"Сибірська січ" українського гетьмана Дем'яна Ігнатовича

Обезголовити гетьмана

"Ти, Демко, про все допитаний і катований; і такий, що зізнався у всіх своїх зрадливих словах… Бояри і думні люди, вислухавши відповіді на допитах, засудили стратити смертю, відрубавши голову", – цими фатальними словами 28 травня 1672 року на околиці Москви, "на болоті за кузнею", дяк Малоросійського приказу підбив підсумок чотирирічного гетьманування Дем’яна Ігнатовича на українському Лівобережжі. 

<p>Гетьмана Дем&rsquo;яна Ігнатовича ведуть на муки</p> <p>&nbsp;</p>

Кат поклав засудженого на плаху. Та перш ніж опустив сокиру, на місце страти примчав гонець із рятівною звісткою. Цар "по упрошенью" своїх дітей повелів не страчувати Демка та Ваську – гетьманового брата, колишнього полковника чернігівського. Натомість Ігнатовичів чекало виселення "в дальні сибірські городи на вічне поселення".

Дем’ян Ігнатович був першим очільником Української козацької держави, якого царська влада засудила на смерть. Власне і шлях до Сибіру він також торував першим.

Про догетьманське життя Ігнатовича історики знають небагато. Мабуть, найменше з-поміж усіх правителів козацької України. Ми не маємо достовірних відомостей про те, де й коли він народився. Найвірогідніше, Дем’ян не належав ані до козацько-старшинського, ані до шляхетського середовищ. Недоброзичливці кепкували з гетьмана як із "мужицького сина". Пліткували, що він навіть не вмів писати. Утім це скидається на інсинуацію недругів: збереглися універсали, які гетьман підписав власноруч.

Перша достовірна згадка про Ігнатовича міститься у документі, датованому 1664 роком. У ньому Дем’яна титулують полковником чернігівським. Сходження на уряд відбулося у перші роки гетьманування Івана Брюховецького. Після Чорної ради 1663 року він привів на старшинські уряди чимало вихідців із козацької голоти чи селян.

Попереду – Дорошенко

Утім стосунки із Брюховецьким не склалися. Минуло кілька років – Ігнатович втратив пернача. Гетьман вдовольнив амбіції відставного старшини тим, що дав йому уряд генерального осавула. Але не довіряв йому. Коли на початку 1668 року Брюховецький скликав таємну раду, щоб розірвати відносини з Москвою, Ігнатовича на неї не запросив.

<p>Гетьман Петро Дорошенко. Художник Ш. Лерх</p> <p>&nbsp;</p>

Полковник був роздратований такою двоєдушністю і налагодив таємні контакти із правобережним гетьманом Петром Дорошенком – суперником Брюховецького в боротьбі за владу в козацькій Україні. Ігнатович не лише наскаржився йому, що Брюховецький "звик тільки на неправді бути", а й запросив вступити з військами на Лівобережжя, обіцяючи підтримку місцевих козаків.

<p>Гетьман Іван Брюховецький. Невідомий художник ХІХ століття</p>

Так і сталося. 8 червня 1668 року Брюховецького вбили. Гетьманом об’єднаної України проголосили Дорошенка. Майже весь склад вищої старшини Лівобережжя пішов у відставку. Зате Ігнатович своє полковництво зберіг. Понад те, коли за місяць Дорошенко мусив поспіхом повернутися на Правобережжя, щоб відбити наступ поляків, Ігнатович отримав булаву наказного сіверського гетьмана.

Москва сприйняла відхід Дорошенка з військами як сигнал до початку наступу на Лівобережжя. "Скупивши войска немаліе", воєвода бєлгородський Ромодановський вирушив на Сіверщину. Ігнатович готувався атакувати противника, але зустрів спротив старшини. 25 вересня нападники захопили Чернігів, і наступного дня гетьман під тиском старшини розпочав переговори із воєводою про повернення Лівобережжя під зверхність царя.

Історики дискутують, як оцінювати кроки Ігнатовича. Чи він зрадив гетьмана? Формально – так. Чи мав хоч якісь шанси перемогти? Відповідь є теж очевидною – ні. Водночас отримав можливість проявити свій хист у царині дипломатії.

Повернення Лівобережжя належало закріпити новою угодою із Москвою. У ній Ігнатовичу вдалося домогтися денонсації невигідного Московського договору Брюховецького 1665 року. Хоча Гетьманат не повернув собі права суб’єктности на зовнішній арені, зате гарантував автономію внутрішню.

"Чую, мене не люблять"

Обрання Ігнатовича знову поділило козацьку Україну на Правобережний та Лівобережний Гетьманати. Дорошенко, не бажаючи миритися з "умалєнієм свого рейменту", направив проти вчорашнього підлеглого полки Івана Канівця та Івана Сірка. Понад рік відмовлялися визнавати легітимність Ігнатовича й південні полки Лівобережжя – Полтавський та Миргородський. 

