Сім фактів про Придністров’я, які ви могли не знати

Факт 1. Козацький край 

Придністров’я – історичний регіон на лівому березі Дністра, що формально належить до складу Республіки Молдова. Його умовно поділяють на північну (подільську) та південну (степову) частини. До кінця XVIII століття Подільське Придністров’я, населене переважно українцями, належало Великому князівству Литовському, Речі Посполитій, козацькій Гетьманщині та Російській імперії. Степове входило до Золотої Орди, Кримського ханства та Османської імперії. Після російсько-турецької війни 1787–1791 років все Придністров’я потрапило до складу Російської імперії, де стало частиною Херсонської губернії.

Для Росії це був прикордонний регіон з ворожою Османською імперією. Тому навіть після знищення Запорозької Січі тут майже 25 років зберігалася козаччина – Чорноморське та Бузьке козацькі війська. Катерина II доклала зусиль, щоб укріпити в Придністров’ї свою владу. Імперський уряд заохочував етнічних росіян розселятися по краю. Окрім них, територію заселяли болгари, українці, євреї, німці, вірмени, греки та молдавани. Командувачем тутешніми військами призначили полководця Олександра Суворова. Він заснував місто Тирасполь, нинішню столицю “ПМР”.

Факт 2. Республіка – інструмент пропаганди

Року 1918 на Придністров’я претендувала Українська Народна Республіка. Регіон був однією з цілей Другого Зимового походу Армії УНР у листопаді 1921 року. Тут діяла Бессарабська група отамана Андрія Гулія-Гуленка, бійці дійшли до околиць Тирасполя. У 1924 році теперішню Молдову розділили між двома країнами: Бессарабія відійшла до Румунії, Придністров’я – до Радянського Союзу. Створили Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі Радянської України. Григорій Котовський, кримінальний авторитет, що став радянським командиром, пояснював: "Молдавська Республіка може зіграти роль пропагандистського чинника. Як Білоруська республіка стосовно Польщі та Карельська стосовно Фінляндії. Вона служила б об’єктом привернення уваги та симпатій бессарабського населення та дала б ще більший привід претендувати на возз’єднання з нею Задністров’я".

Року 1940 СРСР відібрав у Румунії Бессарабію, створивши Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. До її складу увійшло і Придністров’я. Після Другої світової війни тут будували багато заводів, працівниками яких були здебільшого приїжджі. Якщо під час перепису 1939-го частка росіян у населенні регіону становила 14,7 %, то сьогодні їх – понад третина.

Факт 3. Дві незалежності за три дні

В останні роки існування СРСР різко загострилися міжнаціональні конфлікти. Молдавська РСР, як і решта союзних республік, почала відстоювати свою незалежність. Але в Придністров’ї, де молдавани становили меншість населення, мали свою думку. У Тирасполі організували “Об’єднану раду трудових колективів”. Вона вимагала зберегти права російської мови, а згодом ініціювала референдум про створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. Президентом став росіянин Ігор Смірнов. Почали формувати свою “Республіканську гвардію” та “Чорноморське козацьке військо”.

25 серпня 1991 року ПМРСР проголосила незалежність, при цьому залишаючи на своїй території дію законів СРСР. Молдова назвала себе самостійною тільки-но через два дні, офіційно поширивши свою владу на територію Придністров’я. Смірнов та його оточення проігнорували це рішення. Збройний конфлікт ставав неминучим…

Факт 4. Розбійницький анклав

Бойові дії між Молдовою та Придністровською Молдавською Республікою розпочались навесні 1992 року. Одними з найзапекліших стали бої за місто Бендери. Захищати “придністровських братів” від “румунської навали” приїхало декілька сотень добровольців з Росії. Серед них був і 22-річний Ігор Гіркін, який 2014-го став одним з міністрів оборони “ДНР”.

Також на стороні сепаратистів воювали приблизно 150 українських добровольців. 

<p>Бійці УНСО на бойовій позиції в Придністров&rsquo;ї&nbsp;</p>

Переважно це були члени організації Українська народна самооборона. Творець УНСО Дмитро Корчинський пояснював їхню мотивацію: “Там були й романтичні міркування, і певні практичні. По-перше, потрібен був досвід війни. По-друге, все-таки більшість населення Придністров’я – це українці. По-третє, тоді розвалювався СРСР. Думали, що можна створити з Придністров’я звільнену територію, розбійницьку – вільну від бюрократичного впливу і України, і Молдови, і само собою Російської Федерації, – та пробувати там робити такий собі цікавий збройний романтичний анклав, здійснювати різноманітні соціальні експерименти”.

