Щоб кожен подорожній міг напитись

Пішки в бабине село

<p>Іван Мудрак</p>

Два роки тому померла моя 83-річна бабуся по мамі Тинця, родом з села Зруб-Комарівський неподалік Сторожинця. Це була дуже цікава жінка з певним багажем природної мудрості. Я завжди обіцяв їй відвідати її рідне село, доволі віддалене від цивілізації. Тож вирішив, що час настав.

Леонтіна Калинюк — етнічна українка. Дуже любила землю і роботу на ній. Сімʼя баби була заможна — мала чимало землі, пастівників, багато худоби та пасіку. Школи не закінчила, допомагала батьками по господарству. Коли на Буковину прийшли совіти, усе майно забрали до колгоспу. Бабця Тинця пригадувала, що навіть бляху з даху знімали. Після війни сімʼя голодувала. Врятувала бочка з зерном, яку випадково знайшли в коморі за дрантям.

Я йшов до села бабці пішки, як колись мій дід зі Сторожинця на танці, де з нею познайомився. Стежками, через ліс, кілька годин, майже 14 кілометрів. Дорогою бачив чимало покинутих, будинків. Баба казала, що до совітів то був турецький кутприсілок, частина села на 150 хат, всі жителі — етнічні турки. Їх виселили на Далекий Схід, а хати повалили.

Село віддалене від цивілізації, серед лісу, тому й дуже автентичне. Воно наче окремий всесвіт, де традиції та порядки інші, навіть архітектура інакша, ніж у моєму рідному місті. Там досі живе до 800 осіб.

У бабиному селі я був лиш раз — на храмовому празнику. Та хату баби відшукав. Тепер там мешкають роми, яких у селі чимало. Дуже хотів потрапити всередину, але боявся заговорити з новими власниками. З ними таки вдалось порозумітись, а фото бабиного села стали першими в проєкті "Бабин бучок".

За два роки я обійшов понад 50 сіл Чернівецького та Вижницького  району. Буквально обійшов, бо здебільшого мої експедиції піші. За раз беру три-пʼять сіл, дуже рідко користуюсь громадським транспортом, попутками чи велосипедом. Така прогулянка — медитація, відпочинок. Та й люди раніше пересувались лише так, тож я відчуваю себе причетним. На батьківський Nikon D 3100 зробив 3 тисячі фотографій. Власною технікою ще не розжився. Більшість фото публікував в Instagram. У мене небагато підписників, я не накручував ботів, не купував реклами. Люди просто випадково натрапляють на сторінку і підписуються.

Хрести, каплички, печі, люди

Найчастіше фотографую будинки, стодоли, хрести, каплички. Особливо приваблюють покинуті хати. Кілька разів вдалось натрапити на такі, з заваленими печами всередині. Місцеві розповідали, що піч руйнували, коли помирав останній мешканець хати. Мабуть, на позначення закінчення роду.

Дуже тішусь, коли є нагода спілкуватись з селянами. На початку повномасштабного вторгнення на фотокамеру дуже неоднозначно реагували. Проганяли, сердились, коли знімав, називали шпигуном чи диверсантом. Доводилось пояснювати, що це не так, я просто фіксую архітектурні памʼятки. Показував проєкт в Іnstagram, розпитував про традиції, значення орнаментів, якими оздоблені будинки, розпитував легенди.

Помітив, що люди часто соромляться свого житла і дивуються моєму захопленню. Для них красива хата та двір — це великі будівлі, з євроремонтами та пластиковими вікнами. А щось маленьке, деревʼяне — не варте уваги. Буває, що просять не фотографувати. Мало хто розуміє цінність такого житла та історії.

Якщо вдавалось розговорити — це завжди успіх. Бо отримую дозвіл не лише робити фото будинку та двору, а й можу сфотографувати власників. Тоді прошу показати старі сімейні фотографії, артефакти. Іноді мене навіть пускають в помешкання.