Сам Ігнатович узявся максимально посилювати гетьманську владу. На раді в Батурині навесні 1670 року змусив полковників скласти йому присягу особистої вірности, щоб "їм ні на які неприятельські заклики не схилятись, і супроти неприятеля стояти вперто і гетьману в усьому бути слухняними". 

"Чую я, що козаки всіх міст мене не люблять; якщо і вправду так, то ви б били чолом великому царю про обрання другого гетьмана, я клейноди військові уступлю тому, кого ви обирете. А поки я буду гетьманом, свавільників буду приборкувати, скільки в мене буде сил", – казав Ігнатович.

<p>Гетьман Дем&rsquo;ян Ігнатович</p>

У спілкуванні з Москвою гетьман теж бував жорстким і недипломатичним. Обурювався, що царський уряд підлещується до поляків через інтерес до мирної угоди – пробачає коронним військам розбишацтва на околицях Києва, обговорює розмежування українських земель. "Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці (Дніпра) війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати", – гнівався гетьман.

Ігнатович дозволив лівобережним козакам переходити на Правобережжя, щоб допомогти вигнати поляків з-під Києва. Усвідомлення єдности інтересів козацької України підштовхувало гетьмана до примирення з Дорошенком, аби спільно "суспільне добро і цілість захищати".

У внутрішній політиці гетьман продовжував консолідацію влади. Відвертих прибічників царя звільнив, призначив на їхні місця довірених осіб і родичів. Категорично заборонив старшині мати будь-які контакти з Москвою.

І хоч явні контакти були заборонені, гетьман не міг догледіти зустрічей таємних. Проти ночі 8 березня 1672 року на сходинах старшини з воєводами виник план заколоту, що мав фатальні наслідки для Ігнатовича. 

Через п’ять днів до його спальні вдерлися змовники – чинні й колишні генеральні старшини й полковники Війська Запорозького, ображені чи то кричущим самовладдям Ігнатовича, чи то стрімкістю злету "мужицького сина".

Син боярський і воєвода селенгинський

Разом із "Демком Ігнатовим" на вічне заслання у Сибір пішли його дружина "Настасьїця", сини "Петрушко" й "Івашко", донька "Оленка". Колишнього гетьмана в царській грамоті названо "изменником и клятвопреступником".

Місцем служби для Ігнатовича визначили Селенгинський острог. Там його тримали під надійною вартою і в ланцюгах. Лише на початку 1680-х "тюремний сиделец" вийшов на волю. Із донесення іркутського воєводи дізнаємося, що Ігнатович "з дружиною і з двома синами і з трьома дочками поневіряється між дворами і помирає голодною смертю". Як бачимо, в Сибіру у нього народилося двоє доньок.

Наприкінці 1682-го Ігнатовичу пощастило набути статусу "іркутського боярського сина". Він увійшов до соціальної верстви людей, які разом із дворянами мали нести військову чи сторожову службу, отримуючи за це платню або помістя.

Того ж року Ігнатовичу випала й нагода продемонструвати свою звитягу. Під Селенгинськ підступили війська монгольського тайші Батур-Очирой-хана. Учорашній "зрадник" очолив царське військо і "швидко розсіяв ватаги Очироя, і з того часу Байкал назавжди залишився в руках Росії", писав літописець Петро Пежемський 1850 року.

В’язень міг сподіватися, що виявлена доблесть дасть йому перепустку в щасливе майбутнє. Втім його позбавили звання боярського сина і знову посадили "за міцними і твердими караулами". Причиною цього були інтриги з боку гетьмана Самойловича, який боявся, що суперник повернеться в Україну. Лише після того, як року 1687 старшина відібрала в Самойловича булаву, у документах знову натрапляємо на згадку про різну "городову і повітову службу" Ігнатовича в статусі "селенгинського сина боярського". 

Проти Китаю

Тогочасний статус Забайкалля був суперечливим. Московське царство відчайдушно боролося з Китаєм за право обкладати даниною бурятські племена. Тамтешні ліси славилися дичиною. Хутра цінних порід, передовсім соболів, приносили неабиякий дохід скарбниці. І от Ігнатович потрапив в епіцентр боротьби за "прирощення земель російських". Іноді йому вдалося переговорами переманювати місцевих аборигенів на бік царя, іноді – позірною демонстрацією сили. Часом мусив сідати на коня, братися за зброю і власною мужністю надихати власне різношерсте військо. Найбільше цінували його навички керувати кінними роз’їздами, бо з цим царські ратники мали проблеми. 

<p>Російський канцлер Федір Головін з Орденом Андрія Первозваного. Невідомий художник. Початок 1700-х років</p>

Важливу роль у кар’єрі колишнього в’язня зіграв посол і намісник Сибіру, окольничий Федір Головін. Його прислали "для договорів і заспокоєння спорів з китайським богдиханом". Головін мав би сповнитися особливою повагою до українського козака після його геройств при обороні Селингинська взимку 1688 року. Тоді монгольські війська взяли місто в облогу, а всередині перебував сам амбасадор. Якби посол загинув чи потрапив у полон, це стало б приниженням для Московської держави, ударом по її амбіціях на сході.

