Свинцеві літописи

Металеві свідки

Печатки наше діловодство запозичило із Візантії. Їх іще називають вислими або привісними печатками, молівдовулами, сфрагісами, буллами.

Аналоги старих сфрагісів ми могли бачити біля лічильників — у вигляді свинцевих пломб. Для них використовували ту саму стародавню технологію закріплення. Кінець шнура протягували крізь наскрізний канал у круглій заготовці. Потім диск з обох боків стискали тогочасним пломбіратором — буллатірієм. Цей пристрій нагадував кліщі. На його робочих губах було вигравійовано необхідний малюнок і текст. Так на поверхні відбивали зображення. А шнур, закріплений до пергаменту, міцно затискали в отворі.

Якщо буллатірій псувався або ж власник хотів виправити інформацію на молівдовулі — виготовляли новий пристрій. Такі зміни можна порівняти з купівлею нового телефона в наш час. Що багатшим і поважнішим був власник, то більше він мав буллатіріїв упродовж життя.

Натомість готові печатки змінити було неможливо. Відправлені з документом, вони отримували своє окреме життя. Порівняти їх можна з візитівками.

У часи Руси вислими печатками користувались князі та княгині, духовенство, бояри, владні та церковні інституції. Першим князем, який почав застосовувати свинцеві сфрагіси, був Святослав Хоробрий у Х столітті.

Згодом технологія змінилася. На початку ХІІІ століття правителі взяли в ужиток воскові печатки. Вони не пережили катаклізмів, воєн, пожеж та руйнацій. Натомість свинець можна було знищити лише вогнем. У руках пильних дослідників металеві свідки стали говіркими.

Мова на печатках

На княжих молівдовулах на лицьовому боці зображували святого патрона власника, а на звороті — напис. Текст був грецькою або ж руською мовами. Переважно карбували молитовні звернення до Бога — "Господи, помозі рабу (або рабі) своєму (або своїй)…". Після цієї формули писали хрестильне ім’я князя. Зрідка можна натрапити на сфрагіс із написом одночасно хрестильного та родового імен.

Варто нагадати, що всі наші князі після хрещення мали щонайменше два імені. Перше — династичне: Ярослав, Володимир, Ярополк, Святополк, Всеволод, друге ж — хрестильне: Георгій, Василій, Андрій, Михаїл, Петро тощо. Тож напис міг бути таким: "Господи, помозі рабу своєму Йоанну Ярополку".

Подекуди текст заміняли зображенням. Молитовна формула "Господи, помозі…" у графічному виконанні втілювалась через малюнок проквітлого хреста. Пізніше, у ХІІ столітті, на печатці могли розмістити особистий княжий знак. Зрідка натрапляємо на монограму імені, що було візантійським впливом.

Від другої половини ХІІ століття княжі булли змінилися — напис щез. Святий і сам "промовляв" ім’я власника печатки. Із розростанням династії на молівдовулах почали зображати і святого-патрона князевого батька — щоб уникнути плутанини з іменами. Таким чином, адресант отримував на посланні ім’я та по батькові людини, яка запечатала документ.

Сфрагіси вищого духовенства — митрополитів та єпископів — переважно мали грецький напис. Водночас інколи прибулі з Візантії владики, етнічні греки, дивували й написами руською мовою.

Відтоді лишилась загадкою кирилична формула "Дніслово". Цей напис знаходять на зворотах печаток і земних, і церковних князів кінця ХІ — початку ХІІ століття. У тодішньому неологізмі дуже легко вгадується другий корінь "слово". Розшифрувати його повністю дослідники не спромоглися.

Печатка найшляхетнішого архонта

Інформаційний потенціал написів на буллах є величезним. Наприклад, саме печатки зафіксували титули, якими послуговувалися наші князі.

Ярослав Мудрий та його брат Мстислав на початку ХІ століття титулували себе "Великими архонтами". "Архонт" — це термін, який вживали для руських князів у Візантії. Так на молівдовулах себе називали і Ярославові діти та онуки.

