Шлюб за розрахунком. Роман Шухевич і німецьке військо

“Буде українська армія – буде Україна”

Після початку Другої світової війни ставало все очевидніше, що зіткнення між Третім Рейхом та СРСР неминуче. Саме в цьому конфлікті ОУН вбачала шанс для відновлення незалежности України. Німеччина виглядала єдиною силою, здатною розвалити Радянський Союз. Тим паче, ОУН мала досвід співпраці з цією державою. Ще у 1920-х її попередниця, Українська військова організація, одержувала фінансування від військової розвідки демократичної Веймарської республіки. Адже Німеччина була геополітичним супротивником Польщі, яку УВО-ОУН вважала окупантом українських земель поруч із головним ворогом – СРСР.

Тож у 1939–1940 роках оунівці використовували будь-яку можливість потрапити у німецькі воєнізовані формування: фабрична охорона, поліція, розвідувальні школи тощо. У лютому 1941-го провід бандерівської ОУН досяг домовленості з головнокомандувачем Вермахту генерал-фельдмаршалом Вальтером фон Браухічем та шефом контррозвідки Абверу адміралом Вільгельмом Канарісом про військову співпрацю. 

Учасниця ОУН(б) Ганна Танчаківська згадувала, що саме Роман Шухевич був організатором двох зустрічей членів Проводу з високопоставленими німецькими офіцерами щодо потенційного співробітництва в Кракові. У результаті було створено “Дружини українських націоналістів” – батальйони “Роланд” і “Нахтіґаль”. Командування “Нахтіґалем” обійняв оберлейтенант Ганс-Альбрехт Герцнер. Внутрішнім командиром батальйону став Роман Шухевич.

Шухевич послідовно опановував фах військовика в підпіллі УВО-ОУН. У кінці 1920-х він відбув строкову службу у Війську польському, протягом 1938–1939 років служив у штабі “Карпатської Січі” в новопроголошеній Карпатській Україні. Протягом 1940–1941 років Шухевич працював у Військовому штабі ОУН(б) в Кракові, де займався організацією військових вишколів. “Буде українська армія – буде Україна”, – принцип, яким він керувався.

Шухевичів товариш Мирон Ганушевський твердив, що ще до від’їзду на Закарпаття той навчався на скорочених курсах у Баварській військовій академії. Однак зі спогадів Богдана Чайківського, Ярослава Гайваса, Івана Кедрина-Рудницького та інших випливає, що весь 1938 рік Шухевич був постійно в Галичині, а в Карпати перейшов у кінці грудня. Тож вірогідно можна ствердити, що вишколюватися в німців Шухевич почав щойно з формуванням ДУН: спершу в таборі “Абверштелле-Краків” у Криниці на Лемківщині, відтак у Бранденбурзі під Берліном. Саме там дислокувався розвідувально-диверсійний полк “Бранденбург-800”, до складу якого увійшов батальйон “Нахтіuаль”.

Недовгий політ “Соловейка”

Шухевич відкинув намагання німецького командування привести українців до присяги Німеччині та її фюреру. Особовий склад присягнув на вірність Україні та Проводу ОУН(б) у боротьбі проти більшовизму. Бо “Нахтіґаль” вважався не частиною Вермахту, а лише приданою йому – як іноземні добровольці. Офіційно завдання ДУН звучало так: “Встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння недобитків Червоної армії, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами”. Фактично ж ці формування мали радше пропагандистське значення.

22 червня 1941 року батальйон у складі 17-ї армії групи армій “Південь” перетнув західний кордон УРСР у районі Радимна і через 8 днів разом з 1-м батальйоном “Бранденбурґ” дістався Львова. Там ОУН(б) проголосила відновлення Української держави й сформувала коаліційний уряд. Роман Шухевич одержав там посаду заступника міністра військових справ. Присутність українського легіону додавало провідникам ОУН впевненості у своєму успіху.

Під час перебування батальйону у Львові в місті відбувся спровокований німцями єврейський погром. Це дало підґрунтя для звинувачень Шухевича та його підлеглих. Мовляв, саме “нахтіґалівці” були головними виконавцями насильства проти єврейської громади. Та й у командира нібито був мотив: серед в’язнів, яких розстріляли НКВС під час відступу, знайшовся його брат Юрій.

