Священик без тилу

Велика війна і дорога до вівтаря

Майбутній греко-католицький священик і громадський діяч отець Володимир-Лука Микитюк народився 31 жовтня 1899 року в Коломиї, що тоді був одним із культурних і освітніх центрів Покуття. Його батьки, Ігнатій Микитюк та Ігнатія Будзяновська, походили із селянського середовища. Попри скромне соціальне походження, родина подбала про добру освіту сина.

<p>Отець Володимир-Лука Микитюк</p>

Спочатку Володимир-Лука вчився у коломийській школі імені Тараса Шевченка, а згодом — у державній гімназії, яку завершив у 1917 році. Перша світова та занепад Австро-Угорської імперії безпосередньо вплинули на життєвий вибір молодого гімназиста. Він добровольцем вступив до австрійської армії. Воював на італійському фронті й дослужився до звання хорунжого. Військовий досвід не лише загартував його характер, а й сформував почуття відповідальності та дисципліни, які згодом стануть важливими у священичому служінні.

Після розпаду імперії Володимир-Лука Микитюк долучився до національно-визвольних змагань Західноукраїнської Народної Республіки, вступивши до лав Української Галицької Армії. Однак не пішов разом із січовиками на східні терени. За спогадами його брата Ярослава-Сильвестра, перешкодою стало перекриття польськими військами шляхів відступу за Збруч. Він залишився в Коломиї й очолив телефонічну школу. 

Цей період став для Микитюка часом внутрішнього переосмислення. Війна, поразка державницьких змагань і особистий досвід служби на фронті поступово підштовхували його до духовного покликання. У 1919 році він вступив до семінарії у Станіславовінині Івано-Франківськ. У 1923 році був рукоположений на священника.

Першою парафією молодого душпастиря стало село Кобаки на Косівщині, де він служив помічником літнього священника отця Пасиновича. Початок пастирської діяльності припав на надзвичайно складний період: регіон охопила епідемія тифу. За спогадами сучасників, сповіді смертельно хворих і похорони стали майже щоденною реальністю. Саме в цих умовах формувався образ отця Володимира-Луки як доброго пастиря, здатного служити людям у часи випробувань.

Косів та Станіславів

Згодом він продовжив душпастирську працю в інших селах Косівщини — Рибному та Старих Кутах. Активність і організаторські здібності священника не залишилися непоміченими: єпископ Кир Григорій призначив його адміністратором і катехистом у селі Кути. Під духовною опікою отця Микитюка згодом було висвячено чотирьох священників, серед яких — представники василіянського чину.

Паралельно він викладав релігію у трьох семикласних школах Кутів і Старих Кутів. Водночас отець активно включився в громадське життя регіону. Він очолив місцевий осередок товариства "Просвіта", організаційний комітет будівництва Народного дому, керував селянськими позичковими касами типу "Raiffeisen", співпрацював із "Рідною школою", Союзом кооперативів та килимарським кооперативом "Гуцульське мистецтво". Також був активним членом Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).

Особливу увагу отець Володимир-Лука приділяв молоді, виховуючи її в дусі християнських цінностей і національної свідомості. Саме в цій багатовимірній діяльності — духовній, освітній і громадській — найповніше проявився його авторитет.

У 1934 році єпископ Григорій Хомишин перевів отця Микитюка до Станіславова, призначивши його катехистом української державної гімназії. Згодом він очолив бурсу святого отця Миколая на вулиці Липовійнині — вул. Тараса Шевченка, якою опікувалося "Товариство безженних священників".

У 1935 році отець Володимир-Лука став ректором Малої семінарії імені святого Йосафата й перебував на цій посаді до 1939 року. Він завідував адміністративними, фінансовими та господарськими справами закладу, часто підтримуючи семінарію власними коштами. У ній навчалося близько 80 хлопців, і лише незначна частина з них сплачувала повну вартість навчання. Учні з малозабезпечених родин отримували освіту безкоштовно.

Поряд із релігійним вихованням і якісною освітою в семінарії формувалися й національно-патріотичні орієнтири. Саме через це навчальний заклад перебував під постійним наглядом польської жандармерії. У цій атмосфері виховувалися майбутні священики, для яких служіння Церкві було нерозривно пов’язане зі служінням народові.

Між двома режимами

Друга світова війна та встановлення радянського режиму в Галичині докорінно змінили становище греко-католицької церкви й її духовенства. Державна антирелігійна політика СРСР була спрямована на послідовне обмеження суспільного впливу УГКЦ, яку радянська влада сприймала не лише як конфесійну структуру, а й як носія національної ідентичності. Унаслідок цього духовенство опинилося під постійним тиском. Як слушно зауважував дослідник Богдан Борюцків, "греко-католицькі священики не мали й продиху від чисельних психологічних, економічних та адміністративних утисків".

