"Слава Богу, що я вижив, але осколок в голові залишився". Майже столітній ветеран Другої світової війни про своє життя

— Вітаю! Я вже біля сільської ради, — говорю по телефону 74-річному Роману Івановичу.

— Зачекайте, я зараз вийду. 

Стою біля невідомої для себе раніше будівлі, на дверях якої зазначено: "Винничківський старостинський округ Давидівської сільської ради". Тут ми завчасно домовились зустрітись з племінником майже столітнього пана Качмара. Поки чекаю, то роблю декілька знимків, щоб потім додати до репортажного інтерв’ю. У вікні видніється силует, який наближається до дверей. Відчиняються двері, з них виходить чоловік невисокого зросту та підозрілим голосом каже:

— А що ви тут робите? Чого ви тово фотографуєте?

— Добрий день! А це мені для інтерв’ю потрібно. Я приїхала сюди до вас, у село, брати інтерв’ю у майже столітнього Качмара Дмитра Романовича. Знаєте такого?

—  Та чого ж не знаю? Та він тут недалеко жиє, — показує рукою праворуч догори і продовжує, — Ну тоді добре, фотографуйте раз треба, — примирливо каже і зачиняє за собою двері сільської ради.

Через дві-три хвилини до мене підходить племінник дідуся Роман.

— Христос Рождається!

— Славімо Його!

— Ну що, йдемо до діда колядувати? 

— Звісно, але я на машині, давайте під’їдемо.

Сідаємо, пан Роман керує куди їхати:

— До Христа направо…і ще раз дальше…дальше…тепер на право, во, і так догори.

По дорозі розпитую в племінника про дідуся, як він себе почуває в такому віці, чи пам’ятає події, які пережив, чи може ходити. Пан Роман розповідає, що Дмитро Романович не тільки ходить, але ще й траву косить. Робить все по дому. Може навіть коли-не-коли і чарочку підняти до свята.

Доїжджаємо до цегляного будинку на вершечку гори. Зелені металеві ворота вже відчинені. На подвір’ї бігають три курки. У вікнах горить світло. Виходимо з машини і заходимо до хати, яку пан Качмар сам побудував. Дідусь виходить з кухні, вбраний у байкову сорочку в синьо-червону клітинку та в чорні класичні штани. Радо вітає нас і ми разом колядуємо "Небо і земля нині торжествують". Запрошує до вітальні. Знімаємо верхній одяг і проходимо довгим коридором до просторої кімнати. 

Посеред вітальні стоїть великий дерев’яний стіл вкритий вишиваною червоно-бордовими нитками скатертиною. На ньому плетенка зі Святвечора, дідух, перев’язаний синьо-жовтою стрічкою, та підсвічник з трьома свічками. Біля стола — гарно вбрана ялинка. Сідаємо за стіл і починаємо розмову.

—  Але ти мені помагай, — каже дідусь до племінника.

— Так, я буду всьо підказувати. Та дівчина питатиме вас, а ви будете відповідати. Начнемо з самого початку. Де родився? Як попали на війну? Як були в лагері? Спочатку, спочатку, — Роман Іванович сам ставить питання, не дочекавшись, поки я щось скажу.

— Та то всю історію, йооой, то довго, я не пам’ятаю — бідкається 98-річний пан Дмитро.

— Та як не пам'ятаєте?! Всьо пам'ятаєте! Я знаю, шо пам'ятаєте, — стверджує племінник.

— Шось пам’ятаю, а де забуваю вже. Треба документи показати. То є всьо зареєстроване, — каже дідусь і поволі йде до іншої кімнати за документами. 

— Вуйко смішний. Хоче, щоб ви точно повірили, шо він дійсно був, — говорить, піднімаючи широко кутики вуст пан Роман.

Дідусь приносить паспорт громадянина України, воєнний білет, красноармійську книжку і довідку, яка підтверджує, що він дійсно проходив службу в армії від 3 жовтня 1944 року до 18 березня 1948 року і воював в радянській армії від 30 грудня 1944 року до 9 травня 1945 року. 

— Вуйко ще має тово осколок, з війни во стоїть, — дід показує на потилицю. 

— Отово помацай. Нє нє, нижче, — намагаюсь відчути осколок.

— Я хотів витягнути його. А хірург каже: а нашо тобі витягати? Я і не витягую, — сміється.

— Ого, ну пізніше розкажете про ту історію детальніше.

До Другої світової війни

— Я є з Кобильниці Волоської гміни Великі Очі, туда, де Краківець, знаєте? Може були в Краківци колись?

— Була, в мене там родичі живуть.

— Оо, а з Краковця до Кобельниці — то є 7 км, пішки йти. А Краковець — то була якраз границя. Я з Кобильниці Волоска, бо то є Кобильниця Руська — то сусіднє село.

Народився Дмитро Романович у селянській родині, закінчив 5 класів. Дідусь розповідає, що жили досить заможно. Мали велике господарство, 10 гектарів поля, дерев’яну хату, свій ліс і криївку, яку ще його тато побудував. До слова, батько пана Дмитра 4 роки воював під час Першої світової війни. У сім’ї було семеро дітей.