Ноги цих інсинуацій ростуть із КДБ. У 1959–1960 роках чекісти зрежисували кампанію дискредитації західнонімецького міністра у справах переселенців Теодора Оберлендера. Той у минулому був зв’язковим офіцером “Нахтіґалю”. Проте суди ФРН розкусили радянські фальшивки та не знайшли підтвердження злочинів персонально Оберлендера чи батальйону в цілому у Львові. Дослідники Голокосту погоджуються, що доказів проти “Нахтіґалю” немає. 

<p>Звіт Управління КДБ у Львівській області на ім&rsquo;я Голови КДБ УРСР Віталія Нікітченка про фабрикування компромату на Теодора Оберлендера і батальйон "Нахтігаль"</p>

“Не беріть нічиєї крові на свої руки. Не допускайтеся жодних злочинів чи помсти на наших ворогах поляках чи жидах. Це не наша справа займатися цим”, – такими були настанови Шухевича своїм воякам, зазначив у мемуарах Мирослав Кальба, унтер-офіцер “Нахтігалю”, згодом військовий УПА. Немає жодних звинувачень на адресу батальйону й у матеріалах Нюрнберзького процесу.

7–18 липня “Нахтігаль” рухався за маршрутом Тернопіль – Проскурів – Жмеринка – Браїлів. На підступах до Вінниці легіон узяв участь у боях – єдиний раз за всю свою коротку історію. Під час маршу трапився і єдиний певний випадок антиєврейського насильства. Командир взводу Віктор Харків, майбутній командувач військової округи УПА “Башта” під псевдо “Хмара”, згадував: “Ми наочно бачили жертви жидівсько-большовицького терору, цей вид так скріпив ненависть нашу до жидів, що у двох селах ми постріляли всіх стрічних жидів”. Як поставився до цього сам Шухевич, невідомо.

Нацистська влада не визнала Акт Незалежності 30 червня і протягом липня-серпня заарештувала прем’єра Ярослава Стецька разом із провідником ОУН Степаном Бандерою. Територію України розчленували на райхскомісаріат “Україна” і дистрикт “Галичина”, цей останній приєднали до Генерал-Губернаторства (ГГ). Надії на перемогу над СРСР за допомогою Берліна розсипалися. “Внаслідок арешту Державного Правління України та Провідника ОУН Степана Бандери українські курені не можуть залишитися при німецькій армії аж до часу їхнього звільнення”, – заявив Роман Шухевич у листі, адресованому Верховному командуванню Вермахту.

З німцями та проти них

У серпні 1941 року особовий склад обох батальйонів повернули до навчального табору в Нойгаммері нині місто Свентошув на заході Польщі, відтак передислокували до Франкфурта-на-Одері. Там ДУН переформували в один батальйон. Черговий меморандум із політичними вимогами оунівців військове командування відкинуло.

1 грудня стрільці в індивідуальному порядку підписали річний контракт на службу. В березні 1942 року їх відправили на окуповану Білорусь як батальйон шуцманшафту охоронної поліції при 62-му полку 201-ї охоронної дивізії. Німці стали іменувати підрозділ номером 201, а українці – “куренем ім. Коновальця”. Роман Шухевич став командиром 1-ї роти й заступником комбата майора Євгена Побігущого – колишнього командира “Роланда”. Німецьке командування у 201-му батальйоні представляв “офіцер-наглядач” гауптман Вільгельм Моха. З огляду на контракт українські вояки взагалі не складали присяги.

Що ж змусило оунівців продовжити службу в німців після розгону свого уряду та масових арештів націоналістів? Імовірно, бажання зберегти під своїм впливом бодай якусь одиницю, щоб легально вишколювати кадри для майбутнього. Адже влітку 1941-го ОУН не встигла розбудувати свою армію та міліцію. З тією самою метою оунівці інфільтрували створену окупантами поліцію, отримавши доступ до зброї, навчання, і чекали на сигнал Проводу до повстання.

У Білорусі українські легіонери здебільшого охороняли військові об’єкти та мости в регіоні Могильов–Вітебськ–Лепель. Були й операції проти радянських партизанів, зокрема проти Чашницької бригади та бригади Миколи Нікітіна. Найважчим видався бій 29 вересня 1942 року, коли загинув увесь взвод Романа Кашубинського.

