки. Їм приписували життєдайну силу забезпечувати розмноження всього живого. У цей час влаштовували ігри з перевдяганням, масками й необхідним реквізитом. Тому в північних регіонах Сумщини й Чернігівщини свято мало локальні назви Масляні Коляди й Колядуха Масляная. Ймовірно, таке номінування повʼязане також із прадавнім весняним новоліттям, коли новий рік давні словʼяни починали з березня.

Багато ритуалів весняного Нового року було перенесено на святкування зимового сонцестояння й новоліття. Подекуди ще до 1930-х зберігався звичай карнавальних перевдягань і сміху на Масниці. Респондент Етнографічної комісії ВУАН з села Власівці на Запоріжжі повідомляв: “То вже там машкари улаштовують: циган, лікаря, вінчання і свадьбу, а музика грає та пісні соромні.

Робили музику таку: рубель, що сорочки качають, покришки тарілки, ложки, заслонка та, що піч зутуляється, служе за бубон. Бере один рубель і качалку – качалка буде скрипка, а рубель смичок. Другий бере заслонку, хто покришку, хто видер яку іншу жорстянку, ті стають коло столу, на столі стоять тарілки, миски, беруть ложки й вистукують в посуду. Перший починає грати на рубель: “А дід бабу хитав, хитав, поки в баби кендюх випав”. Ті, які підхватять, як застукотять, задзіленчать, як вшкварять на язик музику, а танці йдуть аж курява встає!”.

“Мʼясоїд пройшов, не женився, ох!”

Опосередковано свідченням давнього весняного новоліття є колодійні ритуали, які підкреслюють закінчення матримоніального року. На Слобожанщині жінки гуртом йшли вітати й славити піснями тих, хто протягом року справив весілля. Їм бажали щастя, статків у господарстві й поповнення сімейства. Новопошлюблені цього тижня ходили з хлібом-сіллю й пирогами в гості до батьків молодої “тестю горло промочити”.

Батьки ж скликали до хати родичів і пригощали, величали й обдаровували молоде подружжя. Натомість тим, хто зволікав з одруженням, до ноги чіпляли колодку – поліно, дрючок або палку, що в традиційній культурі мають фалічну символіку. Ритуал супроводжували ущипливими приспівками:

Мʼясоїд пройшов,
Не женився, ох!
Як собачий хвост
Волочився, ох!

Привселюдна обрядова ганьба неодруженої молоді та величання пошлюблених сягає часів первісно-родового укладу й загального общинного контролю та заохочення до продовження роду.

– У нас на Масляну і зараз в’яжуть колодки, – розповідає 63-річна Раїса Козачек із села Каїри Одеської області. – Збираються жінки, позапинаються хустками тай ідуть з піснями, а колись і з гармошкою, до тих, у кого діти ніяк не одружаться. Вистругують колодочку таку сантиметрів 50, прикрашають її лєнтами й чіпляють на стрічечку кольорову. А вже хазяї їх чекають і запрошують усіх до хати.

Зайшовши до хати, жінки із жартівливими піснями й примовками міцно прив’язуть колодку на шию батькові неодружених дітей, а матері – до ноги. Самому колодку не можна знімати. Батьки мають виставити гостям гарного могорича. Впродовж тижня масничного святкування гурт із колодкою обходить всі родини, в яких дорослі хлопці або дівчата “засиділися” – не одружилися або не віддалися протягом року. Не оминають також вдівців і вдовиць.

– От в одних наших господарів два сини довго не одружувалися. Після цієї нашої колодки вони один за другим поженилися. І зразу воно раз – і уже мають двух внуків. Значить, воно щось діє? Діє! – зауважує 54-річна Ірина Родонюк з цього ж села.

На Київщині та Житомирщині колодку у вигляді спеленутої у пелюшки ляльки чіпляли на спину тим парубкам, хто не хотів засилати старостів, і тим дівчатам, хто відмовив сватам.

“Щоб такий був багатий, як кожух волохатий!”

