Складний шлях назустріч. Як Київ намагався приєднати Крим

Анархія примушує діяти

1917 рік — бурхливий час революцій. У Криму таких розгорталося одразу три: загальноросійська, українська і кримськотатарська. Активісти кожної з них по-своєму бачили подальший розвиток подій на півострові. 

25 березня 1917 року на Всекримському з’їзді мусульман у Сімферополі був утворений тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) із 50 осіб, який мав замінити попередні органи національного самоврядування. Це був такий собі аналог українських Генерального секретаріату Української Центральної Ради і Малої Ради, що діяли в Києві. Головою Мусвиконкому обрали поета Номана Челебіджіхана, головою вакуфноїмайнової комісії — публіциста Джафера Сейдамета. 

Співпраця українців і кримських татар на низовому рівні почалася одразу: солдати допомагали одні одним націоналізувати їхні підрозділи, на виборах до Сімферопольської міської думи утворили спільний блок і здобули сім місць із 78 (п’ятеро кримців і двоє українців).

Влітку губернська влада наказала арештувати Челебіджіхана, та вже через день він вийшов на волю. 23 липня в Сімферополі відкрили кримськотатарський делегатський з’їзд. Сейдамет так писав про його настрої: "Анархія, яка оточувала нас з усіх боків, красномовно доводила нам безпідставність наших намірів зберегти країну на договірній основі з росіянами. Це поставило нас перед необхідністю більш поглиблено вивчати національний рух українців".

Карта як привід до демаршу

Сейдамет і Амет Озенбашличлен Мусвиконкому і співзасновник кримськотатарської Національної партії вирушили до Києва. Там вони зустрілися із представниками Центральної Ради Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком і секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгиним. Газета "Рѣчь" написала: "Українську Раду відвідала особлива депутація мусульман, які звернулися з проханням підтримати їхнє прагнення встановити в Криму автономію. Мусульмани висловлюють побажання, щоб Крим територіально був приєднаний до України".

Однак наприкінці візиту офіційний орган Мусвиконкому "Голос Татар" вмістив повідомлення: "Обговоривши домагання мусульман про автономію Криму, Генеральний Секретаріат не погодився з деякими з них, визнавши передчасними кроки вперед центрального уряду щодо розв’язання питання про територію. Одночасно тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет, щоб відновити істину, заявив, що з подібним дорученням до Української Ради він не відправляв жодної депутації".

Найімовірніше, причиною такого демаршу стало непорозуміння щодо головного питання — належности Криму. Сейдамет згадував, як таємно й без дозволу зняв у приймальні Винниченка карту України, на якій горизонтальною прямою, накресленою від Кафи до Гьозлева, був розрізаний навпіл Кримський півострів, північна частина якого повністю пофарбована в колір України: "Цілком можливо, що вони прагнули послабити нас, скориставшись нашим протистоянням з росіянами, так що і від них, природно, можна було очікувати появи бажання взяти владу в Криму у свої руки".

"Керуйте так, як заманеться"

Непорозуміння тривало лише місяць. 8–15 вересня 1917 року сторони остаточно визначилися з майбутньою належністю Криму. Тими днями в Києві відбувся З’їзд представників народів і областей, що прагнули федеративної перебудови Росії. Головував Михайло Грушевський. Кримський делегат Алі Сеттаров був одним із двох секретарів. Амет Озенбашли виголосив доповідь про революційний рух кримських татар, у якій ствердив: "Нехай знають всі, що кримські татари будуть відстоювати свободу всіх народів, але не дозволять нікому встановити будь-яку гегемонію на Кримському півострові. І цього разу кримські татари вже не покинуть свого краю без наполегливого захисту своїх прав і здобутої свободи". Того дня Грушевський записав у щоденнику: "З Криму прибула особливо велика їх делегація, незвичайно горнулась до українського руху і викликала спочуття українців". 

Ще важливіші питання обговорювали в кулуарах. Ось як про це розповідав Номан Челебіджіхан: «Ми вирішили запитати в Ради: "Чи входить Кримський півострів у межі вашої територіальної автономії?" Після десятиденного обговорення на цьому З’їзді народів, між іншим, була ухвалена резолюція про те, що Крим належить кримцям. На це я дивлюся як на наш тактичний успіх, з чим вони нас і привітали, заявивши: "Можете керувати Кримом так, як вам заманеться"». Ще один лідер кримськотатарського руху Асан Сабрі Айвазов згадував, що на З’їзді Мусвиконком "уклав договір із Радою про кордони Криму і про визнання Україною самостійности Криму". Отже, сторони погодилися, що будуть окремими суб’єктами майбутньої демократичної федеративної Росії. 

Наступними місяцями співпраця і між Києвом та Кримом, і між українським і кримським революційними рухами на півострові поглибилася. Наприкінці жовтня був створений Кримський революційний штаб, пізніше перейменований на Штаб кримських військ. До нього увійшли представники кримськотатарських, українських і російських військових організацій. Очолив цей орган Джафер Сейдамет.

У листопаді в Бахчисараї розпочав роботу перший Курултай (національні збори) кримських татар, який ухвалив "Основні кримськотатарські закони". Був утворений уряд — Директорія — на чолі з Челебіджіханом, директором зовнішніх та військових справ став Сейдамет. Були заплановані всекримські установчі збори, а до того часу Курултай проголосив Кримську Народну Республіку. Її влада поширювалася на націю кримських татар, а не на територію півострова. Центральна Рада на відкриття Курултаю прислала делегацію. А після проголошення "Основних законів" із Києва надійшла телеграма, у якій ще раз було наголошено: "Україна не має територіальних претензій на Кримський півострів".