Служба в окупаційних військах для оунівців була вимушеним кроком, а не щирим бажанням. Це підтверджує їхня участь у підпільній боротьбі проти нацистів. 25 липня в Києві агенти СД Sicherheinstsdienst – нацистська служба безпеки застрелили крайового провідника Дмитра Мирона-“Андрія” (“Сергія”). Служба безпеки ОУН з’ясувала, що нацистів на слід провідника навела їхня агентура в лавах підпілля. Смертний вирок над двома зрадниками виконали командир 3-ї роти 201-го батальйону Василь Сидор і взводний командир Юліан Ковальський, які приїхали до Києва у відпустку Ковальський разом із першим командиром УПА Василем Івахівим та іншим ветераном ДУН – Семеном Снядецьким загине 13 травня 1943 року в бою з нацистами під с. Чорниж на Волині.

Від німецького офіцера до лідера антинацистського опору

У грудні 1942 року вояки 201-го шуцбатальйону відмовилися продовжувати контракт. На той час втрати батальйону в боях із білоруськими партизанами досягли 39 вбитими та 40 пораненими, траплялося дезертирство. Сподівання на те, що батальйон стане зародком українського війська розвіялися – німці весь час тримали його на допоміжних ролях. Змін у нацистській політиці щодо України теж не спостерігалося.

Легіонерам не подобалося ставлення до них як до вояків другого сорту. Коли Моха намагався змусити український склад батальйону брати участь у вилученні натурального податку в білоруських селян, Роман Шухевич заявив: “Ми їхали на фронт, а не грабувати”. У відповідь гауптман засипав вищий штаб доносами на українських старшин. До того ж німець увесь час втручався в оперативне керівництво підрозділами й намагався показати, що головний у батальйоні – він.

Повертатися в підпорядкування поліції ГГ націоналісти теж не бажали. Тому німці розформували батальйон, а особовий склад розпустили по домівках. З цієї нагоди одна з рот склала таку пісню:

Сорок другий рік минає,
Наш курінь ся розлітає,
Той – до жінки, той – до мами.
А ми, решта – в партизани!

Є свідчення члена Проводу ОУН Михайла Степаняка “Лекса” про існування наказу Побігущому й Шухевичу в грудні перевести батальйон на Волинь для організації партизанської армії. Правда, якщо такий наказ і був, прийшов він запізно, вже після офіційного розпуску підрозділу.

У січні 1943 року німці під конвоєм відправили офіцерів до Львова. У потязі Роман Шухевич довідався, що в пункті призначення його чекають кайданки СД. Тож на львівському вокзалі він вислизнув з ешелону та перейшов на нелегальний стан. Так закінчився дворічний “шлюб за розрахунком” Романа Шухевича та німецького війська. Він та його соратники йшли туди з доручення своєї організації та полишили службу, щойно інтереси справи визволення України безповоротно розійшлися з інтересами німецької сторони.

Шухевич долучився до підпілля ОУН спершу як військовий референт Проводу, а з травня – як Голова Бюро Проводу. В грудні 1943-го під псевдо “Тарас Чупринка” він перебрав на себе ще й командування всією Українською повстанською армією.

Від 1943 року Шухевич і нацисти були по різні боки фронту. Колишні легіонери стали в УПА інструкторами, старшими командирами та штабістами. Усього, за даними дослідників, в УПА влилося не менше 115 ветеранів ДУН і 201-го батальйону. Через якихось пів року після розпуску батальйону підлеглі “Тараса Чупринки” зійдуться в боях із підлеглими обергрупенфюрера СС Еріха фон дем Баха – начальника з’єднань для боротьби з бандами. Раніше в Білорусі він був їхнім командиром як командувач СС і поліції в Центральній Росії. За оцінками Івана Патриляка, втрати німецьких окупантів і їхніх союзників від дій УПА протягом 1943–1944 років становили близько 17,8 тисячі осіб.

“Гітлер нас не перехитрить” 

Як лідер антинацистського та антикомуністичного визвольного руху, Роман Шухевич “Тарас Чупринка” вважав українські формування на боці Третього Рейху знаряддям німецької колоніальної політики. Побувавши в однострої німецького солдата, він зрозумів, що руками поневолених народів гітлерівці лише загрібають жар.

<p>Роман Шухевич в однострої батальйону "Нахтігаль", 1941 рік</p>

Ганушевський згадував, що ще 1940 року Шухевич скептично ставився до перспектив співпраці з Німеччиною: “Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході. Але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої плани”.

