Содом у Гетьманщині: гомосексуальність в Україні 300 років тому

Випадок перший. Монастирські пристрасті

У травні 1775 року в канцелярії Києво-Печерського монастиря слухали показання ієросхимонаха Андрія з Омбиського монастиря Ніжинського полку. Підстава — звинувачення у втечі. Здається, звичайна справа, одна з багатьох подібних, на які було багате українське XVIII століття. Проте в процесі допиту монаха виявилося, що справжня сутність звинувачень була дещо іншою. 

Омбиський монастир Різдва Богородиці розташовувався неподалік однойменного села у сучасному Борзнянському районі Чернігівської області. Із середини XVII століття був приписаним до Києво-Печерського монастиря. Саме тому в Лаврі розбирали конфлікт, що вже не могли врегулювати на місцевому рівні. Заявивши про готовність підписатися під усіма показаннями та покликати свідків з братії, Андрій розповів, що змусило його покинути обитель та шукати порятунку в Києві.

Звинувачення у втечі пред'явив ігумен Омбиського монастиря Лукіян. За словами монаха Андрія, той не злюбив його ще до свого ігуменства. А очоливши монастир в січні того ж року, кілька місяців відкрито переслідував, вихваляючись, що вб’є. Гріха на душу не боявся взяти, бо, мовляв, "за нього, Андрія, Росія [ігумена] не повісить". Справа в тому, що Лукіян вважав, нібито Андрій має тривалі сексуальні стосунки зі своїм келійним сусідом ієромонахом Євменієм.

Сторонні особи підтвердили свідчення монаха щодо погроз ігумена. Наприклад, житель Омбиша Павло Марчевський якось завітав до Євменія віддати гроші за позичене зерно, і чув, як Лукіян заявляв про свій намір вбити Андрія.

Ще 14 січня Лукіян запросив до себе попереднього ігумена Порфирія, ієромонаха Інокентія та військового товариша Ніжинського полку Оболонського і сильно напився у веселій компанії. Пізніше Інокентій розповів Андрієві, що п’яний Лукіян схопив рушницю, і, зробивши кілька хаотичних пострілів, кричав, що застрелить Андрія. За кілька днів той, прийшовши до ігуменської келії на роздачу горілки, відкрито виказав своє обурення такими погрозами і заявив, що битиме чолом до Печерського монастиря.

Братія Омбиського монастиря не була численною, тому монахи платили найманим робітникам за виконання господарських завдань. У Лукіяна був молодий слуга, якого документ згадує як "хлопчика" Степана. 3 травня після трапези, коли "почали калатати на пиво"тобто бити у дзвона чи било, щоб оголосити роздачу напою, ігумен послав Степана до Андрія забрати глечик для пива. Степан повернувся від монаха із срібною монетою. Це спонукало Лукіяна  виснувати, що Андрій "нібито принаджує хлопчика, щоби скоїти з ним якесь беззаконня".

"Тебе давно треба висікти батогом, ніздрі вирвати, і на каторгу заслати, ти давно вже в пеклі, і душа твоя там само, де душа Юди", — погрожував Лукіян Андрієві, згідно зі свідченнями останнього.

Монах вирішив податися до Києва. 4 травня він покинув монастир і у селі Хороше Озеро винайняв за 25 копійок підводу, щоб їхати до Ніжина. Але місцевий священик встиг сповістити ігумена. За Андрієм прислали чотирьох "нарочних", які його схопили і повернули його до монастиря. Там його посадили на ланцюг, і так він просидів з 5 травня до 3 червня, коли йому вдалося втекти знову.

Як саме відбулася друга втеча Андрія, невідомо. Так само — як фінал його протистояння з ігуменом, і те, чи правдивими були звинувачення з боку Лукіяна. Ще у XVIIІ столітті справу розшили, і зворотній бік аркушів використали для написання інших канцелярських документів. Утім, основна вісь конфлікту свідчить про уявлення в Гетьманщині щодо "неприродної" сексуальності.