За етнографічними матеріалами Агатангела Кримського та Михайла Гайдая на Звенигородщині та у селах Браїлівської округи на Вінниччині до кінця 1920-их років існував архаїчний звичай протягом тижня справляти народження й смерть Колодія. В понеділок на Масницю заміжні жінки збиралися в хаті когось із сусідів й одна удавала, що вагітна і починала стогнати:

– Рятуйте! Ой, ой, ой болі беруть! Дайте мені бабу-повитуху!

Вибрана за повитуху жінка вдавала, ніби допомагає пологам, примовляючи:

– Цить, моя дитино! Дасть Бог, що це минеться, то ще другий раз заманеться.

<p>Реконструкція ляльки Колодія-колодки Олени Чебанюк</p>

Під жарти й сміх з-під пелени “породіллі” витягали невеличке полінце:

– От який хлопчисько знайшовся у нас! Тіки-тіки не побіжить!

Далі розігрували пародійну сценку як баба-повитуха купає в ночвах новонародженого, як вона “підтягує дно” породіллі, лікує її замовляннями:

– Ідіть, бабиці, на великі гори, на великі скали! Щезни, пропади та до мене не ходи, пху-пху-пху!

Полінце сповивали як дитину та давали ім’я – Колодій.

У вівторок громадою збиралися в іншої сусідки на “хрестини” Колодія. Вибирали хрещених батьків й відтворювали звичай класти щойно принесену з церкву дитину на кожух, примовляючи:

– Щоб такий був багатий, як кожух волохатий! Щоб такий був вусатий, як кожух був вовхатий.

У середу гуртом справляли “похрестини”. А у четвер Колодій нібито помирав і за ним голосили: “Я на тебе, Колодію, положила всю надію, а теперка, Колодачу, як не бачу, то все плачу!”. У п’ятницю Колодія “ховали” – виносили й закопували в садку під грушею, в суботу справляли по ньому поминки. Весь обряд супроводжувався частуванням, жартами й колодійними піснями:

Ой сьогодня не неділя,
Ой сьогодня Колодія.
А сьогодня Колодка,
Бо горілка солодка.

“Прийшов піп – Савка втік”

У XX столітті на більшості української етнічної території ритуал вʼязання колодки перетворився на вимогу могорича у батьків неодружених, розвагу або привід для випивки. З цією метою молодим людям або батькам до руки вʼязали рушник, хустку, до ноги привʼязували качалку або стілець. Етнограф Василь Кравченко зафіксував у подільському селі Погребище: «Баба “на колодку” купує невеличку булочку, чепляє на мотузочку й надіває певному чоловіку на шию, а той мусить за те купити для неї чарку».

Молодь гуляла окремо від дорослих. На Масниці востаннє збиралися на вечорниці. Дівчата чіпляли парубкам до сорочки “колодку” – хусточку, квітку або гілочку, прикрашену стрічками. За це отримували від них почастунки. А на Великдень хлопці дарували коханим дівчатам намисто, шовкову хустку або стрічки.

У селах біля Яготина на Київщині на вечорницях грали в гру “Савка”. Хлопець лягав на лаву і вдавав померлого. Його лоскотали, щипали й туркали, намагалися обов’язково розсмішити. Гра супроводжувалася піснями:

Бем, бем, Савка вмер.
Положили Савку на кленову лавку.
Лавка трясеться, Савка сміється.
Прийшов піп – Савка втік та в лободу.
Не тікай, Савко, бо я й там тебе знайду.

Савка оживав, схоплювався з лави та ловив, лоскотав і цілував дівчат.

На Масниці справляли також проводи зими. В обрядових іграх відтворювали боротьбу зими з літом, м’ясоїда з постом. В селі Соснова на Переяславщині в останній день Масниць наряджали жінку старою бабою, виплітали їй з конопель довгу косу, “що аж по п’ятах тягаїться”, і потім проганяли її з хати на двір. Натомість до хати заводили перевдягнутого на старенького й строгого дідка. Учасники забави пояснювали, що так вони прощаються з Масницею та “приймають Поста”.

В давнину змагання “лава на лаву” й чоловічі бої навкулачки, що відбувалися під час проводів зими, були зовсім не спортивним змаганням, а ритуальним розігруванням боротьби холоду й тепла, зими й літа, добра і зла.