"Совєцька власть погано працювала", — дисидентка Оксана Попович

"Для мене Україна — це було щось святе"

«Слово "Україна" стало для мене святинею, ще коли я не ходила до школи. Коли я чула, як співають гімн України, моє серце починало битися сильніше. Поволі наближався той час, коли я зможу перевірити свою любов до України», — розповідала в інтерв’ю Оксана Попович у 2000 році. Її батька, колишнього вояка Української Галицької Армії, учасника Листопадового зриву у Львові 1918 року, за патріотичну позицію протягом шести місяців утримували у польській в’язниці. Після звільнення він проводив культурно-освітню роботу серед селян: вчив їх грамоти, організував "Рідну школу". «Не раз у нас діти колядували. А тато слухає: "О, про Україну колядують! Піди їм щось більше винеси". Одним словом, тато був моїм однодумцем. Бо й для мене Україна — це було щось святе», — пригадувала Ольга Попович.

Із ранніх років оточення визначило майбутній шлях Оксани. Мати походила з роду Леся Мартовича — українського письменника, правника та громадського діяча, товариша Василя Стефаника та Марка Черемшини. Дядько Оксани Гнат Стефанів був очільником Начальної команди Галицької Армії, батькова сестра Клементина Боярська-Попович — письменницею та громадською діячкою. 

"Не геройський вчинок"

Року 1939-го сім’я переїхала до Городенки на Покутті. Під час навчання у Городенківській гімназії Оксана Попович приєдналася до Юнацтва ОУН. «Вивчали правила конспірації, історію України, українську літературу, проходили ідеологічний та військовий вишкіл. Була книжка "Пашні буряки", де були всі правила конспірації. Кожен мусив знати Декалог, 12 прикмет націоналіста і 44 правила, за якими треба було жити. Після екзаменів складали присягу і вступали в Організацію Українських Націоналістів», — розповідала підпільниця. Спочатку дівчина була на легальному становищі. Після прийняття присяги їздила по селах і навчала симпатиків та юнаків ОУН, згодом стала районовою провідницею. Тоді її перевели в Коломийський район для виконання завдань Проводу, відтоді перейшла в підпілля.

У січні 1945 року Оксану Попович заарештували в селі Іспастепер село Спас Коломийського району, одному з найбільш активних повстанських сіл Покуття. «Мене затримали, бо в сумці були всякі реферати, література, газети… Мене питали, чи є бандерівці в Березові Вижнім, я кажу, що є, багато. "А гармати є?" — "Є", — кажу. Фантазувала навмисно, щоб вони не йшли туди. Прізвище я записала інше. І за тим прізвищем мене судили, з ним відбула строк, і з ним повернулася».

Під вигаданим ім’ям Варвари Петрушак у липні 1945-го дівчину засудив Військовий трибунал військ НКВС Станіславської області до 10 років позбавлення. При спробі втечі з етапної колони Оксана отримала поранення. «Коли везли з Яблунева до Коломиї, я так оглядалася туди-сюди… На фірі попереду сиділи два солдати, і позаду ще один: як побачить, що втікають, то стрілятиме. Але я вирішила ризикнути. Я шугнула — і пішла, а той солдат вистрелив. Поранили спочатку в груди, а потім у праву ногу. Поклали мене на землю, поставили коло мене солдатів. Етап іде, а я  кажу: "А чому ж ви не втікали, не скористалися з того, що вони зі мною возяться?" Ідуть, як неживі. Там мене вже й били, і все було».

Після цього випадку дівчину повернули в Яблунів, там вона перехворіла на тиф, дивом виживши без належного лікування. Ще одним випробуванням стало утримання в окремій камері. Одним із поширених методів радянської каральної системи було обмеження простору, пересування та сну ув’язнених. "Як я сиділа в Яблуневі, то одного разу коли мене вивели (на прогулянку) я побачила хлопця. Він кинув мені нитку і якогось дротика, та й каже, що відміряв, де треба довбати стіну — він зі своєї камери, а я зі своєї. Продовбали ми стіну так, що одне око було видно. Ту дірочку ми камінчиком так закривали, що ніхто того не бачив, і таким чином  розмовляли".

Далі було етапування до виправного табору у Воркуті. Через поранення і втрату працездатності Оксану Попович відправили на "легші", на думку табірної адміністрації, роботи — довбати вічну мерзлоту — сніг із мерзлою землею. Попри нестерпний табірний побут, велику норму відробітку, обмеження волі та їжі, Оксані найдужче дошкуляла одноманітність: "Ув’язнення — то не якийсь геройський вчинок, а таке одноманітне життя: вранці підйом, пішов на роботу, побіг у їдальню… Одноманітне, без усяких героїчних прикрас".

Тим часом радянська влада прийшла й по рідних Оксани. Матір арештували невдовзі після арешту доньки. Однак у Києві під час етапування на спецпоселення їй вдалося втекти і пішки добратися додому. Після повернення жінка роками жила під чужим іменем, таким чином уникнувши репресій. Батькові теж вдалося переховатися, але він помер у 1949-му. Брат Олекса та сестра Марія переховувалися у дядька Клима Стефаніва. Проте все майно сім’ї відібрали. Перебуваючи в ув’язненні, Оксана змогла передати рідним інформацію, що вона відбуває покарання під чужим іменем, таким чином тітка змогла передавати їй до табору посилки, вдаючи, що передає їх родичці побратима свого чоловіка, який врятував його під час війни.