Випадок другий. Студенти проти префекта

13 червня 1749 року троє учнів школи риторики Переяславської семінарії надіслали до Переяславської полкової канцелярії чолобитну. Тимош Щербацький, Федір Гордієвський та Іван Вернацький звинуватили префекта школи ієромонаха Володимира (Зеленського), що він "чинив душепагубне насильство в подобі содому", тобто гвалтував своїх учнів.

За їхніми словами, від домагань префекта постраждали спочатку школяр Левицький, а потім його товариші Сохович та Рашкевич. Чолобитники стверджували, що Левицький особисто ходив до Переяславського та Бориспілського єпископа Никодима (Скребницького) скаржитися. Проте єпископський келійник "не допустив" скаргу, а передав писареві духовної консисторії Гервасію, який, в свою чергу, повідомив про це Володимиру, який побив Левицького. Нібито дізнавшись про це, Щербацький обурився несправедливості, і вирішив разом з товаришами покласти край зловживанням.

Таким чином, коли спроба звернутися до духовної адміністрації виявилася марною, учні написали чолобитну до світського суду. Реакція, як побачимо, була діаметрально протилежною, підсвітивши в цій історії конфлікти значно глибші, ніж побутове протистояння в Переяславській семінарії.

Звісно, Володимир стверджував, що чолобитна є наклепом, зумовленим особистою неприязню до нього студентів. Нібито Щербацький, Гордієвський та Вернацький постійно порушували шкільну дисципліну, щоб дошкулити йому. Вони не відвідували школу по чотири-п’ять тижнів, і численні покарання за пропуски ніяк не впливали на їхгю поведінку. А одного разу, в ніч на 8 травня, зібравши кілька чоловік, вони прийшли з дрючками до келії префекта та закидали помешкання цеглинами. Незадовго до звинувачення у згвалтуваннях, під час урочистої ходи на свято Трійці, студенти засипали його картками, на яких були написані памфлети на нього. Володимир стверджував, що учні взагалі замислили йому "завдати безчестя і позбавити здоров’я".

Настрої серед студентів виявилися не такими монолітними, як могло би здатися на основі показань Володимира. Учні Левицький, Сохович та Рашкевич, згадані в чолобитній як жертви сексуальних домагань, раптово звинуватили самих Щербацького, Гордієвського та Вернацького в брехні, та заперечили їх свідчення на очній ставці у полковій канцелярії.

Тож за рішенням духовної консисторії, яка раптово знову зацікавилася справою, префекту було дозволено покарати студентів. Писар Гервасій та інші члени консисторії публічно оголосили про це рішення. Але під час оголошення представники полкової канцелярії побили самого Гервасія, після чого почалося заворушення з масовою бійкою між прихильниками сторін.

У результаті, єпископ Никодим вимагав, щоб полковник зі старшиною ніколи більше не втручався в духовні справи, і в разі, якщо Щербацький, Гордієвський та Вернацький знову підуть жалітися до полкової канцелярії, більше не довіряти їм. Зрештою, обвинувачів префекта "виключили з числа добрих студентів" та вигнали з семінарії, а Володимир отримав виклик до Олександро-Невської лавриСанкт-Петербург за наказом імператриці Єлизавети.

Термінологія, теорія та історія

У християнській парадигмі XVIII століття одностатевий секс позначався терміном "содомія", відсилаючи до біблійної історії про знищення Содома і Гоморри. Втім, цей термін покривав будь-які сексуальні практики, не спрямовані на дітонародження — від гетеросексуальних до зоофілії.

Під гомосексуальною поведінкою я маю на увазі набір дій, які були би протрактовані сучасним дослідником як такі, що виражають одностатевий сексуальний потяг. Також хочу зауважити, що в цій статті, як і в більшості подібних досліджень, йдеться тільки про чоловічу гомосексуальність, оскільки вона більше представлена аніж жіноча, у таких джерелах — судові справи, протоколи допитів, чолобитні.