— Найстарша Гануся, потім Олекса, Кася, Мареся, Іван, я і Зося, — пригадує імена всіх.

— Багацько.

— Нуу, всі повмирали.

— А скілько ще баба говорила їй вмерло дітей? — запитує племінник.

— А шо я знаю? Не пам’ятаю.

— Певно їх було з десять-одинадцять.

— А від чого стільки дітей померло в родині? — запитую з цікавістю.

— А хто колись за дітьми ся дивив. Захворіло — положили. Моя бабця, тотька Зося казала: вродилося, там на п’єц положили, бо щось захворіло. Дивиться на другий день: ще живе! Та дали, каже, того, як корову доїли, теплого молока — всьо і вижила. 

Друга світова війна

— Не знаю, чи згадає, чи захоче говорити,  як він від німців під час війни ховався. Німці брали на роботу. А він ся там в Кобильниці ховав. А вони його вловили. І в лагер, — каже племінник.

— Німці мене забрали з Кобильниці до Львова, — починає пригадувати пан Качмар. — А у Львові на Персенківці вони будували паровозне депо. Забрали територію велику, населення відти виселили і зробили там лагер. Начальником був чех, командував усім. Строго було, карали. Огорожі були, сітка довкола. А охорона – то вже, знаєте, політика така була. Охороняли поляки, а українці працювали. То так спеціально робили, щоб ненависть була між українцями і поляками.

Дідусь розповідає, що в них завжди виникали якісь непорозуміння з поляками. Пригадує історію, коли в бараці, де вони переодягалися і залишали черевики на визначеному конкретному місці, польський наглядач спеціально копав взуття, щоб потім мати за що наказувати. Перепадало і пану Дмитру. Чоловік згадує: 

— Приходить, значить, і каже: "Встать!", — всі повставали, — "Чиї бутіки?", — "Мої", — відповідаю, — "Курва ті мать била!".

 — Дід був би в лагері згинув, якби не мій батько Іван, — каже племінник, — той пішов до начальника поліції, то колєга його був. Батько знав німецьку і німців дуже добре знав. І каже: "Давай познаком з кимось, бо в Освенцим заберуть чи ще куда, та й помре". Но той десь пішов до гестапівця. Гестапівцю пів свині занесли та й усьо.

З лагеру пана Дмитра відпустили і він повернувся додому. Там дізнався новину про смерть свого брата Олекси, який у 1940 році втік у Німеччину, щоб не йти в радянську армію. І загинув під час будівництва залізнодорожнього тунелю в Альпах.

— Навіть сам Гітлер приїздив на тую аварію. Вони пробили отакий тунель, — пан Качмар широко показує руками, — і той тунель на виході обірвався. Не було куда вийти. Хто скраю був — то втік, а хто дальше був — завалило. У Німеччині Олексу і поховали. Там пам’ятник стоїть українцям, які загинули під час будівництва того тунелю.

Пізніше з Німеччини до Дмитра Романовича приїхав друг покійного брата Кирило, який затягнув молодого хлопця в партизани. 

— Но шо в тій партизанці? Треба воружіє мати. Ніц нема. Де дістати? А ту, коли москалі приїжджали на подвір’я до когось, щоб поїсти, то ми воружіє підбирали. Пам’ятаю повна фіра була тих карабінів, автоматів. І ми ся їх набрали і туди в ліс за Ротисками. Все туди тягнули, повно нас там було. Але їсти не мали дуже шо. Буханку хліба мама спекла і йшов туда. 

На кінці 1943 року їхню партизанку викрили. Дід розказує, що радянська розвідка, яка пролітала поблизу лісу, побачила партизан і почала стріляти. Вони разом з товаришем Стефаном втекли додому, бо там біля стодоли в пана Дмитра була криївка, у якій вони планували сховатись. 

— Прибігаєм на подвір’я, а Стефан каже до мене: "Чекай, я попісяю", — дід сміється, — представляєте, "Я попісяю" каже. Ну а я шо, забіг до хати. Брат мій Іван каже: "Москалі вже в сусідньому селі". То ми почали ховатись. А вхід до криївки в нас був вдома під широкою дошкою у кімнаті. Зверху стояло ліжко, яке ми посували. Я відсунув маму з ліжком, підняв догори дошку. Іван встиг залізти, а мене і Стефана злапали. 

Розвідник

У 1944 році пана Качмара примусово забрали у збірний пункт до Жешува на мобілізацію в радянську армію.

— Приїхав військовий комісаріат і каже до нас: "Хто понімає польський язик, вийті ізо строя!" А я до школи ходив і польський язик знав. Хто понімав, вийшов ізо строя. Я теж вийшов і він мене забрав і так я попав в розвєд роту. 

Дмитра Романовича відправили на передову і чоловік брав участь у Львівсько-Сандомирській наступальній операції проти об’єднаних німецько-угорських військ, яка тривала від 13 липня до 29 липня 1944 року, метою якої було визволення Західної України та Південної Польщі.

