Таємниця Лесиних любовей

“Сон літньої ночі”

Родина Косачів мала так званий відкритий дім: ніколи не замикали­ дверей для гостей. Бували тут пись­менники, діячі культури, постійно проживав хтось із родичів, відвідували сусіди, а особливо молоді друзі дітей.

Панича Максима Славінського до Колодяжного запросив Дмитро Пильчиков, службовець Любитівської залізничної станції. Однак панич Максим, соромлячись свого скромного костюма, не призначеного для візитів, відмовився їхати до незнайомих панів та ще й на іменини господині. Він прибув наступного дня на особисте запрошення Михайла Косача, Ларисиного брата. А після перших відвідин уже сам шукав нагоди приїхати до Колодяжного. Зокрема влітку 1891-го знову прибув сюди редагувати з панною Лесею переклади з Генріха Гайне, які вийшли друком у Львові наступного року.

На час їхньої зустрічі юнакові було 18 років, а дівчині – 15. 

<p>Лариса Косач. Київ, 1884 рік</p>

Cаме в ті липневі вечори й народилося першe романтичне захоплення Лариси Косач, що небавом перейшло в сердечну приязнь. На підставі доступних матеріалів можна припустити, що це був типовий “садибний роман”, звичний для тієї епохи. Для інших пояснень цих взаємин вочевидь бракує переконливих доказів. Зрештою, Славінський не лишив про це навіть побіжних натяків чи окремих спогадів. На середину 1890-х припало його серйозне захоплення Надією Забілою, оперною співачкою, яка згодом вийшла заміж за художника Михайла Врубеля. У 1897 році Славінський переїхав до Петербурга, де познайомився зі суфражисткою Марією Сосчиною, яка і стала його дружиною. Цей шлюб виявився напрочуд щасливим.

І лише через 20 років після Ларисиної смерти Максим Славінський виступив із доповіддю про письменницю перед українською громадою у Празі. 

<p>Максим Славінський. Київ, 1894 рік</p>

Очевидно, що за її матеріалами підготував і біографічний нарис. “А в тім, персональної біографії у Лесі Українки неначебто зовсім не було, – принаймні, зовнішньої. З нею сталося, як в страшній казці. Принцесі поезії, їй при народженю добрі феї надали могутній талант і високу творчу силу, а лиха чарівниця одночасно наслала на неї незлічиму хворобу”, – писав Славінський. До того ж автор акцентував на тому Лесиному “доброму корінні”: “Бо-ж батько – Петро Косач – був членом київської Старої Громади, мати – поетесою (Олена Пчілка), а рідним її дядьком був славний український громадянин Михайло Драгоманів”. Наголошував, що знала всі головні європейські мови, вивчала світову літературу в оригіналах і змолоду залюблювалася в наукові праці.

У 1944 році часопис “Українська дійсність” повідомляв про доповідь Максима Славінського “Леся Українка та західноевропейська література”, також прочитану у Празі. Власне на цьому, на жаль, і  закінчуються  спроби такого цінного очевидця розповісти про головну постать нашої літератури на зламі ХІХ–ХХ століть. Причина такого мовчання могла бути абсолютно прозаїчна: чутки в середовищі празької еміграції про ранній “садибний роман”. Про це, зокрема, згадували професор Олександр Шульгин і художниця Катерина Антонович. Напевно така ситуація могла бути неприємною для дружини Славінського. І тому доводиться хіба що припускати, що жагучi ноктюрни “Стояла я і слухала весну” чи “Хотіла б я піснею стати” зумовлені короткотривалим спалахом юних почуттів. А от ініціали М. С. у посвяті до щемкої поезії “Сон літньої ночі” безпомилково свідчать про ті стосунки. Вірш вийшов 1893 року у збірці “На крилах пісень”.

“Дорогому побратимові Кримському”

Агатангела Кримського з одноліткою Ларисою пов’язувала давня, ще з молодих літ, приязнь. Однак лише 1941 року, з нагоди 70-ліття від дня народження письменниці, він написав єдиний мемуарний текст, назвавши його вельми промовисто “Із спогадів щирого друга”. 

Цей текст Кримський охоче задіював у публічних виступах. Цей факт дуже обурив Лесиних сестер – Ольгу та Ізидору, а також письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську. Вони вважали спогади та усні згадки Кримського своєрідним “еґо-документом”, а потрактування його взаємин з Лесею – доволі суперечливим. Ізидора Косач-Борисова в листі до літературознавця Олександра Дуна від 10 квітня 1971 року запевняла, що стосунки сестри “з Кримським були товариські, Леся цінувала його як великого ерудита в своєму фаху (східні мови, культура східніх народів), але ніколи ніякого роману у Лесі з ним не було, а що він вже на схилі літ (багато років по смерті Лесі) часами натякав, що начебто у них був дуже поетичний роман, то цe цілковита фантазія Кримського”.

