Пачкарі. Ті, що знали "сонне слово"

"В безнадійній кризі збуту"

"Чудотворний рабін — пачкарем наркотиків" або "Кривава битва з пачкарями зброї" — такими заголовками рясніла міжвоєнна преса. Пачкарі носили через Збруч різне — від цигарок до більшовицької преси. Аби замовник платив. У селах навколо Скали-Подільської переказують бувальщину про те, як одна господиня дістала з горлянки своєї качки золотий злиток. Так нібито віднайшовся скарб, який на початку ХХ століття один єврей намагався переправити на інший берег. 

<p>Вояк польського корпусу охорони прикордоння на березі Збруча, 1934 рік</p>

Апогеєм пачкарства стали роки між Першою світовою війною й остаточним придушенням визвольного руху. Річку тоді майже не контролювали — УНР не мала для цього ані людських, ані матеріальних ресурсів. На східний бік доставляли сіль, мило, лікери, нафту, мануфактуру тканини. У зворотному керунку переправляли цукор, тютюн, шкіру, ковбасу, сало, спирт. Найбільш безсоромні ганяли навіть стада худоби з-під Кам’янця. 

Пізніше, коли на обох збручанських берегах з’явилися прикордонники, мало хто хотів ризикувати через фунт соли. Контрабанда змінилася: з Польщі до УРСР попливли предмети розкоші — французькі парфуми, пудра тощо. 

Радянська преса намагалася пояснити потік контрабанди ідеологічно виважено. Журналіст Носов писав у журналі "Всесвіт": «Стиснена між індустріяльною Німеччиною і нашим Союзом Польща задихається в безнадійній кризі збуту. Закордонні її друзі й охоронці та безперестанні авантури внутрішної політики не дають їй змоги запровадити більш-менш здорових торговельних зносин з нами. Потребуючи сировини й сталої валюти, задихаючись од зайвини фабрикатів, історично пристосованих до потреб руського ринку, польська промисловість мусить шукати нові способи, аж до нелегальних включно, хоча б до кумедно обмежених, але наших ринків. Звідси походить "пачкарство", професіональний промисел контрабандою, що захопила деякі шари людности прикордоння і залучила до цілої низки допоміжних пачкарству професій декласовані кадри мешканців міст і містечок, навіть селянський суто хліборобський елемент». 

Контрабандисти збиралися у своєрідні артілі. Заможніші скуповували дефіцитні товари, бідніші переправлялися з ними через річку. «Пачкарі здебільшого — зайшлі люде. Це дезертири ще часів громадянської війни, колишні "торбарі", що осіли тут. Одного часу завзято "працювала" тут білогвардійська офіцерня», — описував соціальний склад ділків автор під криптонімом "В. Вікторов" у журналі "Всесвіт". Були тут свої прикмети й забобони. Про чоловіка, який займався контрабандою 40 років і жодного разу не був спійманий, казали, що він знає "сонне слово", після промовляння якого варта одразу засинає. 

«Страшний "пас"»

Тільки-но на Збручі з’явилася діяльна прикордонна служба, з пачкарством почали запекло боротися. Кордон промаркували. На польському боці встановили жовті стовпчики з білим орлом. Подейкували, ніби їх надіслала Антанта. На підрадянському — непофарбовані дубові стовпи. На берегах вирубували самосів, подекуди зробили дорогу. Хати, які підбиралися до самої річки, зруйнували — щоб не заважали огляду. У кого вікна виходили на "той" бік — примусили замурувати. У Заваллі та Кудринцях селянам наказали звести вздовж річки високий кам’яний мур. Багато хто на другому березі мали родичів. Перегукуватися ходили за село. 

З польського боку діяла сувора заборона перебувати неподалік кордону будь-кому, хто там не проживав. Хто приїжджав у гості до родини, навіть з сусіднього села, мав у старостві отримати дозвіл на перебування. Коштував такий 7 злотих і 10 ґрошівтрохи менше як 1 долар. Між 22:00 і 4:00 обмеження діяли й на місцевих — не вільно було виходити за межі господи, поїти худобу в річці чи брати там воду. Купатися, прати чи ловити рибу дозволяли тільки в означених місцях. Хтось під псевдом "Надзбручанець" скаржився у "Ділі": «В практиці всі ті розпорядки і приписи дуже мало перешкоджають аматорам пачкарства, а зате сильно дошкулюють мирному населенню. Прикордонна смуга йде від кордону на два кілометри вглиб території, друга, кордонна смуга, йде від цеї дальших два кілометри. Разом обі смуги займають пас ширини чотирьох кілометрів. То страшний "пас"! Мешканцям сіл, положених у тій смузі, не вільно дуже багато ріжних річей. До них на кожнім кроці шкірить свої зуби оте "не вільно" і страшенно ускладнює прості функції сільського життя». 