— Ми пішли в наступлєніє, — розповідає дідусь, — Там все було мініроване, там нігде не втікнеш. То там розмінірували, і флажки були, куда переходити. А там якась гора, стріляєш, не знаєш куди. Гора та й гора, і то було тяжко. На мінах. Всьо замініровано. Вони били троха артилерією, щоб розмінірувати, а решту всьо так лежало.

— Багато ваших побратимів там загинуло?

— Та загинуло багато, — каже дідусь, знизавши плечима.

— То вам тоді осколок в голову попав, коли ви в розвідці були? — перебиває племінник.

— Нууу! — стверджує дідусь, — У мене командир був такий — "Півень". Він мені дав тягнути телефонну катушку на плечах. Я розтягував, розтягував.. І тут снаряд влучив. Я мав каску, то воно її пробило, мене покалічило і я впав. Дивлюсь, траншейкою ноги присипало. Кров пішла, —  говорить, опускаючи очі.

— І що не витягували вам осколок?

— Мені сказали: "Не рушай, потім чим докажеш". І так заросло, а тепер докучає, як ляжу, і голова крутиться.

Пізніше пан Дмитро добрався в один з найбільших нацистських концтаборів Освенцим, звідки вони визволяли людей, яких німці хотіли спалити. Потім —  у Катовіце чоловік охороняв полонених. А ще пізніше — їхнє військо розділили: одних відправили в наступ, а інших назад у частину.

— Нам дали справку, шо ми не дезертири і ми пішли. Як добирались назад, то ночували в людей. Були раз в однієї польки залишились на ніч. То вона така файна була, дала нам їсти. Але там так получилось, що по сусідству десь москалі знасилували жінку і поляки виділи, шо то солдати, і подумали, шо то ми. Але ця жінка підтвердила нашу невинність, сказала, шо ми переночували і всьо. Ну ми подякували, попрощались і пішли далі.

Також чоловік пригадує, як по дорозі зайшли вони в польський костел:

— Москалі собі гроші там брали, а я вирішив маленький хрестик взяти. Може і гріхом то було, він висів — я взяв. Але потім він мені і так пропав, — важко переводить подих, опускаючи голову, майже столітній пан Качмар.

Артилерист

Коли Дмитро Романович дійшов до польського міста Рацибуж, його взяли в артилірійську частину. Хоч чоловік і не мав документів, бо все залишив у розвідроті, лише тримав при собі довідку про те, що він не дезертир. Взяли його навідником, стріляв з артилерійської гармати калібром 76 міліметрів. У 1945-му відправили до Чехословаччини. Там від 10 березня до 5 травня йшла стратегічна наступальна Моравсько-Островська операція радянських військ, у якій молодий хлопець брав активну участь.

— Нам годі було взяти пункт Моравський, — бідкається дідусь, — Ми тоді вирішили прийняти на себе вогонь. Йшли пішки на верха, але то було опасно, бо нас могли вбити. То ми, де є перехід, у траву лізли, перелазили, щоб на себе вогонь прийняти. А інші в цей час нарихтували машину, пушку, студебекер, ящик снарядів. І мали приїхати туда на місце, щоб вистрілити. Так і зробили. Дивлюсь, студебекер їде, а там опитний був водій — він раз розвертає, а пушку лишає. Я два рази тільки вистрілив з тої пушки, бо мені як влупило в станіну, то ствол зразу зірвало. І так там та пушка лишилась. А я подумав: добре, шо тепер її не буде, бо хоть відихну. Але на другий день другу дали.

— Студебекери — це американські машини, які мали два мости. Дуже сильні були, до них чіпляли гармати, — пояснює племінник.

9 травня 1945 року пан Качмар зустрів у Празі. Про те, як Друга світова війна вплинула на його подальше життя, каже:

— Слава Богу, що я вижив, але осколок в голові залишився.

Сьогодні

— Чи чиста сьогодні ваша совість?

— Знаєте, я зі своєї волі не робив нічого. Моя совість не дозволяла мені розстріляти людину ось так зблизька. Пушкою я обстрілював, як птицю, а так не міг. Як воював, то ніколи не забирав у вбитих речі, як це робили москалі.

— А чи слідкуєте ви зараз за новинами?

– Знаю всьо! Читаю "Високий замок", "Експрес", "Порадницю", — перелічує список улюблених газет, — і ще телєвізор дивлюся.

—  А як ставитесь до війни, до президента РФ?

— Ааа, та то дурне. Я читав, шо він рака має. Довго не прожиє. Так-так. По телєвізору я тоже дивився. То є глупе, курва.

Запитую в Дмитра Романовича, щоб він хотів побажати наших хлопцям, які захищають Україну, відповідає:

— Перемоги, і тільки перемоги!

На завершення прошу пана Качмара зробити декілька фото. Дідусь каже зачекати п’ять хвилин, щоб він одягнув вишиванку, яку спеціально попрасував до знимки.