Позиція щодо дивізії військ СС “Галичина” сформувалася на засіданні Проводу ОУН у Львові під головуванням Шухевича. “Було ухвалено рішення про ставлення ОУН до мобілізації в дивізію СС “Галичина”, яке зводилося до того, що мобілізацію бойкотувати та скеровувати людей не в дивізію СС “Галичина”, а в УНС і УПА”, – згадував учасник зборів Олександр Луцький.

Свою розмову з батьком на цю тему мав син Шухевича Юрій. Під впливом німецької агітації в нього виник намір долучитися до так званих “юнаків СС” – підлітків, яких набирали в протиповітряну оборону. “Мене вабили однострій, зброя, яку мали взяти до рук ті юнаки, і я не дуже задумувався, – згадував Шухевич-молодший. – Батько вислухав усе і сказав, що підемо всі, багато з нас загине. А коли, скажімо, завоюємо перемогу Німеччині, український селянин буде читати, очевидно, по-німецьки про велич і славу тої імперії. А чи подумає він, що й ми, українці, можемо мати щось подібне? Не подумає, бо він буде рабом тої імперії й не зможе себе уявити в іншому стані”.

Прагматична дипломатія

Війна між УПА та німецькими військами тривала до їхнього відступу з українських земель. Однак у регіонах, де ось-ось очікували повернення радянської влади, траплялися випадки переговорів між командирами УПА та представниками німецьких військ. Штаб УПА регулярно застерігав проти контактів з окупантами. 

“Такого роду зговорення Головна Команда УПА рішуче осуджує і наказує тим, що допустилися таких безвідповідальних і шкідливих потягнень, негайно зірвати їх. Тих, що не послухали б цього або на майбутнє допустилися б таких або подібних потягнень, Головна Команда УПА буде карати виміром кари революційних законів”, – говорилося в наказі від 10 квітня 1944 року.

Як це відбувалося на практиці, згадував Олександр Луцький, начальник штабу групи “Захід-Карпати”: “Німці самі прагнули встановити контакт з УПА, адже їх становище в Карпатах було важким. Командир групи Олекса Гасин “Дор” встановив контакт, і в кінці серпня 1944 року ми зустрілися з представниками німецької дивізії. 

<p>Олександр Луцький "Андрієнко" ("Беркут") в однострої 201-го шуцбатальйону</p>

Перемовини закінчилися домовленістю про те, що німці припиняють грабунок мирного населення, у перестрілки із загонами УПА не вступають. Ми обіцяли бойових операцій проти них також не проводити. За ведення цих переговорів без відома Проводу ОУН Шухевич віддав нас під суд”.

Луцький і Гасин відбулися дисциплінарними покараннями. Але курінного з УПА-Захід Миколу Олійника “Орла” у квітні 1944-го розстріляли. Він самовільно нав’язав співпрацю з крайсгауптманом Кам’янки-Струмилової Йоахімом Нерінгом і взяв участь у каральній операції проти поляків. Подібна доля чекала курінного УПА-Південь Максима Скорупського “Макса”, якби той вчасно не дезертирував. 

Утім у військово-політичних справах Роман Шухевич був прагматиком. Він виступав не стільки проти переговорів узагалі, скільки за те, щоб вони відбувалися строго під контролем Проводу, без ризику для репутації визвольного руху. Тому протягом березня–грудня 1944 року представник Проводу Іван Гриньох “Герасимівський” зустрічався з начальником поліції безпеки та СД Галичини оберштурмбанфюрером СС Йозефом Вітіскою та іншими урядовцями. Йшлося про взаємне припинення бойових дій та надання розвідданих про радянську армію в обмін на звільнення політв’язнів і зброю для повстанців. Єдиним реальним результатом стало звільнення з концтаборів Бандери, Стецька та інших націоналістів.

Поступово ОУН втратила інтерес до таких контактів. Вермахт залишав Україну й жодної користі визвольному рухові принести не міг. “У січні 1945 року Шухевич сказав мені, що не вбачає необхідності вести переговори з німцями, оскільки УПА має достатньо зброї, та продовольства”, – згадував на радянських допитах емісар від Бандери Василь Дячук-Чижевський. Через 4 місяці Головний командир УПА вітатиме своє вояцтво з нагоди капітуляції гітлерівської Німеччини.