"Там краще, ніж деінде". Як відпочивали українські митці в Криму

Мандрівка не для сиднів

Михайло Максимович, історик і перший ректор Київського університету, побував в околицях Алупки влітку 1836 року. Компанію йому склав ректор Київської духовної академії архімандрит Інокентій. Максимович описував: «Сонце схилялося на захід, коли ми стали підбиратися пробитою зигзагами дорогою на іншу круто-гірську смугу, порослу таврійською сосною. З її легкою, бальзамічною парою зливалося прохолодне віяння з моря і ходило між дерев тихим, таємничим шурхотом. Коли ми зупинилися там для відпочинку, Інокентій говорив із розчуленням: "Господи, ніколи не забуду цього дихання!"» А Інокентій, пригадуючи ту мандрівку, нарікав на довгу дорогу: "Я проїхав понад п’ять тисяч верст. Досить для таких домосідів, якими є ченці. Не знаю, чи буде багато користі для тіла, а душі було чимало користі. Слава Богу, трапився мені на зустріч Максимович, інакше мені можна було б заблукати тамтешніми горами". 

Іншого історика — Миколу Костомарова — привело на півострів бажання попрацювати в багатому архіві князя Михайла Воронцова. Він був губернатором Новоросійського краю, мав головну резиденцію в Одесі, в Алупці збудував розкішний палац в англійському стилі. А от Олександр Кониський в Алупці працював над "хронікою життя" Тараса Шевченка. І там створював прозові та поетичні твори. Як-от вірш із циклу "З скорбних пісень":

Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри — сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Вона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила — 
з розкішного парку туди б полетіла...

Кримський у Криму

Яків де Бальмен — художник і друг Тараса Шевченка — 1842 року разом із двома друзями влаштував мандрівку Кримом. Як і Костомаров, він також побував у палаці Воронцова. Князівська родина вразила гостей холодною байдужістю і снобізмом. Врешті де Бальмен поспішно покинув дім. Орієнталіст Агатангел Кримський не міг уникнути візиту до Криму — бодай через прізвище. Опинившись в Алупці навесні 1901-го, він за декілька тижнів трохи оздоровився й відтак зміг відновити наукову працю. Там написав передмову до своєї збірки "Пальмове гілля", яку закінчив такими рядками:

Срібную лілею буря підотнула,
Пишную корону до землі пригнула.
Пахощі пропали. І блищить сльозина, 
Наче дорогая, буйная перлина.
та ніде не видко горя у природи:
Сонце сіє радість на луги і води,
Вітер різво шепче щось до очерета.
Так усі забудуть скорбного поета...

У різний час в Алупці лікувалися Володимир Антонович і Тадей Рильський, Олександр Кошиць і Наталя Полонська-Василенко. Поетеса Христя Алчевська навідувалася до Алушти ледь не щоліта. Мешкала на дачі свояка Олексія Бекетова, харківського архітектора. У її творчості так багато поезій про Чорне море, про Кримські гори. До прикладу, "Пісня німфи": 

Я з піни морської,
Дитина я хвиль,
Блакитного моря 
Наївна княжна;
Сія в небі сонце,
Гуля вітерець,
І горнеться хвиля 
До людських сердець.
А я все сміюся,
Співаю пісні
І в далі всіх кличу
Прозорі й ясні…

До моря по рятунок

Леся Українка бувала на півострові неодноразово. Вперше — 1890-го. Разом з матір’ю 19-річна поетеса лікувалася в Саках. Наступного року відбувала процедури у сусідній Євпаторії. Ці візити надихнули на створення поетичного циклу "Кримські спогади". Ще один цикл — "Кримські відгуки" — написала у 1897–1898 роках, коли мешкала на дачі в урочищі Чукурлар і в Ялті. Там, зокрема, є такі рядки: 

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого віршa.
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Розмір, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,
Ви даремне шукали б у нього дев’ятого валу,
Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.
Думки навіває мені тепер Чорнеє море —
Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає.

На початку 1907 року Лесин наречений Климент Квітка також шукав можливости підлікуватися — страждав від туберкульозу. Коштів на закордонний курорт бракувало, тож навесні пара вирушила до Криму. Спочатку думали зупинитися в Алупці, та погода не сприяла цьому. Поетеса писала родичам: "На біду вдарив такий холод (навіть з метелицею), що мусили ми й звідти втекти, бо там хати зовсім не приспособлені для такої зимової погоди". В Ялті також мали не найкращі умови: "Погода тільки один день була трохи сонячна, а то все дощ, вітер, насуплене небо. Дорогою застукала нас буря сніжна. Хоча холодно не було, бо ми їхали в закритому ландо з двома попутчицями".