Ситуація ще більше погіршилася у 1930-х. Журналіст і один із засновників ОУН Зенон Пеленський згадував, що донедавна вартові — переважно українці — поблажливо ставилися до цивільних. Можна було без проблем перекинутися словом із "товаришем" на другому боці, навіть обмінятися махоркою і порівняти, як виглядають "наші" та "ваші" сірники, чоботи чи гроші. Тепер на кордоні стояли тільки росіяни: «Мусять їх для цієї служби спеціяльно дресувати, бо одиноким відношенням до кого-небудь із тутешніх людей, чи мова буде про вартівника польського КОПуКорпусу охорони прикордоння, чи таки про нашого дядька, є їхній оклик через річку: "Ей ти пан!" — і обов’язково в додатку груба кількаповерхова московська матірна лайка». 

"Невральгічна границя"

Тільки 1926 року в УРСР відкрили 6228 справ проти контрабандистів. Списки пачкарів розсилали по заставах польського КОПу. Там було понад 4,5 тисячі прізвищ, запам’ятати всі неможливо. Списки селян, спійманих на пачкарстві, радянські прикордонники вивішували в сільрадах і хатах-читальнях. Солдатам давали премію за кожного впійманого. Польські вояки отримували відсоток від вилученого в пачкарів майна. Склади прикордонних пунктів були завалені конфіскованим крамом. Потім дещо з нього митниця офіційно продавала. 

На заставах з’явилися собаки-шукачі. Прикордонники уважніше придивлялися до чоловіків, які не займалися сільським господарством і при цьому жили досить заможно. Підозри викликали й часті поїздки у сусідні міста — Волочиськ, Сатанів чи Кам’янець. "Діло" іронічно називало кордон по Збручу "невральгічною границею" — пачкарі майстерно псували прикордонникам нерви. 

Якийсь Пісочин описав погоню за пачкарем у газеті "Молодий ленінець": "Сидиш на зборах, слухаєш доповідь. Раптом на ділянці тривога. Біжимо на ділянку кордону для гонитви за контрабандистами. Після тривоги назад у заставу. Збори продовжуються". А ось ще цитата — з газети "Красная армия": "Їдемо по кордону вздовж річки Збруч. Темний вечір. У густих лісах ховаються галицькі села. Крізь листя, крізь осінній туман блимають вогники. Чи то вікна хат, чи то сигналізація з того боку — не розбереш. Раптом хрускіт гілки. Що це? Вітер обламав гілку — чи контрабандист видав себе? І те, і те можливо". Пачкарі пристосовувалися до обставин. Все частіше на справу йшли зі зброєю. Траплялися сутички з летальним кінцем.  

З перебіжчиком на плечах

Пачкарі переправляли через Збруч і людей. Бігли переважно в одному напрямку: з лівого берега на правий. Лише зовсім очманілі романтики покидали підпольське Поділля, щоб потрапити в "соціалістичний рай". Дописувач газети "Діло" Андрій Жук згадував, як із двома товаришами втікав з СРСР. Пачкар переніс його вбрід на плечах з одного Залуччя, більшовицького, у друге, польське. Там перебіжчика завели до хати головного пачкаря, зігріли, напоїли й нагодували. Після цього Жук розрахувався зі своїм рятівником. 

Сержант Вінцент Пшиборовський охороняв кордон на польському боці. Міг робити це не дуже ретельно — за відповідну платню. Отримані з хабарів кошти позичав селянам під високі відсотки. Та одного разу до нього звернувся дяк із Фащівки. Просив допомогти доправити додому доньку, яка вийшла заміж за чоловіка з "того" боку річки, а тепер овдовіла. Сержант погодився і назвав суму — 50 доларів. Але жінка зуміла перейти річку самотужки. Попри це, Пшиборовський вимагав гроші. Роздратований дяк поскаржився у поліцію. Несумлінного прикордонника арештували.  

У часи Великого Голоду перебіжчиків побільшало. Зенон Пеленський писав у "Ділі": "Кожний раз та сама картина: перед вами неймовірно обдертий, виголоднілий, змарнований осібняк, який вже нічого собі більше від життя не бажає, як тільки того, щоб його нагодували та дозволили виспатися. Абсолютно не вірять, що за кількадесять грошів можна купити по нашім боці кілограм білого хліба, і що коли є гроші, можна його накупити досхочу, нехай і цілі вагони". 

