Сила кошика: що ховали біля паски

Освячення під сонцем

На Великдень, за народними уявленнями, небо відкривається: "Сонце стає на небі, а потім отак на горизонті грає, скаче — радіє, всіма барвами переливається. І всі люди радіють, шо Бог воскрес із мертвих, і вся природа оживає, радіє", — вірили українці.

Обряд освячення пасок ("приносів") розпочинається після великодньої всеношної — з першим ударом дзвона, коли священник виголошує "Христос воскрес!". У кожному храмі існують свої звичаї, тому ритуал може починатися як після другої години ночі, так і після четвертої ранку. У великих містах паски освячують упродовж першого дня Великодня — від сходу до заходу сонця. Останнім часом практикують також освячення пасок у суботу після вечірньої служби. Це зумовлено тим, що в містах із великим населенням не всі через службові обов’язки мають змогу освятити паски в ніч на Великдень. Водночас віряни утримуються від їхнього споживання до великоднього недільного ранку.

Самосели з села Журба в Чорнобильській зоні відчуження освячували паски з першими променями сонця. Якщо дістатися до найближчої церкви не було змоги, люди виносили великодні кошики з пасками й іншими святковими наїдками надвір і ставили їх на ушули — стовпи воріт. Пояснювали, що так паски будуть ближче до неба й сонця. "Як святять паски у церквах, то Божа благодать по всьому світу йде — так і до нас доходить", — казали вони. Цей звичай перегукується з поширеним на Поліссі ритуалом освячення першими променями сонця пікної діжі у Чистий четвер.

Щедрі дарунки

Разом із паскою до освячення в церкві готують дору: писанки, ковбасу, масло, сало, м’ясо, сир, пшоно, хрін, сіль. Їх несуть до церкви в кошиках, бесагах або в циліндричної форми дерев’яних пасківниках-дорінниках. Вкладають також ніж, яким краятимуть паску. Таким освяченим ножем у побуті не користуються. До кошика ставлять і пляшку води. Нині дехто замість води кладе пляшку вина або горілки, однак священники несхвально ставляться до таких нововведень.

Ольга Бакота із села Фитьків на Бойківщині розповідає: "Я на саме дно до свого пасківника кладу все, що буде сіятися і садитися: і картопельку, і цибульку, і кукурудзку, і часничок. Треба, щоб воно було обов’язково освячене — тоді його ніщо не пошкодить і гарно вродить. Вкладаю також хрін. Треба, щоб він обов’язково був із зеленими листочками. Освячені хрін і часник уживають як ліки від багатьох хвороб".

На Правобережній Київщині й у прилеглих районах до освячення готували "великоднє порося", нафаршироване кашею або ламаними коржами. До церкви його несли в ночвах. Етнографиня Романа Кобальчинська двадцять років тому занотувала в гуцульських селах Івано-Франківщини: «До дори також кладуть сирні "прості" й "писані" баранчики та коники. Після освячення дори гуцули обов’язково щедро роздаровують дітям і бідним писанки та сирні баранчики. Вважається: чим щедріше обдарують, тим щедріше дояться корови й вівці. Освячені мальовані коники викладають на стіл, підвішують до сволока, під образи — "для покраси", а решту роздають дітям для забави».

"Приміть за душечку спочилу"

До освячення слід іти в новому, ще жодного разу не ношеному одязі. Так виявляють не лише повагу до свята, а й дотримуються архаїчних вірувань — про відновлення природи на Великдень і початок нового річного циклу в житті людини. Володимир Шухевич писав у дослідженні "Гуцульщина" наприкінці XIX століття: "Се одна з найчудовіших картин, коли усіми дорогами та гірськими плаями наближаються до церкви гуцули в сьвяточних строях: одні — пішо, другі — на конях. Їх мальовничий, переважно червоний одяг красує ся на причуд гарно на зеленім тлі смерекових лісів та мурав, що починають якраз зеленітись".

Біля церкви до і після освячення дори роздають немічним і бідним паски, крашанки, перепічки, ковбаси, примовляючи: "Приміть за душечку спочилу". Сьогодні віряни залишають у церкві частину освяченої дори. Її передають на передову, до лікарень, сиротинців і будинків для літніх людей.

Хто після освячення першим повернеться з церкви додому, у того вся робота протягом року йтиме швидко й успішно. Галина Теслюк із поліського села Возлякове пояснює: "А як усє посвятять, то вєльми з церкви бєглі бєгом, шоб пєршому добєгти до хати, да вже хутчій сідать єсті. Того, шоб сідали рої в уллі". На Гуцульщині, Покутті й Житомирському Поліссі, перш ніж зайти до хати, тричі обходять зі свяченим навколо обійстя. Вірять, що таким магічним колом оберігають усе господарство і сім’ю від негараздів і злих сил.

Перша паска — собаці й коту

Перед тим, як приступати до розговіння, гуцульський ґазда ішов у загороду і давав маржині "худоб’ячу паску". Таку паску ґаздиня лаштувала з усіх страв, які готувала до Великодня. Домішувала до неї мед, випікала з усіма іншими пасками й освячувала в церкві. Худоб’ячою паскою господар водив кожній маржині вздовж хребта. Потім кришив її, змішував із посвяченою сіллю і сипав до ясел, примовляючи: "Абис була така весела, як цеся божа днина, абис не переходила кождого року, як не переходит цеся божа днина кождого року; абис була така весела йик цеся божа дора, абис була така цвітна, йик цес день цьвітний; аби тобі було так отворено, йик нині церква на ввес нарід була отворена". Далі ґазда йшов на пасіку. Там стукав пасківником по кришці вулика і говорив: "Ци ти, матко спиш, ци чуєш? …Уставай, бо Сус Христос воскрес!"

Переступивши поріг хати, примовляють: "Паска в хату, а ти, нечистий — з хати!" Після спільної молитви родина починає розговлятися. Першим їдять або яйце, покраяне на стільки шматків, скільки людей за столом, або аналогічно поділену паску. Тому, в кого болять зуби, радять розговлятися свяченим хріном.

На Житомирському Поліссі оповідали, як колись Бог розсердився на людей, бо ті не шанують хліб, і зробив колос пустим. Але кіт і собака випросили у Бога трохи зерна для себе. Відтоді людна їсть "собачу і котячу долю хліба" — найперший окраєць освяченої паски віддавали собаці або коту.