В Ялті якийсь час їхнім сусідом був ром-скрипаль Михайло Ерденко. Стан Климента швидко поліпшився, сама Леся тоді на здоров’я не скаржилася. Вже на початку червня вони покинули півострів. А у липні в Києві пошлюбились. У серпні ж подалися до Севастополя, де Квітка отримав посаду в суді. 

Вілла, що мала стати санаторієм

Краса Криму вабила художників Костянтина Трутовського, Дмитра Безперчого, його талановитого учня Сергія Васильківського, Івана Труша й багатьох інших. Колишній депутат Держдуми, перед тим народоволець, уродженець Полтавщини Іван Присецький на схилі літ придбав дачу побіля Алупки. Відтак чимало зробив задля благоустрою міста. Він же переконав придбати там шматок землі свого доброго знайомого Євгена Чикаленка, громадського діяча, видавця і мецената. 

Року 1909 Чикаленко занотував у щоденнику: «Я міркував собі, що коли не стане "Ради", то зимою я заховаюсь на своїй дачі (віллі) і буду копатись собі серед камінного хаосу, який займає майже три чвертки мого участку, а літом буду в Перешорах чабанувати. Але за цей рік я так багато наробив боргів, що вже думав покинути завдаток і не купувати дачі за позичені гроші. А тим часом, коли приїхав туди, пополазив по тих камінях, то шкода мені стало покидати цей гарний своєю дикою красою клапоть. На йому можна буде збудувати дачку, в якій після моєї смерти хворі українські письменники матимуть де відпочити й поправитись, бо природа розкішна: гори, море, екзотичні рослини й близько почта. Я й дітям сказав, що я по духовній відпишу цей клапоть для хворих українських письменників, але тепер не знати, кому доручити завідувати цією санаторією, бо всі наші інституції на волоску висять».

Для когось Крим був не відпочинком, а буденністю. Наприклад, автор "Співомовок" Степан Руданський 12 останніх років життя працював міським лікарем в Ялті. На той час припала епідемія холери. Руданський був зобов’язаний оглядати всіх, хто прибував до Ялти. Він також став особистим лікарем Михайла Воронцова. До речі, з дружиною господаря Єлизаветою Воронцовою, уродженою Браницькою, спілкувався українською мовою. Вона — донька польського магната, виростала в Білій Церкві на Київщині. 

Рятівник виноградників

Місцем праці Крим став і для Михайла Коцюбинського. "Там краще, ніж деінде", — відгукувався він про Алупку. Наприкінці весни 1895 року його призначили "старшим расследователем Крымского филоксерного комитета". Філоксера — виноградна тля американського походження. На своїй батьківщині комаха особливої біди не несла, та, потрапивши до Європи, змінила свою біологію і стала найнебезпечнішим шкідником тутешніх рослин. Довелося створювати окремий комітет. Коцюбинський перед цим працював у Молдові — а тоді взявся рятувати кримські виноградники. Замешкав у давнього товариша Олександра Урсина-Німцевича в Сімеїзі. 

"Краса природи не тільки вразила мене, а й пригнітила, — ділився він першими враженнями в листі до письменника Михайла Комарова. — Крим зробив на мене таке сильне враження, що я ходив тут, як уві сні — і тільки тепер, через три тижні, оговтавшись трохи та звикнувши, зміг взятись за перо, щоб написати вам кілька слів. Робота тут — особливо в порівнянні з гарячковою діяльністю в Бессарабії – видалась мені дуже легкою. Маю чимало вільного часу і поклав покористуватись дозвіллям". 

Коцюбинський працював до кінця гарячого сезону. Навесні наступного року знову прибув до Криму. Привіз із собою молоду дружину Віру Дейшу та сестру Лідію. Спочатку жили в Алупці, потім перебралися до Алушти. Там письменник написав оповідання з молдавського життя "Пе коптьор". Як неблагонадійний він постійно перебував під "негласним наглядом" жандармів. Восени переповідав у листі до Комарова: "Живеться нам в Алушті добре. Наймаємо окрему дачку, купаємося в морі. Людей тільки обмаль, так і рвешся у свій край".

Наступного разу Коцюбинський приїхав до Криму аж 1904 року. А ще раз — улітку 1911-го. Письменник цікавився життям кримських татар — першим серед українців описав їхнє життя. Його донька Ірина пригадувала: "Альбом із знімками татар у національному вбранні, філіжанки до кави з чорної маси, поцяцьковані тонким орнаментом; білі тахе — тюбетейки, червоні з чорними китицями фески; чадри, гаптовані сріблом; високі плетені кошики з-під кримського винограду; люлька з довгим чубуком, оздоблена китичками з червоного й зеленого сап’яну; круглі, обточені морською хвилею камінці; засушені морські коники, зірки; уламки білих і рожевих коралів — всі ці сувеніри Криму, привезені батьками з попередніх подорожей, вводили нас у цей казковий світ".