Серце з любови та криці

Відсіч під час балу

Олені Телізі випало жити в епоху, коли від письменників вимагали перетворити свій стилос на стилет. Разити словом, як зброєю. Про слово-зброю поколінням раніше роздумувала інша наша поетка, Леся Українка. Врешті вона визнала служіння музі важливішим для митця, аніж стеження за злобою політичного дня. 

Згадка про Лесю Українку — не випадкова. Неоромантична філософія чину, яку сповідували в 1920—1930-ті Олена Теліга та інші автори так званого "празького кола", значною мірою закорінена якраз у творчість "поетки українського Рісорджименто", як назвав Лесю Українку ідеолог "пражан" Дмитро Донцов. І Олена ШовгеневаТеліга — прізвище після шлюбу йшла до цієї філософії дуже непростим шляхом.

Олена виросла в російському середовищі, в елітній петербурзькій імперській культурі. Батько Іван Шовгенів, успішний інженер-гідротехнік, забезпечував родині стабільність і комфорт. Утім навесні 1918 року він приєднався до когорти українців, які запрагли долучитися до розбудови власної держави. Сім’я перебралася до Києва. Шовгенів обіймав державні посади, став професором Політехніки. Тоді його донька не пройнялася атмосферою національного ренесансу. Хоча вчилася в жіночій гімназії Олександри Дучинської, яка мала певні українські традиції. 

Для Шовгеневих усе змінилося, коли Іван разом з урядом Української Народної Республіки подався на еміграцію. Родина зосталася в Києві. Почалися злигодні, за шматок хліба доводилося важко працювати. 

Лише у травні 1922 року Олена з мамою нелегально перейшли кордон і опинилися в дивовижному просторі. У Празі немовби дивом збереглася часточка тієї уенерівської дійсности, яку вони не надто й пізнали у столичному Києві. Тоді юна Олена зробила рішучий вибір. Згодом вона згадувала, як на велелюдному балу російські монархісти злісно кпили з української "мужичої" мови. Донька українського професора зважилася на миттєву відсіч: "це моя мова — і я нікому не дозволю споневажувати мою вітчизну". 

"Буяння велетенської пристрасти"

Зі своєю поривною максималістською вдачею Олена віддавалася будь-якій справі цілковито, не озираючись і не важачи ризиків. Українство теж стало для дівчини абсолютом і надало життю нового сенсу.

Олена студіювала українську філологію у Вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова в Празі, почала писати. Її колегами на студентській лаві були поети Олег Ольжич, Юрій Дараган, Євген Маланюк. Усі вони — молоді, енергійні, захоплені романтичними ідеалами. Старші за Олену вже встигли повоювати зі зброєю в руках. То було петлюрівське покоління, яке програло збройні змагання і хотіло героїчного реваншу.

Проте, зрозуміло, вони не були аскетами і проживали свою молодість сповна. Вродлива донька ректора празької Української господарської академії завжди перебувала в центрі уваги. Олена чудово танцювала, писала любовну лірику. Коли по війні вийшла посмертна збірка Олени Теліги, Юрій Шерех, найавторитетніший тоді поціновувач української літератури, написав про традиції альбомної поезії у її віршах. Таке визначення спричинило потужний скандал. Утім критик мав рацію. 

Юрій Шерех писав про унікальне поєднання героїчного пафосу й особистого переживання: "Буяння велетенської пристрасти в найвужчих, які тільки можна собі уявити, рамках — альбомної поезії. Картина Делякруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії в нічному столикові".

Картини Делакруа — це боротьба за свободу на барикадах. Олена Теліга намагалася визначити, яким є місце жінки у збройних битвах. І отою "інтимністю", "альбомністю" вона аж ніяк не задовольнялася. Уже в ранніх її віршах звучить пафос героїчного самозречення і передчуття неуникненної трагедії. 

"Завтра нас відкличе канонада"

Олена Теліга торкалася проблеми жіночого самоствердження. Сприйняття жіночої емансипації ускладнювалося тим, що вона сповідувала праву, державницьку ідеологію, котра не надто толерувала лібералізм. У концепції Олени Теліги фемінізм завжди підпорядковувався націоналізмові. Безумовну конфліктність такої дилеми для жінки-авторки, яка будь-що-будь претендувала на свободу творчого самовираження й повноту мистецької самореалізації, можна побачити в багатьох її текстах. Лірична героїня існувала у героїчному, романтичному часопросторі та завжди готова екстатично пожертвувати усім задля високої мети. Навіть мирними вечорами чувся "клич задимлених вогнів", і погляд шукав у таємничому небі "блискавок фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій", дні "значать все не сірим, а червоним".