Вивчення історії (гомо)сексуальності в ранньомодерній Україні, на відміну від європейського та глобального контексту, майже відсутнє. Донедавна було проаналізовано лише один випадок суду над звинуваченим в содомії в Гетьманщині. Його дослідив Олег Репан. Це історія варвинського сотника Павла Ладинського: у 1736 році син козака Срібрянської сотні Корній Дорошенко звинуватив його у зґвалтуванні.

Ладинського судив полковий суд, ще й у польових умовах російсько-турецької війни 1735—1739 років, і окрім побиття козаками прямо в таборі, йому цілком реально загрожувала смертна кара. Не відомо, чи стратили сотника. Якщо взяти до уваги погрози ігумена Лукіяна вбити монаха Андрія, то вимальовується досить нетерпиме ставлення як церковних, так і світських адміністрацій до подібних "казусів". Це відповідало статті 23, артикул 9, в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1749 року.

Що, у свою чергу, було цілком суголосно тогочасному ставленню до "протиприродного сексу" в Європі. Саме протягом XVIII століття у багатьох країнах розпочалися системні засудження за такі практики, загальновизнаною карою стала страта: згідно численним військовим статутам, спалення, іноді живцем, іноді після повішення.

В основі військових статутів лежало те саме джерело, що і в артикулі 9 "Прав, за яким судиться малоросійський народ" — кодекс імператора Карла V. Отже, в цьому питанні світське право Гетьманщини другої половини XVIII століття слідувало європейській правовій традиції.

Вестернізація таких держав, як Російська чи Османська імперії, також потягла за собою посилення заходів проти "протиприродного сексу". Але в Російській імперії до ХІХ століття вони мали передовсім дисциплінарний характер, тобто мали на меті запобігти насильству над цивільними під час воєнних дій та постоїв, а також порушенню військової субординації — і в основному стосувалися армії і флоту.

Таким чином, смертні вироки були величезною рідкістю. Примітно, що у військових статутах Петра І акцент робився на згвалтуванні чоловіком іншого дорослого чоловіка або хлопчика, і найвища міра покарання стосувалася саме цього. Це дуже перегукується з трьома випадками, що дискутуються в цій статті. Наприклад, Ладинський нібито примушував до сексу молодшого та нижчого за статусом козака. Ігумен Лукіян звинуватив монаха Андрія в тому, що той домагався хлопчика-слугу. А студенти Переяславської семінарії оголосили про домагання префекта до учнів.

Також в Російській імперії цього часу відмінності в покараннях існували між світським та церковним правом. Церковне було набагато більш поблажливим, часто обмежуючись накладанням епитиміїспокути. Можна припустити, що подібна розбіжність могла існувати і в Лівобережній Україні: Ладинський намагався скористатися саме цим, звернувшись за заступництвом до свого брата-священника. Також не можна не помітити, що два з трьох випадків відбулися в монастирі та семінарії, яка розташовувалася на території монастиря — хоча тут мова може йти просто про особливості відносин у замкнених гомосоціальних середовищах, а не про поблажливість церковного права.

Звісно, подібні звинувачення не могли не слугувати інструментом зведення особистих рахунків. Проти Ладинського дав показання свідок, який нібито прослідкував, що сотник робить з Дорошенком в своєму наметі — чи можна бути впевненим в неупередженості цього свідка? Монах Андрій, навпаки, стверджував, що будь-який свідок може заперечити його сексуальні стосунки з Євменієм — але нам невідомі всі складові цього сюжету, як то початки його конфлікту з ігуменом. Історія ж протистояння Володимира (Зеленського) зі студентами, окрім явних особистих мотивів взаємної неприязні, показує складні та часто конфліктні відносини світської та духовної адміністрації на місцях у ранньомодерній Гетьманщині.

Пошук правди не має бути основною метою дослідника подібних епізодів. Важливішими є інші виміри та питання: як регулювалися такі випадки з правової точки зору; яка лексика використовувалася; чи конекст Гетьманщини є відмінним від сусідніх країн; чи розроблена дослідниками західного контексту методологія працює на українському матеріалі?

І хоча джерела з історії Гетьманщини надають небагато матеріалу для дослідження гомосексуальності, квір-дослідження українського раннього модерну є цілком перспективними.