Агатангеловий знайомий, історик Лев Биковський, у листі до невстановленої особи згадував таке: “Дійсно кохання А. Кримського з Лесею Українкою було “однобічним”, тобто він кохав, а вона відносилася до нього зовсім байдужо і вибрала собі Квітку. Це відбилося не тільки в поезії Тичини, але й в його авторських творах, див. “Лаговський” і ін. Це, мабуть, тому, що при надзвичайному психічному обдарованні А. Кримський як “мужчина” не відзначався і тільки ближчий з ним контакт відкривав всю глибину його душі і думки”. 

Можливо, молодий учень Колегії Павла Ґалаґана таки захопився обдарованою і харизматичною панною Лесею. Вони мали багато спільного – література, фольклор, суспільно-політичні питання, зрештою коло знайомих. Однак, як припускали люди з оточення Кримського, ця історія могла бути тільки вигадкою. 

Імовірно, після мандрівок і життя у країнах Сходу його сексуальна орієнтація змінилась, а тому легенда про нерозділене кохання правила своєрідною ширмою, захистом від підозр і поговорів. Про це написав і Тодось Осьмачка в новелі “Академік”. Однак в оригіналі прізвище головного героя закреслено. Схоже, твір писаний у контексті авторської серії мемуарів. Та згодом Осьмачка збагнув, що тема надто провокаційна. Досі цей твір не опубліковано. Зроблено це свідомо, зважаючи на сенсаційність сприйняття таких речей у нашій культурі й можливу дискредитацію вченого з надзвичайно складною долею. Власне щоб осягнути його наукові здобутки, написано вкрай мало навіть українською мовою.

Ймовірно, що і Климент Квітка знав чи то про особливі симпатії Агатангела до Лесі, чи лише про поговір, у якому був зацікавлений його нібито “суперник”. Відтак у спогадах до річниці смерти дружини він написав: "В поемі “В катакомбах” є посвята: “Дорогому побратимові Кримському”. З огляду на те, що в південних слов’ян є звичай побратимства, сполучений з певними обрядами, і будучий біограф може бути спантеличений сею посвятою, треба зазначити, що такого якогось акту братання не було, хоча були добрі відносини і зрідка листування. Сама Леся Українка говорила, що се був переклад слова “confrere” і розумілося як “собрат по літературі”. (Се спростовання чи не буде трактоване як заздрість.)".

Можливо, у цій двозначності позицій та думок і криється загадка зникнення більшости листів Лесі Українки до Агатангела Кримського. Можливо, також, що документи ці знищено свідомо, адже в архіві вченого загалом зберігся величезний епістолярій. На жаль, тут ще лишається багато невідомого.

“Тебе нема, але я все з тобою!”

На жаль, до сьогодні немає достатньої джерельної бази і фахових дослідників, які б належно проаналізували і виклали делікатну тему взаємин Лесі Українки та Сергія Мержинського. І Леся, і родичі, і навіть мемуаристи затирали найменші сліди приватности у власних свідченнях.

<p>Сергій Мержинський. Мінськ, 1899 рік</p>

Тому так критично важливо дослідити, наскільки об’єктивно викладено в єдиних спогадах Сергієвої приятельки Віри Александрової ті чутливі “матерії”. Унікальний документ, у якому Ларису Косач вперше названо нареченою Мержинського, має свою специфіку: він подає інформацію, якої не знайти більше ніде.

Александрова пише, що приятелі Мержинського сприймали Лесю Українку як його наречену. І про це не могла не знати Олена Пчілка. Оте “проклинаю” (узяте, як відомо, з родинного листування), яке вклав в її уста Іван Драч, мало неабиякий успіх в утвердженні міту про несприйняття того кохання. Але чи могла мати проклинати дочку за її бажання бути поруч із коханим в останні його земні хвилини? Свого часу Олена Пчілка писала, що “наше українське коло, звичайно, не вважало, не чинило ніякої різниці, чи був у когось з нашого товариства шлюб “вінчаний” чи громадський”. Також важливо наголосити, що її дочки Ольга та Оксана жили “на віру” зі своїми майбутніми чоловіками, і  лише після народження дітей узяли шлюб.