Отець Володимир-Лука Микитюк не був винятком. Після того як радянські органи отримали доступ до архівів польської поліції його взяли під оперативний нагляд. Робота ректора Малої семінарії дедалі частіше переривалася викликами на допити до НКВС. За спогадами брата Ярослава-Сильвестра, за короткий час "із молодого сильного чоловіка НКВД зробило фізичну й нервову руїну". Реальна загроза арешту та депортації змусила священника ухвалити важке рішення — залишити Станіславів.

Нелегально емігрувавши до Німеччини, він розпочав душпастирське служіння серед українців у робітничих таборах ВаттенштадуWattenstadt. До осені 1941 року перебував у таборі "Герман Герінг Верке", де опікувався співвітчизниками, змушеними працювати в умовах жорсткої трудової експлуатації.

Період його перебування в Німеччині збігся з подіями 30 червня 1941 року та подальшою хвилею репресій проти українського національного руху. Молодь, зокрема колишні гімназисти, масово переходили в підпілля, формуючи перші відділи Української Національної Самооборони, що згодом стали основою УПА. Отець Микитюк підтримував тісні контакти з членами ОУН і, за свідченнями сучасників, володів інформацією про підготовку арештів українських патріотів. Достеменно невідомо, яким чином йому вдавалося отримувати ці відомості, однак завдяки його попередженням десятки, а можливо й сотні осіб уникнули ув’язнення та страти. Серед врятованих був і майбутній командир куреня УПА "Чорнота", колишній гімназист Володимир Чав’як.

Водночас перебування в таборі виявилося небезпечним. Тісні контакти священника з ОУН не залишилися непоміченими, і гестапо ув’язнило його на три місяці. Після звільнення він отримав вимогу повернутися на українські землі. Восени 1941 року отець Микитюк знову опинився у Станіславові, де відновив виконання обов’язків катехиста в державній гімназії та ректора Малої семінарії.

У легальному полі окупантів

Період німецької окупації поставив українське духовенство перед складною моральною дилемою: повна ізоляція або обмежена участь у легальних структурах з метою захисту інтересів населення. У цей час отець Володимир-Лука обійняв посаду заступника голови Українського окружного комітету, місцевої адміністративної ланки Українського центрального комітету, єдиної легальної української громадської організації в Генеральній губернії. Участь духовенства в роботі цих структур не була поодинокою: на місцевому рівні в апараті УЦК діяло щонайменше 29 священників. За свідченнями сучасників, отець Микитюк домагався звільнення заарештованих із рук гестапо, входив до комісій із забезпечення населення харчами, ініціював відновлення святкування релігійних свят та організовував культурні заходи.

Однак отець Володимир-Лука не зумів домогтися скасування показового розстрілу 3 листопада 1943 року одинадцяти учнів Калуської торговельної школи. Йому не вдалося також відвернути облаву 11 січня 1944 року в селі Павелче поблизу Станіславова, яка призвела до людських жертв. Або зупинити конфіскацію харчів, привезених жителями гір із Поділля, що спричиняло голод у регіоні.

Особливо суперечливим був його вимушений зв’язок із комісією набору молоді на примусову працю до Третього рейху, яка розпочала діяльність 5 квітня 1943 року. Подібні контакти духовенства з окупаційною адміністрацією мали чіткі межі: вони були можливі лише доти, доки не порушувалися базові соціально-етичні принципи.

Дивізія "Галичина"

28 квітня 1943 року у Львові, за сприяння голови УЦК Володимира Кубійовича та губернатора дистрикту Галичина Отто Вехтера, було офіційно оголошено про створення української добровільної дивізії "Галичина". Ця подія знайшла широкий відгук у галицькому суспільстві: близько 80 тисяч осіб зголосилися добровольцями.

Позиція греко-католицького духовенства щодо формування дивізії не була одностайною. Отець Володимир-Лука Микитюк належав до тих, хто відкрито підтримав цю ініціативу. Він брав активну участь у публічних заходах: 30 квітня 1943 року за сприяння УОК відбулося урочисте святкування з нагоди створення дивізії. 9 травня він виступав на маніфестації в театрі імені Івана Франка. 11 липня було організовано "Свято Дивізії" за участю губернатора Вехтера, а 24 жовтня відбулася урочиста відправа добровольців.

Активна підтримка дивізії "Галичина" з боку отця Володимира-Луки відображала поширені серед частини духівництва консервативні погляди та прагматичну лояльність до німецької адміністрації, яку сприймали як "легітимну" силу й потенційний інструмент здобуття державної самостійності. Ця позиція ґрунтувалася, по-перше, на політичних розрахунках УЦК і ОУН(м) щодо створення "зародку української армії", а по-друге — на сподіванні, що формування дивізії за участі державної влади стане аргументом для міжнародного визнання українського питання.

"Великий перелом" у ході Другої світової війни докорінно змінив військово-політичну ситуацію в Східній Європі. Уже в грудні 1943 року Червона армія розпочала загальний наступ на Правобережжі, а в лютому–березні 1944 року радянсько-німецький фронт безпосередньо наблизився до Прикарпаття. Для отця Володимира-Луки Микитюка ці події означали безпосередню загрозу життю: як заступник голови Українського окружного комітету він однозначно підлягав репресіям з боку радянської влади.