Українські політики позицію унсовців не підтримали. Молдову відвідав В’ячеслав Чорновіл. В ефірі державного телебачення він заявив: “Вся Україна підтримує молдаван, а придністровці – це сепаратисти та негідники”.

Факт 5. Снідати в Тирасполі, вечеряти в Бухаресті

Ще від радянських часів у Придністров’ї дислокувалась 14-та загальновійськова армія. Її командувач генерал Юрій Неткачов не схвалював участи в конфлікті. Однак багато офіцерів прихильно ставилися до “ПМР”. Хтось дезертирував, щоб воювати на її боці. Хтось потай надавав важке озброєння – танки й артилерію.

27 червня 1992 року командувачем 14-ї армії призначили генерала Олександра Лебєдя. Москва наказала йому мирно пригасити конфлікт. Проте, прибувши до штабу армії, той нібито заявив: "Ми, якщо буде потрібно, зробимо так, що будемо снідати в Тирасполі, обідати в Кишиневі, а вечеряти в Бухаресті". Через тиждень завдали потужного артилерійського удару по з’єднаннях молдавських військових біля Бендер. Цей обстріл припинив конфлікт.

Почали шукати мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві Борис Єльцин і президент Молдови Мірча Снєгур підписали угоду "Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова". Збоку за цим спостерігав Ігор Смірнов. Відтоді статус “ПМР” не змінився.

Факт 6. Візьміть нас у Росію

Придністров’я офіційно вважають частиною Молдови, хоча Тирасполь зберігає зовнішню незалежність від Кишинева. У своїй політиці самопроголошена держава орієнтується на Росію. Остання таким чином намагається тиснути на Молдову. Наприклад, до "ПМР" "Газпром" постачає газ "безоплатно". Рахунки надсилають Молдові, яка відмовляється за них платити. У 2020 році борг становив приблизно 7,5 мільярда доларів. Президентка Молдови Майя Санду заявила: "На правому березі в нас майже немає боргів "Газпрому", тому що ми платимо і платили всі ці роки. Але на лівому березі не платили за газ, і там борг дуже великий. Звичайно, не можна очікувати від нас, що ми зможемо оплатити. Це нечесно, несправедливо".

Жодного статусу ця територія не має. Навіть Російська Федерація її офіційно не визнає. Те саме з придністровськими грошима – за межами регіону поміняти їх неможливо. Придністров’я має дипломатичні відносини лише з іншими невизнаними проросійськими утвореннями – Абхазією та Південною Осетією. І належить разом із ними до "Співдружності невизнаних держав". Декілька разів влада “ПМР” зверталась до Москви з проханням про приєднання. 2016-го навіть влаштували "референдум", на якому це підтримали понад 97 % учасників. Але Кремль не поспішає...

Факт 7. Армія без ротації

Радянську 14-ту армію розформували. Тепер у Придністров’ї перебуває Оперативна група російських військ (ОГРВ) – приблизно дві тисячі осіб. Офіційно їхнє завдання – охороняти військові склади в селі Колбасна – одній з найбільших у Східній Європі. Крім цього, на території “ПМР” перебувають "миротворчі" підрозділи чисельністю 300–400 осіб. Формально вони контролюють "мирний процес" у зоні молдовсько-придністровського конфлікту.

Із початком війни у 2014 році Україна заборонила використовувати свою територію для ротацій російського контингенту. Військовим доводилося приховано добиратись до “ПМР” літаком через Кишинів. Часто їх затримували молдовські прикордонники та депортовували. Рядових солдатів почали набирати серед жителів “ПМР” з російськими паспортами. Тільки офіцери були з Росії.

Сьогодні загроза удару з боку “ПМР” малоймовірна. Російських військ тут недостатньо, від постачання вони ізольовані, та й особливої мотивації не мають. Ще гірше становище в «Армії “ПМР”», яка формально сягає сім тисяч осіб. Її боєздатність вкрай низька, а техніка й озброєння залишаються на рівні радянських часів. Про бажання придністровців воювати свідчать черги з автомобілів у бік Молдови, які утворилися за перших ознак конфлікту.