Пудра в собаці

Ніч — час пачкарів. Однак було чимало спроб носити замаскований товар через прикордонну заставу і серед білого дня. Радянська преса поширювала фотографії тортів із кремовими вензелями "З новим роком!" та "Еля Ф.". Під кремом сховали 24 коробки пудри Coty, кожну з яких можна було продати за 10 карбованців. Контрабандний "бостон"різновид тканини зашивали у підкладки ватяних пальт, ховали в ковдрах. У старій виношеній муфті пробували пронести дороге французьке хутро. З подушок уважні прикордонники витягали дюжину тонких, як павутиння, панчіх. Іноді пачкарі працювали парно: один, без незаконного вантажу, поводився вкрай підозріло і перетягував на себе увагу. Тим часом другий непомітно переносив щось заборонене.

Методи переправлення краму на інший берег ставали все оригінальнішими. З балій чи ночов робили плоти, навантажували їх дефіцитом — і сплавляли за течією. Любомир Дмитерко описував у журналі "Західня Україна": "Як важко боротись з пачкарями! До яких тільки способів вони не вдаються. Від найпримітивнішого переходу річки вбрід до цілої системи умовних знаків і таємної передачі пачкарського краму. Ну, хто зверне увагу, коли темної ночі пливе Збручем здохла собака? Хай собі пливе! Але в певному місці ця собака пристає до берега, з кущів виповзає невідома людина, і разом з мертвою собакою знову в кушах щезає. Вас дивує, навіщо людині собачий труп? Дуже просто: в здертій з собаки шкірі зашито найцінніший пачкарський крам та часом — і шпигунські папери. До шкіри прив’язують довжезний шнурок і в умовлений час пускають її на воду". 

Інший спосіб був не настільки макабричний: "Біля людини падає камінець. Людина підіймає його. До камінця прив’язана нитка, що тягнеться аж до води. Коли витягнути нитку, до неї прив’язано трохи грубший шнурок, а там ще грубший — і так поступово аж до каната, за яким з води витягається брезентовий мішок з крамом". Зв’язок із товаришем на іншому березі контрабандисти підтримували, постукуючи умовленим способом по камінцях. 

Кам’янець, найближчий до кордону обласний центр, був звичний до контрабанди. "Вам настоящу?" — уважно вдивляючись в очі, міг спитати тамтешній продавець мазі для черевиків. «Це значить, що за 50 копійок, він, витягнувши десь з-під мішка, продасть Вам польський Irdal з маркою "зелена жаба". Ще вчора або позавчора крам принесено з-за Збруча», — пояснював такий собі письменник Розенкранц. 

Криваві сліди на льоду

Обидва уряди використовували контрабандистів, щоб отримати цінну інформацію. Тридцятирічний Гнат Мельник облаштував шпигунський штаб в Оріховці на підпольському боці Збруча. Інформатори з його рідних Полян на іншому березі ночами приходили в хату вдовиці, яка мешкала над річкою. Передавали різну інформацію, найчастіше побутову: у кого в селі завелися долари, хто думає про еміграцію, іноді навіть про те, у кого корова отелилася. Відомості Мельник передавав до генерального штабу. Іноді сам возив рапорти до Варшави чи Львова. Місцеві поліціянти були в курсі такої діяльности — і стежили за його безпекою. Коли агенти переходили кордон, дивилися в інший від них бік. 

Року 1923 в Купчинцях біля Тернополя невідомі вбили поліціянта. Влада арештувала 80 молодих українців з довколишніх сіл. Мельник взявся підбурювати молодь із цих сіл до повстання. Роздав револьвери й велів штурмувати в’язницю. Одночасно готували замахи на воєводу і прокурора. Один із завербованих, Йосиф Гусак, запідозрив щось недобре й порадився з адвокатом Степаном Бараном. Штурм перенесли на інший день. Баран написав донос на Мельника. До заяви додав револьвери, отримані від Гната. Провокатор пів року просидів у слідчій в’язниці. Потім справу тихенько закрили. Гнат знову повернувся в Оріховець і продовжив збирати секретні відомості. Ходив лише з озброєною охороною. У СРСР за його голову пообіцяли винагороду. 

Однієї ночі в хату вдовиці постукали. На порозі стояли пачкарі з іншого берега. Сказали, що мають важливу інформацію для Мельника. Той вийшов у супроводі озброєного товариша. Чоловіки сіли поговорити, господиня задрімала. Її розбудили постріли. У хаті було темно й порожньо. Коли засвітила каганець, побачила на підлозі труп помічника. Побігла до поліції. Вранці в село приїхали староста й комісар зі Скалата. По кризі на Збручі тягнувся кривавий слід. Слідство встановило, що пачкарі оглушили Мельника металевим дрючком, потім зв’язали по руках і ногах, перетягнули через річку — і здали владі. Стверджували, що Гната допитали на заставі, після чого відвезли до Старокостянтинова. Звідти його нібито мали етапувати до головного управління військової розвідки в Харкові.