Паралельно від ХІ століття на кириличних печатках з’явився титул "князь". Київські володарі Всеволод Ярославович, Ярополк Володимирович, Мстислав Володимирович та Ростислав Мстиславович титулували себе "князь всея Русі". Цей надзвичайний факт знищує один із мітів російської концепції історії Руси. «До цього часу поняття "всея Русі" у сфері князівського діловодства вперше трапляється на печатках Семена Гордого і його походження пов’язане з возвеличенням та об’єднувальними тенденціями Москви», — писав пів століття тому радянський історик Валентин Янін.

Цікаві за змістом титули мав на печатках Олег Святославович. Хоча в літописних джерелах їх не зафіксовано. Грецькою мовою на Олегових молівдовулах написано: "Архонт Тмутаракані, Зіхії та всієї Хазарії". Тмутаракань — це наш східний Крим та західна Тамань, Зіхія — територія адиго-абхазьких племен північно-західного Кавказу, а Хазарія — рештки Хазарського каганату — сучасне Подоння. Згодом князь потрапив на чотири роки в полон до Візантії. Повернувся до Тмутаракані вже як візантійський підлеглий. Тоді деякий час користувався печаткою з титулом "архонта Тмутаракані та дуки всієї Хазарії". Отже, князя наділили титулом "дука" — герцогау латинській традиції — "дукс". У візантійських реаліях на ХІ століття це — військовий керівник, вождь.

Незвичним написом на своїх буллах виокремлювався Володимир-Василь Мономах. Він був сином київського князя Всеволода та невідомої на ім’я "грецької царівни", доньки імператора Константина ІХ Мономаха. Візантійська імператорська кров мала колосальне значення в середньовічному європейському світі. Правдивий багрянородний князь на своїх сфрагісах звелів написати грецькою: "Печать Василя, найшляхетнішого архонта Русі, Мономаха" та "Господи, помозі Василю-Володимиру Мономаху". Так було зафіксовано вживання в середині династії родового прізвища "Мономах".

Пастор Руси

Також печатки зафіксували не згадані в інших джерелах титули серед князів Церкви.

На молівдовулах київські владики зрідка називали себе митрополитами. Переважно вони використовували термін «пастор Русі». А, наприклад, Йоанн IV посідав престол у 1164—1166 величав себе "пастором народу руського".

Церковні очільники не відмовлялись вказувати й на візантійські посади синкелів — членів патріаршої ради. Або використовувати титул, аналогічний митрополичому, — "проедр".

Сфрагіси фіксують пониження статусу київського першоієрарха Никити ІІ1122—1124 роки. На печатках він — "єпископ Русі". Або навпаки — закарбовано дивне возвеличення чернігівського єпископа Максима. На початку ХІV століття через військові дії він мав тимчасовий осідок у Брянську. Проте титулував себе "прототроносом" — тобто першопрестольним.

Дуже цікавий біографічний момент містить печатка київського митрополита Никифора ІІ1182—1198 роки. Вона відома понад 100 років, але прочитали її зовсім нещодавно. Грецький напис з обох боків належить повністю розкрити так: "Логос (Христосе), захисти мене, Никифора, небожа обраного митрополита Мир Лікійських, що сам є пастороммитрополитом Русі". Так ми дізнаємося, що керманич київської катедри був небожем Євстафія Солунського — одного з найвизначніших інтелектуалів Середньовіччя. Саме Євстафій був призначений митрополитом Мир Лікійських. Утім приїхати на свою почесну катедру не зміг: року 1174 її окупували сельджуки.

П’ять мов знав — читати не вмів

Парадоксальна історія виникла довкола Всеволода-Андрія, сина Ярослава Мудрого, який почергово правив у Переяславі, Чернігові та Києві у 1054—1093 роках. Його син, Володимир Мономах, залишив своїм дітям своєрідний порадник — "Повчання". У цьому творі князь згадував: "Батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн".

