Що читати про незалежність: підбірка від "Локальної історії"

Нова книжка видавництва "Локальна історія", передпродаж якої триває до середини жовтня, — це масштабна наукова синтеза, у якій Україна постає не периферією чужих держав, а простором зіткнення імперії і нації, традиції та прогресу, самодержавства і свободи. 

Автор захопливо розповідає історію "довгого" ХІХ століття  — від поділів Речі Посполитої до початку Першої світової війни і пояснює, як із земель, розділених поміж двома імперіями, виникла Україна. У його оповіді українські землі постають лабораторією модерности: тут Російська та Габсбурзька імперії перекроювали кордони, ширили бюрократію, реформовували освіту й намагалися за власними лекалами приборкати суспільство, що стрімко змінювалося. Сергій Біленький переосмислює роль Харкова як першого українського інтелектуального центру, злет Києва як символічної столиці, а також розглядає шлях Тараса Шевченка від кріпака до національного пророка, перетворення Галичини на "український П’ємонт", промисловий бум, масову еміграцію та політизацію культурного руху.

Книжка Мирослава Шкандрія — одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління.

Мирослав Шкандрій не уникає контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності. У час нових воєн пам’яти, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.

Втіленням ідей українського націоналізму стала Українська повстанська армія. 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла її вояка Івана Гончарука. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час "перебудови" радянська система вбивала. 

Посмертно реабілітували Івана Гончарука аж у 2021 році. Організатори та судді процесу над повстанцем живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та досі не притягнуті до відповідальности.

Тему приниження й опору продовжує своєю працею Радомир Мокрик. Його книжка — це розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Книжка розповідає історію боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування — це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову, а й міти про "братні народи" та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Про те, з чим Україна ввійшла в незалежність, — книжка Мар'яни Буджерин. Після розпаду Радянського Союзу наша держава успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом із цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. 

Авторка, опираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськости. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй обіцяли в обмін на роззброєння? Чи могла вона зберегти ядерний статус? Якщо так, то чи зважилася би Росія на таку зухвалу агресію?