Звісно, спогади Віри Александрової не могла схвалити родина Лесі Українки, яка ретельно оберігала її інтимне життя від сторонніх поглядів. Зокрема Ольга Косач-Кривинюк у листі до Марії Деркач від 16 грудня 1942 року писала: “Дуже б я хотіла, щоб ті люди, що говорять різні двозначні речі про цю Лесину дружбу, знали раз і назавжди, що Мержинський не був ані коханим, ані нареченим, ані чоловіком Лесиним, а був лише другом її. Тонкою, лагідною вдачею вони були подібні одно до одного”.

На користь нібито нерозділеного кохання Лесі Українки подають лист Мержинського до Віри Крижанівської-Тучапської. До уваги не брали того, що в останні тижні життя нестерпні болі приреченого чоловіка тамували опіатами. Отож згадане звернення могли викликати марення. Також не слід забувати про фанатизм Мержинського у пропаганді марксизму, створенні соціал-демократичного гуртка вибраних, світлих, ідеальних особистостей. 

Сама Віра Крижанівська-Тучапська згадувала Сергія так: “Дуже нервовий і вразливий, він реагував хворобливо на будь-який прояв грубого начала в житті. При будь-якому зіткненні з насиллям і несправедливістю він загорявся обуренням і глибоко страждав”. А про стосунки із Лесею додавала: “Лише останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осянні світлом прекрасною дружби і ніжної турботи друга-поета”. 

Доречно подати кілька штрихів до біографії Крижанівської-Тучапської, жінки, яку начебто кохав Мержинський. Вона була перекладачкою, учасницею революційного руху. 1900-го, за рік до Сергієвої смерти, вийшла заміж за Павла Тучапського, також революціонера. Але шлюб невдовзі розпався, і Віра мала ще кілька, так би мовити, “партійних романів”.

Важливо вказати, що саме Тучапський познайомив Кримського й Мержинського з Лесею.  Цікаво, що влітку 1891-го він мав приїхати до Колодяжного навчати менших дітей Косачів.

Дослідники також часто забувають про явище перенесення поетичного звернення як складника творчости. Тому не зайве в таких випадках нагадати про межу поміж ліричним героєм і конкретним адресатом. Десь у цих опціях і криється “таємниця” драматичної  поеми “Одержима”, створеної за час передсмертної агонії Мержинського. За кілька місяців після похорону Леся Українка написала ще й низку поезій. І це також стало підґрунтям для різних суб’єктивних суджень, гіпотез і мітів.

Зважаючи на багато різнопорядкових чинників, зокрема і на спогади Віри Александрової, можна припустити, що кохання було взаємним. Водночас рішуча ініціатива утаємничення особистого життя, приховування, а то й нищення “доказової бази” (передовсім листування) належала Лесі Українці. Одне з імовірних пояснень цього – хвороба та її наслідки у стосунках. Однак, мабуть, глибинно ця таємниця ніколи не буде розгаданою.

Зв’язаний Лесиним заповітом

Природно, що неабиякий інтерес викликають взаємини Лесі Українки з Климентом Квіткою. Вони познайомилися 1898-го, а зблизилися у травні 1901 року. Спільне перебування у верховинському селі Буркуті, делікатність і самовіддана турбота Квітки повернули згорьованій жінці радість. Уміння Лесі Українки легко нести тягар життя, поєднання свободи почуттів і щирої відданости, означені її гаслом “Хто любить більше – мусить покоротись”, ніжна простота вдачі – все це приваблювало Квітку.

Але головний інструментарій, за допомогою якого можна було б реконструювати історію їхніх стосунків, відсутній. Аналізуючи окремі деталі, натяки в листуванні, зіставляючи їх, можна про дещо здогадатись. 

<p>Климент Квітка. Київ, 1920 рік</p>

Їхньому шлюбові, який відбувся 7 серпня 1907 року у Вознесенській церкві в Києві на Деміївці, передувало майже шість років життя “на віру”. Восени 1907 року Квітка отримав призначення на Кавказ. На жаль, залишилися досить скромні свідчення про перебування Лесі Українки в Грузії.  Їхні фінансові справи тоді були складними. На Кавказ переїхали названа матір Квітки Феоктиста Карпова з вихованкою Марусею Собіневською та ще й покоївкою Надією Безлюдною. Квітчиної скромної платні не вистачало, щоби забезпечити родину з п’яти осіб, і тому витрачали гроші з Лесиного посагу.

Її життя там визначали похмурі будні замкненого простору, що й зумовлювало дратівливість, спричинену і зрадами чоловіка. Після офіційного шлюбу їхні взаємини поступово ускладнювалися. Літературне ім’я Лесі Українки в Грузії не було відомим, а оточення – мистецьким.

У такій атмосфері народилася “Лісова пісня”, а згодом “Адвокат Мартіан”, “Камінний господар” – бездоганні шедеври. І водночас ці твори відкривають приховану душевну драму авторки в час її найвищого творчого злету. Жоден період біографії Лесі Українки не має стільки загадок, як грузинський.