Фрагмент про князя-поліглота привернув увагу істориків: про які п’ять мов йшлося? Можна припустити, що, окрім рідної, Всеволод знав давньошведськумова матері Інґіґерди та грецькумова дружини-принцеси та богослужбових літургій. Утім, печатки виявляють геть дивний мовний багаж князя та його оточення.

За своє життя Всеволод володів понад 25 буллатіріями. Втім кожен відтворював одну й ту саму візуальну комбінацію. На лицьовому боці зображено апостола Андрія — патрона князя, а на звороті — грецький напис. На кількох ранніх печатках продемонстрована правильна граматична формула: "Господи, помозі рабу своєму Всеволоду Андрію". Проте кожен наступний екземпляр із нового буллатірія містив помилку: літера була неправильно накреслена, десь вона взагалі зникала, щось не вміщалося у рядок… Це призвело до того, що на останніх Всеволодових срфагісах текст містив неймовірну абракадабру — було неможливо розібрати звернення до Господа та самого княжого імені.

Зрозуміло, що залізний пристрій для тиснення печаток гравіював не князь. Цією справою займалися місцеві майстри, які не були писемними. Вони перемальовували текст із кожного попереднього зразка печатки чи буллатірія — це могло нагадувати спроби дитини переписати літери. І якщо неграмотним ювелірам можна було б пробачити помилки, то як київський князь, знавець п’яти мов, міг ставитись до такої наруги? Адже йшлося про офіційні печатки володаря однієї з найбільших держав Європи.

Як свідчать інші молівдовули, помилки були не рідкісним явищем. І це підтверджує цікаву особливість — печатка, попри хиби в тексті, не лише запечатувала княже слово, а й була сакральним простором, носієм його імені, а отже, частиною "тіла" монарха. Тож текст на ній сприймали сукупно з усім образом власника. Тоді й помилка була не помилкою, а особливістю.

Третій — не зайвий

На початку 2000-х у Карантинній бухті біля севастопольського берега знайшли печатку. На одному її боці було зображення святого, а на другому — напис прекрасною грецькою мовою: "Печать Никифора, митрополита всієї Русі".

Дослідники розгубилися. Історія української православної Церкви знає двох київських митрополитів із таким іменем. Никифор І зафіксований між 1104 та 1120 роками, а Никифор ІІ — у 1182—1198 роках. Утім жодному з них ця печатка не належала.

Правильні написи на молівдовулах завжди відображали характерні особливості тогочасного письма — накреслення літер, їхні пропорції, конфігурації, скорочення. Текст із севастопольської пам’ятки за всіма ознаками датують ХІІІ століттям. До того ж у справу датування втрутилась літера "мю", з якої починається слово "митрополит". Її специфічне накреслення виникло у другій половині ХІІІ століття і належало до так званого "палеологівського типу".

Наша історія не знає у ХІІІ столітті жодного митрополита Никифора. Зате знає час, коли в другій половині ХІІІ століття існувала лакуна між двома київськими ієрархами — Кирилом ІІ1243—1281 роки та Максимом1283—1305 роки. Двох років між їхніми каденціями достатньо, щоби висвятити в Константинополі нового очільника Церкви та відправити його на Русь. Можливо, що нововиявлений Никифор ІІІ міг бути в Києві зовсім недовго, або й навіть не доїхав до столиці. Хай там що, печатка відкрила нам абсолютно невідомого керманича в історії православної Церкви України!

Печатки неодноразово демонструють імена владик, не зафіксованих у джерелах. Так перед нами виникли постаті Галицького єпископа Йоанна, Білгородського — Миколая, Володимирського — Нестора. Із темряви століть виринули фігури Филимони-ігумені, монаха Леонтія Печерника, бояр Мирослава, Петра та Семена Ратиборичів, Дмитра з Володимира, Мефодія-граматики, Григорія-нотаря та багатьох-багатьох інших.