"Попросила покликати кого-небудь з українців — прийшов Стус"

Лише у 1956 році Оксана Попович вийшла на волю. Після повернення сама попрямувала до міліції, щоб повернути собі справжнє ім’я. «О! Ви обманювали совєцьку власть?", — каже кагебіст, а я йому відповідаю: "А совєцька власть погано працювала, що мене не розкрила"».

Оксана Попович почала налагоджувати життя. Переїхала з мамою до Крихівців біля Івано-Франківська, влаштувалася на роботу в "Енергозбут".

<p>Оксана Попович, 1980-ті роки</p>

Згодом приєдналася до дисидентського руху. З 1959 року вона розповсюджувала літературу самвидаву, зокрема праці Івана Дзюби, Валентина Мороза, журнал "Український вісник", збірку віршів Григорія Чубая. Контактувала з Борисом Антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко. 

У грудні 1969-го Оксана разом із Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Сеник та іншими підписала заяву 16-ти колишніх політв’язнів, на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР під назвою "Знову камерні справи?", спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні. «Після багаторічної перерви ми знову стаємо свідками так званих "табірних" (або "камерних") судових справ, огидного продовження культівської "законності", яке прирікало засуджену людину, незалежно від першого терміну, до пожиттєвого ув’язнення», — йшлося у заяві. В текст звернення чітко проглядалася критика влади, відтак її автори перебували під загрозою репресій. 

Серед українських дисидентів Оксана Попович знайшла справжніх друзів та однодумців. Зокрема, в Івано-Франківську вона тісно співпрацювала з Любою Лемик — учасницею національно-визвольного руху, політув’язненою та племінницею Степана Бандери і дружиною Миколи Лемика. Разом вони відзначали Великдень 1970-го року на Гуцульщині, після чого проти них посилилися репресії. «Приїжджаємо ми в Космач — Валентин Мороз іде за отцем Романюком з магнітофоном і каже: "Повторіть ще раз "Христос воскрес!", — поділилася спогадами Люба Лемик. —  І тут його оточують кагебісти. А він трохи розпачливо кричить: "Люди!". І тут гуцулка, бабуся, ніким не підіслана, підходить і до народу: "Люди, ніхто не відходить з площі!". Стоять, як укопані. Не йдуть паски святити, стоять і чекають. Ми готові були боронити Мороза, а підходить старенька жіночка, бере його за руку, відводить від кагебістів і каже: "Це мій гість. Він до мене приїхав, я його не відпущу". І вони його відпустили». 

Після того у третьому номері "Українського вісника" опублікували матеріал про те, що мешканці Космача підписали колективну заяву про невинність Валентина Мороза, адже він "просто записував церковні пісні в сільській церкві на прохання парафіян". Крім того, вони засуджували релігійні утиски громади, за що всіх підписантів викликали на допити та вимагали "видати зачинщика". Водночас в Івано-Франківську почалися обшуки в домі Мороза. У "Віснику" зазначалося, що діяльність співробітників КДБ в Івано-Франківську відзначалося сильнішим тиском та залякуваннями, ніж у Києві чи Львові. Зокрема, відбувся обшук і в домі Любові Лемик, під час якого кадебісти змусили роздягнутися всіх присутніх в домі — Любов Лемик, її сестру Марію, племінницю Дарину та Оксану Попович. Схожими методами обшукали домівку Ірину Сеник.

Року 1974-го Оксану Попович арештували вдруге за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. На час арешту дисидентка пересувалася на милицях, але на знак протесту влаштувала голодівку, яка тривала 48 діб. 

14 січня 1975-го Оксану Попович засудив Івано-Франківський обласний суд на 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Її визнали особливо небезпечною рецидивісткою. "[В таборі] застала Ірину Сеник, Ірину Калинець, Надійку Світличну, Стефу Шабатуру, ще сиділи за ОУН Дарка Гусяк, Марія Пальчак. Я їх там ще застала, а потім вони відсиділи строк і потроху від’їздили, — пригадувала своє друге заслання Оксана Попович. — У Барашево було кілька відділень. Одне з них — чоловіча лікарня. Мене під конвоєм повели туди до лікаря коли у мене був якийсь нарив. Я попросила покликати кого-небудь з українців — прийшов Стус. Він тоді якраз був у лікарні, і я з ним довго розмовляла".

Навіть перебуваючи в ув’язненні, Оксана Попович з іншими політв’язнями продовжувала боротьбу з системою. Року 1979 вона приєдналася до Української Гельсінської Групи, і її підписи почали з’являтися під численними документами та зверненнями. 

У жовтні 1982-го Оксану етапували на спецпоселення в селище Молчаново Томської області. З'явилась можливість амністії, але жінка категорично відмовилася клопотати про помилування. Її звільнили лише 2 жовтня 1987 року, відбувши загалом 24 з половиною роки в неволі. Повернулася в Івано-Франківськ до мами.

У 1988 році Оксана Попович стала членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки. Померла у 2004-му, похована на Алеї Героїв в Івано-Франківську. Через два роки Указом Президента України посмертно нагороджена орденом "За мужність" І ступеня.