Згідно з джерелами, того разу в Забайкалля прийшло 5–10 тисяч війська. Воєводи спробували деблокувати острог силами 500 московських стрільців – безуспішно. Довелося підтягувати сили з сусідських регіонів, мобілізовувати місцевий ясачний люд. Це зайняло майже два з половиною місяці. Упродовж цього часу Ігнатовичу вдалося втримати оборону. Під його орудою було лише 137 козаків, 98 стрільців, 49 містян і купців та 10 піддячих.

Наприкінці березня до Селенгинська наблизилась підмога. Ігнатович наважився на сміливу вилазку з острога, і його несподіваний удар спричинився до загальної перемоги. Долина, на якій відбувся жорстокий бій, отримала промовисту назву – "Падь Убієнних". Вона стала одним із місць пам’яті про нашого гетьмана на Забайкаллі.

<p>Російські посли в Китаї</p>

В історичних джерелах згадано й інші доблесті Ігнатовича – вдалі вилазки із сином Петром на південні землі, підвладні монгольським тайшам. Після таких набігів до Головіна прибувало сотні чи й тисячі юрт із проханнями вступити в підданство царя. Згодом, у серпні 1689 року, стольник долучив колишнього гетьмана до делегації на переговори із послами китайського імператора під Нерчинськом. Саме Ігнатовичу довірили обирати місце зустрічі, організовувати охорону царського посла, а заодно й пильнувати за переміщеннями маньчжурської армії. Перемовини закінчилися прийнятним результатом для Москви: вона поступилася Пекіну верхньою течією Амуру, але зберегла за собою Забайкалля. 

Головін удостоївся великої слави за виконану місію. Він першим дослужився до чина генерал-фельдмаршал й отримав орден Андрія Первознанного, мав титул графа, посаду канцлера. Винагорода ж Ігнатовича була значно скромнішою. Головін пропонував йому перебратися до більш облаштованого Томська. Однак той відмовився і залишився в Селенгинському острозі. Щоправда, вже на посаді "прикажчика". Тут, на берегах Селенги, хоч і чатувала небезпека від ворогів, але й контроль з боку влади був суто номінальний. То була своєрідна східносибірська модель життя на кордоні Дикого поля.

Ігнатович пильнував за порядком, збирав данину, наглядав, аби ясак не вимагали китайці. Заразом стежив, щоб жодне бурятське плем’я не перекочувало на інший бік. Ця робота була небезпечною. Під час відбиття одного з набігів 1691-го загинув його син Петро. Того ж року за невстановлених обставин помер і другий син Яків. Та й колишній гетьман не жалів себе в бою. Як доносили царські воєводи, у січах його "ранили многие раны". 

Врешті або 1696-го, або 1701 року (документи містять суперечливу інформацію) Ігнатович вирішив вийти на спочинок і, за давньою козацькою традицією, прийняв чернечий постриг. Через декілька років, імовірно, десь після 1703-го, помер.

На славу поневолювача

Попри таку насичену біографію, прізвище Ігнатовича ще донедавна годі було знайти у шкільних чи університетських підручниках. Та й нині воно згадане там далеко не завжди. Ні, роки його гетьманування на Лівобережжі не були вибіленою плямою. Згадували й особу самого гетьмана. Але переважно із прізвищем Многогрішний. Чому так? І як правильно? 

Під антропонімом Многогрішний нашого героя і справді інколи згадували в документах. Та переважно тих, які з’явились на світ уже після його мітичної "зради цареві". Я спеціально досліджував усі відомі сьогодні універсали та листи Ігнатовича й жодного разу не натрапив на згадку про Многогрішного як його власну самоідентифікацію. Він завше підписувався лише як Дем’ян Ігнатович чи Демко Ігнатович – і як гетьман, і як полковник. Так само й у кореспонденції, яку йому адресувала чи козацька старшина, чи представники російської влади – скрізь Ігнатович.

Зате в доносі старшин, які взяли участь у поваленні гетьмана, та в судових розправах, антропонім Многогрішний стає вже звичним.

Важливо, щоб в українських шкільних підручниках і в публіцистиці перевагу надавали саме власній самоідентифікації гетьмана. А не зневажливій варіації, що походить, імовірно, від його родового прізвиська.

Яким прізвищем послуговуються нащадки гетьмана, котрі, за інформацією забайкальських краєзнавців, і досі живуть у Сибіру? Видається, що по чоловічій лінії рід Ігнатовичів не продовжився. Натомість одна з гетьманових доньок побралася із сином прусського шляхтича – чи то фон Байдона чи фон Бейтона. Той, як і його сват, під час сибірського заслання з безвиході перейшов на службу царську, і вже як Афонько Байдон заповзято змагався за поневолення сибірських народів. На славу свого ж поневолювача.