Традиційна жінка мала би зоставатися хранителькою пенатів — а тут вона мусить розділити з чоловіками тягар боротьби. Святість дому, отого затишного, упорядженого, любовно облаштованого, — якнайрішучіше заперечено. Патріархальні цінності втратили вагу і привабливість:

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому, —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

Поезія Теліги сповнена тверезого й раціонального усвідомлення близької загрози, історичного виклику, від якого не ухилитися. Та це не означало, що інтимні переживання вона знецінювала чи маргіналізовувала. 

З одного боку, вражає готовність до радісного всеприйняття життя у всіх його виявах, гімни красі й коханню: 

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день таким цілим надхненням жить!

Водночас — і в цьому унікальна особливість поезії "празького кола" — Олена Теліга та її друзі наголошують на гріховності, заказаності щастя і самохіть накладають на себе рамки суворої аскези. Треба колекціонувати у душевній скарбниці спогади про пережиту радість, бо невдовзі висока хвиля змиє все, що заховати й утаємничити не встигнеш. 

Олену Телігу можна назвати оспівувачкою кохання, ніжности, любовної вірности — проте цим почуттям дуже рідко дозволяла опанувати всю душу. Бо жити випало "в темні роки панування сталі". У вірші "Чужа весна" заборона йти за голосом серця проілюстрована конкретним життєвим сюжетом. Спіткавши на весняній міській вулиці "незнаного", чий погляд змусив серце битися швидше, героїня "безжалісно" затискає себе в суворі рамки: не можна полюбити того, хто не причетний до твоєї справи й не поділяє твоїх високих ідей. Сильна жінка упокорить усі недоречні емоції, врівноважить серцебиття і "радісної близькості" з чужинцем собі ніколи не дозволить.

"Якими нас прагнете?"

Празькі роки були для Олени найщасливішими. Двадцятилітньою вона вийшла заміж за Михайла Телігу, кубанського українця, який свідомо вибрав свою національну ідентичність і долучився до уенерівських змагань.

На Кубані Михайло Теліга навчався в українській гімназії, чудово грав на бандурі, закінчив школу кобзарства. Однак на еміграції мусив дбати про пожиточний фах, тож закінчив господарську академію з дипломом інженера-лісівника. Знайти роботу Михайлові виявилося складно. Молода сім’я переїхала до Польщі. Десять років, від 1929-го до 1939-го, прожили у Варшаві. Чоловік працював у лісовому господарстві в далекому селі. Олена ж у польській столиці зав’язала літературні контакти, почала друкуватися у знаменитому львівському "Літературно-науковому вістнику". 

Дуже важливим стало особисте знайомство з головним редактором "Вістника" Дмитром Донцовим. Їхні стосунки були більш ніж професійними. Знаємо про це, зокрема, із листування Олени з близькою подругою, поетесою Наталею Лівицькою-Холодною. Олена Теліга сама не могла визначити, чи це було кохання, чи обожнювання, чи інтелектуальна дружба. У стосунках із Дмитром Донцовим викристалізувалися Оленині політичні погляди. Утім його авторитаризму вона остаточно так і не сприйняла. 

Року 1935 Олена Теліга опублікувала на сторінках донцовського "Вістника" контроверсійну емансипаційну статтю "Якими нас прагнете?". Чоловіків, зокрема колег-письменників, звинувачувала в обстоюванні патріархальних уявлень, у тиражуванні образу жінки-рабині, «якої все життя віддається лише мужчині і дітям і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько родинних обов’язків, — не лише не манить, а просто лякає. Такі жінки визирають із творів Гоголя, в постаті жінки Тараса Бульби й їй подібних, із оповідань Стефаника. В романах Винниченка втілюються вони в пишних красунь "з округлими коров’ячими очима". Виглядає вона і з "Марії" Самчука, і з повістей Дудка, і з гуцульських новел Єндика».

У тодішній літературі вона виокремила два провідні типи — і жінку-рабиню, і жінку-вампа. За Оленою Телігою, попри позірну протилежність, це властиво той самий тип, бо йдеться про жінку як об’єкт задоволення чи насолоди для мужчини — господаря становища. Він визначає стандарти, він пропонує моделі поведінки протилежної статі.