Помітив, що Буковина — про хрести. Їх багато — у дворах, біля церков на роздоріжжях, на межах села. Хрести як памʼятні знаки, хрести для захисту. Хрести на будинках, над дверима, над стодолами та стайнями, де живуть "божі тварини", хрести над криницями, заборами. Це має захистити будівлі від злої сили. Наслухався чимало цікавого, мовляв, у когось чорт бавився з худобою, а хрест — оберігає. Часто на хрестах вказували час події та подію, іноді — на чию він честь. Найстарший, 1840 року, знайшов в селі Купка. Поставили його на місці смерті когось із місцевих жителів.

Багато й капличок. Нових — ледь не в кожному дворі — та старих — на роздоріжжі, біля джерел, на півдорозі до церкви, на памʼятних місцях. Побудувати капличку було дуже дорого, тож її зводили громадою, вона слугувала місцем збору та відпочинку. Або була жертвою Богові. В капличці правив священник, її прикрашали рушниками та квітами. Але вона ніколи не заміняла церкви.

"Вода — кров землі"

На Буковині розкішні криниці, оздоблені дерев’яними орнаментами. Олені та півні на цих орнаментах символізують пробудження, початок життя, птахи — про любов та сімейний затишок, довіру та добробут. Часто між ними ще ставлять хрест — на позначення Божого благословення.

Раніше криницю виносили за межі двору, не обносили парканом. Поруч ставили лавиці, тут часто збирались сусіди. Де копати — шукали лозами. Вони вказували на місце, "потягуючись" у руках. Найкраще копали у середу в останній тиждень Великого посту. Так на Чистий четвер уже буде вода, яка очистить місцевість і жителів. Не можна копати в свята. Не можна руйнувати стару криницю, якщо вона пересохла. Її просто забивали, а поруч копали нову. Не певен, що зараз цієї традиції дотримуються.

Воду в новій криниці освячують хрестом або іконою, читаючи молитву. Баба Тинця розповідала, бувало, ікона під час освячення падала у воду. Її не вибирали, так і залишалась на дні. В декотрих селах району розповідали, що навпаки — у воду спеціально опускали образи, а діставали лиш раз у рік на Великдень, щоб прочитати молитву. Буває, що хрест або ікону просто підвішують над криницею, або ставлять в цебринідеревʼяна надбудова, часто засклена, у вигляді будиночка й так тримають. Для захисту від злої сили, очевидно. На Йордан і на храмові празники, коли святять воду в церкві чи капличці, її трохи вливають в криницю, щоби й вона освятилась, очистилась тобто. Бо якщо чиста вода, то й душа буде чиста.

Криницю потрібно чистити раз у рік. Всередину спускався чоловік і витягував мул відрами або коритами. Після того криницю теж треба посвятити. Якщо в криниці хтось топився, найчастіше діти, з необережності — її полишали, цією водою не користувались. Доволі класична історія від села до села: мати відправила дитину по воду, та впала в криницю. Довго дитя шукали, а потім згадували, що востаннє бачили її з відром. От так. Біля такої криниці ставили хрест чи будували капличку. Буває, в криницю кладуть яйця. Бабця казала, що яйця зазвичай використовували для вроків — закопували на городі, клали під хрести. Часто "на смерть".

Загалом, криниця — показник ґаздівства: її тримали в порядку, опікувались, прибирали. Поруч ставали кухлик, щоб кожен подорожній міг напитись. Часто було заведено хвалитись своєю водою, мовляв, вона така добра, як ні в кого. Бабця казала, що за її молодості криниць багато не було. Їх копали у знаменних місцях, щоб обʼєднати громаду села. "Вода — кров землі, — пояснювала. — Це якийсь кінець світу починається, що в кожному дворі копають криниці й воду качають".

Баба Тинця вважала, що це неповага до землі. Я ж гадаю, що все більш прозаїчно. Копати криницю — доволі важка й дорога праця, дозволити собі власну ще 50 років тому міг не кожен. От і була одна криниця на кілька хат, а то й вулицю.

Я цей проєкт започаткував, і назву обрав на честь своєї бабусі. Він допомагає мені зрозуміти, якою людиною вона була. У неї теж був бучок, на який вона опиралась.