Більшовики роблять перший хід

Ідилія майбутнього процвітання зникла в січні 1918 року. Спираючись на робітничі загони, головно на розпропагованих матросів Чорноморського флоту, більшовики, ліві есери й анархісти упродовж двох тижнів захопили весь півострів. Почався "червоний терор". Серед інших арештували й убили Номана Челебіджіхана.

Аналогічно більшовики завоювали більшу частину материкової України. Центральній Раді вдалося протриматися достатньо довго, щоб укласти з Німеччиною та її союзницями Брестський мир і вийти з Першої світової війни. Наприкінці лютого німецькі й австро-угорські війська вже допомагали Армії УНР визволяти свою територію.

Ще до того був ухвалений Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки, згідно з яким всі кораблі та порти Чорноморського флоту переходили в підпорядкування Києва. На той час закон був суто декларативним, але заклав підвалини українських претензій на Крим. Оскільки жодної демократичної федеративної Росії в майбутньому не проглядалося, та й півострів контролювали більшовики, попередні домовленості Києва з Мусвиконкомом втратили сенс.

У березні 1918 року, опинившись перед загрозою наступу із Заходу, кримські більшовики проголосили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. І заходилися укріплювати підступи до півострова. Ось як про це писав севастопольський більшовик Михайло Єрмолін: "Щодо того розвалу, що панує в Червоній армії: зараз окопи в Перекопі риють 85 китайців, адже Червона армія цієї роботи не визнає, а робітники зі своїх промислів вимагають по 15 карбованців за добу і щоб бути на всьому готовому, а грошей ми не маємо. Червона армія у позиційній війні буде нестійкою".

Незакінчений похід

10 квітня 1918 року отаман Армії УНР Петро Болбочан отримав таємний наказ вести підпорядковані йому частини на Севастополь, щоб заволодіти флотом. Проти ночі 22 квітня його група захопила замінований "червоними" Чонгарський міст й увійшла на півострів. Через два дні перед українцями впав Сімферополь, ще через день передові загони дісталися Бахчисарая. Однак до остаточного пункту призначення Болбочан не дійшов.

Паралельно на Крим наступали німецькі війська, і їхній командувач Роберт фон Кош ультимативно зажадав вивести українців з Криму. Болбочан відмовився, і три дні союзники в Сімферополі розглядали один одного крізь приціли. Нарешті в Києві прокинулися і постановили, що союз з Німеччиною важливіший за флот. Отаману наказали повертати своїх підопічних, що він і зробив 29 квітня. Лише кінний полк Всеволода Петріва, який уклав військовий союз із кримськотатарським підпіллям, діяв у горах до 10 травня.

Не знаючи, що Болбочан не прийде, кораблі та форти Севастополя піднесли синьо-жовті прапори. Україна формально стала однією з найпотужніших морських держав у світі. Однак вже через два дні частину флоту інтернували німці. Решта суден відійшла до Новоросійська, де згодом їх затопили.

Моряк та історик Святослав Шрамченко пригадував: «Був чудовий день. Севастопольський рейд виблискував, як дзеркало. О годині 16 флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель "Юрій Побєдоносець" з наказу командувача флотом підніс сигнал: "Флоту підняти український прапор!" Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: "Стати до борту!" На цю команду, по-старому, як це було в бойовім Чорноморськім флоті, не розбещенім ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. "На прапор і гюйсВійсько-морський прапор — струнко! Український прапор піднести!" І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор. "Розійтись!" Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілім великім флоті Чорного моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища».

"Тулуб без ніг"

Саме того дня, коли останні вояки Болбочана виходили з півострова, владу в Києві перейняв гетьман Павло Скоропадський. Він одразу взявся закидати німецьких дипломатів і військових листами, у яких доводив, що "Україна без Криму — це тулуб без ніг", і що в майбутньому "Одеса і Маріуполь перебували б під безпосередніми ударами з боку Криму". Водночас "у сенсі ж економічному Крим фактично не може існувати без нас".

Німецьке командування розглядало аж сім варіантів розв’язання кримського питання. Але погоджуватися з тезами гетьмана не поспішало. Спочатку на півострові утворили коаліційний уряд з росіян, німців і кримців. Після провалу цього експерименту управління передали литовському татаринові генералу Сулейманові (Матвію) Сулькевичу. Крайовий уряд, який він утворив, доволі миттєво увійшов у клінч зі Скоропадським. Прагнучи схилити кримців до поступок, гетьман запровадив економічну блокаду півострова, а ще захопив Перекоп і північну частину Арабатської стрілки. Почався голод, містами прокотилася хвиля хлібних бунтів.

Після чотирьох невдалих спроб домовитися, 5 жовтня 1918 року до Києва рушила делегація на чолі з міністром юстиції Олександром Ахматовичем. Переговори тривали тиждень і не принесли ніякого результату. Втім обидві сторони вважали, що шанс домовитися ще є. Щоб підштовхнути контрагентів, гетьман відновив блокаду. Але 11 листопада Німеччина програла Першу світову. Перший Крайовий уряд подав у відставку. Другий, на чолі із Соломоном Кримом, вже складався з прихильників неподільности Росії. Варіант приєднання до України навіть не розглядали.