Олена Теліга доводила опонентам фемінізму, що боязнь нової жінки, яка перестане дбати про родину, є безпідставною. Боятися треба іншого: несвідомої матері, яка виховуватиме яничарів, яка не сформує у дітей національної ідентичности, не зуміє ієрархізувати цінностей. Навіть більше: що пильніше така мати дбатиме про родину, то більше їй нашкодить. Теліга розвивала ідеї Союзу українок, зокрема тези Мілени Рудницької про "здоровий фемінізм" і необхідність поєднувати материнські, родинні обов’язки та особистісну самореалізацію жіноцтва в соціумі, у великому світі.

Розсипаються мури 

Початок Другої світової застав Олену Телігу у Варшаві. Бомбардування, руїни, щоденні загрози — ніяких ілюзорних надій уже не зосталося. Організація Українських Націоналістів активізувалася, Теліга не хотіла стояти осторонь. У польській столиці вона зустрілася з Олегом Ольжичем, якого цінувала як визначного поета. Однак їхні розмови були не про вірші, а про зброю, листівки, пропагандистські акції. І про Київ, про дороги повороту, які от-от відкриються. Вони ніколи не сумнівалися: шляхи в Україну доведеться торувати в огні боїв. Надходив урочний час.

Олена Теліга почала працювати у краківській "Просвіті". Опікувалася численними українськими біженцями, які тікали на захід після окупації Галичини радянськими військами. Співпрацювала з празьким "Пробоєм". Частина її діяльности була підпільною. В українській еміграції провадили серйозну роботу — розробляли стратегію поведінки перед неминучим початком німецько-радянської війни. Цей історичний злам сприймали як шанс відновити державність України. Готували похідні групи, які за першої змоги мали рушити на батьківщину. Олена Теліга пішла у складі однієї з перших.

Олена перейшла порубіжний Сян 16 липня 1941 разом з Уласом Самчуком. Радянського кордону більше не існувало. Її чоловік Михайло мусив на якийсь час залишитися у Кракові і повернувся до України пізніше.

Невдовзі Теліга з Самчуком дісталися до Львова. Олена пережила ще одну важку колізію — розкол націоналістичного руху на два табори, мельниківців та бандерівців. По різні боки протистояння опинилися найближчі для неї люди. Усе ж вона залишилася з мельниківцями, з Олегом Ольжичем — і продовжила шлях на схід. Зі Львова перебралася до Рівного. Там Улас Самчук видавав газету "Волинь". Теліга опублікувала на її шпальтах низку статей, зокрема "Розсипаються мури" та "Прапори духа". 

Відчуття, що мури таки розсипаються і треба скористатися історичним для України шансом, наповнювали все її середовище. Вони розуміли: радянська пропаганда, терор і голод змінили національну свідомість. За душі людей знову доводилося боротись.

Знову Київ 

Нарешті здійснилася багаторічна Оленина мрія — вона знову ходила дорогими київськими вулицями. Водночас із гіркотою фіксувала руїни, розруху, тяжкі рани міста, яке вважала рідним. 

Теліга очолила створену тоді Спілку українських письменників. Почала видавати журнал "Литаври". Хотіла опублікувати твори репресованих у 1930-ті українських письменників, зокрема Євгена Плужника, Миколи Хвильового. 

Однодумці шукали можливостей, щоб проголосити українську державну суверенність. Вони створили Національну раду, до якої увійшли представники різних політичних сил. Тоді Олена Теліга зустрілася з Ізидорою Косач, наймолодшою сестрою Лесі Українки. Втім окупаційна влада мала інші уявлення про статус завойованих територій. Українські видання невдовзі закрили, почалися арешти. 

Олені Телізі радили негайно покинути Київ. Однак ані вона, ані її чоловік на це не згоджувалися. Вдруге втікати з міста дитинства вона нізащо не хотіла, хоча цілком реалістично усвідомлювала небезпеку. 

9 лютого 1942 року у Спілці письменників відбувалася зустріч. Усіх учасників уже чекало гестапо. Поліція Райху дозволила покинути приміщення тим, хто не належав до спілки. Михайло Теліга, хоч і міг піти, зостався з дружиною. 

У тюрмі на Володимирській Олена Теліга знову зустрілася з Ізидорою Косач. Сестрі Лесі Українки вдалося вийти на волю — і саме Ізидора розповіла про останні дні поетки. Подружжя Теліг розстріляли в Бабиному Яру. Терор проти українського підпілля тривав. Окупанти не планували ніякої української держави.

Масштаб мистецького таланту Олени Теліги вдалося осягнути лише після публікації її посмертних збірок. Вона вірила: 

Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.