З огляду на це священник змушений був покинути Станіславів. За спогадами брата Ярослава-Сильвестра, отець Володимир-Лука повідомив, що "їде возами в сторону Богородчан, Посічі і Калуша" і таким чином "опинився на теренах партизанських дій у так званому Чорному лісі". Саме цей епізод став основою для подальших інтерпретацій його участі в повстанському русі.

Отець у підпіллі: між фактом і гіпотезою

Поширена думка, що саме в цей період отець Володимир-Лука Микитюк приєднався до відділів УПА під командуванням Василя Андрусяка "Різуна" (ТВ-22 "Чорний ліс" ВО-4 "Говерла" УПА-"Захід") і виконував обов’язки капелана. Водночас джерельна база дає підстави поставитися до цього твердження з обережністю.

У звіті командира ВО-4 "Говерла" Івана Бутковського зазначено, що отець Володимир-Лука "перед кількома днями обняв був функцію капеляна при відділах УПА на терені В.О". Окремі спогади повстанців також підтверджують його контакт із відділами УПА. Так, боєць сотні "Різуна" Богдан Подоляк згадував, що 16 квітня 1944 року священик відправив Великодню Службу Божу для повстанців і звернувся до них зі словами: "Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Вірно сповняйте накази проводу до переможного кінця! Хай вас Господь Бог благословить на святе діло".

Ці свідчення виглядають переконливо, однак, як і більшість мемуарних джерел, мають суб’єктивний характер. Повстанці могли "затримати" священника з огляду на нагальну потребу в духівнику, а підпільні видання УПА називали його капеланом радше з практичних міркувань.

Попередня діяльність отця Микитюка відповідала "консервативній" позиції церковної ієрархії, а його активна агітація за вступ до дивізії "Галичина" суперечила тактиці радикального крила ОУН(б). Утім слід визнати, що стрімка зміна воєнно-політичних обставин могла істотно вплинути на політичні орієнтири священника. Не варто також забувати, що ще у 1941 році він був висланий з Німеччини через зв’язки з ОУН, і, ймовірно, не поривав їх і під час роботи в УОК, радше підтримуючи контакти з крилом ОУН(м).

Важливим аргументом проти версії "постійного капеланства" є свідчення найближчого родича. Якби отець Володимир-Лука свідомо вирішив перейти до повстанців під час евакуації зі Станіславова, цілком імовірно, що він повідомив би про це брата. Проте в мемуарах Ярослава-Сильвестра згадується лише напрямок руху, без жодної згадки про намір вступити до УПА.

За свідченнями очевидців, у період фронтової нестабільності священник намагався переховуватися у свого давнього знайомого — отця Володимира Скрутеня, пароха села Грабівка на Калущині. Імовірно, після відсунення фронту на схід він планував повернутися до Станіславова. Додатково слід зважити на спогади Подоляка, який називає отця Микитюка "гостем", що прибув разом із "пров. Робертом, Митарем та Левком", а не постійним членом сотні. У звіті УПА-"Захід" по Станіславівщині провідник Карпатського краю Ярослав Мельник-"Роберт" також не згадує його як капелана, зазначаючи лише, що він походить зі Станіславова.

У сукупності ці дані дозволяють припустити, що отець Володимир-Лука Микитюк не був постійним капеланом відділу "Різуна", а лише погодився відслужити Великодню Службу Божу для повстанців, прибувши з Грабівки, де переховувався в той час. Таким чином, питання його капеланства залишається відкритим і потребує подальшого дослідження.

Остання подорож

Загибель отця Володимира-Луки Микитюка сталася за драматичних обставин 29 квітня 1944 року в селі Грабівка. Того дня у селі з’явилися двоє радянських партизанів на конях, яких атакувала українська залога. Партизанам удалося втекти, однак за кілька годин у село прибув більший загін червоної кінноти. Повстанська осада, не маючи достатніх сил, відступила, після чого радянські підрозділи вдалися до каральної акції.

Її жертвами стали 23 мешканці села. Коли полонених вели повз церкву, до них вийшли два священники — отець Володимир Скрутень і отець Володимир-Лука Микитюк — і спробували з’ясувати долю затриманих. Обох священників заарештували разом із іншими.

Усіх полонених повели за цвинтар, під ліс, де їх розстріляли. За спогадами очевидців, отець Микитюк до останнього не вірив у неминучість страти, переконаний, що з’явиться допомога. Перед розстрілом він відмовився роздягатися, за що був жорстоко побитий і вбитий пострілом. Обох священників поховали біля церкви. Пам’ять про всечесного отця зберігається в Грабівці й сьогодні: на його могилі встановлено пам’ятник, щороку тут відправляють панахиди.

Біографія священника демонструє всю складність морального вибору в умовах війни та окупаційних режимів. Питання про його капеланство в УПА залишається дискусійним, але незаперечним є інше: до останніх днів свого життя отець Володимир-Лука Микитюк залишався пастирем, який намагався захистити людську гідність навіть у ситуації повного безправ’я й насильства.