Лише із сестрою Ольгою у Лесі склалася цілковита душевна гармонія. У листуванні вона часто торкалася, більше натяками, сімейних справ, розповідала про фізичні стани і про стосунки з Квіткою. Однак, хронологізуючи життя сестри, Ольга ретельно добирала все, пов’язане з інтимними подробицями, і лише окремі деталі з цієї сфери виводила з тіні. До того ж мемуаристка сама нерідко докладала чималих зусиль, щоб спрямовувати інформацію про сестру в бажаному для родини руслі.

На жаль, нікому не вдалося вмовити Квітку написати, бодай фрагментарно, про життя у Грузії. І водночас його зачіпали за живе й неабияк дратували хиби біографічних нарисів і спогадів. На цьому тлі показовим є лист до літературознавця Олега Бабишкіна – воістину неоціненний документ. З-поміж іншого Климент Квітка написав: “Нині, очевидно, в уяві літературознавців вимальовується своєрідна помилкова картинка, що стан здоров’я Лесі Українки у роки перебування в Грузії дозволяв їй ходити на зібрання, в бібліотеки, розшукувати грузинських і вірменських діячів і робити візити до них додому. Це все міг би робити я, а Лариса Петрівна могла б спілкуватися з ними, якби вони приходили до мене. Але цього не було”.

У 1920-ті він все ж таки написав чорновий варіант спогадів до річниці смерти дружини. Спонукою була засторога біографам щодо втручання у приватне життя. Отже, багато сторінок життєпису Лесі Українки стараннями чоловіка так і залишилися прихованими та навряд чи з перших вуст вдасться довідатися, що єднало цих людей і наскільки близькими, а чи радше різними були їхні натури.  

Важливо наголосити, що Квітка був юридичним спадкоємцем літературної спадщини письменниці та отримував 50 % гонорару за її публікацію. Цим частково можна пояснити його бажання розкрити деякі моменти творчої лабораторії дружини, зокрема генезу деяких її творів. Дуже обережно, по суті, натяками, він торкається її особистих стосунків із Кримським та Мержинським. Без сумніву, ті спогади містять надзвичайно цінні й достовірні біографічні відомості. На жаль, мемуарист не довів їх до чистового варіанта й ніколи не друкував.  

Його ставлення до приватности життя Лесі корелювалося із його приватністю, ширму з якої частково відслонила сестра Ізидора. Олександрові Дуну, до якого вона виявляла особливий пієтет, вдавалося викликати кореспондентку на відвертість. Йому вона писала про Квітку: “Що Кльоня на старості літ одружився з молодою консерваторкою (Студенткою консерваторії. – Авт.), то нам розповідали вже по війні в Европі. Але то не вперше він одружився по Лесиній смерті. Ще 1918 року Кльоня працював у Макієвці і там познайомився з жінкою одного інженера (засудженого по процесу промпартії), на жаль, ніяк не пригадаю прізвища, пам’ятаю, що звалась вона Лідія Григор’ївна (як згадаю, то напишу й прізвище)”. Ізидора переказувала, що був у них син Андрій.

Що потім у 1924–1925 роках був у нього роман з Оленою Курило, відомою філологинею. А про шлюб 65-річного чоловіка із 25-річною піаністкою Галиною Кощеєвою і його життя в Москві додавала: “Розповім оце Вам, як Ніна (дочка Олександра Петровича Драгоманова – дяді Саші) мені вже у 1950-x рр. писала про свою зустріч з Кльонею в Москві 1946 р. Тоді Кльоня своїм виглядом зробив страшне вражіння на Ніну. Вона писала, що він ледве на ногах тримається (“руїна”), а коли вона спитала, як йому тепер живеться у Москві, то він сказав, що одружений і має дитину-немовля”.

Саме відтоді Квітку дратували листи літературознавців і біографів Лесі Українки. Зокрема до Дмитра Косарика 1945 року він писав: “Справа ускладняється тим, що Леся з роздратуванням ставилася до втручання літературознавців в інтимне життя поетів, – вважала, що це втручання є задоволення звичайної обивательської цікавості, яка в тому разі, коли спрямована на інтимне життя поетів, композиторів, – хибно вважається за наукову діяльність. І я зв’язаний цим її поглядом, а де в чому дуже важливому (не в питанні про С. Мержинського) – виразним її заповітом”. 

Звісно, ця сторінка в біографії письменниці потребує розлогого викладу. Та важливо, щоб міт про особисте життя не перетворився повністю на глянцевий варіант, на викриття, яке принижує пам’ять про письменницю та її творчість.